Читать книгу Самум (збірник) - Марина и Сергей Дяченко - Страница 2

– Якщо чесно, то треба мені у відпустку…

Поки спускалися сходами лікарні, Віка все намагалася підтримати Ірину під лікоть. «Невже в мене такий жахливий вигляд? – думала відьма. – Невже я схожа на людину, нездатну здолати трьох сходинок?»

Ледь одійшовши від порога, вона вивільнила руку:

– Сигарети принесла?

Віка простягла їй пачку «Вінстона» й запальничку. Ірина затягнулася; згори, з вікон, затягнутих у фігурні ґрати, на неї дивились із заздрістю.

– Клієнтки телефонували, – повідомила Віка, явно бажаючи підбадьорити. – Одна плакала, дякувала – до неї чоловік повернувся. Друга хоче ще раз прийти – не дотримувалася твоїх приписів, не постувала, тому й досі роботи не знайшла.

– Ага, – безбарвно відгукнулась Ірина.

– На сайт пишуть, нові щодня телефонують… Відпустка, звісно, це добре. Але оренди за офіс ще ніхто не скасував.

«Капіталізм, – похмуро подумала Ірина. – Потогінна система, як у дев'ятнадцятому столітті. Ні тобі оплаченого лікарняного, ні тобі соцпакета, ні профспілкової путівки до санаторію. Працюй, працюй, наче раб на галерах. Бо клієнтура розбіжиться, оренда зжере весь прибуток, а у Віки, до речі, дочка шістнадцятирічна, їй наступного року до інституту вступати…»

Відразу подумки вона роздратовано себе урвала: «А чому це я повинна дбати про Вічину дочку? Що, своїх проблем мало? У мене задниця сколота, повна сумка таблеток, та ще й діагноз під сумнівом. От замкнули б мене до шизарні місяці на три, якої б Віка тоді заспівала? Добре, що згоди на лікування я не підписала, а той факт, що я небезпечна для себе й оточення, у стані ремісії виявити не вдалося. А якби я розказала чесно, що і як зі мною було – застосували б, не вагаючись, статтю двадцять дев'яту про примусове лікування, і сиділа б я в палаті, і з нудьги знімала б вінець безшлюбності подругам по нещастю…

Добре, що я прикусила язика й не розказала їм правди про демона. Не зізналася, хто мені лоба об дзеркало розбив, хто синця під оком поставив. Утім, синець уже майже зійшов…»

– Іринко, – Віка стурбовано зазирнула їй в обличчя. – Ти взагалі як?

– Нормально.

– Ти вибач, раптом що. Я за тебе злякалася. Подумай сама. Припадок, потім лице розбите, неадекватна поведінка, потім ті твої есемески…

– Ти все правильно зробила, – вимушено погодилася Ірина.

– А тепер ти… здорова?

– Сподіваюсь, – Ірина намацала на дні сумки, під капцями в пакеті, перемотаний скотчем паперовий згорток з таблетками. Однією з перших лікаревих версій була «симуляція наркоманки в надії одержати свої колеса…» Помилився ескулап. Ніякої радості від цих таблеток мені нема. Чи їх треба горілкою запивати?

Одна надія – якщо, боронь Боже, знову з'явиться цей… демон на ім'я Олег, – таблетки виженуть його крутіше за будь-який екзорцизм.

– Добре, – вона кинула сигарету повз урну, – їдьмо.

* * *

Якщо чесно, відьмі треба було не у відпустку, а на пенсію.

За три довгі ночі, проведені в клініці, вона встигла багато про що передумати. І, як буває в складних ситуаціях, щохвилини всередині розгойдувався величезний маятник. Праворуч – і вона вірила, що в неї стався нервовий зрив, загострення невідомо де набутої шизофренії, обтяжене маренням. Ліворуч – і вона точно знала, що їй явився натуральний демон – потойбічна істота – чомусь стурбований порятунком самогубці Каті.

Демон досяг успіху, Катю врятовано Ірининими руками, зате рятівниця опинилась у шизарні. Заради справедливості – сама винна; якби відьма не намагалася так затято позбутися демона, не довелось би красуватися в гамівній сорочці.

А якби Катю, зовсім чужу дівчину, врятувати не вдалося?

Ледь задрімавши, Ірина прокидалася на твердому ліжку від страшного сну – вона стоїть на даху, і ноги самі собою роблять крок у порожнечу. Хіба є сумнів, що демон відьми не пощадив би?

А скількох він уже не пощадив?!

«Чому саме я? – питала себе Ірина і щоразу доходила невтішного висновку: через те, що я відьма. Я стою над пеклом, упевнена, що це порожня бульдозерна яма, і за гроші придурююся, що говорю з духами. І раптом із ями вилазить… не хочу знати хто. Він вилазить, бо я говорю з духами, в яких не вірю, але він вилазить…»

Залишившись, нарешті, сама, Ірина довго прибирала в квартирі: збирала, вигрібала звідусіль аркуші, клаптики, обривки паперу, на яких олівцем і кульковою ручкою було написано одне й те ж: «Гро, ти влетіла». Збирала їх, намагаючись не дивитися, скосивши очі, затамувавши подих; зав'язала все у два великих поліетиленових пакети й винесла, хитаючись, на смітник.

Сусідка подивилася співчутливо. За час, проведений у лікарні, Ірина схудла так, що одяг висів на ній мішком. Це для клієнтів добре: у їхніх очах худа відьма краща за ситу.

«Хоча – які там клієнти! Я ж клялася зав'язати!»

* * *

В офісі нічого не змінилося. Хіба що з кухонного стола зникла клейончаста скатертина з написом «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати», а на її місці з'явилися пластикові серветки з голландськими краєвидами: млин, пастушки, корови.

– Дивися, – Віка ввімкнула ноутбук, відкрила для Ірини таблицю. – Цій, цій і оцій я обіцяла перетелефонувати сьогодні о дванадцятій… От зараз і телефонуватиму. Їм треба терміново. Платити готові. Їм тебе рекомендували, розумієш, як справжню відьму.

– Хто рекомендував?

– Колишні клієнтки.

– Ти ба, які ми, – Ірина важко опустилася на стілець.

– Іринко, – Віка сіла навпроти, – я ж говорила з твоїм лікарем. Він каже – нема в тебе шизофренії, йому, каже, весь його досвід підказує, що нема. Він узагалі був переконаний, що ти симулянтка – тільки не розуміє, нащо тобі симулювати.

– Якщо чесно, – Ірина нарешті наважилася вимовити вголос те, що не давало їй спокою, – якщо чесно, Вікусю, треба б мені покинути практику. Якось це все… Це дзвіночок.

Віка помовчала.

– А жити на що? – нарешті спитала.

– Ну, – Ірина подумала, – ти що, роботи не знайдеш?

– Знайду, – Віка насупилась. – Хоча… А ти на що житимеш?

– А тобі хіба не однаково? – Ірина витягла з пачки нову сигарету. – Усі наче подуріли: думають і думають, бачиш, про інших, рятують їх, переживають за них…

– Я за тебе не переживаю, – Віка ображено підібгала губи. – Це твоє власне рішення.

Ірина курила, дивлячись у стелю.

– Я тобі щось винна? – запитала нарешті. – По грошах?

Віка змінилася на лиці. Тонкі губи взагалі зникли, втяглися під шкіру; вона вийняла паперовий блокнот (особливо важливі розрахунки Віка комп'ютерам не довіряла), послинила палець, перегорнула кілька сторінок; показала Ірині.

Ірина так само мовчки витягла гаманець. Відрахувала гроші. У гаманці після цього майже нічого не лишилося.

– Дякую, – біла й сувора, як статуя, Віка сховала гроші й поклала на стіл ключі від офісу. – Сплачені рахунки за електрику в нижній шухляді стола. Щось іще?

Ірина люто затяглася.

– Дякую, – з гірким сарказмом повторила Віка.

І рушила до дверей. Ішла дуже довго, як по злітній смузі – хоч у тісній квартирі від кухні до виходу було близько трьох метрів, не більше.

– Стривай!

Віка з готовністю зупинилась, але обертатися не стала.

Ірина відклала сигарету:

– Ти, той… Шизофренії в мене нема, але нерви не в порядку. Спробуємо… Помаленьку. Ану ж я ще на щось згоджуся?

* * *

– Як листя на дереві, як золото в кришталі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!

Горіла свічка, масно дихали пахощі. Наче нічого й не було, щирився старий череп на столі, вкритому церковною парчею. У кришталевій вазі, дзенькаючи, каталася старовинна жовта монетка.

– Як зірки на небі, як золото в дзеркалі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!

Монета лягла на кругле дзеркальце.

– Як сильна річка притягує струмочки, а море – сильні річки, як жінка притягує чоловіка, а чоловік – жінку, як ніч притягує день, а день – ніч, так щоб і ти, грошику, притягував рублі та евро, долари й фунти, хай прибуде до тебе, і хай буде так завжди!

У пальцях з оновленим манікюром з'явився зелений гаманець із зображенням Бенджаміна Франкліна.

– Гроші течуть золотою річкою й назавжди залишаються з тобою… Тут, до кишеньки, кладу тобі амулет твій. Завжди носи з собою. Руками не торкайся. Нікому не віддавай у жодному разі, з ним і гроші твої підуть!

Клієнтка – висока плечиста дама, в минулому, здається, спортсменка – енергійно закивала.

– Ітимеш – на поріг поклади двісті баксів. А як покладеш – скажи: «Скільки кладу, тисячу разів по стільки хай повернеться мені». І хай буде так!

Очі в клієнтки стали геть скляними.

Викликати духа цього разу Ірина не ризикнула й через хвилину відправила клієнтку назустріч незліченним багатствам; та залишила на порозі п'ять тисяч рублів дрібними купюрами – очевидно, все, що в неї було.

– А чого, добре, – стримано похвалила Віка. – Ір, ти ж сама маєш відчувати – пруха йде. Хіба ні?

– Та начебто пруха, – Ірина покрутила в руках запальничку, хотіла знову закурити, та раптом відчула відразу до сигарет. – Бачить Бог – вони самі цього хочуть, я їм роблю краще, по-чесному допомагаю!

Вона питально озирнулася, ніби чекаючи, що Той, до кого вона звертається, підслухує під вікном і схвально кивне у відповідь. Проте знамення не було; Ірина полегшено перевела подих:

– Знаєш… Там є цукерки шоколадні заникані, і десь іще був коньяк. Відсвяткуємо, їхали-возили, повернення в професію!

Продзвенів дзвінок у дверях.

На порозі стояв чоловік.

* * *

Вона не те щоб не любила працювати з чоловіками – певною мірою з ними було простіше. Але ті, що траплялися Ірині в її практиці, були зазвичай істериками, і тому їхні реакції, траплялося, заганяли її в глухий кут.

Цей новий не був ні істериком, ні підкаблучником. Довговолосий, але з твердим підборіддям; плечистий, але не культурист. Було йому років тридцять, й Ірина впіймала себе на несподіваній бабській цікавості, що не мала нічого спільного з роботою.

– Бачу, біда в тебе велика, – сказала вона одразу ж, як чоловік сів; таким, як він, важко першим почати скаржитися.

– Неприємність, – підтвердив він крізь зуби.

– Жінка, – означила Ірина найперше, найширше поле здогадів – і не промахнулася. Ніздрі клієнта роздулись, очі сказали «так».

– Любовний інтерес…

Ні.

– Зрада!

Точно. Першу серію розмови з клієнтом відьма любила найбільше – гра в «морський бій» на живій людині.

– Вона тобі зрадила…

Але не просто покинула. Немає однозначної реакції.

– Але ти її досі… любиш?

– Ненавиджу, – сказав чоловік крізь зуби.

– Від любові до ненависті, – Ірина проникливо всміхнулася. – Ну, розказуй, як ви розійшлись.

– Я фотограф, – він подивився на череп. – Роблю на замовлення фотосесії… портфоліо… Еротика. Деякі вдалі фото залишаю собі.

– Еротика, – повторила Ірина, ніби прислухаючись до звучання.

– Порнуха! – з викликом сказав клієнт. – Але на замовлення, індивідуально, розумієте?

– Розумію, – Ірина прискалила око. – Вдалі залишаєш собі.

– А вона залізла до мене в камеру й скачала мою добірку, – важко, ніби шпурляючи каміння, заговорив чоловік. – І виклала в мережу.

Затріщав ґнотик свічки.

– Ох, тяжка справа, чоловіче, – пригніченим голосом сказала Ірина. – З Інтернету ніяка відьма тобі не позбирає… Що з воза впало…

– Знаю, – погляд став колючим. – У мене тепер проблеми з клієнтами. Великі проблеми.

– Можна очі відвести, – подумавши, запропонувала Ірина. – Хто тебе не любить – щоб забув про тебе. Спершу свічку в церкві поставити й помолитися за їхнє здоров'я, а потім…

– Не треба! – чоловік стис у кулак руку на коліні. – Мені помститися їй треба, цій суці.

Ірина зустрілася з ним очима.

Їй траплялося в житті бачити по-справжньому страшних людей – готових убити, покалічити для діла й заради задоволення. Вона їх не боялася – просто знала, що треба триматися якнайдалі. Зараз, дивлячись у блакитні очі довговолосого фотографа, відьма здригнулася.

– Я хочу, щоб вона мучилася, – сказав чоловік, – щоб вона осліпла, щоб її паралізувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристріт діє, заплачу ще більше.

Ірина перша відвела очі:

– Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.

Похитнувся стіл; здригнулося полум'я свічки, похитнувся череп.

– Я не хочу, щоб вона померла, – крізь зуби сказав чоловік. – Нехай помучиться.

– Фотографія є? – після паузи запитала Ірина.

Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.

Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.

Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих підфарбованих очей. Дівчина могла бути ким завгодно – тільки не авантюристкою, що викладає в мережу чужі інтимні знімки.

– Що ж ти, милий, чужу фотку мені підсовуєш? Фотограф на секунду перестав дихати.

– Вибач, стара, – сказав хрипко, – не той папірець витягся.

– Перевіряєш? – Ірина підвищила голос. Від звертання «стара» її аж перекосило. – Та перевіряй-перевіряй. Думаєш, не бачу? Я все бачу!

Фотограф уперто стис губи.

– А ти як думав?! – Ірина підвищила голос ще на півтону. – Усе бачу. Зла ти людина, от зло твоє через людей і повертається…

Стіл знову затрясся. Захиталася свічка; череп підстрибував і хіба що не стукав зубами.

– Дешевих трюків не треба, – злісно сказав чоловік.

Ірина обома руками вчепилася в стільницю. З'явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кімнату, намагаючись побачити, чи не тремтить іще щось, чи не гойдається лампа…

І завмерла, втупившись у дальній куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловік хотів щось сказати, але, побачивши вираз її обличчя, замовк.

Стіл припинив трястися раптово, як і почав. Ірина замружилась – і знову розплющила очі. Потім протерла їх, розминаючи повіки пальцями. Ні; в тому кутку нікого не було. Нікого й нічого.

– Я на таке не купуюся, – голос клієнта здригнувся.

– А я не торгую, хлопче, – Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав її голос. – Забери свою фоточку.

Чоловік невпевнено взяв фотографію зубатої дівчини. Повагавшись, вийняв із внутрішньої кишені інший знімок: те саме застілля. Групове фото, не порізане ножицями, а ціле; за накритим столом, де царювала над тарілками величезна пляшка мартіні, сиділи рядком білявий чоловічок, худий і низькорослий, дівчина з великими зубами, а поруч із нею, поклавши їй руку на плече, – жінка трохи старша, фарбована блондинка років тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку легко можна було уявити за якою завгодно диверсією: не тільки фото злити в Інтернет, але й, мабуть, роздряпати пику щасливій суперниці чи навіть хлюпнути в очі кислотою.

– Ця? – строго запитала Ірина.

– Вона.

– Таки хочеш покарати? Бо дивись: усі під Богом ходимо. Щоб відповідати не довелося.

– А тобі не доведеться? – чоловік поборов страх і тепер соромився його. – Відповідати? Ти ж, мабуть, щодня твориш щось ще й гірше?

– Гірше – ні, – Ірина, миттю змінивши тон, масно всміхнулася. – Фотографії мало для твоєї справи. Треба ще щось – волосся, нігті…

Клієнт пограв жовнами і вийняв з тієї ж таки кишені білий пластиковий гребінець. У зубцях заплуталися дві-три волосинки; Ірина була неприємно вражена його передбачливістю.

– Це точно її волосся? Ти не чуже мені приніс?

– Її, – чоловік одвів очі.

– Отже, так, – Ірина міркувала, – для початку…

Стіл сіпнувся. Чоловік напружився. Ірина до останньої секунди сподівалася, що пронесе, що минеться; не минулося. Вона знову замружилася, відчуваючи, як усе її життя, щойно владнавшись, летить шкереберть.

Коли вона розплющила очі, демон на ім'я Олег стояв за кілька кроків, і його сірий костюм у напівтемряві здавався світлим. Ірина мовчала, наче язика проковтнула; клієнт мовчав теж. Не бачачи демона, він примудрився відчути його присутність і тепер дедалі більше нервувався.

– Я все для тебе зробила, – сказала Ірина крізь зуби. – Що тобі треба?!

– Мені? – вразився фотограф. – Та я ж…

– Фотографію лиши собі, – сказав демон. – Цю, другу, де вони разом бухають.

– Знову?!

– Що?! – викрикнув роздратований клієнт у паніці. – Я щось незрозуміле сказав?

Демон мовчав. Обличчя його було похмурим; Ірина, зціпивши зуби, знову подивилася на клієнта. Той злився, нервувався й пітнів, і запах поту пробивався крізь дух димучих пахощів.

– Фотку лиши, – сказала тяжко. – Оцю. І забирайся. Гроші поклади біля порога. Триста баксів, зеленими чи за курсом, а не покладеш – нарікай на себе.

– Ми так не домовлялися, – чоловік говорив крізь зуби. – Ти не сказала, що я одержу.

– Виконаю замовлення, – Ірина охрипла й прокашлялася. – Нашлю пристріт, якщо хочеш, на цю тітку в окулярах. Три дні мине – побачиш перші ознаки.

Фотограф глибоко зітхнув, аж загойдався вогник свічки. Ірина дивилася незворушно, як череп.

Чоловік уривчасто кивнув, устав і вийшов. За ним зачинилися двері. Демон, ніби тільки цього й чекав, широко пройшовся кімнатою. Старий паркет під його ногами не рипів.

– Що ти хочеш? – швидко пробурмотіла Ірина. – Чого ти знову…

– Тобі сподобалося в шизарні?

– Ні! – Ірина здригнулася.

– Хочеш провести там решту життя?

Череп сам по собі підстрибнув на столі, і блимнула свічка, наче лампочка на вітрі. Через частку секунди Ірина зрозуміла, що це вона сама гойднула стіл – різким мимовільним рухом.

– Ірино! – у двері зазирнула Віка. – Мужик нічого так бабок підкинув… Ти в порядку?

– Так, – Ірина нахилилася, ніби щось підбираючи з підлоги. – У повному порядку. Все в мене добре.

Багаторічна школа лицемірства могла б пишатися відьмою як найкращою ученицею. Але Віка, досвідчена помічниця, щодо інтуїції не набагато поступалася патронесі.

– Точно? – Вічин голос затремтів. – Ірино, ану глянь на мене.

Ірина випросталася. Пройшлася кімнатою, розсунула штори, впускаючи денне світло. Подивилася Віці просто у вічі:

– Ну що ти, Вікусю, мимо каси переживаєш? Тип цей – рідкісна погань, хоче пристріт наслати на свою колишню.

– Ірочко! – Віка не відводила погляду. – А ти ж начебто пристріту… не насилаєш… Чи як?

«Шарлатанка я все-таки чи ні? – запитала себе Ірина. – 3 одного боку, Віка все про мене знає, про мої замовляння й про закляття, і відгуки вдячних клієнтів сама ж пише на сайт. З другого боку… а хто його знає? Пристріт наслати – раз плюнути. Хтось устоїть, а хтось упаде. І доводь потім, що відьма насправді – авантюристка».

– Пристріту досі не насилала, – Ірина стягла з голови хустину. – Знаєш, треба б іконку в кімнату. Так, щоб… ну, щоб так.

– Ага, – погодилася Віка. – А ти ж відьма – це як, нічого? Іконка тут доречна?

– Я цілителька, – промимрила Ірина.

Ніколи й нікого не тривожила та каша, яку вона заварювала на замовлення з православних, язичницьких та вудуїстських обрядів. Допомагає тобі Христос, Перун чи Ґандальф – байдуже, аби допомагали, тому що ти – хороший і заслуговуєш на краще, а сусіди, рідня чи колеги – сумнівні; подекуди просто справжні негідники, тому Христос, Перун чи Ґандальф тобі допоможуть, а винних покарають…

Демон Олег стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, як суддя чи навіть кат.

– То будемо святкувати? – все ще напружено запитала Віка. – Повернення в професію?

Ірина звела підборіддя:

– Будемо. Наливай.

* * *

Поки Віка поралася на кухні, Ірина пройшла до суміщеного санвузла найманої квартирки-офісу. Сіла на край ванни, вийняла з сумки паперовий згорток, заклеєний скотчем. У згортку лежали таблетки – всього п'ять штук.

– Не смій, – сказав демон.

У тісному приміщенні місця йому не було, тому він відбивався в дзеркалі.

Ірина пустила воду у ванну й у раковину, щоб створити шумову завісу.

– Я серйозно, – сказав демон, – ти від цієї гидоти звалишся з копит, а часу в нас – до четвертої ранку.

– Часу в нас? – буркнула Ірина, викочуючи на долоню білясту таблетку.

– Дехто повіситься сьогодні о четвертій тринадцять ранку. Якщо ти його не зупиниш.

Ірина засміялася.

– Відьмо, – сказав демон. – Ти сумніваєшся, що я можу запроторити тебе до шизарні назавжди?

Ірина потяглася губами до таблетки.

Рука її сіпнулася, ніби долоню підбили знизу. Таблетка злетіла, покрутилася в повітрі й упала у ванну, просто у вир біля стоку. Ірина заточилася й трохи не гепнулася вслід – як була, в одязі. Згорток з іще чотирма «колесами» випав, таблетки розкотилися по підлозі, забиваючись до щілин, до запилюжених дірок, проникаючи глибоко під ванну.

Ламаним жестом маріонетки Ірина міцно схопила себе за волосся й кілька разів смикнула – так, що з очей линули сльози, а на пальцях залишилися видерті з корінням пасма.

– Вистачить? – спитав демон. – Чи ще?

– За що?!

Її руки знову потяглися до волосся.

– Вистачить!

– От і молодець, – демон у дзеркалі підійшов зовсім близько, майже вперся лобом у скло. Втупився в Ірину згори вниз. – Скоріше відішли свою Вікулю нафіг. Треба працювати.

– Як же я відішлю? – Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Віка на кухні почує голос або схлип. – Якщо я відішлю – вона ж одразу все зрозуміє. Викличе санітарів. І тоді твій самогубець точно повіситься, тому що з гамівної сорочки навіть ти мене не визволиш!

– Відьмо, – сказав демон із дзеркала, – коли тобі треба, ти вирізняєшся розумом і кмітливістю. Придумай, як відіслати Віку, щоб вона нічого не запідозрила! Це тобі треба, а не мені.

– Тобі це теж треба, – пробелькотіла Ірина. – І подумай, кому треба дужче.

Демон дивився на неї з глибин задзеркалля, і погляд його потроху наливався такою люттю, від якої в Ірині заболів живіт.

– Добре, – сказала вона швидко. – Я придумаю.

* * *

На столі обіцяли свято коробка цукерок та маленька пляшка «Хеннессі». Під вікном репетувала сигналізація на чужій машині і про щось радилися клієнти нотаріуса, чий офіс був на поверх нижче. Ірина зі смутком подумала, що там клієнтів тепер більше, а ще недавно все було навпаки…

Демон вийшов із ванної, причому зачинені двері не відчинялися. Зупинився за спиною у Віки. Ірина облизнула губи.

– Ти чого така рум'яна? – Вічина пильність не слабшала.

– Бліда – погано, рум'яна – погано, – пробурмотіла Ірина. – Таблетку я проковтнула, мені лікар про всяк випадок із собою дав. Для профілактики.

– І що?

– І відчуваю, що розвезе мене зараз од цієї таблетки, – сказала Ірина з огидою. – Не буду я їх більше пити, в мене від них голова пухне… Вік, відкладімо свято на кілька днів?

– Тобі погано? – Віка насупилася.

– Я втомилася, – зізналась Ірина.

І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.

– Куди ти дивишся? – зразу відреагувала Віка.

– Нікуди. А що?

– Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоїть!

– Віко, хто з нас божевільний – я чи ти?

Віка обернулася, вивчила порожній простір перед кухонними дверима.

– Ніхто, – пробурмотіла не надто впевнено. – То відвезти тебе додому?

– Накажи їй вимітатися, – сказав демон.

– А в тебе на сьогодні є якісь плани? – лагідно поцікавилася Ірина.

– Та, – Віка завагалась, – які там плани. Нема…

– А мала твоя після школи на курсах? – закинула Ірина пробний гачок.

– Ні, у неї по вівторках нема курсів. Прямо зі школи додому…

– Погуляти захоче?

– Яке там! У неї стільки уроків…

Віка замовкла, різко перемкнувшись. І раптом зізналася:

– Вона так учиться, просто відмінниця! Так старається! Усі кажуть здібна, працьовита. Треба тільки платити – там репетиторові, тут на курси…

– Не переживай, гроші будуть, – упевнено пообіцяла Ірина.

Віка раптом усміхнулася тепліше, ніж звичайно:

– Та ясно… Я поки жива – зароблю…

Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в її очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з відзнакою закінчила університет, вступила до аспірантури й одночасно одержала роботу в солідній фірмі. І все це, якщо помріяти, всього через кілька років…

– Час іде, – демонові плювати було на Вічині материнські амбіції. – Кожна секунда на вагу золота. Жени її!

– Тоді йди, – бадьоро сказала Ірина, забувши, що після таблетки їй годилося б бути млявою й сонною. – Допоможи їй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.

– А як же ти?

– А мені ще пристріт насилати, – згадала Ірина.

Віка потемніла на виду. Підібгала губи; виклала на стіл загорнуті в папірець гроші:

– Цей мужик десять тисяч залишив!

– І воно того варте, – Іринин голос посуворішав. – І… ось. На, ти заробила. Потім зведемо рахунки.

Одержавши на руки пристойну суму, Віка остаточно забула про свою підозріливість. Можливо, наказові нотки в Ірининому голосі переконали її, що з відьмою все гаразд, а може, гроші перемкнули в голові крихітний важілець; хай там як, а Віка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона і, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече:

– Іринко, ти б той пристріт… Усе-таки не треба, га?

– Але ж він заплатив. Нам же гроші потрібні, – Ірина не втрималася, щоб не підколоти.

Віка зітхнула:

– Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?

«Учора вона забирала мене з шизарні, – подумала Ірина. – А сьогодні вірить у моє чаклунство, як вірять коханцеві, котрий сто разів зраджував».

– Тебе попідганяти? – крізь зуби поцікавився демон.

– Добре, – квапливо сказала Ірина Віці. – Не назавжди. Я ж не звір.

Віка кивнула, відчинила двері – і лишилася так стояти, однієї ногою на порозі:

– Ти зателефонуй у разі чого. Я приїду, допоможу тобі.

– Ага.

– Якщо стане погано – викликай «швидку».

– Ага.

– І напоготові тримай свої документи з клініки: виписку, висновок, список препаратів…

– Жени її! – страшно гаркнув демон. – Або гірше буде!

– Згадуються мені вірші улюбленого поета Єсеніна, – сказала Ірина, звівши очі до стелі. – Відшуміла діброва, облетіла, не реви, як корова, бо не буде діла. Бувай, Віко, до завтра.

І, перш ніж Віка встигла ще щось сказати, зачинила двері.

* * *

Дивлячись у двір крізь щілину в портьєрах, вона переконалася, що Віка справді пішла. У кімнаті із черепом панувала напівтемрява, на душі була дивна порожнеча: найстрашніше сталося, демон повернувся, а чи прийшов він з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливої ролі не грає. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.

– Я тебе слухаю, – вона сіла за стіл. Вітер із відчиненої кватирки грався краєм портьєри.

– Фотографія, – нагадав демон.

Ірина взяла зі скатерки роздруковане на принтері фото: застілля, пляшка мартіні, білявий худорлявий чоловічок, зубата дівчина всміхається, красива стервоза в окулярах поклала руку їй на плече.

Багатозначний жест.

– Ну і?

– Хтось із них повіситься о четвертій тринадцять.

– Як це – хтось із них?

– Хтось із цих, на фотографії, – голос демона пролунав утомлено. – Я не знаю хто. Тільки знаю, що повіситься на смугастій краватці, чорно-синій, із Міккі Маусом.

– Краватка з Міккі Маусом?!

– Що, ніколи таких не бачила?

Ірина придивилася до фото. Чоловічок був у сорочці з розстібнутим коміром, зубата – у светрі, блондинка – у блузці. Ніяких краваток.

– І що ти від мене хочеш?

– Щоб ти довідалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.

– Спасибі за щиру вдячність, я дуже зворушена.

– Тобі нема за що дякувати, – процідив демон. – Ти боролася за свою шкуру, і тобі вдалося вижити. Один раз.

Ірині здалося, що в кімнаті холодно, дуже холодно, що крижаний вітер несе з кватирки колюче арктичне повітря.

– Якщо до четвертої ранку ти не розв'яжеш проблеми самовбивці… – голос демона звучав, як із пекла.

– І Міккі Мауса…

– Так. Якщо ти не розв'яжеш цієї проблеми – повісишся, на тому, що під руку потрапить. На телефонному шнурі, на мотузці для білизни.

– Тоді я краще піду до шизарні, – твердо сказала Ірина.

– Спершу зробиш, що я сказав, а потім підеш до шизарні. З почуттям виконаного обов'язку.

– Ага, – Ірина розтягла губи. – Дохідливо…

Не змінюючи виразу обличчя, не гублячи усмішки, вона зірвалася з місця й кинулася до вікна:

– Ряту…

Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вікна, потрапити на очі перехожим, привернути увагу матусь, що гуляють у дворі з візочками, та клієнтів нотаріуса. Розрахунок не виправдався: на третьому кроці в Ірини підкосилися ноги, а в горло наче хтось із силою ввігнав невидимий кляп. Ірина гепнулась, старий паркет опинився просто перед носом; демон підійшов і присів поруч навпочіпки.

– Життя – чудова штука, Ірино, – в його голосі почулися дивні, ностальгійні й водночас страшні нотки, аж дрож пройняв. – Чи не так?

Він поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи маріонеткою на хрестовині; Ірина засмикалася на підлозі, здіймаючи й опускаючи руки та ноги.

– Життя чудове, – демон різко встав, і Ірина встала услід за ним, цілковито втративши контроль над тілом. – І так добре дивитися на світ розплющеними очима, – скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столі. – Ах, які яскраві барви, як світить сонечко…

Корячись чужій волі, Ірина схопила ножиці, повернула лезами до себе й піднесла до обличчя. Від жаху до неї повернувся дар мови.

– Олегу, – пробурмотіла вона благально, – не треба. Я все зроблю.

– Двоє очей – розкіш…

– Олегу! – заверещала Ірина. – Олежику, я все зроблю! Я клянусь!

Ножиці завмерли за кілька міліметрів од вибалушених від жаху очей. Потім рука її впала батогом, ножиці випали, і Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.

– Візьми фотографію, – скомандував демон.

Ірина схопила фото тремтячою рукою. Білобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.

– Невже тобі їх не шкода? Невже не цікаво, чому людина, у якої є все, раптом вирішує… поквитатися з життям?

– Дуже цікаво, – пробелькотіла Ірина.

– Брешеш.

– Мені їх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нічого не сталося…

– Лицеміриш, – гірко визнав демон.

На кухні задзвонив відьмин мобільний. Ірина не поворухнулася, так і сиділа з фотографією в руках; телефон дзвонив і дзвонив.

– Відповідай, – сказав демон. – Це може бути важливо. Ірина послухалась, як автомат. У кухні було відчинене вікно;

Ірина з тугою глянула у двір – там зараз було стільки народу, що жінці, яка раптово випала б із вікна другого поверху, не дозволили б заподіяти собі шкоду. Викликали б «Швидку», і ага: рецидив, палата, довгі рукава…

Номер на дисплеї висвітився туманно знайомий, але не Вічин.

– Алло, – сказала Ірина дерев'яним голосом.

– Ірина? – заговорила дівчина на тому кінці дроту, і відьма моментально впізнала голос.

– Катя, – пробурмотіла вона, від подиву трохи збадьорившись.

– Так, це я… Я так і не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували мені життя.

– Та ні, – Ірина захекалася. – Я просто…

– І… навіть більше, – Катин голос затремтів. – Якби не ви, я б зробила величезну дурість… і підлість. Ви мене врятували. Просто знайте це, от і все.

– Е-е, – сказала Ірина.

– Я вас ніколи не забуду.

І Катя від'єдналася. Відьма обережно поклала апарат на край стола.

– Бачиш, відьмо, – сказав демон. – На твоєму рахунку добра справа. Тобі зарахується.

Ірина помовчала. Подивилась на свої долоні – вони досі тряслися. Звела очі; демон стояв за три кроки, як і раніше схрестивши руки на грудях.

– Олегу, – сказала відьма, – хто тобі… – вона подивилась на телефон, – Катя?

– Ніхто.

– Тоді чому ти її врятував?

– Це ти її врятувала.

– Добре, – Ірина помовчала. – Я спитаю по-іншому… Як ти дізнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?

– А оце, – демон дивився їй у вічі, – не твоя справа.

Ірина проковтнула клубок:

– Добре. Я питаю, бо, якби ти точно міг сказати, хто на цій фотографії, ну… має проблеми, нам було б простіше, е-е-е…

– Просто не буде, відьмо, – сказав демон. – Не сподівайся.

* * *

Отже, три різні людини. Ні імен, ні прізвищ, жодних підказок. На годиннику – чверть на першу; до останнього подиху самогубці залишилося шістнадцять годин і дві хвилини.

– Де це має статися?

– Не знаю.

– Хоч щось ти знаєш конкретно?

– Фотографія. Краватка з Міккі Маусом. Хтось із них. Усе.

Ірина пройшлася по кухні, розминаючи пальці, наче фокусник перед виступом. Відкрила Вічину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:

– Віка? Цей мужик, що останнім приходив, записувався по телефону?

– Ні, – відгукнулася в слухавці Віка. Чутно було, як шумить мотор і грає в маршрутці «Радіо Шансон». – Записався на сайті. Можеш подивитись… А навіщо?

– Для діла, – відрізала Ірина. – Ну все, вибач.

– Допомогти тобі?

– Сама впораюся.

Демон нависав над нею, заважаючи зосередитись. Ірина зайшла на свій сайт, ввела пароль, переглянула записи. Останній відвідувач зареєструвався на форумі під невимовним ніком і залишив для зв'язку електронну адресу, схоже, одноразову – ім'я скриньки звучало дико, безглуздий набір букв і цифр.

– Фігня, а не адреса, – буркнула Ірина.

– Якщо я хочу записатися на прийом до відьми, але не хочу виставляти свої координати, – мудро почав демон, – я створюю нову скриньку, спеціально для цього випадку…

– Або пишу, що в голову стукне.

– Ні. Я ж не малолітній мережевий троль, я справді збираюся піти на прийом до цієї відьми. Отже, я зацікавлений у тому, щоб одержати інформацію… Просто напиши йому! Зараз!

Ірина, як загіпнотизована, набила в поле теми: «Новини від відьми Ірини». Потім, майже не замислюючись над змістом, однак шукаючи на клавіатурі кожну букву, настукала повідомлення: «На твоїй фотці – прокляття. Зателефонуй мені».

Вона залишила в тілі листа номер свого мобільного й надіслала повідомлення – можливо, в нікуди.

– Якщо лист повернеться – значить, скриньки нема, – сказав демон, ніби відповідаючи на її думки.

– І що тоді робити?

Демон мовчав.

– Ти знав, що в базі немає його телефону? – раптом запитала Ірина.

Демон мовчав.

– Чому ти мені не сказав? Чому сам його не вистежив? Чому не запам'ятав номер його машини? Він же єдина ниточка! Чому ти…

– Через те, що я вселився в тебе! – гаркнув демон. – Я знаю те, що знаєш ти, дивлюся твоїми очима і слухаю твоїми вухами! Якби я міг сам щось довідатися – не став би бруднитися!

– Використовувати мене – значить бруднитись? – тихо уточнила відьма.

– Саме так, – демон пройшовся по кухні.

Ірина опустила очі. Поки демон лякав її, мучив, знущався – можна було прикидатися покірною і шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом відчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, – подумала вона, щоб подолати лють. – Я знайду, як помститися. Він ще не знає, з ким завівся».

Зціпивши зуби, вона перевірила пошту, раз і вдруге. Лист не повернувся.

– Принаймні скринька існує, – сказав демон.

«Але відповіді нема, – подумала Ірина. – Може, він створив собі електронну адресу на один раз та й забув про неї?»

– Я помилився, – визнав демон, помовчавши. – Я пам'ятав, що з Катею минулося легко… Ми її знайшли просто.

«Нічого собі "просто"», – подумала Ірина, але нічого не сказала.

Фото застілля лежало на клавіатурі. Крім пляшки мартіні, того дня гостям запропонували бутерброди з ікрою, нарізку сирів, салат зі свіжими овочами, заливну рибу…

– Що вони святкують? – запитав демон.

Ірина знизала плечима:

– Не Новий рік – це точно, на Новий рік люди вдягаються інакше. Чийсь день народження? Восьме березня? Може бути що завгодно, тільки…

Вона замовкла, вдивляючись у знімок. Те, що її зацікавило, ледь потрапило в кадр – самим краєчком.

– Це Великдень, – сказала вона впевнено. – Ось паска на столі. І отут шматочок паски, за пляшкою. Цього року Великдень припав на четверте квітня.

– А що, як це торішній знімок?

– Яке це взагалі має значення?

Демон не відповів. Ірина знову перевірила пошту – лист не повернувся, але й відповіді не було.

– Глухий кут, – сказала вона крізь зуби.

– Не глухий кут, – демон зупинився в неї за спиною. – Хто ці люди? Що ти про них знаєш?

– Цей білявий – бабій, – знехотя почала Ірина. – На вигляд – здохлика, грибок кривоногий, де воно й береться. Років йому близько тридцяти, за професією – офісний щур…

Почавши говорити, вона не могла зупинитися. Демон знову описав коло по кухні й сів перед відьмою. Його лице з уважного стало недовірливим, потім здивованим.

– Самотній, обручки на пальці немає… звісно, – Ірина, мружачись, дивилася на фото. – Найімовірніше, ви наймає квартиру. Однокімнатну. П'є… середньо. Незадоволений життям. Розраховує на цю чорненьку дівицю, яка сидить поруч, але, судячи з пози дівиці, йому нічого не обломиться. Мабуть, з цим усе… Тепер дівчина. Трішки за двадцять. Незаміжня. Дурненька. Але добра. От іще: вона постувала принаймні два тижні перед Великоднем, постувала ретельно. Тому дуже пишається собою… Не студентка. Освіта середня. У цій компанії постійного бойфренда не має… Найімовірніше, в пошуку. Але білявий її не влаштовує.

Ірина помовчала.

– І козі ясно, – сказала повільно, – що дівчина запала на нашого фотографа. І дивиться так трішки мимо… значущо.

– Як ти знаєш, що вона постувала? – подав голос демон. – Я тобі не клієнт. Не мороч мені голову.

Ірина й не подумала відповідати.

– Тепер блондинка… Руку поклала на плече дівиці, що означає ця рука? Ніякого сексуального підтексту. Радше, неусвідомлене застереження: не заривайся, кицю, цей мій. Підсвідомо відчуває в дівчині суперницю… Бо блондинка старша за брюнетку, трішки поправилася за минулі місяці: сидячий спосіб життя, коктейлі, тістечка, – Ірина перевела подих. – Вирішила худнути, тому на тарілці в неї тільки салат. Сама вона штучка ще та, розумна, зараза. Дами такого типу не вішаються ні за яких умов. Таким чином, під підозрою двоє: дівчина й грибок. Причому дівчина на першому місці.

– Чому ти вирішила, що дівчина постувала? – уперто перепитав демон.

Ірина зітхнула:

– Подивись на її тарілку. Ти коли-небудь бачив, щоб людина за святковим столом їла саму ковбасу?

– Може, вона просто любить…

– Ага-ага. Ще колір обличчя. Ще блиск в очах. І щоки запали.

– Непереконливо.

– Не збираюся тебе переконувати.

Демон замислився.

– Таким, як вона, дуже важливо вважати себе правильними, – помовчавши, сказала Ірина. – Знати, що ти добра. Щось важити у власних очах. Кажу тобі: якщо хтось на цій фотці потенційний самогубець – то це вона.

– Перевір пошту.

Ірина скорилася, заздалегідь знаючи, що результату не буде. І точно – скринька була порожньою; вона задумалася, розглядаючи кольорові рекламні вставки.

Відкрила Яндекс. Набрала в рядку пошуку: «Виклав інтимні фото».

Знайшлося чотириста шістдесят чотири тисячі сторінок.

Демон моментально навис над лівим плечем:

– Ще подивися на форумах. Ще в блогах. Ще…

– Сама знаю, – відгукнулася крізь зуби. – Не заважай.

***-

Антивірус працював, як галерний раб: фальшиві скарги на хлопців, що нібито помістили в мережу фото покинутих жінок, вели просто на порносайти. Маневруючи між випещеними Демі Мур, Наомі Кемпбелл та любительськими знімками домогосподарок – голих, із гусячою шкірою, – струшуючи налиплі по дорозі віруси, відьма хвилин через п'ятнадцять відшукала форум, де обговорювали нову галерею «The Best від Миті Чеканкіна».

Плутаючись у посиланнях, Ірина вийшла спершу на головний сайт фотографа. Тут містилося парадне фото Миті з камерою на грудях: довге волосся зібране у хвіст, широкі плечі розправлені, блакитні очі інтригують. Електронна адреса, залишена для зв'язку, нічого спільного не мала з тією одноразовою, на яку Ірина вже надіслала листа.

Серед знімків, викладених для ознайомлення, голої натури не знайшлося. Ірина повернулася на форум, похапцем зареєструвалась і настукала повідомлення: «Привіт, а де ця галерея, про яку говорять?»

Їй дали посилання, і за кілька секунд відьма побачила те, що шукала.

Знято було майстерно. Двадцять фото, кожне з новою моделлю – від досить-таки скромних у жанрі м'якої еротики до розпусних, вишукано-вульгарних порнознімків. Дами, незалежно від форм і об'ємів, зухвало дивилися в об'єктив; тільки одна дивилася без виклику, повз камеру. Під фото був підпис: Ліза. Телефон такий-то.

– Скотина, – прошипіла Ірина. – Усе ясно: дівчина скромна, та ще й віруюча, Митя Чеканкін її спокусив, а його дама йому помстилася. Галерею виклали, – відьма перевірила дату, – позавчора… Двох днів вистачило, щоб набратися ганьби, та ще рідні, мабуть, додали перцю.

– Думаєш, це справжній міський телефон?

– Аякже. У цьому сутність помсти. Вона точно не сама живе, а з батьками, найімовірніше… Ясно, чому нещасна в петлю полізла!

– Ще не полізла, – уточнив демон. – Але твоя правда, мотив у неї є. А за номером телефону можна дізнатися адресу.

– Я відьма, а не хакер.

– Сучасна відьма не може не бути хакером! Давай.

* * *

– Я знала, що тобі сподобається, Митьочку.

Машина стояла правими колесами на тротуарі, тому світ здавався перекошеним. Чоловік на водіиському сидінні стискав мобільник і силою волі змушував себе здаватися спокійним.

– Мене поставили на бабки, і це лише початок.

– Ну, ти ж творча людина. Для творчості необхідні сильні враження.

Жіночий голос в апараті тремтів од пристрасті. Так кішка захоплено вуркоче, граючись із мишкою.

Чоловік відсунув телефон від лиця. Глибоко зітхнув, заспокоюючись.

– Мені шкода, що так вийшло, – сказав у мікрофончик якомога спокійніше.

– Справді?

– Справді, шкода. Ти будеш покарана, Юліє.

* * *

Його співрозмовниця на тому кінці дроту – блондинка в кріслі перед комп'ютером – потягнулася, дивлячись у вікно. Прийняла зі стола окуляри:

– Що може бути жалюгіднішим за безглузді погрози?

– Сука, – прохрипіла слухавка. – Ти осліпнеш, оглухнеш, тебе паралізує!

– Фу, Митю. Це вульгарно.

– Ти згниєш заживо! Ти збожеволієш, ти…

Жінка торкнулася скроні. Поморщилася; голос якось дуже докучливо дряпав вухо, віддавався головним болем…

Вона подивилася на екран монітора.

Виставка голих дівок раптом утратила різкість. Затяглася ніби флером. Розмазалася перед очима, а вслід за нею розмазалися стіл і стіни, вікно й двері, кімната й люстра…

Вона підскочила від жаху, і підлога захиталася в неї під ногами. Упали на підлогу прямокутні окуляри…

– Рятуйте!

Стало темно; вона побачила, що лежить на паркеті, і за кілька сантиметрів од лиця валялася слухавка.

– Рятуйте, – прошепотіла вона. – Ряту…

* * *

Будинок – як виявилося, стара дев'ятиповерхівка – загубився серед висотних новобудов, і в густому, наче ліс, дворі все було зайнято: парковка – машинами, гірка й гойдалка – дошкільнятами, лави – матусями й бабусями, а вузькою стежкою вздовж палісадника гуляла жінка з дитячим возиком.

Ірина нервово пройшлася під липами. Набрала Лізин номер. Послухала автовідповідач. На секунду замислилась: а чи не влаштувати припадок просто тут, зараз, на очах у маси свідків? Чи швидко приїде «швидка»?

Демон був поруч, усім своїм виглядом застерігаючи від необдуманих учинків.

– Послухай… – почала вона.

Озирнулася. Вийняла мобільний, приклала до вуха, ніби відповідаючи на дзвінок, і заговорила півголосом:

– Коли ми цю дурну врятуємо, ти мене відпустиш чи ні?

– Зайве питання.

– Отже, не відпустиш.

– Ірино, – сказав демон проникливо, – невже тобі її не шкода?

– А мене хто пожаліє?

– Ти нікого – і тебе ніхто.

– Я що, все життя тепер рятуватиму якихось фріків?

– Це не фріки, а люди. Слабкі, так, але вони ще можуть…

– Олегу, – обірвала його Ірина, – ти можеш вселитися ще в когось, крім мене?

Демон промовчав.

– Що, не можеш?

– Можу.

– Чому не вселяєшся?

– Тільки після твоєї смерті.

– Що?!

– Я можу вселитися в когось після твоєї смерті, – похмуро зізнався демон.

Повз неї пробігли за м'ячем двоє хлопчаків, один кричав: «Гол!», другий верещав, намагаючись його перекричати: «Штанга!»

– А якщо я зараз закричу? – пошепки спитала в телефон Ірина. – Почну корчитися на землі й проситиму викликати «швидку»?

– Кричи.

– І що буде?

– Нічого! – виплюнув демон. – Розбіжишся й об стіну головою. Дітей шкода – їм рано на таке дивитися… Дорослим теж рано. Коли приїде «швидка», я буду вже вільним. І абсолютно безсилим. А вранці, о четвертій тринадцять, Ліза помре. От що буде.

Ірина опустила мобільний.

У гілках липи над її головою щебетали горобці. У пісочниці вовтузилися карапузи.

– Життя прекрасне, – дуже тихо й дуже гірко сказав демон. Ірина сховала телефон. Дівчинка, що малювала на асфальті кола, підібралася близько до її ніг.

– Мала, – звернулася Ірина фамільярно й привітно, – ти знаєш Лізу з шістнадцятої квартири?

Дівчинка подивилася переляканими очима і втекла на майданчик. Ірина зітхнула: все правильно, не розмовляй із незнайомими…

– А навіщо вам Ліза з шістнадцятої? – бабуся з повідцем у руках із готовністю зупинилася навпроти. Пудель у червоному нашийнику гавкнув, крутячи хвостом.

– А, – Ірина широко всміхнулася, – просто я телефоную їй цілий день, а ніхто слухавки не бере… Вони вдома, не знаєте?

– Гуляють вони, – повідомила бабуся, і підозріливість на її обличчі трішки розгладилася.

«Ну, процес пішов», – подумала Ірина.

– Гуляють? Де?

– Та он же, – бабуся вказала в бік палісадника.

Жінка з візком тим часом розвернулася, вкотре дійшовши до кінця доріжки, і Ірина побачила її лице; їй знадобилося кілька довгих секунд, щоб упізнати дівчину з фотографії.

– Дякую, – сказала вона, сподіваючись, що бабуся піде, але та все стояла поруч і говорила без упину, як забуте радіо. Ірина не чула ні слова.

Возик. Дитина. Коли Ліза встигла народити? Хто батько дитини?

Чи не Митя Чеканкін постарався?!

– Їхали-возили, – сказав демон.

Бабуся чекала відповіді. Дивилася вимогливо.

– Так, – сказала Ірина.

– Вона спитала, чи давно ти знаєш Лізу, – підказав демон.

– Не дуже, – зізналася Ірина.

Бабуся знову заговорила.

Ліза тим часом ішла, котила перед собою візок і думала про своє. Лице її було спокійним; Ірина ніколи б не повірила, що ця жінка страждає, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знімок в Інтернеті.

– Дякую, – сказала вона бабусі. – Ваша собачка…

Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:

– Моню! Ти куди?! Поганий хлопчик! Моню! Назад!

Пес тішився цією біганиною. Бабуся зникла з поля зору; Ірина відійшла далі від дитячого майданчика й знов зупинилася.

– Як вона може накласти на себе руки, якщо в неї дитина? – демон, здавалося, не вірив власним очам.

– Може, післяпологова депресія?

– Ірино! – демон раптом заговорив переконливо й жагуче. – Ти уявляєш, яка в тебе місія? Ти розумієш, що ти рятуєш уже двох? Жінку – від смерті й манюсіньку дитину – від сирітства!

Ірина мимоволі розправила плечі.

– Тобі зарахується, відьмо! – палко запевнив демон. – Ну, йди!

Широко крокуючи по намальованих на асфальті колах, по гравію і по траві, Ірина перетнула двір і обережно наблизилася до Лізи.

– Лізо, добрий день! Ви мене пам'ятаєте?

Відьма всміхалася так привітно, що дівчина зніяковіла. Їй було незручно зізнатися, що вона не пам'ятає такої милої, гарної жінки.

– Я Ірина, – від бажання сподобатися відьма мало не навшпиньки стала. – Нас познайомив Митя Чеканкін, пам'ятаєте?

Дівоча усмішка у відповідь застигла на її губах:

– Вибачте, я не пам'ятаю. Ми з Митею… давно не спілкуємось.

Ірина кинула яструбиний погляд на візочок. Там лежало й спокійно сопіло немовля місяців шести, вгодоване, здорове.

– Вибачте, – Ліза моментальним рухом засмикнула мереживну завісочку. – Мошка…

«Віримо в пристріт, – відзначила Ірина. – Правильно робимо. Наша людина».

– Але ж ви на Великдень начебто добре посиділи? – здивувалась Ірина.

– На Великдень? – дівчина зніяковіла. – Ну так. Тільки потім ми… не зустрічалися.

– І звичайно, немає часу, – з розумінням кивнула Ірина. – Дитина забирає всі сили.

– Ні, – Ліза пильно подивилася на відьму. – Тільки з десятої до першої і з другої до четвертої. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляємо…

Ірина часто закліпала. Ліза раптом широко всміхнулася:

– Я нянею працюю! Он у тому будинку, – вона кивнула на висотку, – знайшла родину за оголошенням…

Поки Ірина перетравлювала новину, Ліза знову покрокувала по доріжці. Відьма пристосувалася до її кроків; поруч ішов демон. Ірина кинула на нього докірливий погляд, той знизав плечима.

– Отож я й здивувалася, – зізналась Ірина, переводячи подих. – Митя мені не казав… втім, не будемо про нього, якщо ви посварилися.

– Ми не сварилися. Ми просто розійшлися.

Ірина вп'ялася очима в її лице. Ні, ця дівчина не страждає. Спогади про Митька викликають у неї досаду, і край.

– Я телефонувала вам, – довірливо сказала Ірина. – Мобільний вимкнений, домашній не відповідає.

– У мене телефон виправся у пральній машині разом із джинсами, – весело зізналася дівчина. – Ще минулого тижня. Висох, але не працює. Івасикові батьки, – вона кивнула на візочок, – мені поки що свій дали, для зв'язку.

– А автовідповідач ти іноді прослуховуєш? – м'яко запитала Ірина.

– Автовідповідач?

– Ну, на домашньому телефоні повідомлення…

– Ні. Він не працює.

– Он як, – сказав демон за спиною, і Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. – Ірино, вона гадки не має, що її фото є в мережі.

– А звідки у вас мій номер? – дівчина вповільнила крок.

– Від Митька, – в Ірини не було часу на роздуми.

Ліза насупилася:

– А навіщо він роздає мій телефон?

– Він не роздає, – Ірина спробувала добродушно обуритися. – Він…

Ліза дивилася тепер уже з відвертою підозрою.

– Більше не бреши, – попередив демон. – Ти й так забрехалася.

– Я випадково побачила в Миті вашу фотографію, – пробурмотіла Ірина. – Оцю, – витягла знімок. – А я, розумієте, ясновидиця… відьма.

Ліза мимоволі позадкувала.

– І на цій фотографії, – Ірина труснула аркушиком, – я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено. Я зніму. Безкоштовно!

Ліза повернулася так, що між нею й Іриною опинився візочок:

– Нічого мені не наврочено! Взагалі, я вас не знаю, у мене немає грошей, з мене нічого взяти!

– Та не треба мені ваших грошей!

Завовтузилось у візочку немовля. Почулося перше пхикання – наче далекі перекати грози.

Одночасно в Лізиній кишені задзвонив телефон.

Немовля розплакалось.

Ліза витягла мобільний:

– Алло! Так, Світлано, ми гуляємо у дворі!

Дитина плакала. Ліза метушливо трусила візочок:

– Так, заплакав. Ні, він увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Які фотографії?

Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.

– Не знаю, – голос її раптом ослаб і потоншав. – Гадки не маю… Добре, зараз…

Дитина плакала. Забувши про візочок, забувши про все, Ліза стояла з телефоном у руці й із жахом дивилася на Ірину.

– Я ж кажу, тобі пороблено, – впевнено сказала відьма. – Але ми вроки знімемо, вір мені!

На очах у дівчини виступили сльози:

– Вона щось говорить про фотографії в Інтернеті… що я в них більше не працюватиму… якась маячня!

* * *

Каталка безшумно котилася на гумових колесах лікарняним коридором. Черговий лікар, худорлявий блондин, слухав чоловіка з довгим хвостом за плечима:

– Ми розмовляли по телефону, потім вона замовкла. Я скоренько до неї приїхав і бачу…

– У тебе й досі її ключ? – худий, здається, здивувався.

– Ну… так. Вона збиралася поміняти замок, але…

– Про що ви говорили?

– Ми сварилися, – зізнався чоловік із хвостом за плечима. – Потім вона скрикнула. Потім – «рятуйте»…

– У неї є родичі?

– У неї мати у Воронежі.