Читать книгу Заради майбутнього - Макс Кідрук - Страница 2

Надзвичайні подіїП’ятниця, 27 квітня 2018 09:10

ТРАГЕДІЯ ПІД КОНОТОПОМ: У ПОЛІЦІЇ ЗРОБИЛИ ГУЧНУ ЗАЯВУ

33-річний автор популярних саспенс- і горор-романів Іван Левін із єдиного вцілілого в різанині під Конотопом учора перетворився на головного підозрюваного. У четвер увечері письменника взяли під варту. Дар’я Науменко, речниця Головного управління Національної поліції в місті Києві, підтвердила, що Левін більше не проходить у справі як свідок, йому офіційно оголошено підозру в убивстві 28-річного Тенгіза Тедорадзе, 29-річної Катерини Гаєцької та 31-річної Мирослави Дикун. За словами речниці, напередодні неподалік місця, де в середу вранці патрульні виявили непритомного Левіна, слідчі відшукали знаряддя вбивства – 25-сантиметровий ніж зі слідами крові всіх трьох жертв. Під час дактилоскопічної експертизи встановили наявність на руків’ї останнього серед інших відбитки пальців Левіна, а внаслідок аналізу плям на одязі письменника визначили, що кров належала принаймні двом із трьох загиблих – Тенгізові Тедорадзе та Мирославі Дикун. «Ми поки що не маємо відповідей на всі запитання, зокрема залишається нез’ясованим мотив убивства, та попри це вважаємо, що доказів більш ніж достатньо для утримання Івана Левіна під вартою», – заявила Науменко.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Трьох молодих людей знайдено мертвими в лісі неподалік траси Р61

Нагадаємо, що потрійне вбивство сталося в ніч із вівторка на середу, 25 квітня, за півкілометра від траси Р61 «Батурин – Конотоп – Суми». У середу зранку 67-річна жителька села Митченки, шукаючи заблукалу худобу, натрапила в лісі на тіла двох жінок і чоловіка, роздягнуті вище пояса та прив’язані вниз головами до стовбурів дерев. Обличчя кожної з жертв було до невпізнання понівечене ножем.

Патрульні, що прибули на виклик, за півсотні метрів від місця злочину виявили потрощений автомобіль «Daewoo Lanos», який належав Тедорадзе, а в кущах за ним – непритомного й заляпаного кров’ю Івана Левіна. За словами працівника поліції, який побажав залишитися анонімним, після опритомнення письменник узявся дряпати собі обличчя і безперестану кричав, що це він у всьому винен, що їм не слід було заїжджати до лісу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Загиблі на Сумщині були друзями Левіна, везли письменника на презентацію

Тенгіз Тедорадзе був уродженцем Конотопа, 2012-го закінчив Конотопський інститут Сумського державного університету за спеціальністю «електронні пристрої та системи», 2013-го переїхав до Києва, на час смерті працював барбером в одному зі столичних барбершопів. Катерина Гаєцька, також уродженка Конотопа, була аспіранткою кафедри філософії мови, порівняльного мовознавства та перекладу Національного педагогічного університету ім. Драгоманова. Три тижні тому Тенгіз Тедорадзе і Катерина Гаєцька одружилися. Мирослава Дикун, уродженка Києва, з 2014-го працювала на кафедрі філософії мови, порівняльного мовознавства та перекладу викладачем, була подругою Катерини Гаєцької.

За словами менеджерки Івана Левіна Руслани Гранковської, Гаєцька, Дикун і Тедорадзе понад три роки товаришували з письменником. У вівторок, 25 квітня, невдовзі після сьомої, вони вирушили до Конотопа, де ввечері мала відбутися організована Гаєцькою презентація нового роману Левіна «Мармурові пси».

Родичі та близькі загиблих досі не можуть зрозуміти мотиву вбивства. Просять відгукнутися можливих свідків.

– Ця дорога… – Левін скоса кинув погляд на Тенгіза, – дивна якась.

Хлопці стояли на відстані трьох кроків один від одного перед стіною кущів, що починалася метрів за десять від шосе. Тенгіз відливав із карикатурним зосередженням, випнувши підборіддя та повністю сховавши верхню губу під нижньою. Акуратна, наче з мармуру висічена борода навіть тут, удалині від дороги, куди ледве докочувалося жовтаве світло від фар їхнього «ланоса», матово вилискувала.

– Та ну, – буркнув він.

– Хіба ні?

Іван застебнув ширіньку, відступив від кущів і заходився нишпорити кишенями, шукаючи серветки.

Тенгіз смикнув плечима.

– Не знаю.

– Тут темно. – Згадавши, що перед виїздом заштовхав серветки до наплічника, Левін із прикрістю прицмокнув. Потім повернувся обличчям до дороги й узявся крутити правою кистю, розминаючи заніміле передпліччя. – Ну, тобто зовсім немає ліхтарів.

Якби не блимання аварійних вогнів залишеної на узбіччі машини, хлопці стовбичили б у цілковитій темряві. Тенгіз, продовжуючи поливати кущі, насмішкувато пробубонів:

– Їх ніколи й не було.

Левін мотнув головою, відчуваючи легке роздратування через те, що товариш його не розуміє.

– Я не про те. Подивися: дорога ідеальна – асфальт, розмітка, – відбійники ніби з милом відмивали, і водночас жодного ліхтаря, жодної заправки, жодної зустрічної машини. – Він різко замовк, прислухався і тихо проказав: – Чуєш?

Тенгіз озирнувся.

– Що?

– У тому то й річ, що нічого. Ми начеб останні люди на Землі.

Вітру не було. Розмірене клацання, що супроводжувало спалахи аварійних вогнів і скидалося на пересмикування затвора, немовби різало на шматки понуру безмовність, що повисла над шосе.

– Чувак, це просто дорога, – із тією самою легкою насмішкою в голосі мовив Тенгіз. Потім додав серйозніше: – Вона тягнеться до кордону з Росією, далі до Брянська і на Москву. Зараз нею не дуже їздять, сам знаєш, тому…

– Вона така аж до Конотопа? – Левін махнув рукою на північний схід, туди, де розмиті конуси світла від фар розчинялися в темряві. – Жодної заправки?

– Вона не тягнеться до самого Конотопа. За Батурином ми повернемо праворуч, а там… – Тенгіз висолопив язика і скривився, наче проковтнув щось кисле, – все те саме, тільки замість асфальту місячний ландшафт.

Скрипнувши, відчинилися ліві задні дверцята «ланоса», і над дахом автомобіля вималювалася голова Каті.

– Ви там заснули? – гукнула чорнявка в темряву.

– Ні, то пан письменник вирішив заодно й похезати! – відгукнувся Тенгіз.

Левін спробував штурхнути його у плече, проте барбер, який до переїзду в столицю вісім років займався вільною боротьбою, легко ухилився.

З машини долинув голос Мирослави:

– Казала, треба було перед Ніжином стати.

– Твій чоловік жартує! – крикнув Левін. – Ми вже йдемо.

– Ні, я не жартую!

– Придурки, – засміялася Катя. – Поїхали вже.

Хлопці пішли до машини, сіли. Тенгіз дістав із кишені куртки пачку «Winston Blue», витрусив з неї цигарку та вставив до рота. Перед тим як заводити двигун, скоса глипнув у дзеркальце заднього огляду. Катя чекала на чоловíків погляд і, впіймавши його, повільно повела з боку в бік головою:

– Не в салоні, ти ж знаєш.

Тенгіз по-театральному драматично зітхнув, заховав цигарку та багатозначно зиркнув на Левіна:

– До одруження вона такою не була.

– До одруження хтось обіцяв, що покине, – почулося із заднього сидіння.

Коли машина рушила, Катя запитала Левіна:

– Ти ж не ображаєшся, що ми тебе не запросили?

Тенгіз і Катя розписалися місяць тому, за тиждень до весілля, тоді ж улаштували для найближчих друзів скромну вечірку в «Купідоні», одному з кафе Києва. За два дні до того Левін, Тенгіз і кілька Тенгізових приятелів відгуляли парубочу вечірку в грузинському ресторані «Гаро». Нікого з них на «офіційне» весілля не запросили. Більшість родичів була з Конотопа, тож і Катині, і Тенгізові батьки вирішили святкувати в Конотопі. Вони ж склали перелік гостей – понад двісті осіб, три чверті з яких ні Катя, ні Тенгіз в очі не бачили. Проте останньою краплею стала розмова з тамадою: після того як він виклав погоджений із батьками план святкування, Катя і Тенгіз, навіть не перезирнувшись, усвідомили, що нікого з київських друзів до Конотопа не запрошуватимуть.

– Анітрохи. Ви ж знаєте, я такого не люблю.

– Добре, що не любиш, – гмикнув Тенгіз.

– Але ж усе норм було, так? Бо я щось не бачив фоток.

Тенгіз мотнув головою так, наче зганяв із лоба комара:

– Не питай, бро, я тебе прошу, просто не питай.

– Чому? Що сталося?

Тенгіз лише чмихнув. Левін почекав кілька секунд, але, не отримавши відповіді, повернувся до Каті.

– Катастрофа, – закотила очі дівчина.

– Серйозно?

– Ну, не так щоб ціла катастрофа, – Тенгіз махнув рукою, – не перебільшуй. Принаймні на початку все більш-менш було, нудно – це так, але нормально. Поки не загорілася Наталя.

Левін утупився в товариша, сподіваючись, що той усміхнеться, видивляючись звичні насмішкуваті іскорки в очах, але кутики Тенгізових губ навіть не смикнулися. Грузин не відривав похмурого погляду від дороги.

– Ти зараз жартуєш?

Тенгіз удруге мотнув головою.

– Ні.

Катина двоюрідна сестра Наталя була років на п’ять молодшою за кузину. Після закінчення університету роботу в столиці не знайшла й повернулася до Конотопа, та перед тим Іван раз чи два здибував її в Києві. Дівчина зі шкіри пнулася, щоби Левін, Тенгіз і Катя прийняли її до своєї компанії, проте саме через цю розпачливу нав’язливість ніхто, зокрема й власна сестра, її терпіти не міг.

– Поясни, що означає «загорілася»? – вигнув брову Левін.

– Ми під кінець запускали китайські ліхтарики, – замість Тенгіза заговорила Катя. – Знаєш, паперові, ну, червоні такі.

– Знаю.

– Усім парам роздали по ліхтарику. Спочатку ми з Тенгізом запустили найбільший, а потім інші почали підпалювати свої. Ідея крута, але на той час тверезими залишалися тільки ми з Тенгізом. Дехто ледве тримався на ногах.

Тенгіз покосився на Івана:

– Це було жалюгідно, чувак. Ти не уявляєш.

Катя продовжила:

– Ти ж знаєш, каркас ліхтарика треба потримати, ну, щоби вогонь розгорівся, щоби повітря всередині прогрілося, проте чекати ніхто не став, їх почали підкидати непрогрітими, частина відразу склалася, просмалений папір загорівся. Словом, бедлам повний. – Катерина стримано зітхнула. – Наталя була сама, ну, тобто вона вже півроку без хлопця, але сказала, що не пробачить мені, якщо я не дам їй запустити ліхтарика. Язик у неї заплітався, і я дуже сумнівалася, що вона сама впорається. Попросила одного з хлопців допомогти, хоч би потримати, доки вона розпалюватиме, але та дурепа навідріз відмовилася, торочила, що все зробить сама, і… коротше, ми про неї забули. Кілька ліхтариків нарешті злетіли, і я залипла на них. Наталя тим часом розгорнула ліхтар, підпалила пальник, хвилину почекала, доки він розгориться, а тоді вгледіла, що інші вже летять, підняла ту червону хріновину над головою і відпустила.

Левін мусив прикусити губу, аби не засміятися. Сів упівоберта, щоби краще бачити Катю.

– Полетіло? – запитав лише для того, щоби випустити із легень повітря і за звуком голосу приховати смішок, який рвався крізь зуби.

– Ні! – в унісон випалило подружжя. Потім Тенгіз додав: – Мій дружба стояв на сходах ресторану, казав, що збоку це скидалося на те, ніби вона той ліхтар собі на голову натягнула.

– Дуже попеклася? – Іван спробував надати голосу співчутливої інтонації.

– Та яке там попеклася! – Тенгіз ляснув обома долонями по керму. – Ти не в’їхав, чувак! Загорілася означає, бляха, загорілася! Запалала наче грьобаний «Гінденбург»!1 Наче смолоскип! Наче наднова! Наче її довбешку перед тим бензином помили!

– У неї на волоссі, мабуть, літр лаку був, – додала Катя. – Спалахнула миттєво.

– Твою маму. – Левін, ховаючи посмішку, притискав до губів кулак.

– Це ще півбіди, – прицмокнув Тенгіз. – Замість репетувати та стояти на місці вона зарепетувала й побігла. Гасити не було чим, хтось спочатку мусив заскочити до ресторану по воду, а та притрушена зірвалася й погнала вулицею в інший бік. Тобто, щоб загасити, її спочатку треба було наздогнати.

– От бляха! – Левін більше не міг стримуватися і розреготався. – І що?

– Наздогнали, – сказав Тенгіз. – Загасили. Поки я прибіг із пляшкою, її вже виваляли головою в багні.

– Бля-а-аха! – розтираючи сльози, простогнав Іван. Зиркнувши на Катерину, спробував заспокоїтися: – Я шарю, що вам не до сміху, але, блін, це так…

– Усе ок. З нею все гаразд, – без особливої теплоти в голосі відзначила Катя. – Обличчя не обгоріло, лише від волосся нічого не лишилося, голова стала схожа на сірникову головку.

– А мене вкінець добило, коли теща після такого відмовилася закінчувати святкування. – Тенгіз примружився: у темряві далеко попереду щось зблиснуло. – Ти прикинь: усі в шоці, у повітрі запах смаленої курки, Наталя ледь жива з переляку, лице у багнюці, реве, на голові мокрий рушник, примчала швидка, блимають мигалки, а теща, типу, у нас іще коровай не поділений!

– Усе, змінюємо тему, – замахала головою Катя, – не хочу більше згадувати!

Кілька секунд вони мовчали, а тоді Тенгіз кинув швидкий погляд через плече на пасажирське сидіння.

– Міро, ти там заснула?

– Ні. Слухаю вас.

Катя й Мирослава не були близькими подругами. Колеги по кафедрі, приятельки, не більше. Утім Мирослава за минулі три роки написала кілька непоганих рецензій на книжки Левіна, двічі допомагала йому з організацією читань у Києві, тож, коли вона, дізнавшись, що Катя з чоловіком везтимуть письменника на презентацію до Конотопа, попросилася поїхати разом із ними, Левін звелів не відмовляти.

– Розказуй тепер ти, твоя черга, – запропонував Тенгіз. – Щось веселе. Якусь прикольну історію.

Мирослава зам’ялася.

– Та-а… не знаю…

Катя спробувала перевести розмову на інше:

– Як твоя мама?

Тиждень тому п’ятдесятидев’ятирічну матір Мирослави поклали до лікарні із запаленням апендикса.

– Нормально. Все гаразд. Зараз апендикс неінвазивно видаляють, лапароскопом чи щось таке, і вона вже на третій день була вдома. – Мирослава враз затихла, ніби про щось замислилася, а за мить заговорила знову, от тільки голос її змінився, зазвучав напружено й водночас нетвердо, наче у підлітка, що вперше розповідає анекдот перед малознайомою компанією, якій відчайдушно прагне сподобатися. – Хочете історію? Окей. Ми тиждень тому вигнали квартирантів із дачі.

Мирославині батьки мали у Вишгороді на березі Дніпра земельну ділянку, де ще до приходу до влади Януковичів збудували триповерховий котедж. Три роки тому, коли витрати на опалювання тих хоромів стали непідйомними, вони законсервували третій поверх, а нижні два почали здавати квартирантам. З минулого листопада котедж винаймала багатодітна і страшенно неохайна сім’я переселенців із Донбасу.

– Це ті, що з-під Єнакієвого? – уточнив Тенгіз.

– Так. Срач нереальний розвели. Татові урвався терпець. Сказав, що грошей, які вони за півроку заплатили, не вистачить, щоб хату віддраїти, і вигнав їх. То уявіть, вони перед тим, як забратися, наглухо позачиняли всі вікна й відкрутили на повну конфорки газової плити.

Тенгіз присвиснув.

– Усе гаразд, – Мирослава змахнула долонею, у півтемряві салону цей жест ніхто, крім Каті, не помітив, – ми вчасно почули запах газу й провітрили, але…

– Треба було написати заяву в поліцію, – перебив Іван.

– Ми спершу хотіли, але подумай сам: що з тієї заяви? Ми б однаково не довели, що вони це навмисно. Та й зустрічатися з ними бажання більше не було. – Несмілива і якась трохи дивна посмішка зрушила кутики її губ, і Мирослава додала: – Це не вся історія.

Відчуваючи, що насувається найцікавіше, Левін викрутив голову та вихилився із сидіння, щоби бачити Мирославу.

– Ну?

– У квартирантів була кішка. Не породиста, звичайна дворова. Ми не забороняли тримати її в будинку, але коли приїхали, кішки не було, і ми вирішили, що квартиранти забрали її з собою. – Дівчина тихо кахикнула, потім зітхнула й немовби сховалася за посмішкою. – Виявилося, кішку вони просто покинули – залишили на вулиці. І ще виявилося, що вона була вагітною і розродилася, як я розумію, cаме перед тим, як квартиранти забралися. Це я вже потім здогадалася, бо спочатку ми про кошенят не знали, вони ще надто малі були й не показувалися. Коротше, увечері того дня, коли ми приїхали, кішка прийшла до будинку, взялася тертися об двері й голосно нявкати – просилася досередини. Мій батько прогнав її. Не через те, що не любить котів, просто він досі сердився на тих придурків, що ледь не спалили дачу, й розумів, що в будинку до осені ніхто не житиме. Не було куди її пускати. Зате кішка вирішила, що її вигнали через кошенят. Вона задушила всіх до одного, усіх шістьох, і за півгодини притягла на ґанок. Виклала рядком перед дверима. Типу, дивіться – проблема вирішена, кошенят нема, пустіть мене назад.

На кілька секунд у салоні запала мовчанка, яка на тлі одноманітного гудіння двигуна здавалася ще більш гнітючою. Тенгіз та Іван крадькома перезирнулися. Іван Левін самими губами зобразив: «Що це за херня?!» Тенгіз стенув плечима – мовляв, напевно, це така прикольна історія, – а тоді промимрив:

– Ага, окей.

Левін, сухо прокашлявшись, скоса поглянув на Катю:

– Нагадай, чого ми не захотіли обговорювати ваше весілля?

Катя спершу вирішила прикритися самозаглибленим мовчанням, але передумала й удруге кинулася на допомогу приятельці. Нахилившись, попросила Івана:

– Розкажи про концерт.

Тенгіз закотив очі:

– Бля, зараз почнеться.

У перших числах квітня Іван літав до Берліна, де презентував німецький переклад свого попереднього роману «Голод землі» й заразом відвідав берлінський концерт улюбленого гурту «Iron Maiden». «Мейдени» за тиждень до того саме відкрили черговий світовий тур «Legacy of the Beast». Концерт потішив Левіна, давнього фаната британців, чи не більше за власну презентацію.

– Ну чого ти! – Катя стукнула коліном у спинку водійського сидіння.

– Нічого. – Років п’ять тому її чоловік буквально шаленів від електронної музики (ембієнт-хаус, хардкор-техно, індастріал), зараз трохи попустився, та хеві-метал однаково не терпів. Окрім того, Тенгіз не сумнівався, що Левін, розійшовшись, патякатиме про той концерт годинами. – Ти тепер його до ночі не заткнеш.

– Тенгізе, припини!

– Згадаєш мої слова о п’ятій ранку, він тоді якраз дійде до середини концерту.

Катерина обхопила долонями спинку та ще ближче підсунулася до Івана:

– Не зважай, мені цікаво. Розповідай.

Левін вдячно кивнув і заговорив:

– Нереально! Просто нереально! – Очі аж світилися. – Я знав, що вони круті, і, в принципі, усвідомлюю, що слухаю їх уже двадцять років, а тому необ’єктивний, але це було нереально круто! Перша пісня – «Aces High»2 – про пілотів «Спітфаєрів»3 у часи Другої світової війни. За хвилину до початку на сцені півтемрява, з боків і в глибині громадиться щось незрозуміле, запнуте чорною тканиною. На тлі грає негучний музон. Виходять двоє чуваків у військовій формі, якийсь час стоять з країв сцени, зрештою беруться стягувати тканину. І під нею декорації – земляні вали, протитанкові їжаки, загородження з колючого дроту. А потім світло гасне. Кількасекундна пауза, і на всю котушку лунає вступ до «Aces High» – усе ще в абсолютній темряві. Народ кричить, усі розуміють, що музиканти вже на сцені, але темно, ніхто їх не бачить. А тоді – бам! – і спалахує світло! Вся сцена наче поле бою! На заднику – грозові хмари. По центру – Брюс Дікінсон4 у льотній куртці, окулярах і шкіряному льотному шоломі, а над ним розкинув крила «Спітфаєр»! Уявляєте? Бляха, ви можете таке уявити? Реальний «Спітфаєр»! Модель на повну величину!

Тенгіз висолопив язика, вдавши, ніби його от-от знудить, і закотив очі. І тут несподівано озвалася Мирослава.

– У мене, до речі, з собою флешка, і на ній має бути «Iron Maiden».

– Ти слухаєш «Iron Maiden»? – звела брови Катя.

– Серйозно? – Левін смикнувся, мовби його штрикнули голкою. – Який альбом?

– Не знаю, я не так щоб фанатка, там, по ходу, купу всього накидано. – Мирослава простягнула йому потертий флеш-диск. – Ось.

Іван повернувся до Тенгіза:

– Чувак.

Той мотнув головою.

– Ні.

– Я ж знаю: твоя магнітола читає mp3.

– Ні. – Грузин зобразив, нібито зриває магнітолу з панелі та викидає у вікно. – Не читає!

Та Левін уже побачив USB-порт, прилаштував флешку й увімкнув автомагнітолу. На крихітному екрані по центру замерехтів ядуче-зелений напис «READING USB DRIVE». Іван усе ще тримав палець над кнопкою «Play», коли висвітилося нове повідомлення: «ERROR LOADING DISK__»5.

– Ти серйозно? – Він звів очі на товариша. – На хіба тут USB-порт, якщо воно не читає?

Тенгіз посерйознішав і скоса поглянув на магнітолу:

– Та начебто мусить читати.

Левін тицьнув пальцем у напис.

– Але не читає!

– Може, там не лише музика, – похнюплено припустила Мирослава, – і він через те не читає. Мабуть, не розбере, що й де. – А потім уже зовсім тихо додала: – Мені жаль.

– Та все гаразд, – відмахнувся Левін.

Він знову сів упівоберта, лицем до Тенгізової дружини, намірившись повернутися до розповіді про берлінський концерт, але Катя його випередила:

– У нас же є диски! Там повинен бути Бон Джові.

Левін вередливо випнув нижню губу.

– Я не буду розказувати про «Iron Maiden» під Бон Джові.

– Хай грає на фоні, – наполягала Катя.

– Ні!

– Так! – вишкірився Тенгіз. – Діставай із бардачка!

– Не буду! – Іван демонстративно склав руки на грудях.

Не відводячи очей від дороги, Тенгіз нахилився, відкинув кришку ладника на ноги Левіну і, понишпоривши рукою в купі мотлоху, витягнув чохол із компакт-дисками. Поклав його на стегно, узяв один із дисків і показав дружині:

– Цей?

На матовій тильній поверхні диска стояв підпис синім маркером: «Bon Jovi».

– Цей.

– Добре.

Тенгіз заклав диск у вічко магнітоли, й за мить із колонок залунали перші акорди найшмаркатішої балади всіх часів – «Always».

– Там лише балади, – немовби перепрошуючи, уточнила Катя.

Левін закотив очі.

– Мене зараз знудить.

– Ну пробач, флешку Міри не читає.

– Краще вже радіо, – прогудів Левін.

– Ти серйозно? – прискалив око Тенгіз. – Замість Бон Джові будемо слухати шансон чи попсу?

– Про «Радіо ROKS» жодного разу не чув, ні?

– Припиніть, – утрутилася Катя. – Хай грає Бон Джові.

– Я не хочу «Радіо ROKS», – водночас із дружиною мовив Тенгіз.

– А я не хочу розказувати про концерт «Мейденів» під стогнання Бон Джові.

Тенгіз подарував товаришеві слизьку посмішку:

– Яка прикрість!

– Припиніть! – повторила Катя. – Базікала базарні! Вас послухаєш, то почнеш думати, що люди пішли не від мавп, а від папуг.

– Добре, – чи то жартома, чи то серйозно погодився Левін. – Я замовкаю.

Кілька секунд вони німували. Коли Бон Джові дійшов до першого приспіву, озвався Тенгіз:

– Не те щоб мені дуже хотілося дослухати до кінця історію про концерт «Айрон Мейден», але це, – він кивнув на магнітолу, – трохи підхарює. Ще одна така балада, і я тупо засну за кермом.

– Добре, хай буде радіо, – погодилася Катя.

– Міро? – для годиться поцікавився Тенгіз.

– Я теж за радіо, – підтакнула дівчина.

Левін утопив кнопку викидання диска та перемкнувся на радіо. Насичений білий шум заглушив шарудіння коліс, що протискалося крізь шибки машини. Іван примружився й повів пальцем уздовж магнітоли.

– Де тут пошук станцій?

Тенгіз, не дивлячись, намацав потрібну кнопку, білий шум немовби запульсував, а на екрані по центру магнітоли замиготіли цифри – програма пошуку радіостанцій перебирала частоти FM-діапазону. За десять секунд мерехтіння цифр тричі припинялося, проте щоразу сигнал виявлявся надто слабким, крізь тріскотіння завад ледве пробивалося нерозбірливе, зім’яте пищання, і за мить пошук запускався знову.

Левін невдоволено прокоментував:

– Нічого не знаходить.

– Та хрін його знає, – сказав Тенгіз. – Мабуть, ми в такій дупі, де нічого не ловить.

– Ага.

Іван намірився щось додати, проте не встиг розтулити рота. Пошук зупинився на позначці 89,7 МГц. Білий шум вирівнявся, після чого повéрх нього почав розпливатися дивний протяжний звук, схожий на той, із яким різкий вітер розмітає дощові краплі над пустельною дорогою. Час від часу крізь те хвилеподібне завивання проривався схожий на постогнування заіржавілих завіс скрип, що його супроводжував слабкий посвист – немовби з герметичного приміщення виходило застояне повітря. Усе ще з роззявленим ротом Іван Левін уявив старезний, розкваслий на спеці дерев’яний будинок, у якому, шарпаючи розбухлі від вологи двері, гуляють протяги.

Катя вихилилася з-за спинки водійського крісла та захриплим голосом запитала:

– Що це таке?

– Що саме? – Тенгіз відірвався від дороги та в дзеркальці заднього огляду зустрівся очима з дружиною.

– Ти, блін, не чуєш?

Він чув.

– Вимикати? – із несподіваною поквапливістю запропонував Левін. – Я вимикаю його.

Тенгіз не відповів, лише міцніше стиснув губи. Іван сприйняв мовчанку за знак згоди, проте щойно потягнувся вимкнути магнітолу, як звук, що линув із динаміків, змінився. Пальці письменника прокреслили в повітрі незрозумілу фігуру й застигли за сантиметр від кнопки вимкнення. Білий шум стишився до ледь вловного фону, із надр якого вихоплювалися крики. Абсолютно точно людські крики. Лячні. Наче з когось живцем видирали нутрощі. Не те щоб Левін коли-небудь чув, як кричить людина, з якої живцем видирають кишки, однак…

– Звідки це? – випалила Мирослава.

Їй ніхто не відповів. Тенгіз промимрив:

– Це, по-твоєму, краще за Бон Джові?

Левін проігнорував його.

– Може, це просто початок… е-е… однієї з пісень, – він закусив губу, – не знаю… Еліса Купера?

– Це ти у мене питаєш? – крізь зуби процідив Тенгіз. – Я на твоїх патлачах не знаюся.

Крики не припинялися, навпаки – лише посилювалися.

– Звідки це? – повторила запитання Мирослава. – Це з радіо? Чи десь іззовні?

Іван Левін спершу припав до вікна праворуч від себе, але майже відразу відсахнувся, так ніби боявся, що з темряви понад дорогою на нього щось кинеться. На вікна навалювалася непроглядна пітьма.

– Зменши звук, – наказав Тенгіз. – Не вимикай, просто приглуши.

Левін послухався. Покрутив регулятор, і надсадне, розпачливе волання стало майже нечутним скиглінням.

– Це точно з радіо, – сказав він.

– Та ну його! Якась херня! – Тенгіз потягнувся до вимикача, проте Левін неочікувано для самого себе перехопив його руку.

– Почекай…

– Ти чого?

– Почекай, кажу. – Морщачи лоба, Левін утупився в Тенгіза. Впродовж кількох секунд він роздивлявся товариша так, наче намагався розколупати поглядом його голову.

– Ввімкніть іншу станцію, – попросила Катя. – Будь ласка.

Іван відпустив Тенгізову руку, проте змінювати частоту не став. Пальці лівої руки застигли за сантиметр від магнітоли, він ніби грів їх на невидимому вогні.

Шум завад до того моменту цілковито щез. Натомість із динаміків залунав дитячий плач упереміш із гортанним, анітрохи не дитячим підвиванням.

– Що це, блядь, таке? – Вчепившись у кермо, Тенгіз спершу озирнувся на дівчат, після чого перевів погляд на Левіна. Ніхто не відповів, і хлопець продовжив: – Я серйозно! Якийсь радіолюбитель транслює дитяче рюмсання і… і… – він не міг дібрати слово, – оце завивання?

– Це не рюмсання, – сказала Мирослава.

– Блін, дякую, що сказала! – вигукнув Тенгіз. – Що б ми без тебе робили!

– Це може бути… – Левін почав пояснювати, проте затих на півслові, коли на задньому тлі розквітли глухі стогони.

– Може бути що? – озвалася Катя.

Письменник торкнувся зморщок на чолі, провів по них пальцями:

– Я колись читав про магнітне поле Юпітера. Воно в тисячі разів сильніше за магнітне поле Землі, найпотужніше серед усіх планет Сонячної системи, й іноді, типу, проривається до нас, провокуючи всілякі аномалії. Я бачив на YouTube відеоролики, де показано, як воно звучить, і це реально кріпі, щось схоже на…

– Магнітне поле не звучить, – перебив Тенгіз. – І не в тисячі разів, а лише в десять.

– У тисячі!

– Та пофіг. Однаково звук – це коливання в пружному середовищі, магнітне поле не може звучати.

– Я знаю! – Левін розсердився. – Не присікуйся! Я мав на увазі, ну, як би воно звучало, якби магнітні коливання перетворити на звукові.

– Ти хочеш сказати, це з Юпітера? – звів брову Тенгіз.

– Воно посилюється, – вклинилася Катя.

Крики та плач стали виразнішими. Тенгіз замотав головою:

– Це ніякий не Юпітер.

– А що тоді?

– Не знаю. Чувак, це не радіозавади, там хтось стогне так, наче просратися не може. – Тенгіз не припиняв мотати головою. – І мені це не подобається.

Він нахилився до керма, вгризаючись очима в темряву, що виповзала зусібіч і лещатами стискала кволі конуси світла від фар.

– Це просто радіо, – не надто впевнено заперечив Левін.

Раптом Катя заволала:

– ЗНА-А-А-К!!!

Від несподіванки Тенгіз та Іван підстрибнули.

– Господи, не горлай так! – гаркнув Тенгіз. – Я ледь у штани не наклав!

– Ми проскочили поворот! – Катя вказувала пальцем на щось, що залишилося позаду машини.

Тенгіз збавив швидкість і кинув погляд назад, проте, певна річ, нічого не побачив.

– Що, справді?

– Так! – обурилася дружина. Вона різко випростала руку, немовби вистреливши долонею в бік магнітоли. – І вимкніть це! Приберіть це верещання!

Хворобливе постогнування та виття відступили на другий план, зате дитячий плач і рюмсання залунали так чітко й гучно, що тепер здавалося, ніби дитина їде разом із ними.

Тенгіз запитально глипнув на Левіна.

– Ти щось бачив?

Іван стенув плечима. Замість нього відповіла Мирослава:

– Там був великий знак: прямо – на Глухів і Ніжин, праворуч – на Суми та Конотоп.

– Блядь! – вилаявся Тенгіз. – Таки проморгали.

– Я ж тобі казала! – гарячкувала Катя. – І вируби нарешті радіо! Скільки можна просити?!

– Не кричи! – вишкірився Тенгіз. – Зараз буде місце для розвороту. – Він згорбився так, що підборіддя нависло просто над кермом, і мружився, видивляючись у темряві дорожні знаки.

– Ви чуєте? – Левін коротко, наче диригент, який наказує оркестру затихнути, змахнув рукою.

Дівчата повернули голови. Хлопець застиг – шкіра над переніссям зібгалася у складки – і показував пальцем на магнітолу.

– Воно затихає. Саме по собі.

– Ні, – поквапилася заперечити Катя, проте помилилася: загальна гучність спадала, але з’явилися сухе електричне потріскування та шипіння, котрі, плавно наростаючи, затирали моторошне хлипання та плач.

– Затихає, – пошепки, так начебто боявся, що звук його голосу може розбудити щось лихе, повторив Іван. – Ми ніби віддаляємося від нього.

– Ага, – повільно кивнув Тенгіз.

– Не агакай, – долинув іззаду голос Каті, – за дорогою стеж.

– Стежу, – почав пригальмовувати. – Он розворот.

– Зачекай! – Левін поклав руку на плече товариша. – Можеш проїхати далі?

– Навіщо?

– Проїдь іще трохи.

Тенгіз напружився.

– Не розумію.

– Не розвертайся. – Левін озирнувся на дівчат на задньому сидінні, а тоді втупився в магнітолу з таким виглядом, ніби волів пропалити в ній поглядом дірку, і пробурмотів: – Ми ж нікуди не поспішаємо, так?

– Що ти надумав? – у голосі водія проступило роздратування. «Ланос» наближався до призначеного для маневру місця, проте Тенгіз не квапився займати крайню ліву смугу.

– Просто їдь, – тоном людини, цілковито певної того, що робить, повторив Левін.

Тенгіз із шумом випустив повітря крізь ніздрі, плавно натиснув на педаль газу, й автомобіль, набираючи швидкість, проминув розворот.

Чверть хвилини в салоні панувала мовчанка. Над машиною, як і раніше, брилою висіла пітьма. Радіо роздратовано плювалося й шипіло.

Першою не витримала Мирослава:

– Ну?

– Виття стишується, – не підвищуючи голосу, сказав Левін. – А завади навпаки наростають.

Білий шум відновився, сухе тріскотіння приглушувало й немовби пом’якшувало моторошні крики.

– І що?

Левін не відповів. Очі приклеїлися до табло по центру магнітоли. На екрані досі світилася частота 89,7 FM. Левін вдивлявся в цифри так прискіпливо, аж вони зрештою відбилися на його сітківках.

Наступний розворот був за кілометр. Коли світло фар вихопило з темряви синій знак із вигнутою на 180° стрілкою, Тенгіз ледь чутно зауважив:

– Наступний поворот.

На той час крики вже майже не пробивалися крізь тріскотіння радіозавад. Іван кивнув:

– Так, можеш розвертатися.

Тенгіз увімкнув покажчик лівого повороту, акуратно вирулив до місця розвороту, переконався, що на зустрічній смузі порожньо, і швидко розвернувся.

– І що це було? – поглянув на Левіна.

– Зараз побачимо.

– Вимкніть це довбане радіо, – заблагала Катя.

– Ні, – Левін мотнув головою. – Не треба.

Тенгіз невдоволено насупився, проте нічого не сказав. Машина набирала швидкість, праві колеса прогуркотіли по невеликій виямці, і за мить по тому хлопець раптом збагнув: крики, що кілька секунд тому повністю стихли, поволі повертаються. Мирослава з Катею принишкли – також здогадалися. Що ближче вони добиралися до перехрестя обіч Батурина, то дужчали стогони, які лунали на 89,7 мегагерцах.

– Вони ж майже зникли, – тепер уже й Тенгіз зашепотів.

Левін лише покивав. Його товариш пригальмував перед перехрестям. Праворуч ішла новенька дорога на Батурин. Ліворуч повз давно занедбану заправку пірнала в похмурі ліси стара роздовбана асфальтівка на Конотоп.

Тенгіз викрутив кермо ліворуч і, майже не скинувши швидкість, з’їхав з траси. У світлі фар із пітьми виринув крихітний дорожній знак, і хлопець, просто щоб не мовчати й хоч на мить прогнати з голови страхітливі стогони, промовив:

– Ер-шістдесят-один.

Рівний асфальт закінчився, і гуркіт із-під коліс зім’яв його слова в нерозбірливу грудку.

– Що? – перепитала Катя.

– Дорога Р61, – пояснив Тенгіз.

– Воно повернулося. – Іван тицьнув пальцем у магнітолу. – Чуєте? Як раніше!

Завади час від часу проскакували, проте затихали. Із розташованих обабіч панелі приладів динаміків линуло завивання вітру, незрозуміле шарудіння, подібне до шурхоту дрібного піску під важкими черевиками, віддалені безутішні стогони та дитячий (чи радше схожий на дитячий, бо в тому неспинному схлипуванні було щось до скрипу зубовного потворне) плач. Якоїсь миті звуки набрали сили й стали рельєфними, заледве не відчутними на дотик.

– По-моєму, тепер іще гучніше, – додала Мирослава.

– Навіщо це? – Катя, як і Левін, не відривала очей від магнітоли. – Навіщо комусь таке транслювати?

– Слухай, – Тенгіз збавив швидкість і повернув голову до Івана, – якщо ти його не вимкнеш, я тебе, на хрін, висаджу.

– Почекайте. – Левін підняв вказівного пальця. – Знову затихає.

Упродовж півхвилини всі четверо дослухалися. Звуки справді затихали. Іван Левін щось видивлявся в чорноті за вікном, а потім різко повернувся ліворуч і попросив:

– Зупинись.

– Ти чого? – насторожилася Катя.

– Де зупинитися? – не зрозумів Тенгіз.

– Просто пригальмуй, – Левін показав на узбіччя, – будь-де.

Тенгіз пригальмував, якийсь час вишукував потрібне місце, після чого скотився з асфальтового полотна, ввімкнув «аварійку» та зупинився. Двигун не глушив.

– І що? – Йому на груди неначе почепили гирю, такий важкий був погляд.

– Треба повернутися.

– Куди повернутися? – звів брови Тенгіз.

– Назад, – Левін кивнув у той бік, звідки вони приїхали, – на півкілометра десь. Я дещо бачив.

– Що ти бачив? – Тенгіз зазирав просто Іванові в очі.

– Не знаю, – Левін тер пальцями лоба, немовби розгладжуючи зморшки, – може, здалося. Я дещо помітив. Але не впевнений. Послухай: поїхали назад, це півкілометра, не більше, там, де звук був найгучнішим. Я погляну, якщо нічого не побачу – ми вирубаємо радіо, розвертаємося й женемо до самого Конотопа.

Тенгіз кинув погляд назад, у пітьму за машиною, яку плямувало мідним світлом блимання задніх аварійних ліхтарів, ковзнув ним по обличчю дружини – у півтемряві салону Катя інтенсивно, заперечуючи, мотала головою, – а тоді перевів на Левіна.

– Добре.

Дівчина сердито цикнула, проте Тенгіз не зважав. Розвернувшись, неквапом повів автомобіль назад, у напрямку Батурина. Виття вкотре почало наростати. Левін, витягнувши шию, повз профіль товариша прикипів очима до дрімучих заростів із протилежного краю роздовбаної асфальтівки.

Коли крики та стогони сягнули піку, Іван змахнув рукою.

– Ставай. Це тут.

Дивлячись убік, Тенгіз повернув кермо праворуч і плавно натиснув на гальма. Під колесами заскрипіли дрібні камінці, «ланос» став, і, доки хтось устиг зреагувати, Левін розчахнув дверцята й вискочив у чорноту.

Мирослава зойкнула так, ніби хтось затопив їй кулаком у груди.

– Він здурів? – Катя вирячила очі. – Що він робить? – поторсала чоловіка за плече. – Зупини його! Скажи, хай повертається!

– Тобі треба, сама кажи. – Тенгіз також нервувався.

– Ви два дебіли, – просичала Катя. – Пасивний і активний дебіли!

Левін перетнув дорогу і, склавши руки на грудях, закрокував уздовж узбіччя. Його маслакувату, ледь згорблену фігуру було добре видно у світлі фар. Віддалившись на два десятки кроків, хлопець зупинився та нахилився, роздивляючись щось… ні, не під собою… радше в лісі попереду. За мить він випростався, підтюпцем повернувся до машини і з розбігу заскочив досередини. Захряснув дверцята, кілька секунд віддихувався, а тоді випалив:

– Там дорога. Ґрунтовка. Непогано роз’їжджена.

– Щоб я здох, – прошепотів Тенгіз, – це якась херня.

Стогони та плач і далі рвалися з динаміків.

– Далеко звідси до Конотопа? – пробелькотіла Катя.

– Кілометрів двадцять… двадцять два, напевно, – відповів Тенгіз.

Левін її начебто не чув.

– Глянемо, що там? – зиркнув на Тенгіза.

Дівчата в один голос вигукнули:

– Ні!

– На хріна? – до непізнаваності сплющеним голосом запитав Тенгіз.

– Я не зовсім розумію, як працює радіопеленгація, але, по-моєму, таким чином ми наблизимося до джерела сигналу. Ну, тобто до того, хто транслює все це лайно.

– На хріна? – повторив Тенгіз.

– Подивимося, з’ясуємо, де це, а тоді викличемо поліцію.

– І що ти їм скажеш?

– Скажемо, якийсь ідіот без ліцензії забиває радіоефір усяким мотлохом.

– Чувак, я не жартую: на хріна це тобі?

– Я письменник, – Іван легенько постукав вказівним і середнім пальцями по магнітолі, – а це – хороша історія.

– Ти серйозно?

Левін, випнувши підборіддя, покивав.

– Я заробляю історіями на життя.

Тенгіз замовк, замислено туплячись у побілілі кісточки на кисті, якою стискав кермо. Іван легенько штурхнув його ліктем:

– Чого зблід? – потім передражнив, невміло зімітувавши голос товариша: – Чувак, це ж просто дорога!

– Не. Тре. Ба, – по складах прошепотіла Катя.

Однак Тенгіз лише збуджено чмихнув, ударив по зчепленню й викрутив кермо. «Ланос» перетнув дві заасфальтовані смуги і, плавно гойднувшись, сповз на ґрунтовку.

– Тенгізе, поверни назад, – наказала Катя. – Негайно!

Об днище шкрябнув пеньок, і Мирослава скрикнула.

– Тенгізе!!! – зарепетувала Катя.

– Та заткніться вже!

Він угризався очима в дорогу. Фари вихоплювали з темноти вузький печероподібний коридор. З обох боків до них тягнулися загрозливими тінями дерева, голі крони яких перепліталися, ховаючи нічне небо. Низько обвисле гілляччя час від часу терлось об дах автомобіля.

– Воно затихає, – чи то спитав, чи то ствердив Тенгіз.

– Ні, це я прикручую звук, – мовив Левін. – Навпаки наростає. – Письменник тримав пальці на регуляторі гучності й повільно прокручував його проти годинникової стрілки, компенсуючи збільшення інтенсивності звуку. – Ми рухаємося в бік зростання.

Мирослава неспокійно крутилася, повсякчас озиралася назад, немовби закарбовуючи напрям, куди бігти, раптом щось станеться. За кількасот метрів від асфальтівки, коли гілля почало шкребтися не лише об дах, а й об борти машини, праве переднє колесо влетіло у притрушену опалим листям багнисту виямку, і «ланос» забуксував. Тенгізові довелося кілька разів газонути, щоб вивести машину з пастки.

– Тенгізе, це якесь божевілля, – сухим від страху голосом прошелестіла Мирослава, – забираймося звідси.

Тенгіз якийсь час не відповідав, а тоді промимрив:

– Задом не виїдемо. Треба місце, де розвернутися. Тут надто тісно.

– Добре, – Мирослава вчепилася пальцями у спинку пасажирського сидіння і заговорила з поспіхом, ковтаючи склади, – шукай місце для розвороту та їдь назад. Чуєш мене? Я не розумію, навіщо ми приперлися сюди посеред ночі. А що, як проб’ємо колесо? Або ще що-небудь станеться? Ми ж навіть на допомогу не покличемо. Я вже не бачу дороги, навіть не знаю, де вона, і я не можу більше…

Мирослава все ще продовжувала белькотати (несвідомо кривлячись, коли з динаміків вихоплювався особливо лячний крик), коли з темряви ліворуч долинув здушений шепіт Катерини:

– Що це?.. Отам…

Голі скелети дерев раптом розступилися, і Тенгіз Тедорадзе, зойкнувши, вгатив по гальмах. Машина дзьобнула носом, і якби не ремінь безпеки, Іван Левін пробив би головою лобове скло. Невидимі пасма гіркого, в’їдливого смороду полізли до салону. Наступної миті оглушливий Катин крик розірвав ніч на клапті:

– БЛЯ-А-А-А!

Метрів за десять попереду дорога обривалася, світло фар впиралось у стіну верболозу, і там, у кущах, ледь прикритий гіллям, стояв закаляний землею малюк у подертому брудному одязі. Холодно роздивлявся машину з темряви. Скаламучений світлом туман сягав трохи вище його колін.

Учепившись руками в кермо, Тенгіз раз за разом намагався ковтнути, проте йому ніяк не вдавалося, і він лише кавкав – геть як людина, яка вдавилася й от-от почне задихатися: борлак смикався вниз, проте щоразу зупинявся, немовби наштовхуючись на невидиму перешкоду.

– Що це?.. – Від шаленого пульсу в Левіна замерехтіло в очах. – Бля, звідки цей вилупок? Що він тут робить?!

Вузьке та блискуче листя верболозу сколихнулося, і худорлява постать, по-зміїному смикнувши головою, ступила крок уперед. Малюк вийшов із кущів на світло, постояв, а тоді повільно рушив до машини. У жовтому сяйві фар його обличчя нагадувало позбавлену рис маску. Засохла, ніби воском натерта шкіра туго обтягувала вилиці. Брудне волосся стирчало навсібіч.

Катя запхинькала. Мирослава втягнула носом повітря і заливисто заверещала. Невідомо, що їх шокувало більше: той факт, що щонайбільше семирічний хлопчак, на губах якого грала неприємна котяча посмішка, стискав у долоні довжелезного ножа із вигнутим лезом, чи повна відсутність у хлопця очей – на місці очних яблук зяяли похмурі, схожі на чорнильні плями заглибини.

– Чувак, назад! – Левін силкувався перекричати вереск Мирослави; його голос вирвався з-під контролю і тремтів. – Це якась йобана підстава – здавай назад!

Тенгіз виплюнув із горлянки щось нечленороздільне, кілька разів отупіло лупонув по гальмах, зрештою отямився, ввімкнув задню передачу й затопив до упору педаль газу, проте машина не зрушила з місця. Хай як сильно він натискав на педаль, дросель не спрацьовував, оберти двигуна не зростали.

– Що за херня?! – заволав Тенгіз.

– Назад! Валимо звідси! – надривався Левін. – Якого хріна ти стоїш?!

– НЕ МОЖУ!!!

Мирослава вичавила з легень рештки повітря і, кавкнувши, принишкла. Тієї самої миті радіо замовкло, панель приладів «ланоса» згасла, а двигун заглух, і наступна Левінова фраза провалилася в застояне болото мертвотної тиші:

– Тобто ти не можеш?

Хлопчак уже стримів перед капотом.

А потім тріснуло лобове скло…