Читать книгу Аргідава - Марианна Гончарова - Страница 4

…І відчувала я, що мені давно вже час, час. Але фортеця не здавалася. Була неприступною і мовчазною, поглядаючи пихато і зверхньо на мене, що прибігала туди дедалі частіше і просила про милість бесіди тихої, майже безмовної один на один, про дозвіл почути, осягнути і розгадати, даючи обітницю не нашкодити.

– Не ти! – наче говорила вона понуро. – Безнадійні спроби твої. Не ти! Не зможеш. Не ти! – грубила вона мені: – Дурепа ти. Дівка нерозумна та легковажна, – глузувала.

Он як?! Не я?!

І тоді я вигадала Марусю, свою героїню, своє відображення. Хоча… Маруся – це не я. Ну, або майже не я. Або не зовсім. Відмінність між нами в тому, що Маруся-персонаж значно краща за мене, авторку. Вона сміливіша, рішучіша, кмітливіша. Шляхетніша. І… більш довірлива.

І, врешті-решт, відповідальності в мене менше, бо щойно вона, Маруся, потрапила до цього рукопису, облаштувалася там, вона одразу ж зажила своїм життям, почала поводитися так, що я, авторка, не припиняла дивуватися і здійснювати вчинки, на котрі я сама ніколи б не зважилася.

* * *

Вперше Марусю привели до фортеці батьки. І ще з ними був друг батьків, колишній однокласник Оленки та Олега, Тищенко. Професор Тищенко. Коли професор увійшов до будинку – легкий, кістлявий, підсушений сонцем, – він сів поряд із п’ятирічною Марусею, простягнув їй руку і відрекомендувався:

– Тищенко.

– Маруся, – серйозно відповіла Маруся. – Тищенко – це твоє ім’я?

– Так. Це моє ім’я, – відповів Тищенко.

– Іншого імені в тебе нема? Лише одне? Як у кота? Тишко?

– Гаразд, називай мене Тишком. Як кота, – засміявся Тищенко.

Маруся погладила Тищенка по щоці.

– Тишко.

Тищенко засміявся, великою міцною рукою притис її долоньку до своєї щоки і поцілував її крихітну лапку.

Ну нарешті її привели туди. З одного боку за руку її тримав Олежик, її тато, з іншого – Тишко. Привели її на Турецький міст, і дівчинка глянула додолу: ааах! Зойкнула, запаморочилося в голові. Внизу лежала Аргідава. Вони з подругою Мірою облазили на той час, як їм здавалося, всі загадкові для п’ятирічних дітей місця. Але це! В їхньому рідному місті! Казкова і справжня, велична і неприступна. Її не могли вмістити Марусині очі. А також її маленьке серце. Маруся задихалася, кашляла, полилися сльози. Того разу вона розревілася і не наважилася спуститися донизу. Батьки, Олежик та Оленка, зрозуміли це як вередування, а дядько Тищенко, Тишко, з пильним та гострим оком, поставився до її сліз зі співчуттям. Коли прийшли додому, за обідом він багато цікавого розповів про фортецю.

* * *

Довго боялася Маруся. Всередину зайшла, мабуть, аж за кілька років після знайомства. Либонь років через п’ять. І відтоді бігала туди постійно. І не було для Марусі принаднішого місця на світі. Вона бігла до Аргідави, коли була щасливою, ходила поплакати, коли засмучувалася. Як то кажуть, у горі і в радості. Часто просто стояла на Турецькому мосту, і вони – Аргідава та дівчинка – дивились одне на одного. Й обидві почувалися безсмертними. Маруся – тому, що була ще дитиною, а в дитинстві всі безсмертні. Фортеця – тому, що була справді вічною, існувала завжди. Вони обережно рухалися назустріч одна одній з різних боків. І з якогось дня фортеця раптом почала впізнавати людину, дівчинку Марусю, вони стали не чужими. За якої б погоди не пленталася Маруся туди, раптом саме над ними – над нею та фортецею – розвіювалися хмари, припинявся дощ, стихав вітер, і навіть протяги, що притаманні старовинним замкам і фортам, намагалися не турбувати зайвий раз. Навкруги могли бути гроза та буревій, снігопад і заметіль, а у фортеці робилося тихо і спокійно, сухо і безвітряно. Аргідава, жива, загартована випробуваннями, тисячу разів відроджена з попелу, переповнена, перенасичена людськими почуттями – ненавистю, люттю, страхом, любов’ю, мужністю та звитягою, – пам’ятала і народження, й смерті, чула останні стражденні стогони та відчайдушні бойові кличі, була німим свідком підступних підлих інтриг та убивств, полону невинних, відкупу винних, вона, самотня, то замерзала в крижаних лещатах зимового Дністра, то розжарювалася в киплячій від пожеж воді, безмовно страждала і руйнувалася, відчайдушна, шалена, сиротлива й тужлива, вона, велична, раптом почала приглядатися та дослухатися. Дослухатися і придивлятися. До Марусі. І надсилати знаки. І надсилати випробування.

Чому, чому?.. Бо вірила.

* * *

І найвірнішим посвяченим другом у цьому впізнаванні двох – фортеці та Марусі – був Тишко, великий друг Тишко. Між ними була таємна домовленість: Тишко привозив Марусі «секретні» книжки, відеофільми, світлини розкопок. Вони годинами сиділи в дитячій, вони могли увесь день вештатися фортецею, невпинно балакаючи. Точніше, Маруся – запитуючи, Тишко – відповідаючи, докладно, запаморочливо цікаво. Коли він приїздив, Маруся бігла до нього перша, смикала його: «Привіз? Що ти мені привіз?», хапала його за руку в нападі ревнощів, скиглила поряд, коли він обідав або теревенив з батьками про дрібниці, вона благала, щоб якнайшвидше… І Тишко, справжній вірний друг, радісно поступався.

Коли їй виповнилося шістнадцять, Тишко не приїхав. Обіцяв. Але не приїхав. Батьки приховали від неї в її день народження, що Тишко раптово помер. Не хотіли засмучувати. Проте Маруся і без того була похмурою, невдоволеною, бурчала. Казала, що Тишко її покинув, почувалася нещасною, бо мала намір урочисто оголосити йому, своєму улюбленому другові, що вже вирішила, куди вступатиме, де і чого навчатиметься. Була певна, що Тишко зрадіє. А він навіть не зателефонував. І, вештаючись знічев’я будинком, вона не витримала і зателефонувала йому сама. Вигадала навіть щось на зразок:

– Ану вітай мене! Ти що, забув?

Маруся та її батьки, Оленка й Олежик, поїхали прощатися з другом через два дні… Маруся йому сказала, як і хотіла. Вона сказала, обережно торкаючись нерухомого його плеча:

– Тишко, я йду в археологію. Ти не заперечуєш?

З нотатника

Мені, щиро кажучи, вона важко давалася – ця книга. Кілька разів я схоплювалася з-за столу, сама на себе кричала, сердилася, кидала роботу і йшла геть. Назавжди. До сусідньої кімнати або до кухні. Господи, як багато я їла через усі ці прикрощі! Я ж повсякчас щось жувала. Двічі видаляла файл, вбивала крок за кроком. «Зберегти?» – «Ні!» – забивала я курсор у варіанти відповіді, файл переходив у кошик, я мстиво обирала опцію «Очистити кошик». Вставала, струшувала руки, робила сім’ї офіційну заяву: «Вбила Аргідаву» – і знову рішуче перла до холодильника. Але рукопис все одно звідкілясь випливав, і мій хитрий ноутбук, теплий та живий, привітно інформував: «Останній файл, який ви відкривали, – „Аргідава“. Відкрити?»

Я похмуро сопіла і малодушно відповідала: «Не знаю…»

А ноутбук наполегливіше: «Відкрити? Так? Ні? Чого мовчимо?»

«Ну, відкривай. Чо!» – понуро відказувала я.

Досі не збагну, як йому, моєму комп’ютерові, вдається зметикувати і зрозуміти, щó треба видалити назавжди, а що зберегти і знову підсунути потрібної миті. От якби й чоловіки, думаю я, були такими ж уважними та кмітливими, як мій комп’ютер…

Мені дуже важко давалася ця книга. Я так давно і так сильно хотіла про це написати, що коли сідала працювати, пальці не встигали за думкою. Водночас мене починало лихоманити, трусити, нудити, боліли очі та голова, завершувалося все сльозами, сварками з усіма, хто трапиться під руку.

Я багато їздила, шукала, сиділа в неопалюваних архівах картинних галерей, соборів, закритих для відвідувачів сховищах бібліотек, де стояв такий безпросвітний застояний запах книжкового пилу, що тривалий час у мене лилися сльози, не відпускав сухий кашель і допікав алергійний нежить.