Читать книгу В дорозі - Михайло Коцюбинський - Страница 1

Дe б Кирило не був, що б не робив, скрiзь оточала його атмосфера, густа й своєрiдна, що заслоняла багато предметiв, наче їх зовсiм не було на свiтi. Атмосфера гаряча, тривожна, вся – небезпека i боротьба, вiчний упад i пiдойма, розквiт надiї й розпука, почуття сили й знесилля i безконечно довга дорога, на якiй стiльки вже полягло… Дорога, якiй, здавалось, кiнця не видко. Цiлий ряд жертв, загин благородних, найближчих, чад кровi i танець смертi, гарячий ворожий вiддих, що припадає до слiду, й те вiчне «мусиш», що гнало зв’язувать там, де розiрвали, розжеврiти те, що пригасало. Ту атмосферу носив Кирило з собою, як квiтка запах. Вона одiпхала од нього родину, у нiй розплились колишнi звички й потреби молодого життя, розвiялось навiть прiзвище власне. «Кирило», «товариш Кирило» – хiба вiн звався коли iнакше?

Краса природи, принаднiсть жiнки, чари музики i слова – все се котилось, як хвилi в далекому морi, чужi й невидимi. Природа – се були день або нiч, зима чи лiто – час зручний або незручний задля роботи; жiнка – товариш чи ворог, пiсня – лиш те, що кличе до боротьби. I двадцять три роки, подвоєнi в тiнях на худому обличчi, у зморшцi на чолi, немов зреклись своїх прав, зсушили молодiсть…

Високий, стрункий, бiлявий; блакитнi очi, притомленi трохи; темна сорочка, широкий пояс – такий приїхав вiн в город.

Учинив «явку», сказав пароль. Добре! Тiльки треба зачекати листа.

А тим часом Кирила повели аж на край мiста, де в певному захистi мiг перебути.

Йшли довго душними вулицями, повними пилу, аж сiло сонце, i на золотi неба, як на тлi вiзантiйського образу, зачорнiли сiльвети тополь та дахiв. Товариш говорив щось нервово, наче хотiв впевнити не тiльки Кирила, але й себе, що справа цiкава, а тим часом в його облiзлiй фiгурi i в порудiлiм пальтi чулось щось винувате i безнадiйне.

На квартирi їх стрiла хазяйка i показала кiмнату. Ну, тепер на добранiч. Як тiльки надiйде лист, зараз можна почати роботу. Кирило лишився сам i байдужно дивився, як нiч обгортала садок – чорна, густа i тепла. Сiв на порозi i закурив. Було так тихо, спокiйно. Червоний вогник цвiв серед ночi, як квiтка щастя, в пiтьмi думалось ясно, як нiколи при свiтлi. Вiн думав про те, задля чого приїхав, що має зробити, i чорний павук-турбота почав уже ткать свої сiтi.

Несподiвано, раптом у чорну тишу щось впало. Живе, веселе i безтурботне. Заскакало по листi, збудило повiтря, штовхнуло землю i вогко дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обмило землю i щезло. А тодi виплив на небо мiсяць. Кирило вийшов у сад i якось разом убрав у себе важкi дерева, повнi, як губка, водою, срiблястий регiт мокрих листочкiв, шептання крапель помiж галузок, обiйми тiней з зеленим свiтлом i синє глибоке небо, просте, спокiйне. Природа зiтхнула повними грудьми, зiтхнув i Кирило.

Невже вiн сього нiколи не бачив?

Було якось чудно i по-новому приємно, що лоскотали чоло холоднi краплi, що спливало на нього зелене свiтло, що в серцi стало так само спокiйно, як i на небi…

Довго не мiг заснути.

На другий день прокинувсь пiзно – i перша думка була про лист. Побiг до хазяйки i одчинив дверi.

– Добридень! Нiхто не приносив до мене листа?

– Ай!

Високе, чисто жiноче i рiзко-дзвiнке, воно в блискавку злилось з рожевим тiлом та з лопотом нiг. Ляснули дверi i – стало пусто.

Знадвору в сiни вступала хазяйка. Нi, лист не приходна.

Се було дивно, що ту одповiдь прийняв так байдужно.

Взяв шапку.

День був блискучий, лiтнiй. У праву руку їживсь дахами та коминами фабрик задимлений город, налiво стелились зеленi луки i вигинались фестони лiсу. Направо? Чи влiво? Вагався хвилину – i подався на луку.

Наче нiчого не одмiнилось за сей короткий час, а чогось очi не так дивились i думки були не тi. Щось наче згубив i не хоче пiдняти» щось наче змив з нього вчорашнiй дощик – через те, може, було так легко. Приємно було ступати по твердiй стежцi, вiдчувати роботу тугих мускулiв нiг. Раз-два!.. Пiдставляти лице пiд сонце i вiтер i йти кудись без цiлi, без думки про обов’язки, людей, роботу. Йти серед поля, купати тiло в золотих хвилях, а очi в блакитi. Як дикий звiр. В тiм було нове щось i ганебно солодке. Надвечiр тiльки повернув втомлений, чорний од сонця, як циган, з руками, повними квiтiв.

Вечерю подала хазяйська дочка. Се було те «ай!», сполохане вранцi, молоденьке, бiляве, з нiжною лiнiєю тiла, курносе i синьооке.

Кирило простягнув руку.

– Я налякав вас уранцi?

Воно пирснуло смiхом й надуло рожевi губки, повнi i вогкi.

I знов Кирило почув у собi чудне щось: його надила лiнiя губ i їх рожева вогкiсть.

Ну, звiсно, вона налякалась; прибирала, була неодягнена i не сподiвалась, що хтось одчинить дверi. Вiн просить вибачити, бо не мiг знати, що в сьому домi є така… «Яка така?» – «Ну, така, така… панна Олена…» – «Олена?» – «Хiба не вгадав, що її звати Олена?» – «Ха-ха! А може, i не Олена?» – «Ну, то Наталя». – «Якраз! Ха-ха!» – «Ще не вгадав? Тепер вже напевно: Варвара, Настя, Оксана, Марiя…» – «Нi й нi, нiколи вiн не вгадає, а от вона знає, що вiн Петро». – «Ба нi, не так…» – «Петро, Петро, Петро…»

З другої хати гукала хазяйка:

– Усте, де ти там щезла!

Ага, ось воно й вилiзло шило з мiшка. Для першої стрiчi з панною Устею вiн їй дарує отсi квiтки. «Отсей бур’ян?» Ну, коли се бур’ян, то вiн забирає назад.

Але Устя уже вхопила квiти й побiгла з кiмнати.

Й на другий день листа не було. Кирило обуривсь. Свинство, мерзота! Вiн марнує дорогий час, а вони там сидять собi згорнувши руки. I се партiйна робота! Чорт знає що за порядки! Ходив по хатi великим та легким кроком, наче злiсть одривала його од землi, i дув на полумiнь злостi, щоб роздути в пожежу. А разом з тим, десь з глибини, сочились пiдземнi джерела i гасили вогонь. Ловив нещирiсть i чув знеохоту, що блукала у ньому, як тiнь бистроплинної хмарки. I се викликало у ньому гнiв. Треба пiти у город i розпитатись. Швидко зiбрався, вийшов на вулицю i… повернув в поле.

А як тiльки в розкритi очi вступило зелене, що котилось буйними хвилями лукiв та лiсу, як тiльки небо спустилось i нiжно торкнулось обличчя, немов пушинка, як тiльки в груди ввiллявсь золотий напiй повiтря, його сповила солодка втома, як у людини, що встала з смертельного ложа, i впало десь у безодню все, чим досi жив: спека роботи, вогонь небезпеки, чад кровi i боротьби… Так наче вiн тiльки вчора родився, в один день з молодою природою. I не мав сили, не хтiв спинитись над тим, що з ним робилось, струшував з себе всi думки й сумнiви, як гуси з крил воду, перепливши нарештi рiчку.

Брiв серед жита i дивився новими очима… нi, не новими, а тими, – що довго спали пiд вагою безвладних повiкiв, – дививсь, як скипало молоде жито синiм шумовинням колосся, як било хвилями у чорний лiс. А лiс кудись йшов. Йшли кудись сосни, ряди високих пнiв. На вершечках, жовтих, як ананаси, лежали чорнi корони, мов волохатi папахи. Здалека йшли, переходили рiчки, фiолетовi дороги, глибокi багна – й замазали ноги, бо до половини пнi були сiрi, як засохле болото. Йшли i щезали у сизiй млi.