Читать книгу Петлюра. Боротьба - Максим Бутченко - Страница 3

– Симоне – Зилоте! Симоне – Зилоте! – лунало в тьмяній емульсії вечірньої вулиці. Там, у товщі повітря, в непроглядній сірій глибині було чутно людський голос. У цей час мало хто ходитиме темними полтавськими провулками. На початку двадцятого століття кожен державний чин, який приїздив до Полтави, особливо якщо він з Петербурга, йшов спочатку на Круглу площу, до монумента «слави російської зброї». Товстий шпиль монумента був схожий на відрубаний хобот вимерлої тварини. Щоразу до пам’ятника приходили чиновники російської імперії, щоб упевнитися у власній величі. Ця велич самодержавства впливала на них заспокійливо, адже полтавці всі україномовні, зі своїм говором, ніби з часів шведського короля Карла і Мазепи. Це місто, схоже, застигло в часі, хоча надворі 1897 рік; і ніщо не могло зрушити цей давній уклад української колиски… Неподалік від монумента, на вулиці Заміській, лунав голос.

– Симоне – Зилоте! Симоне – Зилоте! – фраза повторювалася знову і знову. Звуки немов хотіли долинути до молодого чоловіка, який плівся у бік свого будинку, замислений, і не звертав уваги на окрики. Легкі швидкі кроки – і поруч із парубком опинився зовсім ще хлопчик років дев’яти. Він підскочив до парубка й легенько смикнув того за широкий рукав сорочки.

– Семене! А це правда, що тебе тепер у семінарії звуть Симоне – Зилоте?

– Правда, – відповів Семен-Симон.

– Ти бач. Тож ти зараз – як той учень Христа?

– Ну напевне.

– Оце чудасія! Ніколи не знав, що мій братик може бути Христовим учнем.

Симон зупинився, потім подивився на свого молодшого брата уважно, начебто вперше побачив. Цього весняного вечора слова, мовлені дитиною, раптом виявилися для нього дивовижними, і глибокий сенс фрази повільно розчинявся у його свідомості.

– Сашку, хіба я став менш близький до тебе?

– Ні, ні, брате.

– Тоді не звертай уваги на те, що говорять люди.

– А чому?

– Тому що людська чутка подібна до каламутної води – на поверхні одне, а в глибині інше.

– Не розумію. Ти так говориш, ніби наш батько…

– Не хвилюйся, Сашку. З тобою я буду завжди іншим.

– Добре, Симоне – Зилоте. Добре.

Хлопчик усміхнувся.

– А знаєш, що про тебе ще хлопці кажуть, Семене?

– Ну що ж?

– Кажуть, що мазепинець!

– Ото так і говорять?

– Так! А мазепинець – це погана людина?

– Ні, ні… Яка ж вона погана? Вона просто інша…

– Чим інша?

– Як тобі пояснити… Малий ти ще… Ось! Мазепинець – це та людина, яка хоче, щоб у неї була родина.

Симон подивився на здивоване обличчя брата, а відтак злегка обійняв його. Він знав – вони залишилися вдвох на вечірній вулиці, й нікого немає, хто б міг розлучити їх – так само як і згуртувати. Тому що їх єднає не лише спорідненість крові, а злиття душ; кожна молекула духу ідентична. Вони – брати по крові, сини батька-міщанина, відомого в місті візника, виявилися такими несхожими на свого батька, як бувають несхожі відблиски одного сонячного променя. Тріпотливе почуття єднало їх. Тремтячі точки в грудях пульсували в унісон. Вони – одне. Дві фігури стояли у провулку, і бліде сяйво місяця лилося на їхні голови…

Симон Васильович розплющив очі. Він прокинувся в казармі січовиків. У приміщенні для офіцерів було тихо. Допізна проходило засідання Національної спілки, а потім усі роз’їхалися. Винниченко подався до Києва шукати союзників проти гетьмана, а іншим було наказано готуватися до наступу. Петлюра лежав на солдатській шинелі; він, хоч і вкривався рваною ковдрою, промерз до кісток, бо ночі стали холодними, а барак погано обігрівався.

Денне світло падало на підлогу: мільйони пилинок кружляли в легкому вальсі. Він згадував дні навчання в Полтаві – наївні, чисті. Хіба він не вірив у вищі сили, хіба не довіряв долю свою Богу? Хіба не жевріло протиріччя в ньому змалечку, коли він спротивився служителям церкви, тому що серце його чинило опір обрядам та умовностям? І тоді, у ті молоді роки, він найдужче мріяв змінити світ, адже жагу великої ідеї в той час можна було порівняти з жагою здоров’я в дні чуми. Петлюра лежав на ліжку, і пам’ять повертала його в рідні полтавські місця, тому що завжди спогади людини пов’язані не з нею, а з усім, що її оточує: будинком, де народився, вулицею, по якій ходив, містом, у якому виріс. Ким він був і чи став собою? Петлюра задумався і не знаходив відповіді.

– Кхе, кхе, – закашлявся Симон Васильович.

Тут двері відчинилися і до кімнати ввійшов чоловік у військовому однострої. На плечах погони українського поручика. Широке чоло, прямий ніс, трохи відстовбурчені вуха. Потрапивши до приміщення, він глухувато мовив:

– Симоне – Зилоте! Як здоров’я?

Симон Васильович подивився на того, хто увійшов.

– Сашку[8], ти яким вітром?

– Вітер змін дме, чуєш?

– Авжеж. Сідай, брате.

Обидва Петлюри сіли на стільці, Симон Васильович поплескав себе по кишенях, дістав цигарки й закурив.

– Чув, що Скоропадський задумав? – озвався старший Петлюра.

– Ага, бач, яка падлюка, – Сашко не добирав слів.

– Та хіба тільки він… Не тільки… Мені потрібна допомога, брате, – Симон Васильович постукав пальцями по бильцю стільця.

– Ти ж знаєш: за тобою я піду всюди, – відповів Сашко.

– Дуже багато потрібно зробити… Я так розумію, що треба написати звернення до людей. Так би мовити, до душі кожного… А відтак збирати війська… У мене якесь дивне відчуття… Не можу точно описати, – старший Петлюра курив, струшуючи попіл у велику гільзу.

– Що за відчуття? – Сашко дивився на брата.

Симон Васильович раптом подумав, що брат дивиться так само, як і багато років тому – в отому темному провулку.

– Як би це точніше сказати… Мені здається, що я все ще там, у юності… Не те щоб не виріс, Боже збав… Тільки от ніяк не можу усвідомити, хто я… Своє місце… Чи лише мені потрібно… Йти цим шляхом…

Він бажав виговоритися, розповісти про те відчуття, що хвилює, що плаває в оболонці його тіла; розказати, як він усе ще сумнівається в собі й шукає опори.

– Семене, я розумію… Але подумай тільки про одне: коли ти поїдеш зараз до хворої матері, ввійдеш у свій дім, щоб знову допомагати їй по господарству – хіба ти заспокоїшся? – Сашко подивився на брата.

– Я… Ох, як складно мені… Пам’ятаєш, як мене вигнали із семінарії? Тоді я цілий місяць думав: чи правильно вчинив? Революційна партія… Гуртки… Батько розсердився, мало не відшмагав мене на площі… – Симон Васильович усміхнувся.

– Пам’ятаю, таких криків давно ніхто не чув на околиці. Але скажи мені: хіба ти міг тоді по-іншому? Хіба ти сам дав собі вибір? А зараз? Чи зможеш ти зістрибнути з вагона й залишитися позаду потяга історії?

Такі бесіди брати вели частенько. Шукали шляхи правди в темряві свого життя, обговорювали кожен вчинок. І коли Семен на Кубані переховувався від поліцейських нишпорок, і коли перебирався до Львова, у Галичину, а потім і до Петербурга – чи правильно він вчиняв?

Симон Васильович мовчав. Він знову закурив, нервово розминаючи цигарку, і товсті, сиві пасма диму здіймалися від кожного дотику.

– Можливо, твоя правда… Мабуть… Ходімо, пройдемося, – сказав Симон Васильович.

Петлюра накинув шинель, і вони вийшли з барака. Був незвично світлий ранок. Блакитний фарфор небес лише де-не-де відтіняла біла хмаринка, нібито виткана з шовку. Брати пірнули у свіже повітря, як у прохолодну річку. Всюди метушилися січовики – тягали провізію, ящики і гвинтівки. Під’їжджали вози, скрипіли полозами сани, вусатий гайдамака гримав на двох молодих хлопців, одягнених у стару сільську одежу. Ті витягали мішки з крупою, а потім несли їх у бік кухні.

– Рухайтеся, хлопці! Що ж ви наче сонні мухи? – гарчав старий гайдамака.

– Боже помагай, – Симон Васильович підійшов до саней.

Старий повернувся до нього, примружився, а потім насупився.

– Так, уже коли Бог зверне на нас увагу, то не буде такою Україна, як зараз, – прохрипів він.

– Ти так гадаєш, діду? – здивувався Симон Васильович.

– Побачив би ти стільки, як я, то й не таке б заспівав проти цього гетьмана, – гайдамака ще дужче насупився.

– А що з тобою сталося?

– Біда сталася… Справжня біда… Гей, як ти хапаєш?! Мішок порвеш, і все пшоно висиплеться, – прикрикнув він на одного з хлопців.

Потім зітхнув, присів, тримаючись за сани, закректав і дістав люльку й мішечок із тютюном.

– Сини мої… Молодші, – хмикнув він.

– А старші? – раптово випалив Сашко.

– Нема, поховав їх. Одного в червні, а другого в серпні… Чортів гетьман і німці! Я ж кричав, що віддам усе, що є… Навіщо було стріляти? – старий закректав.

Він роздратовано постукав люлькою по деревині, витрушуючи тютюн, який нещодавно затрамбував. Сиве волосся виднілося з-під шапки, і легкий вітер смикав за білі кучері. Сплетіння зморщок на його обличчі стало схожим на тонкі нитки, вкарбовані в шкіру під тиском днів; гайдамака сидів, схожий на героя картини, – і потерте до сірого тло пізньої осені накладало темні тіні на його обрис.

– Бісова доля… Бісова… Доля… – протягнув він.

Симон Васильович хотів було щось сказати, підбадьорити старого, але кожна фраза, що виникала у свідомості, здавалася наївною і занадто простою, щоб змінити людину, бо стебла нашої душі вирощені з ґрунту слів. Колишній семінарист, а потім журналіст і уповноважений Головного всеросійського земського повіту на західному фронті, урешті-решт, військовий міністр і лідер майбутнього повстання – замовк. Старий солодко присмоктував до люльки, тихо бурмотів собі під ніс щось про злу годину, яка нависла над ним.

– Тоді чому ти тут? – Симон Васильович уважно подивився на гайдамаку.

– Що за питання, пане? Ти, як бачу, простого не розумієш. Звісно, чому – кажуть, сам Петлюра скоро прибуде сюди й поведе військо проти гетьмана. А от він – наш чоловік, не грабуватиме нас… Ось я приїхав із синами, привіз провізії. На добру справу… Добру… Нам так бракує доброго… – прошамотів дід.

Петлюра так і завмер, начебто щойно прозвучали таємні заклинання, і кожен м’яз його тіла скувала невідома сила. Ось вона – народна правда! Ось гіркота, що невидимо виливається з уст людей. Хто почув цей тихий стогін, який зривався з губ старого, ніби з обриву, і падав на землю важким каменем? Хто зміг відчути народ, який гнобила сотні років російська імперія, – мовляв, українців не існує? «Ви лише неосвічені малороси – малий паросток російського народу», – торочили в Петербурзі. Як же так? Без роду, без племені, без назви – хто їх помітив? Хто зміг би підняти прапор і повести цих людей на битву, тому що правду слід довести силою. Де ви, сини українські?

Симон Васильович стояв ошелешений. А тоді кивнув братові, і вони пішли далі – стиснувши губи, нічого не промовляючи, занурені в безодні мовчання. Дрібними кроками просувалися по табору, не помічаючи гомону довкола. З неба раптом почав зриватися перший сніг, і невагомі сніжинки падали перед ними, ніби замерзлі слова. Наприкінці дня Петлюра вийшов зі своєї кімнати, покликав ад’ютанта, вручив йому аркуш і наказав віднести до штабу, а там віддати писарям. Потім переправити до друкарні. Доки ад’ютант ішов до високої будівлі, що примикала до дерев’яних бараків табору січових стрільців, він ненароком побачив перший рядок, написаний на папері. Не відриваючи очей, тримаючи в тонких пальцях списаний аркуш, він прочитав від початку до кінця:

«По наказу Директорії Української Республіки, я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських салдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно присвоївшого собі права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійної Української Республіки, за знищення її вольностів, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сіл і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Україні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопивцеві генералові Скоропадському в тіканні, подавати йому споживання і захисток. Обов’язок кожного громадянина, мешкаючого на Україні, арештувати генерала Скоропадського і передати його в руки республіканських властей. Гетьманські розпорядження і накази по військах скасуються, військові частини гетьмана Скоропадського, аби усунути даремного кровопролиття і розрухів, повинні перейти до лав військ республіки, услід за тими, які вже перейшли. Війська республіки мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку, на яку він спирався до останнього моменту. В сю велику годину, коли на всьому світі падають царські трони, визволяються народи, коли на всьому світі селяни і робітники стали панами, в сю хвилину ми, брати козаки, хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків? В сю велику годину ви, брати козаки, осмілилися служити торгашам, котрі самі продавались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії і її пануючому класові – безробітному російському офіцерству і мародерам, – скупченим в контрреволюційне кубло на Дону?»

Наступного дня Петлюра разом із двадцятьма січовиками, серед яких стрілецькі старшини, ішов вулицею Білої Церкви до жандармерії. Біля входу в будівлю стояло двоє солдатів у штальмельмах[9], які, вгледівши українців, занепокоїлися, але, побачивши, що ті без зброї, сміливо вийшли їм назустріч. Симон Васильович опинився трохи попереду, підняв руку, показуючи, що німецьким солдатам турбуватися нема чого. Делегація увійшла в будівлю, затримавшись десь хвилин на п’ять. Було вирішено листа про нейтралітет варти передати до Києва в центральний штаб німецької армії. На що повненький німецький чин із розкуйовдженими, наче маленький віник, вусами й очима-крапками відповів згодою – німецькі війська вже давно не хотіли ніякої війни. Їхнім єдиним бажанням було якнайшвидше забратися з DerukrainischeStaat[10] до своїх фрау та діток, які не бачили батьків уже декілька років. Тому зустріч інтервентів із повстанцями пройшла мирно – німецька варта погодилася дотримуватися нейтралітету.

Петлюра вийшов з жандармерії і попрямував у бік залізничного вокзалу, туди, де були їхні бараки. Козацькі старшини мовчки дріботіли за головнокомандувачем. У його ході з’явилася якась легкість, наче вітер надував невидимі вітрила душі. Кожен його крок немов піднімав над землею, тому що тяжіння не має сили над людьми з вірою. Чи можна стати невагомим? Чи можна стати ближче до небес? Симона Васильовича надихнула коротка розмова з німцями – затія не здавалася вже такою страшною.

Ближче до обіду приїхав Винниченко. Він прибув на екіпажі, переодягнений у залізничника. Білоцерківський староста Кейхель дістав наказ від гетьмана й намагався зібрати війська, щоб запобігти пересуванню голів Директорії. Усюди бачилися засідки й облави. Конспірація, таємні послання і відсутність власної армії – ось із чим довелося зіткнутися бунтівникам.

Володимир Кирилович зійшов з екіпажа саме тоді, коли неподалік стояв Петлюра з братом.

– Симоне Васильовичу! Я тут! – Винниченко помахав рукою Головному отаману.

Петлюра підійшов до нього.

Зелений картуз залізничника личив Винниченку. Вуса надавали йому вигляду бравого служаки. Кітель із двома рядами срібних ґудзиків скидався на генеральське вбрання. Винниченко навіть іноді поправляв головний убір, немов справжній залізничник. Вони пройшли до барака, який умовно називався штабом. Незабаром повинні були підійти Коновалець і Василь Тютюнник. Разом вони мали розробити план перших військових дій. Метод ешелонної війни, коли війська швидко переміщаються по залізниці, найкраще годився для пересування в бік Києва. «Авантюра, це авантюра. Боже мій, у що я вплутуюся», – думав Винниченко, дружелюбно перемовляючись із Петлюрою.

– Як там Ольга, чи все з нею гаразд? – запитав Винниченко.

– Та сподіваюсь, – відізвався Петлюра.

– Вона з’їхала з готелю, де проживала? – продовжив Володимир Кирилович.

– Першого ж дня. Із такими рішеннями не зволікають, – відповів Симон Васильович.

Він трохи нервував. Невдовзі почнеться наступ, а сил поки що дуже мало. Як і мало ідей, як повалити гетьмана. Винниченко намагався бути стриманим, але кожна хвилина давалася йому важко. «Тільки б не було ще одного правителя. Усі промені слави на одного – як же нудно спостерігати за тим, коли перша-ліпша посередність вивищується за рахунок пустопорожнього галасу», – думав Володимир Кирилович, проте намагався не подавати виду.

– А від Грушевського[11] немає звісток? Знаєш, Симоне Васильовичу, як його стали називати? – Винниченко показав ряд рівних зубів.

– Так, щось чув… – Петлюра дістав цигарку.

– Бач як, Чорномор його кличуть. Мабуть, його борода нікому не дає спокою, – Володимир Кирилович усміхнувся.

– Борода у нього славна… Ось лише дідусь образився, що йому не дають ніякої посади, – Симон Васильович теж ледь усміхнувся.

– До речі, про посади. Чи не думаєш ти, мій любий Симоне Васильовичу, що вся акція, всі рухи з самого початку буде поставлено під марку однієї окремої особи? – Винниченко промовив це з тою-таки усмішкою.

– Про що ти, Володимире Кириловичу? – здивувався Петлюра.

– Та все про те ж, вельмишановний пане. Усе наше повстання забарвлюється в одне ім’я – твоє, – це останнє слово Винниченко відчеканив, і кожен звук буквально дзвенів, немов пропущений через ковадло.

– Не розумію, – відповів Петлюра.

– Усе ти розумієш, Симоне Васильовичу. Бачив я твоє звернення до військ… Навіщо ти його написав? Чорт знає, що тепер виходить… Ось же, що відбувається – всі повстанці, які стікаються в революційні центри, стали називатися петлюрівцями, – усмішка зникла з обличчя Винниченка. Він зняв картуз і нервово кинув його на стіл.

– Ніякої змови немає, Володимире Кириловичу… – Петлюра спробував було виправдатися.

– Ні, ні, дорогий мій товаришу. Ти запевняєш: немає змови? Це чиста брехня. Ми з тобою по один бік… Поки що. Але дозволь мені зауважити: я ніколи не потерплю зараження нашого руху твоїм персональним характером – звуженим, бідним, затуманеним, – Винниченко прошипів. Його очі блищали, а в темних зіницях плавали зловісні вогники.

– Дозволь сказати тобі, що ти все неправильно розумієш, – Симон Васильович намагався перевести розмову в інше русло.

– Усе правильно я розумію. Ти бажаєш стати маленьким диктатором… Задовольнити свої амбіції… Тож знай, – голос Винниченка став грубим, немов замість гортані у нього залізне горло. – Я все зроблю, щоб придушити тебе, коли ти не зупинишся… Розмажу тебе… Як плювок…

Симон Васильович дивився на обличчя приятеля-ворога і не знав, що відповісти. Злий погляд Володимира Кириловича роздирав його плоть, немов хотів вирвати слова смирення і визнання своєї провини. Кожна секунда розмови була схожа на трагічний спіч ката. Повітря поважчало й тиснуло стопудовим вантажем на груди, а трохи згодом навіть засмерділо, наче відкрилося черево землі й густий дурман пекла наповнив кімнату. Тепер, що б не зробив Петлюра, куди б не пішов, що б не сказав – позад нього завжди буде тінь Винниченка, і немає способу їм відмовитися один від одного, і немає жодного шансу існувати поруч.