Читать книгу Зазирни у мої сни - Макс Кідрук - Страница 17

Наступного дня, в суботу, я проспав до одинадцятої, а потім ми з Тео вибралися на прогулянку. Я не мав де себе подіти: наступна зміна в Zoom Support припадала на ніч із неділі на понеділок, а від BTS Group півтора місяця не надходило замовлень.

Малий потягнув мене до парку Шевченка. Я купив морозива, після чого Тео, вимахуючи ріжком і заливаючись сміхом, узявся виганяти горобців із довколишніх кущів. Я сидів на лаві неподалік літньої сцени та спостерігав за ним. За минулий рік малюк витягся – коли тонка футболка напиналася на грудях, можна було рахувати ребра, – і тепер виглядав незграбним, нагадуючи погано змащеного, потішного робота: худі руки безладно теліпалися, голова, наче чавунна гиря на мотузці, то кренилася набік, то небезпечно вихоплювалася вперед, випереджаючи решту тіла. Я ніяк не міг позбутися відчуття, що голова от-от переважить і потягне за собою ноги. Врешті-решт так і сталося: Тео спіткнувся й сторчма полетів на траву. Гепнувся на живіт, за інерцією проїхав ще півтора метри – недоїдений ріжок із морозивом відлетів аж до асфальтованої доріжки, – утім, уже за мить скочив на ноги. Обтрусився, відшукав мене очима та пролепетав:

– Ой, ледь не впав.

Я розреготався. Тео тримався рукою за лікоть і силувано посміхався. Було видно, що йому боляче, проте він удавав, ніби нічого не трапилося. Мужик. Я встав і попрямував до сина. У ту мить у моїй голові щось мовби клацнуло: я вигадав, як попри все заробити цього вечора.

Опустився навпочіпки перед сином:

– Не забився, каскадере?

– Ні.

Він кусав губи й протискав крізь біль кривеньку посмішку.

– Хочеш моє морозиво?

– Ні.

– Та бери вже, – згадавши «ледь не впав», мусив стриматися, щоб знову не зареготати. – Заслужив. Такі кульбіти показувати.

– Я не каскадер, – пробубнів Тео, подумавши, що я його обізвав. Але морозиво взяв.

Я струсив траву з його спини.

– Слухай, чемпіоне, – малюк завмер і нашорошено втупився у моє обличчя, – поїдеш сьогодні зі мною?

– Куди?

– У місто – таксувати. Мама працює, мені нема на кого тебе залишити. Будемо разом розвозити всяких дядьок і тіток по домівках.

Його очі спалахнули.

– Та-а-ак, тату.

– Але якщо ти слухатимешся.

– Буду слухатись!

– І щоб не жалівся, якщо втомишся.

– Не буду, тату!

– Обіцяєш?

– Обіцяю!

Для проформи треба повідомити Єву, але я не сумнівався, що вона погодиться.

– От і добре, – Теодор налаштувався вшитися, але я легенько притримав його та спитав: – Почекай. Розкажи мені, звідки ти дізнався про Рея Купера?

Чомусь очікував, що він забув учорашню розмову або почне ухилятися, вдаючи, наче не розуміє, про що йдеться. Я помилився.

Малий одразу ж відповів:

– Мені Аймонт сказав.

Я не розчув. Останнє слово прозвучало як А’мнт.

– Хто?

– Аймонт.

– Хто це такий?

Тео знизав худенькими плечима.

– Друг.

Мурашки шугнули вгору вздовж хребта й розсипалися по моїй шиї. У мене ледь не вихопилося: «Той самий, який підказав, де написати regard?» Натомість пластмасовим голосом вимовив:

– А де ви з ним познайомились?

Малий іще раз знизав плечима:

– Не знаю. Він просто приходить, – несподівано Теодор випростав руку й тицьнув пальцем убік: – Білка! Тату, дивись! Білка! Білка!

Праворуч нас росла височенна туя. На її стовбурі, на висоті людського зросту, нижче від місця, де починалося крислате гілля, сиділа руда вгодована білка. Після Теодорових вигуків звірятко помчало вгору та заховалося поміж гілок. Я вирішив, що тему вичерпано, коли Тео опустив руку, поглянув на мене й додав:

– Аймонт – це не… – він наморщив лоба, – його не так звуть. Я знаю. Але він сказав, що я можу його так називати.