Читать книгу Жінка в темряві. Зелений Клин - Максим Бутченко - Страница 6

Це сталося так швидко, що я й оком не встигла моргнути, а вже Андрій Дмитрович пропав під пеленою пилюги. У вас бувало таке: хтось до вас звертається, а ви не чуєте, поглинуті власними думками? Або ви не помітили, як ішли кудись і невідомо чому опинилися в зовсім іншому місці? Або ви – ніби й не ви водночас? Мабуть, то наш розум заклинює, як двигун внутрішнього згорання, а тоді враз стопориться й ані руш. Так і я: не знаючи, що мені робити далі, заклякла на місці.

– До-по-мо-жіть… – Ледь чутний голос Андрія Дмитровича повернув мене до реальності.

Борсаючись під купою уламків дощок, що впали зі стелі разом зі сволоком, Андрій Дмитрович марно намагався підвестися.

– …о-жі… – силкувався слідчий зрушити важку балку.

Я спробувала налягти на перекриття, силкуючись його скинути, але це мені не вдалося. Треба було якось допомогти потерпілому, але як? Думки роїлися в моїй голові, але спасенної не знаходилося.

– Я не можу, нічого не можу! – розпачливо гукнула я.

– Як… ви… що… – стогнав він, намагаючись усвідомити, що відбувається.

– Цей бісовий сволок такий важкий, ніяк не можу його зрушити! – Я була у відчаї.

– Не можете? Як? – Поранений Андрій Дмитрович задихався – ядучий дим стелився по підлозі.

– Ось так! – Я не стримувала емоцій, зневірившись змінити бодай щось.

– Тоді… Тоді зіпріться на його край… А я сам спробую зрушити, – прошепотів слідчий.

Я роззирнулася по кімнаті. Справді, з тіла мого супутника балка звисала одним своїм кінцем: мені досить було тільки на неї натиснути, аби змістити центр тяжіння сволока, щоб піднявся протилежний кінець. Мені це вдалося, і Андрій Дмитрович, напружившись, нарешті скинув тягар із себе. Дим дедалі густішав, дихати ставало майже нестерпно. Я допомогла слідчому підвестися – у нього була глибока рана на голові, з якої на обличчя струменіла кров, перетворивши його на страшну червону маску. Це було жахливе видовище – заюшене лице з одним набряклим, посинілим оком. Друге залипло від крові, й поранений заледве міг розплющити його.

– Треба вибиратися звідси! – нагадала я про очевидне.

Господи, ну чому, коли трапляється халепа, на думку спадають самі лише банальності? Я мимоволі відчула свою подібність із героїнею тієї книжки, яку все не могла дочитати: персонажі там завжди говорили те, що треба було сказати.

– Спробуймо через вікно, – прохрипів Андрій Дмитрович.

– Га? Що? – не розчула я.

– Вікно, – простогнав поранений.

Він ледве стояв, обіпершись руками в стіну, на щось більше не мав сили. Неможливо було скористатися й вікном у задній двір, що також виявилося заґратованим. Я на мить притулилась до шиби, немов намагаючись вдихнути свіжого повітря, від якого відділяла нас прозора перешкода. Здавалося, ось вона, воля, досить лише простягти руку. Мені здалося, ніби я бачу на вулиці силуети з юрми роззяв, що край дороги дивляться на палаючу будівлю. Люди, хто-небудь, рятуйте! Як же до них достукатися?

– Що там? – почувся голос слідчого.

– Ґрати скрізь, немає виходу! – відчайдушно скрикнула я.

– Спробуйте розбити шибку… – наполягав Андрій Дмитрович.

Я роззирнулася. Поруч не знайшлося нічого, крім важкого, дубового стільця. Мені вдалося підтягти стілець до вікна, але підняти його я не змогла. У відчаї підбігла до столу, схопила з нього перше, що трапилося під руку – маленьку статуетку, й пожбурила нею у вікно. Брязнула шибка, розлетівшись посередині, її скалки порснули врізнобіч, і кілька з них боляче встромилися мені в долоню. Від несподіванки я скрикнула, налякавши свого супутника, який не бачив, що сталося, і теж скрикнув. Від шоку я похитнулася і впала долі.

Як же нам вибратися з охопленої вогнем будівлі? Дим валував від вхідних дверей, просочувався крізь щілини. Полум’я жадібно тріщало в коридорі, поглинаючи все на своєму шляху. І я, та, що зовсім недавно бажала померти, тепер, коли біль відступив кудись на край моєї свідомості, послабшав і вже не так дошкуляв мені, страшенно прагнула жити!.. Кров нуртувала в моїх жилах так буремно, як ніколи в житті. Дивно, я ще жодного разу не була такою спокійною, як тепер. Мозок холодно прораховував усі можливі ситуації, і виходило, що нам вочевидь судилося загинути. Марно кликати на допомогу: ніхто не увійде в палаючу будівлю. Марно вибігати в коридор, там напевно задихнешся. Повертатися назад, у кімнату слідчого, сенсу теж немає – там так само заґратовані вікна. «Отже, ніщо не врятує нас», – говорив холодний розум. «Надія завжди сподівається на краще», – заперечувало моє серце, сповнене жаги до життя. Раз, два, три. Усі варіанти програшні.

Зарипіла покрівля над головою. Вогонь гоготів, нахабно ширився дахом, поглинаючи крокви, бантини, сволоки. Ось уже зі стелі посипався тиньк, поставши між нами запорошеною хмарою. Це кінець. День, який триватиме вічно, позаяк він, здається, стане останнім у нашому житті.

Спробувавши підвестися, я сперлася на руки, і раптом моя долоня намацала на підлозі якусь залізяку. Придивившись, я зрозуміла, що це скоба, ймовірно від ляди, що нею прикрито лаз до підвалу. Хто там чи що – зараз мені було байдуже.

– Допоможіть мені! Сюди! – заволала я.

– Що? Що таке? – зараз же почувся голос Андрія Дмитровича.

– Хутчіш! Ми ще можемо встигнути! – Я намагалася підняти важку ляду, але сил бракувало.

Нетвердою ходою підійшов поранений слідчий. Було помітно, що пересувається він майже напомацки – одне око зовсім запливло, а на другому запеклася кров.

– Берімося за скобу! – Я кричала так голосно, що не почути мене було неможливо.

– Де вона, де? – Половко присів, намагаючись намацати залізне кільце.

– Та ось же! – Я допомогла йому, і наші долоні відчули металевий холод.

Те, що під нами вхід до підвалу, сумнівів не було, адже попри пекельну спеку від полум’я пожежі, що вирувала навколо, метал під нашими руками залишався прохолодним. Удвох ми насилу підважили ляду, і перед нами відкрилася чорна паща лазу, що вів у підземелля. Що там? Суцільна пітьма. Часу на роздуми не залишалося, тому я стала на сходи і ступила вниз.

– Ходімо. Однаково у нас немає інших варіантів! – знову прокричала я, хоча мій супутник був зовсім поряд.

Андрій Дмитрович послухав мене і, щойно прошмигнувши в черево підвалу, причинив за нами ляду. Мої очі довго не могли призвичаїтися до пітьми й розрізняли лише згустки непроглядного мороку. Я обережно спускалася сходами, виставивши руки вперед.

– Це архів. Я зовсім забув, що він тут. – Знайомий голос у густій, мов смола, темряві нагадав мені, що я не сама.

Я обернулася, але нічого не побачила. Суцільний чорний моноліт.

– Ми тут не задихнемося? – спитала перше, що спало на думку.

– Не знаю. – Голос у пітьмі був не надто впевненим, навіть у своєму незнанні.

– Звучить обнадійливо, – я тихенько всміхнулася. Сарказм – кращі ліки від лиха.

Нагорі почувся чийсь крик – поглинутий товстим перекриттям над головою, він докотився до нас лише глухим відлунням.

Андрій Дмитрович застогнав, важко осів на втрамбовану земляну долівку. Його стогін у цьому закритому просторі був єдиною ознакою життя.

– Чи можу я вам чимось допомогти? – Дурнішої фрази годі й придумати, однак тепер саме ці слова здалися мені доречними.

– Як це дивно, – повільно мовив мій візаві.

– Що саме, Андрію Дмитровичу? – спитала я.

– Те, що ми з вами опинилися тут. Та ще в таких обставинах, що їх я не зміг передбачити, – сказав Половко.

– Було б дивно таке придумати, – погодилася я.

– Саме так. Життя щедре на сюрпризи, коли очікуєш від нього передбачуваності, – промовив він.

На якусь мить розмова урвалася. Тиша запала дивна, напружена. Приглушені звуки пожежі долинали здалеку, ніби з іншого виміру, відокремленого від нас не товщиною перекриття, а заляганнями просторово-часових шарів, – ми ніби зненацька потрапили в інший час. Я й надалі внутрішньо почувалася умиротворено-спокійною, ніби була в себе вдома. Аж раптом згадала про батька: як він, чи дізнався, що зі мною? Чи послав Ванька на пожежу, чи приїхав сам? На цю думку серце мені здригнулося, стало шкода саму себе. Я навіть уявила: ось я небіжчиця, лежу в труні, на білому лискучому атласі. Як журливо голосять наді мною бабки-тужільниці, ніби їх катують. Татко стоїть поряд, не зводить очей із мого мертвотно-блідого обличчя з виразом навіки застиглого подиву – яка ж нагла й безжальна смерть! І вся марнота марнот віднині так далеко, і залишається лише вічний супокій, адже земний шлях мій скінчено…

– Тут має десь бути гасова лампа, я пам’ятаю, бо кілька разів спускався сюди. – Голос Андрія Дмитровича урвав мої жаскі фантазії.

– Таж темно, хоч в око стрель, де її шукати? – спитала я.

– Стривайте-но, у мене є сірники. Але, чорт забирай, ніяк не можу згадати, де та клята лампа! – вигукнув Половко.

Він пошарив по кишенях, нарешті я почула, як черкнув сірник, і в підвалі заблимав мерехтливий вогник, вихопивши з темряви шереги полиць із теками і стосами паперів по три-чотири на кожній; стілець і маленький столик, а на ньому – ту таки гасницю. Я взяла сірники у свого товариша по нещастю, напомацки пройшла до столика, засвітила лампу. Нагорі щось гримнуло. Дим легенько струменів крізь вузьку продухвину, утворюючи маленьку хмарку, що кружляла під нещільно зачиненою лядою підвалу, утім далі не проникала. Це викликало у мене невиразний здогад, що десь мав би бути вихід, але де ж його шукати?

Я піднесла лампу до Андрія Дмитровича – дивитися на нього було тяжко. Кривава маска на обличчі перетворювала його на театрального актора з якоїсь містичної драми. Сорочка, піджак, навіть штани на ньому – усе було закривавлене. Я відірвала смужку від своєї сукні і приклала йому до рани. Тканина зараз же просочилася кривавою вологою. Половко уважно стежив за тим, як я намагаюся його доглядати.

– Треба б промити рану, – повчально мовила я.

Вигляд крові, попри всі мої намагання стриматися, все ж викликав спазм, і я відчула, як до горла підкотила блювота. Закашлявшись, я відсунулася. Раптом прийшло усвідомлення, що я в підвалі, поряд мене – скривавлений поранений чоловік, нагорі нуртує полум’я пожежі, і, не приведи Господи, ми тут або просто задихнемося, або – в гіршому разі – згоримо живцем. Я б назвала це нове відчуття відтермінованим страхом. Мені перехопило дух, і я сіла на долівку.

– Що з вами? – спитав Андрій Дмитрович, помітивши, що мені зле.

– Нічого… Пусте… Минеться… – намагалася я дібрати потрібні слова.

У ту мить мені здалося, що простіше було б зараз знепритомніти й отямитися потім, пізніше, коли все скінчиться. Водночас я ніби відчула на своїх плечах тягар минулих годин і подій, що їх годі було передбачити навіть у страшному сні. Я поступово осягала розумом безвихідь ситуації, що вже виходила за межі просто фатальної. Підвівшись, я присіла на краєчок стільця.

Ми знову помовчали. Дим усе прибував. Нагорі щось падало, гриміло, хоча тут, у підвалі, що був досить глибоким, відчувався приплив свіжого повітря. Варто було дослідити дальній куток, але вставати зовсім не хотілося. Андрій Дмитрович ворухнувся, зашарудів, щось дістаючи з кишені.

– Що ви там шукаєте? – спитала я, спіймавши себе на думці, що в підвалі стало по-домашньому затишно.

Пожежа палахкотіла десь нагорі, а тут було ще доволі вільготно і прохолодно. У ніздрі набилась пилюга, дихати кислим букетом плісняви було важко. Ми ніби поринули в інший світ, наповнений затхлим духом підземелля. Видимість безпеки зробила свою справу – я трохи заспокоїлась, подумавши, що в цьому місці вогонь нас не дістане.

– Свого нотатника, – трохи побарившись, відповів Андрій Дмитрович.

– Ну ви, їй-богу, знайшли час. І що ж там?

Надмірна цікавість колись таки вилізе мені боком.

– Так… Збираю різні історії, – з протягом мовив мій співрозмовник.

– Он як? І які, дозвольте спитати? – Мені стало по-справжньому цікаво.

– Життєві, – вів далі слідчий.

Нарешті він знайшов свого блокнотика, переконався, що з ним усе гаразд, і поклав назад у внутрішню кишеню.

– Гм. А я там є? – мені притьмом кортіло дізнатися, адже про мене ще ніхто ніколи не писав.

– Може, є… А може, й нема.

Мені здалося, що крізь яскраво-червону маску на його обличчі враз проступила глузлива усмішка.

– Інтрига – подруга знегод і жалю, – бовкнула я перше, що спало на думку.

Не пам’ятаю, звідки в моїй голові взявся цей вислів. Можливо, я його вигадала, а може, десь вичитала. Але в ту мить він здався мені найбільш доречним.

– Ваш батько добре подбав про вашу освіту.

Відчувалося, що Андрій Дмитрович не знає, що мені сказати.

– У чомусь подбав, а в чомусь я й сама постаралася. – Я вже повернулася до своєї звичної – колючої – манери спілкування.

– Можливо, колись, іншим разом, я вам усе розповім, – раптом сказав Половко.

Мене ці слова неабияк зацікавили, позаяк я завжди вважала, що його мотиви для мене цілком очевидні, радше навіть сказати, прозорі, як скло. Але тепер він заговорив так таємниче, що геть спантеличив мене.

– А чом би не розповісти заразісінько?

Навіть незважаючи на обставини, дівоча цікавість брала гору.

Андрій Дмитрович мовчав. Світло лампи освітлювало тільки частину його обличчя, решта потопала в темряві, і через це мені знову здалося, що він глузливо посміхається. От же негідник! Погратися вирішив зі мною. Мені захотілося відповісти так, щоб дошкулити йому чимось особистим, але на думку спадали тільки милі й привітні слова. «Стривай-но. Так далеко не поїдеш. Знову станеш ніжною дамочкою, а далі – пиши пропало!» – дорікнула я собі.

Підвівшись, я поглянула на стелажі з архівними справами про різні злочини й правопорушення. Взяла до рук пухку теку з аркушами, що не вміщалися в ній, на обкладинці виразно значилося: № 1977. І великими літерами вгорі: «Секретно». Внизу дрібніший напис: «Справа про участь малоросів у поширенні злочинних ідей». Гм, дивно, таке формулювання мені ще ніколи не траплялося на очі. Я розгорнула теку, але аркуші в ній виявилися списані дрібним почерком, і при слабкому освітленні лампи я мало що могла розгледіти. Якісь фото, документи, виписки й акти – усе це утворювало чималий стос паперів із чийогось дізнання.

– Ви не знаєте, що це? – спитала я в Андрія Дмитровича, показуючи йому теку.

– Не розумію, про що ви? – Половко підвівся й ступив кілька кроків, урятувавшись таким чином від неминучої смерті.

Бо саме тієї миті згори просто на ляду підвалу впали такі важкі уламки, мабуть, охопленого полум’ям даху, що проломили благенькі дошки, вони й собі зайнялися й обвалилися просто в підземелля, здійнявши стовп диму. Задушливі клуби його враз заповнили замкнутий простір нашого підземного укриття – дихати стало незмога. У зяючому проломі язики полум’я, що вирувало вгорі в кімнаті над нами, загрожували хутко перетворити досі безпечний підвал на задушливе вогняне пекло.

– Давайте сюди! – Андрій Дмитрович уже оговтався й подав мені руку.

– Що?! – скрикнула я істерично.

Усе раптово змінилося – ми гинули. Замість милих розмов – горіти нам живцем. Замість раю – вогняне пекло.

– Допоможіть мені. – Слідчий, який ще хвилину тому сидів геть знесилений, раптом виявив несподівану жвавість, зняв піджак, подав його рукав мені. – Накидайте!

Ми разом спробували накрити жаристу дровиняку, аби перекрити доступ їдкому димові. Та не надто цупка тканина скоро затлілася, лише додавши чаду. Згори знов посипалися палаючі головешки, і тепер жодні хустки не могли б нам допомогти. Конче треба було діяти, але шляхів для порятунку ми знайти не могли – на дерев’яних сходах теж лежали тліючі бруси, від яких щаблі неминуче мали скоро зайнятися.

– Що нам робити? – Мій голос знову сповнився відчаєм.

– Я… Не знаю, – безпорадно мовив Андрій Дмитрович.

Він одсунув стілець, стіл і все, що могло спалахнути, чимдалі від охопленого полум’ям лазу. На щастя, стелажі зі справами стояли віддалік, тож швидка пожежа нам не загрожувала – ймовірнішою була загибель від задухи.

Я закашлялася. Голова мені паморочилася, я відчувала, як мішаються думки, захотілося впасти долілиць і просто чекати свого кінця. Я зажмурилася – завжди мріяла відійти у засвіти, не бачачи нічого навколо. Аж раптом Андрій Дмитрович затермосив мене за плече, потягнув за собою. Ми рушили до дальньої стіни і враз – от дивина! – відчули приплив свіжого повітря. Найімовірніше, там був вентиляційний отвір, звідки й надходило повітря з вулиці. Я спрагло ковтала живильний струмінь, припавши до нерівного земляного краю.

– Тетяно Вікторівно, залишайтеся тут. – Уперше Половко звернувся до мене так офіційно.

Не знаю, чи це було викликано нервовою напругою, чи, може, несподівано в моєму супутнику прокинувся кавалер благородної породи, яким він, власне, й був раніше. На ту мить мені було байдуже, хотілося одного – надихатися. Мій сусід зник. Якийсь час було чути, як падають пухкі теки зі справами, що їх він намагався перекинути чимдалі від вогню. Потім він на мить повертався до продухвини – вдихав, затримував дихання і знову відходив. Далі Андрій Дмитрович підніс ближче лампу, яка освітила поверхню земляного бруствера, що відокремлював підвал від товщі порід і граніту. Маленький острівець світла й свіжого повітря в чорному проваллі печери. Полум’я майже не було видно, позаяк його заступав бруствер. Але, судячи з того, як прибували хвилі диму, зовні пожежа все ще вирувала. Раптом я відчула якусь нелюдську втому. Я знову замружилася, цього разу тому, що геть знесилилася… Смерділо горілим, серед згарятини вчувалися соснові нотки – так дерево, помираючи в пожежі, віддавало свій прощальний аромат. Ця мішанина запахів наповнювала підвал, просочуючи все навколо. Я зіперлася спиною в стіну, випростала ноги і спробувала уявити, що все скінчилося. Аж раптом, коли тіло волало про перепочинок, я відчула, як Андрій Дмитрович доторкнувся до мого рукава. Це сталося несподівано, і я не відтрутила інстинктивно його руку, а навпаки – стиснула пальцями гарячу долоню слідчого. І в ту ж мить почувся гучний хвилеподібний звук: обвалилися дошки перекриття над нами, страшно було дивитися на стихію всепоглинаючого гребеня вогню – таким яскравим до болю в очах був цей безжалісний убивця.