Читать книгу Час збирати метафори - Михайло Блехман - Страница 5

На піску, що поступово втрачав жовтизну, на пшениці, що повільно зминається, на воді, що чомусь – чомусь? – чорніє, казна-звідки проявлялися сліди. Вони з’являлися в такт ритмічному стукотінню: стук – слід, стук – слід, і знову стук – і знову слід.

Слід, схожий на штемпель, з яким лист ніколи нікуди не піде, скільки б його не чекали там, за полем, за піском, за морем і небом.

– Ну от, а ти, судячи з усього, думав, що на воді сліди не залишаються? Бачиш, які чіткі? Це тому, що вода почорніла. На блакитній або бірюзовій – хіба вони б залишилися, ці сліди, що не припиняють ритмічно стукати?

Як багато чужих кумирів. Сліди належать явно не їм, але одні, я думаю, неможливі без інших. Стук відповідає чужим кумирам, в них є щось спільне, адже кумир на те й кумир, щоб залишити слід. Його створюють саме з цією метою, хоч і сказано – не сотвори.

– Ти виправдуєш свої кумири і заперечуєш чужі?

Хотілося відповісти не замислюючись, але слів не вистачало: напевно, їм заважав підбирається все ближче стук.

Він махнув рукою кудись у бік заходу сонця:

– Не звертай увагу, розвійся. У мене є вірний засіб: чергове оповідання.

Я пустив по воді плоский камінчик, і він потонув, коли наткнувся на твердий слід, не знайшовши місця, де б слідів не було.

– У мене теж, – зізнався я.

Це легко – якщо зізнатися хочеш, а не змушений.