Читать книгу Оповідь Служниці - Марґарет Етвуд - Страница 4

Стілець, стіл, лампа. Над головою, на білій стелі – рельєфний орнамент: вінок, а в центрі порожнеча, замазана чимось, наче з обличчя вийняли око й зашпаклювали діру. Колись там, напевно, була люстра. Тепер забрали все, до чого можна було б прив’язати мотузку.

Вікно, дві білі занавіски. Під вікном – сидіння з маленькою подушкою. Коли вікно трохи прочинене (а воно тільки трохи й прочиняється), повітря ворушить фіранки. Можна сидіти на стільці чи біля вікна, склавши руки, і спостерігати за цим. Крізь вікно проходить і сонячне світло, падає на підлогу, зроблену з дерева, із вузьких відшліфованих смуг.

Я відчуваю запах лаку. На підлозі килимок, овальний, сплетений із клаптів. Їм подобається таке – народне мистецтво, архаїчне, створене жінками у вільний час з тих речей, яким більше немає вжитку. Повернення до традиційних цінностей. Не марнуй і не відчуватимеш нестачі. Я не марную себе. То чому ж мені чогось не вистачає?

На стіні над стільцем висить картинка в рамі, але без скла – квіти, сині іриси, намальовані аквареллю. Квіти досі дозволені. Цікаво, чи в кожної з нас висить така картинка, стоїть такий стілець, такі ж білі занавіски? Урядове забезпечення?

«Вважайте, що ви в армії», – казала Тітка Лідія.

Ліжко. Вузьке, середньої м’якості матрац, укритий білою, набитою пухом периною. У цьому ліжку не відбувається нічого, крім сну. Або ж безсоння. Я намагаюся не думати забагато. Нині думки, як і інші речі, мають бути унормовані. Є стільки всього, що не стерпить думок. Думки можуть вплинути на мої шанси, а я маю намір протриматись якомога довше. Я знаю, чому тут немає скла, у цій рамці з синіми ірисами, і чому вікно прочиняється не повністю, і чому скло в ньому небитке. Вони не втечі бояться. Нам далеко не втекти. Річ в інших утечах, які можна відкрити для себе, коли знайдеш щось гостре.

Отже, за винятком цих деталей, така кімната цілком могла б знаходитися в коледжі, призначатися для простих, не шановних гостей, або ж бути частиною мебльованих кімнат, де в колишні часи могли мешкати леді у скрутних обставинах. Усі ми тепер такі. Обставини стали скрутними – у тих, у кого взагалі досі є обставини.

Але стілець, сонячне світло, квіти – цього у нас не забрати. Я жива, живу, дихаю, розкриваю долоню сонцю. «Це не в’язниця, це привілей», – казала Тітка Лідія: вона обожнювала формулювання «або-або».

Дзвенить дзвін, що вимірює час. Час тут вимірюється дзвонами, як колись у монастирях. І так само, як у монастирях, тут мало дзеркал.

Я встаю зі стільця, ступаю в сонце ногами в червоних черевиках із пласкою підошвою, призначеною не для танців, а тільки щоб уберегти спину. На ліжку лежать червоні рукавички. Одягаю їх – палець за пальцем. Усе, за винятком крил навколо обличчя, червоне: колір крові, що визначає нас. Пишна спідниця довжиною до щиколоток зібрана під пласкою кокеткою, яка закриває груди, рукави теж пишні. Білі крильця теж обов’язкові, вони заважають нам не лише бачити, а й бути побаченими. Мені ніколи не личив червоний, не мій колір. Я беру кошик для покупок, вішаю на руку.

Двері кімнати – не моєї кімнати, я відмовляюся називати її моєю – не замкнені. Насправді, вони навіть зачиняються погано. Я виходжу у відполірований коридор із доріжкою тьмяно-рожевого кольору посередині. Наче стежка в лісі, наче червоний килим для осіб королівської крові, вона показує мені дорогу.

Доріжка згинається, іде вниз центральними сходами, і я йду з нею, поклавши одну руку на поруччя – колись, у минулому столітті, воно було деревом, а нині натерте до теплого блиску. Будинок пізньої вікторіанської епохи, великий, зведений для чималої багатої родини. У коридорі стоїть дідівський годинник, котрий роздає час; поряд з ним двері до материної вітальні – одні натяки, скромні тілесні відтінки. Мені немає кого вітати в цій кімнаті, там можна хіба що стати скраю чи схилити коліна. У кінці коридору, над дверима, вітраж із кольорового скла – квіти, сині й червоні.

На стіні в холі лишилося дзеркало. Якщо повернути голову так, щоб білі крила, що обрамовують моє обличчя, спрямували до нього мій погляд, я можу побачити його, спускаючись сходами, – кругле, опукле, високе, схоже на риб’яче око; і я в ньому – спотворена тінь, пародія на щось, фігура в червоному плащі, котра наче вийшла з казки і тепер спускається до миті безтурботності, схожої до небезпеки. Сестра, умочена в кров.

Унизу сходів стоїть вішак із гнутої деревини для капелюхів і парасольок; довгі, заокруглені дерев’яні яруси м’яко вигинаються гачками, наче розкривається листя папороті. У ньому кілька парасольок: чорна – для Командора, синя – для Дружини Командора, та червона, призначена для мене. Я лишаю червону парасольку на місці, бо з вікна побачила, що день сонячний. Цікаво, чи Дружина Командора сидить у вітальні. Вона не завжди сидить на місці. Іноді я чую, як вона міряє кімнату кроками: важкий крок, за ним легкий, і м’яке постукування ціпка по килиму кольору припалої пилом троянди.

Я йду коридором повз двері вітальні й ті двері, що ведуть до їдальні, відчиняю двері аж у кінці й заходжу до кухні. Тут уже не пахне лаком для меблів. Біля кухонного столу, укритого щербатою білою емаллю, стоїть Рита. На ній звична для Марф[2] сукня, тьмяно-зелена – такими колись були халати хірургів. Сукня за формою схожа на мою, вона довга й приховує фігуру, але на неї надягають фартух із нагрудником, і білих крил та серпанку немає. Виходячи на вулицю, Рита теж одягає серпанок, але нікого не хвилює, чи побачить хто обличчя Марфи. Рукави в неї закочені до ліктя, відкривають коричневі руки. Вона пече хліб, вимішує тісто останній раз, перш ніж сформувати буханці.

Рита бачить мене і киває головою. Важко сказати, вітається вона чи просто визнає мою присутність, витирає фартухом вибілені борошном руки і копирсається у шухляді, шукаючи книжку з талонами. Супить брови, відриває три талони і передає мені. Якби вона усміхалася, у неї було б добре обличчя. Однак ця насупленість стосується не мене особисто: вона не схвалює цю червону сукню і те, що вона символізує. Думає, що я можу бути заразною, наче хвороба чи якийсь вид нещастя.

Іноді я підслуховую під зачиненими дверима – ніколи не вчинила б так у колишні часи. Слухаю я недовго, бо не хочу, щоб мене за цим упіймали. Хоча одного разу я почула, як Рита каже Корі, що ніколи б так не принижувалася.

– Тебе ніхто й не просить, – сказала Кора. – До того ж припустімо, що б ти робила?

– Поїхала б у Колонії, – відповіла Рита. – Вони мають вибір.

– Стати Не-жінкою, голодувати аж до смерті, і Господь знає, що ще? – мовила Кора. – Аякже.

Вони лущили горох; навіть крізь майже зачинені двері я чула тихий дзенькіт, з яким тверді горошинки падали в металеву миску. Я чула, як Рита зітхнула чи буркнула щось на знак чи то згоди, чи то протесту.

– Усе одно, вони роблять це заради всіх нас, – сказала Кора, – чи так принаймні кажуть. Якби мені не перев’язали труби, це могла б бути я, аби була років на десять молодша. Не так це й погано. Важкою роботою не назвеш.

– Краще вона, ніж я, – відповіла Рита, і я відчинила двері.

Обличчя в них були, як у жінок, які говорять про тебе за твоєю спиною і думають, що ти їх почула: присоромлені, але й трохи нахабні, наче вони мають на це повне право. Кора того дня була до мене добрішою, ніж зазвичай; Рита – більш непривітною.

Сьогодні, попри похмуре обличчя Рити та її стиснені губи, я б воліла лишитися тут, на кухні. Може зайти Кора, яка нині робить щось деінде в будинку, із пляшкою лимонної олії та ганчіркою, тоді Рита приготувала б каву – у домі Командорів досі є справжня кава, – ми сіли б за Ритиним столом, який належить їй не більше, ніж мій мені, і поговорили б. Про біль і страждання, про хвороби, наші ноги і спини, про всю ту шкоду, до якої, наче неслухняні діти, можуть вдатися наші тіла. Ми кивали б головами, наче вставляли розділові знаки до голосів одна одної, говорячи цим: «Так, ми все це знаємо». Обмінялися б рецептами і спробували перевершити одна одну, перераховуючи наші фізичні нещастя; ми неголосно скаржилися б м’якими, мінорними голосами, так, як голуби туркочуть на карнизах та в жолобах. «Я знаю, про що ти», – так казали б ми. Або ж химерніше, як і досі кажуть старші люди: «Розумію, до чого ти ведеш». Наче голос сам собою був подорожнім, що йде до якогось віддаленого місця. Так би воно і було, так воно і є.

Я раніше зневажала такі балачки. Тепер прагну їх. Принаймні це розмова, хоч якийсь діалог.

Чи ми могли б попліткувати. Марфи чимало знають, спілкуються, передають неофіційні новини від дому до дому. Як і я, вони слухають під дверима – у цьому немає сумнівів – і бачать речі, навіть коли відвертаються. Я, бувало, ловила їх на цьому, чула відгомін їхніх приватних бесід. «Воно мертвим народилося». Чи: «Ударила її спицею, просто в живіт. То, напевно, ревнощі її гризли». Чи спокусливо: «То була рідина для миття туалетів. Спрацювала тільки так, хоча він мав би відчути смак. Мабуть, був аж такий п’яний, але її все одно викрили».

Чи могла б допомогти Риті пекти хліб – занурила б руки у м’яке, пружне тепло, таке схоже на плоть. Я прагну торкатися чогось, крім тканини чи дерева.

Але навіть якби я могла попросити аж настільки порушити правила поведінки, Рита все одно не дозволила б. Їй було б надто страшно. Марфи не можуть з нами брататися.

Брататися означає поводитися, як брати. Люк якось про це говорив. Сказав, що відповідного слова для поводитися, як сестри немає. Мало б бути сестратися. Йому подобалися такі штуки – походження, створення слів, цікаві приклади вжитку. Я завжди дражнила його за педантичність.

Беру талони з простягнутої Ритиної руки. Вони з малюнками того, на що їх можна обміняти: десяток яєць, шмат сиру, щось коричневе на позначення стейка. Я кладу їх у нарукавну кишеньку із зіпером – там я ношу перепустку.

– Тільки скажи, щоб яйця були свіжими, – каже Рита. – Не так, як минулого разу. І курча, скажи їм, а не курку. Наголоси, для кого це, щоб не попсували нічого.

– Гаразд, – відповідаю я. Не усміхаюся. Навіщо спокушати її до дружби?