Читать книгу Бот. Атакамська криза - Макс Кідрук - Страница 28

Крижаний душ та філіжанка кави привели Тимура до тями. Разом з тим він розумів, що довго не протримається. Мозок відмовлявся усотувати нову інформацію, тіло, що тихо скиглило від перевтоми, вимагало сну. Як тільки дія кофеїну послабне, він вимкнеться. В Україні було пів на третю ночі.

Ребекка провела Тимура і блідого, мов мрець, Ігоря Ємельянова на четвертий поверх адміністративного крила. Завела у двері з написом «MAIN HALL[45]». За ними виявилась довжелезна кімната з чотирма панорамними вікнами і довгим еліптичним столом. Довкола стола стояли офісні крісла з високими спинками, на столі – пляшки з мінеральною водою та бутерброди. З правого краю стола височів чималий LCD-монітор.

Коли українець та росіянин зайшли, більшість місць були зайняті. Серед присутніх хлопець запримітив Ріно, а також Кацуро Такеду. Вмощуючись на одне з вільних крісел, Тимур ніяк не міг зрозуміти, чи то від утоми в мозку закублилися параноїдальні думки, чи то дійсно всі крадькома за ним спостерігають.

Останнім до зали ввійшов літній японець середнього зросту. Швидко, ні на кого не дивлячись, пройшов крізь кімнату і зайняв місце у голові стола. Тимур здогадався, що сухорлявий азіат з миготливими очима кольору гречаного меду і є таємничим Джепом. Чорні штани, дорога темно-синя сорочка; рукави ледь закочені, відкриваючи худі вузлуваті руки. На лівому мізинці виступав відрощений ніготь – завдовжки сантиметрів зо два. Волосся Джепа майже цілком посивіло, лиш де-не-де на кінчиках трималися мазки чорного кольору. Правда, чуприна була підстрижена коротко: вона стовбурчилася, роблячи японця молодшим.

– Добрий вечір, панове, – тихо промовив японець.

І тут усі присутні, наче підкоряючись якомусь безмовному заклику, піднялись зі своїх місць. Старий японець володів природною величчю, якій позаздрили б чимало королів, що їх за останню тисячу років наплодила людська цивілізація. Тимур підвівся з усіма.

Кейтаро ледь помітно кивнув:

– Прошу сідати, – почекав, поки всі влаштувалися, і тоді опустився за стіл. – Знаю, мої слова в даній обстановці прозвучать нещиро, але я радий вас бачити, панове. Радий, що ми нарешті зібралися… – японець говорив виважено, практично ідеальною, академічною англійською, склавши долоні на столі. – Мене звати Кейтаро Рока. Я засновник та ось уже чверть століття беззмінний керівник проекту «NGF». На жаль, маю всі підстави вважати, що сьогоднішнє зібрання буде недовгим. Попри це зроблю все можливе, щоб розтлумачити суть проблеми… настільки, наскільки це можливо. Перед тим, як почати, я пропоную кожному по черзі представитись, як це зазвичай роблять на наукових конференціях, акцентуючи увагу на сфері діяльності. Почну з себе. Моє ім’я ви вже знаєте. Можу додати, що колись я очолював одну із кафедр Токійського університету, – Кейтаро зробив паузу, не сказавши, яку саме. – На сьогодні я займаюсь нанотехнологіями, молекулярною біологією та програмуванням.

Старий Джеп кивнув, передавши естафету найстаршому учасникові проекту з кислим, недовірливим обличчям, котрий займав місце ліворуч від японця.

– Ральф Доернберг, – відрекомендувався чоловік. Єдиними його виразними рисами були височенне чоло та великі вуха. А ще – шкіра. Його шкіра на лиці мала нездоровий сіруватий відтінок, як у людини, котра слабує на серцеву недостатність. – Нейрохімік… гм-м… нейрохірург. Мені 64 роки, я з Вінніпегу, Канада. Це я у далекому 1984-му винайшов техно-синапс, з чого, власне, й почалась ця історія, – канадець замовк, наче перелякався, що бовкнув зайве.

По ліву руку від Ральфа, спираючись ліктями на стіл, сидів високий сорокарічний чоловік у простій картатій сорочці з високо закоченими рукавами. Лисий мов яйце.

– Алан Ґрінлон. Сполучені Штати. Я – інженер. Навчався у Техаському університеті в Остіні, в молодості брав участь у розробці та налаштуванні мікросхем у керуючих блоках міжконтинентальних ракет… Взагалі-то я не маю права розголошувати цю інформацію, але, оскільки моє перебування тут санкціоноване Пентагоном, гадаю, ви маєте право знати. Останні десять років я проектував системи наведення та групової взаємодії для винищувачів п’ятого покоління «F-22 Raptor». Про ваш проект майже нічого не знаю, – Алан дійсно нічого не знав. Джефф привіз його вранці, перед тим, як виїжджати за Тиму ром та Ігорем. – Виконував різні завдання, які були… хм… дивні. Скажімо, отой ваш шолом з охолодженням, він мені…

– Зрозуміло, – обірвав його Кейтаро.

Знайомство продовжилось за годинниковою стрілкою:

– Лаура Дюпре. Психіатр, – з жахливим акцентом представилася наступна учасниця наради. На вигляд – стопроцентна француженка: коротке, фарбоване в чорне волосся, темні очі, витягнуте лице і чуттєві, дещо непропорційні губи. На носі – окуляри. Їй нещодавно виповнилося тридцять – наймолодша серед решти команди, якщо не враховувати Тимура. – Я з містечка По (Pau), це в Піренеях на півдні Франції. Навчалась у Парижі, працювала у приватній клініці в Тулузі. Спеціалізуюсь на психічних розладах у дітей, поза тим цікавлюсь усім, що стосується людської свідомості та… несвідомого.

Після дівчини сиділа ще одна жінка у команді. Значно старша. Правда, вона б досі вважалася гарною, якби не надмірна худорба та гранітна різкість у рисах обличчя.

– Тіана Емерсон, PhD. Я – бразилійка, народилась у Ресифе, великому курорті на східному узбережжі Бразилії, у сім’ї багатого фабриканта. Навчалась у Стенфордському університеті, що в Пало-Альто, Каліфорнія; там же закінчила аспірантуру. Тема дисертації стосувалась мікробіології. Академічну діяльність закинула відразу і тривалий час працювала у приватній лабораторії, поки… ну… поки не заборонили дослідження, пов’язані з генетичною модифікацією людини. Потому повернулась до Бразилії. У 1996 познайомилась з Ральфом, відтоді сім чи… – жінка замислилась, – вісім років працюю на «NGF».

Тіана Емерсон відповідала за все, що стосувалося генетичної корекції «малюків». Ще до того, як вони з’явилися на світ. Протягом 1997 року, коли «NGF Lab» перетворилась на пологовий будинок, вона практично безроздільно владарювала в лабораторіях. За минулі п’ять років жінка майже не долучалась до проекту.

Скраю, вчепившись у паперовий келишок з водою, розташувався росіянин:

– Ігор Ємельянов. Професор Московського державного університету. Математик за освітою. Спеціаліст з мережевих систем, бездротового зв’язку та пакетної передачі даних, – якби мертві могли говорити, мабуть, вони розмовляли б саме таким голосом.

З іншого боку стола, напроти московського професора, сидів повнотілий чоловічок з гарно розчесаним світлим волоссям. Він не був по-справжньому товстим, однак брезкла пичка промовисто свідчила, що при незмінній дієті за кілька років він нагадуватиме Вінні-Пуха. Пухкі пальці безперестану прокручували туди-сюди дорогу ручку.

– Стефан Ермґлен, – правильною англійською представився гладун. – Стокгольм, Швеція. Лікар-фізіолог. Маю власну клініку в Умеа[46]. Також викладаю в Karolinska Institutet[47].

Тимур здивувався, почувши, що лікар є представником Швеції. Зовні Ермґлен був повною протилежністю тому типажу, з яким асоціюються скандинави. Чоловік більше скидався на хобіта, ніж на войовничого й світловолосого нормана. Насправді Стефан лиш наполовину був шведом. По материній лінії до нього перейшло чимало італійської та французької крові. Звідти ж прийшли скромні габарити і схильність до повноти.

Ліворуч від шведа розлігся велетень. Амбал з Африки демонстративно відсунувся від краю стола майже до вікна. Він ніби показував, що не належить до кола науковців.

– Ріно, – зверхньо видихнув найманець. – Ріно Хедхантер, так мене називають. Йоганнесбург, Південно-Африканська Республіка, – подумавши, вишкірився: – Я вирішую проблеми у всяких розумників.

Настала черга Тимура.

– Тимур Коршак. Київ, Україна. Програміст. Закінчив теплоенергетичний факультет Київського політехнічного інституту. Програмування вивчав самотужки. Останні шість років розробляю системи штучного ігрового інтелекту.

Закінчивши, Тимур не стримався і позіхнув. Його рот так і лишився розкритим, позаяк хлопець усвідомив, що всі продовжують дивитись на нього, мов зачаровані. Він мав тонни запитань, однак усі чомусь дивилися на нього, наче він єдиний, хто знає відповіді.

– Оскар Штаєрман, – продовжив чилієць, перебравши увагу на себе. – Головний адміністратор проекту.

Останнім відрекомендувався молодий японець, який займав місце по праву руку від Кейтаро:

– Кацуро Такеда. Осака, Японія.

Тимур нахилився, чекаючи продовження, але з вуст Такеди не злетіло більше ні слова

– Дякую, – закінчив знайомство Кейтаро Рока, – отже, нас одинадцятеро. – Джеп опустив голову, збираючись з думками. – Мені важко починати цю розмову, оскільки до цього моменту кожен з вас володів різним рівнем доступу до інформації. Дехто, як Алан, Стефан чи Тимур, взагалі не знає до пуття, про що йдеться. У той же час всі ви незалежно від рівня поінформованості зробили свій внесок у проект «NGF», – Кейтаро насупив брови, з кутиків очей на скроні поповзли блискавки зморщок. – Місяць тому події почали виходити з-під контролю. Два тижні тому взагалі все пішло шкереберть… Саме тому ви тут… Кожен з вас, – старий японець по черзі показав пальцем на Алана, Стефана та Тимура, – завтра прослухає вступну лекцію, познайомиться з комплексом. Працівники нашої лабораторії дадуть відповіді на всі питання. Нині, за відсутності часу, мій колега Ральф Доернберг обмежиться тим, що коротко викладе суть проблеми.

Джеп зробив жест рукою у напрямку канадця, запрошуючи вченого до розмови.

– Ми розробляємо ботів, – без довгих прелюдій вступив нейрохімік.

Тимур сіпнувся і продер очі. Від цього моменту він забув про сон. Вибудувати велетенський дослідницький комплекс бозна-де посеред пустелі для того, щоб програмувати ботів? Вони з глузду з’їхали! Програміст пробігся очима по обличчях з протилежного боку стола. Чекав, що хтось встане, розрегочеться і, поплескавши Ральфа по плечу, скаже: «Ну, все, пожартували – і досить». Ніхто не поворухнувся. Ральф, глибоко зітхнувши (він точно має проблеми з серцем, подумав Тимур) правив далі:

– Не знаю, чи слово «розробляємо» доречне у нашому випадку, – нейрохімік якось відсторонено втупився у стелю, – мабуть, правильніше сказати «вирощуємо». Та що казати, навіть означення «бот» не вельми пасує до того, що ми… гм… виростили, – старий опустив погляд. – Абревіатура «NGF» розшифровується як «New Generation Fighter[48]». Спочатку ми називали хлопчиків «перспективними бойовими одиницями», але згодом Вілл Ноланд вигадав дражнити їх ботами. Певною мірою, це відповідало дійсності, хоча вони не є ботами в повному розумінні, – Ральф, лукаво примружившись, зиркнув на Тимура: – Б’юсь об заклад, пан Коршак здивується.

– Я перепрошую, Ральфе, ви розробляєте роботів? – не втримався українець.

Канадець затнувся, трохи сердитий через те, що його перервали. Втрутився Кейтаро:

– Тимуре, ви ж програміст.

– Так.

– Припускаю, ви добре розумієте, що таке штучний інтелект.

– В загальних рисах.

– Принаймні ви усвідомлюєте всі його обмеження.

– Безперечно.

– То невже ви вважаєте, що роботи можуть на рівних протистояти людині?

– Ні… Звісно, ні.

– Оце і є відповідь на ваше запитання, – холодно підсумував Кейтаро. – Ми не займаємось проектуванням людиноподібних роботів.

– Спрямованість наших сучасних розробок виникла не відразу, – знову заговорив Ральф Доернберг. – Продукт, що ми проектуємо, виріс із нанотехнологій, увібравши у себе досягнення мікробіології, нейрохімії та програмування. Довгий час ми не могли знайти йому застосування. Більшість корпорацій на кшталт «Боїнга», «Тойоти» чи «Дженерал Моторз» відвертались, лякаючись складності та високої вартості досліджень. Ми майже втратили надію, коли з паном Кейтаро зв’язався Пентагон. Один з інженерів «Локхід Мартін» дізнався про презентацію, що ми представили у відділі перспективних розробок корпорації «Боїнг»[49]. Він не був присутній особисто, оскільки я виступав перед технологами. В ті часи ми хотіли застосовувати ботів на збірних лініях крупних виробництв, якими є авіазаводи. Хай там як, інженер зацікавився. Розказав босові, той доповів у Пентагон. Через тиждень на нас вийшов Вільям Ноланд. Саме він поглянув на нашу ідею з… дещо іншого боку. Вілл першим озвучив можливість військового застосування. Після тривалих перемовин Міноборони дало добро і виділило кошти. Саме через це – ви мусите розуміти – все, про що я нині говорю, а також будь-що почуте чи побачене вами мусить залишатися в межах лабораторії.

Кілька чоловік з розумінням замахали головами. Тимур мовчав, уважно слухаючи.

– Трохи передісторії допоможе вам краще зрозуміти суть. – Ральф узяв до рук пульт і ввімкнув мультимедійний проектор. На стіні поряд з дошкою проступило зображення військового літака. – Перед вами винищувач 5-го покоління «F-22 Raptor». Той самий, поки що єдиний у світі. Це новий літак, який має значно вищий бойовий потенціал, ніж його попередники, завдяки малопомітності, надманевреності, багатофункціональності, можливості вести всеракурсний обстріл цілей. У нього багато якостей, що дозволяють гарантовано перемагати літаки 4-го покоління, такі як «Су-27» чи «МіГ-29». «Раптори» навчені діяти роєм: вони можуть спільно вражати ціль, прикривати один одного майже без втручання з боку пілотів тощо. У світі новітніх озброєнь таких прикладів безліч: існують новітні танки, котрі аналізують цілі і вибирають найкращий шлях на місцевості, високоточна стрілецька зброя, «розумні» бомби. Все змінюється і прогресує. За виключенням одного – людини. У війні майбутнього солдат стане найслабшою ланкою. Homo Sapiens з усіма своїми обмеженнями просто не вписуватиметься у вінегрет високотехнологічної зброї та техніки. Іншими словами, подальший розвиток озброєнь впирається не в технологічні складнощі, а в недоліки солдата – звичайної людини. Можна розробити ще швидші літаки, досконалішу бронетехніку, проте всі вдосконалення зводяться нанівець, оскільки людині буде не під силу ними керувати. Ми не встигаємо за технологіями, які самі ж продукуємо. Ось так, за аналогією з винищувачем «F-22», і зародилась ідея, що призвела до появи ботів, – «new generation fighters»[50].

Винищувач 5-го покоління «F-22 Raptor»

Тимур ущипнув себе, щоб упевнитися, що не заснув. Якби не серйозність, з якою говорив канадець, він би нізащо не повірив у те, що чує.

– Зроблені мною і паном Кейтаро Рокою відкриття дозволили на практиці розширити фізіологічні можливості людини. Гадаю, вам відомо, що наш мозок використовується на жалюгідні 10–25 %. У найкращому випадку його можливості реалізовані на 30 %. Нам же вдалося отримати контроль над процесами в мозку і… підсилювати їх. Щоб зрозуміти краще, уявіть собі панель з регуляторами, на якій можна налаштовувати почуття, здібності, емоції. Покращувати майстерність в усьому, що забажаєте. Регулятор «Швидкість реакції» – на максимум! Перемикач «Точна оцінка ситуації» – завжди ввімкнений! «Кількість операцій на секунду» – до упору! – нейрохімік почервонів від запалу. – Додайте «рапторівську» можливість атакувати роєм, блискавично обмінюючись тактичною інформацією в режимі реального часу, і ви отримаєте приблизне уявлення про ботів. Вони не роботи, Тимуре. Боти – ті ж люди. Поки що – просто пацани. Але з вельми неординарними здібностями. Як нам це вдалося, ви дізнаєтесь…

Ральф захопився. Говорив замріяно, відсутньо. Так актор розказує про свою найкращу роль, чи художник описує свою найліпшу картину. А час спливав. Тимур не міг не помітити напруження, що повільно проступало на лицях Ріно, Оскара та Кейтаро, тих, хто знав, що готує для них ніч, хто розумів, чому сьогоднішнє зібрання буде коротким. Ральф пробував донести суть, але з кожним словом від цієї суті віддалявся. Потрібно було щось робити.

Першим, як не дивно, осмілів Стефан Ермґлен, шведський фізіолог:

– Кейтаро, для чого нас тут зібрали?

Ральф затнувся.

На мікроскопічну долю секунди Кейтаро розгубився, не очікуючи, що питання буде адресоване до нього. Якби Тимур не дивився в ту мить на японця, він би цього не зауважив.

– Кілька ботів… хм… втекли від нас…

То був перший і останній раз, коли українець бачив старого Джепа сторопілим.

– То спіймайте їх. У чому проблема?

– У тому й проблема. Ми не можемо.

У кімнаті запала мовчанка.

– Уже п’ятнадцятий день не можемо, – зізнався Ральф Доернберг щиро.

У цей момент Кацуро Такеду вирвало прямо на стіл, а в коридорах оглушливо занила сирена.