Читать книгу Богдан Ступка - Михайло Загребельний - Страница 3

Борис Хомич Тягно в 1960 році довіряє Богдану Сильвестровичу Ступці, тоді ще слухачеві своєї студії, роль на головній сцені у своїй постановці драми Олександра Левади «Фауст і смерть». Студент отримує роль кібернетичної подоби людини. із чудернацьким іменем Механтроп. Подоба мерзенна. Трагікомічна. Свідки пригадують, як веселить зал худющий робот заввишки один метр 78 сантиметрів. Джазує, наспівуючи текст. Або спочатку декламує, як сьогоднішній репер: «Скоріш вер-блюд збаг-не життя мету. – Далі, без паузи, лунає зрізка: – Ніж ви, жіноцтво, логіку просту…» Невідомо, чи вчорашня пасія Механтропа, панянка, яку ніби збив трамвай, второпає, звідки натхнення у виконавця монологу… Та перші досягнення, миті насолоди від тріумфу йдуть поряд, як це зазвичай трапляється, з моментами розпачу. Механтроп розчаровує свого винахідника Вадима. Той хапає альфа-апарат і знищує таємничим світловим промінням кіберпотвору. Драматург передбачив, як Механтроп упаде навколішки, потім – горілиць, короткими поштовхами опише рукою півколо, опустить її безсило і затихне. Одного разу доводиться впасти по-справжньому. Хто ж міг передбачити, що скельце альфа-апарата вилетить і травмує Богданові око. Певний час лікарі не гарантували, що врятують зір. Ступка вже починає прикидати, на які ролі зможе претендувати. Адмірал Нельсон… Кутузов… ізраїльський генерал Моше Даян… Але медицина перемогла.

У 2005 році Ступку запитають, чи пригадує він, чому прийшов у театр. Відповідає. і та відповідь потім звучить у його виступах, роздумах. Припускає, що причиною був страх перед життям. Ще не навчився читати, а скільки вже бачив мерців, горя, розпуки. Причина того – страх життя реального, жорстокого, що його судилося пізнати в дитинстві. Цей страх привів його на театральні підмостки. Бо театр створює ілюзії, зображає картини, образи, символи життя. Але там не по-справжньому помирають, гинуть, плачуть, ревнують, зраджують, брешуть, вихваляють, б’ють поклони. Там грають усе це. Граються в життя. Театр – продовження життя. Ти ледь-ледь підносишся над реальністю. Але це та сама реальність, тільки в художній формі. Театр – не втеча від життя. Людство знайшло його іншу форму. Усе пов’язано, воно ж не буває окремо: життя – це життя, театр – це театр.

Знавцеві своєї творчості, другу Ростиславу Коломійцю, повідав, як уперше скуштував слави за межами України. «Фауста» повезли на декаду українського мистецтва до Москви. У свої дев’ятнадцять Богдан Ступка уперше вийшов на сцену уславленого МХАТу. Наступного по виставі дня гуляють алеями Всесоюзної виставки досягнень народного господарства з Ярославом Гелясом, улюбленцем львівської публіки, старшим за нього на чверть століття. Минають кіоск із квітами. Чують: «А ми вас упізнали!» і з букетом квітів у руках до них наближаються усміхнені дівчата. Вони вчора дивилися виставу заньківчан. Геляс сприймає це як належне. Український Гамлет, постава леґеня, орлиний погляд… Але дівчата не зводять захопленого погляду саме з Богдана: «Це ж ви грали?!» Дивиться ніяково на Геляса. Дякує. Додає пару рок-н-рольних приколів. Підписуючи і від себе автограф, Геляс іронізує: «Так нас наздоганяє слава…»

У 1961 році Богдана Ступку зараховують до трупи заньківчан. Тут працює, аж поки не переїздить до Києва, – до 1978 року. Одну з перших своїх ролей, Дон Хуана із п’єси Кальдерона «З коханням не жартують», отримує спільно з Богданом Козаком. Ділять одну гримерку. Козак пригадує, що вони ніколи не сперечалися й не сварилися. Він підмічав у свого напарника технічні прийоми, якими варто оволодівати. Молодий Ступка не боїться паузи, вона є частиною його гри. Хто гляне на застиглого на мить Богдана – вже не відведе очей, чекатиме наступної фрази. Талант пантоміми у нього незаперечний. Він завжди точний і пунктуальний, як німець або чех. На робочому місці – завжди порядок. Костюм акуратно складає на стільці. Жодних картин чи іконок у гримерці не має – це ж хрущовська, атеїстична пора. На Пасху театр завжди працює. Незалежно від того, чи люди прийшли в зал, дають дві вистави – казочку і вечірню. Тож мусять весь день бути на роботі. Звісно, зносили паски, випивку заздалегідь. Якось директор театру, а це посада, яку без партквитка не обіймають, заходить до гримерки початківців. його підлеглі за святковим столом розговляються. Той за голову: «Що це таке?» А Богдан Ступка миттєво заспокоює пильного партійця: «День народження в Козака». Директор якусь мить вагається. Він же добре пам’ятає, що Козак народився зовсім іншого дня. Але це ж лицедії. Тут грають. Впевнено продовжує мізансцену: «Вітаю, вітаю. Прошу налити й мені». Козак не одне десятиліття по тому залюбки цитує Богдана Сильвестровича: «Як – ви не знаєте Козака?! Це – найгеніальніший український актор. Після мене, звісно».

Ганна Іванівна Сумська, мати Наталії та Ольги, оповідає, як її покійний чоловік, В’ячеслав Гнатович Сумський, віддав головну роль у п’єсі Василя Аксьонова «Колеги» Богданові Ступці. Богдан Сильвестрович тільки-но прийшов у театр. Підходить він до жінки і каже: «Ганнусю, ви можете попросити В’ячеслава Гнатовича, щоб дав мені зіграти роль Макса?» Переказує прохання чоловікові. Сумський погоджується без тіні сумніву: «То нехай бере. А я піду на рибалку». Дружина тільки сплеснула в долоні: «А кого ж гратимеш ти?» Чує у відповідь: «Я там зіграю одного бандита, з мене корона не впаде. А як не дам Боді зіграти цю роль, він ще довго на задвірках буде».

Богдан Сильвестрович наполегливо опановує свій фах, такий незвичний для простого смертного фах. У цій професії треба щоразу доводити, що ти – не верблюд. Хтось із близьких помер, а ти мусиш грати комедію. Виходиш на сцену й граєш комедію. Заходиш за куліси і плачеш. Збираєш себе докупи, знову виходиш на сцену і граєш комедію. Вважає, що в театрі йому таланить з перших кроків. Як правило, має справу з гарною драматургією. його рідко беруть на п’єси радянських драматургів. Кажуть, що у Ступки «отрицательное обаяние». Позитивний персонаж творів соціалістичного реалізму – блакитноокий, без тіні сумніву на обличчі. А не такий собі неврастеник-холерик. Насправді, як врешті Богдан Сильвестрович підсумує, за радянських часів найцікавішими ролями були негативні – живі герої, яких роздирають пристрасті. А всі правильні, позитивні, ідеологічно підковані, з обличчями, що випромінюють радість від того, що вони борються за світле майбутнє, – у масі своїй характери переважно ходульні, неприродні, карикатурні.

У 1963 році актора на три роки призивають до лав Радянської армії. Відсутність слуху не завадила розпочати службу в оркестрі штабу Прикарпатського військового округу барабанщиком. А потім в ансамблі «пенсії й пиятики» («пісні і пляски») був конферансьє. Якось веде концерт у приміщенні Львівської опери. За сценою тихцем, з-за спини підходить до балерини, яка нещодавно приїхала з Азербайджану. Закриває очі руками. Вони вже були знайомі. Композитор Богдан Янівський запрошує дівчат із оперного театру святкувати Жовтневі свята. Тобто річницю революції 17-го року, сьомого листопада. Такий був парадоксальний радянський устрій – жовтневе свято в листопаді. Зустрілися вдома у Богдана Ступки. Одразу сподобався майбутній дружині. Гарні глибокі очі. Худорлявий. Витончені манери, міміка, руки. Та ще й у формі. З армійською виправкою.

Настає випробування почуттів терміном десь на півроку. Потрапляє до армійського госпіталю. Запалення трійчастого нерва лікують довго і малоефективно. Тоді ще не було дієвих, як у ХХі столітті, медикаментів на цей випадок. Постає реальна загроза операції на обличчі. На обличчі артиста! Лариса допомагає подолати депресію. Не просто витрачає копійчану зарплатню на смачні наїдки. Примудряється раз у раз долати суворі, звичайні для військового закладу заборони та обмеження годин для відвідування. і хвороба відступає. Отож справді – людина пізнається в біді.

Лариса Семенівна згадує в 2000 році: «Була осінь 1965-го. Одного дня виходжу з кінотеатру – хтось гукає: “Ларочко! Ларочко!” Оглянулася – Богдан. Підійшов, завів розмову, а я не чую слів, не до ладу киваю головою і ловлю себе на думці, що боюся його втратити: “Богдане, – кажу, – у мене 4 листопада день народження. Ви прийдете?”. А він мені: “Обов’язково прийду, Ларочко, обов’язково”. З цього часу ми разом уже 35 років. Я люблю свого чоловіка за його доброту, емоційність, талант. Богдан мене “підкупив” своєю галантністю – він уміє яскраво жити. Ми не були багатими: ходили в кіно за 25 копійок, за 20 копійок купували львівську каву з тістечками і чулися щасливими. В нас завжди було спільне бажання – бути разом, а це – найголовніше. Хоча обоє різні. Я поступливіша. Поруч мого Ступки почуваю себе жінкою коханою і потрібною».

На схилі своїх літ почує запитання про те, в чому основа гарної сім’ї. Адже єдина дружина в актора – виняток із правил. Пояснює свою позицію: “Це як в «Украденому щасті” Івана Франка. Микола щиро вірить своїй дружині, хоча знає, що вона кохалася до заміжжя з Михайлом. Але ж вони повінчані. “Буду до смерті тобі вірний”. Клятва дана перед Богом. Отже, можна зрадити шлюбного партнера. Але ж Господа? Цього неможливо було уявити. Я сам виріс у патріархальній сім’ї, де основою “парт’ячейки” був домострой. Усі допомагали одне одному. А моя дружина Лариса могла стати чудовою балериною. Вона закінчила Бакинське хореографічне училище у Тамари Ханум. Молодий Григорович хотів забрати її в Маріїнський театр у Санкт-Петербург. Але їхня сім’я жила дуже бідно, батько загинув на фронті. Мати плакала: “Доню, на кого мене покинеш!” і Лариса відмовилася від пропозиції Григоровича. Написала у Львівський театр опери і балету, куди її радо прийняли».

Богдан Ступка одного разу ділиться, що не знає, як звабити неприступну жінку. Неприступних не зваблював… Щоб створити і зберегти сім’ю, треба навчитися прощати. Жінка може створити мужчину, а може його кинути під ноги. Усе, як захоче жінка… Коли був молодий, міг надутися, не розмовляти, сварилися. Жінка підійде і скаже: «іди пообідай, що ти на голодний шлунок дмешся. А потім дмися скільки хоч». і Лариса цим близька Богдану, бо дуже швидко відходить. Стається раптом таке, що всі подружки дружини порозлучалися й товкмачать: «Та нащо він тобі потрібен, ти не свобідна жінка». Через конфлікти подають заяву на розлучення і Богдан з Ларисою. Подали, ідуть. Похнюпилися. Лариса плаче. і Богдану зле. Дивується: «А чого ми подавали оті папірці? Давай заберемо їх і підемо ввечері в ресторан». ідуть і забирають: «і все. Порозганяв я подружок її, вона – моїх друзів… Завжди вдаю, що підкоряюсь, а потім роблю по-своєму».

Живуть скромно. Армійська платня становить аж 3 карбованці 80 копійок. Перше сімейне надбання, чайний сервіз, дружина купує по чашечці-блюдечку, заощаджуючи з кожної чергової платні. Продавчині її впізнають: «Знову балерина прийшла». Коли в 1967 році народжує сина, Остапа, вона й далі працює, танцює, але кар’єри вже не робила. Майже нереально, коли кар’єру в сім’ї роблять двоє. Розуміє дружину. Мабуть, часом його Лариса жалкує. інколи вона слухає музику Адольфа Адана з балету «Жізель». і розчулюється. Сльози течуть. Колись танцювала сольний номер у кордебалеті, партію Бузку. Музика лине по радіо, вона плаче. Тоді він роздягається до плавок і заплива до неї із пляшкою шампанського, як міфічний Паріс, яблуко якого обирає найвродливішу: «Вона тоді крізь сльози починає сміятися… У шлюбі треба вміти вчасно приголубити, погладити, поцілувати. Тоді розумієш, що в тебе є її підтримка, а в неї – твоя».

Армійські будні привели до кумедної здибанки з іваном Миколайчуком, своїм майбутнім хрещеним батьком у кіно. З ним доводиться мимоволі познайомитися в середині шістдесятих. В ансамблі пісні й танцю здружується зі співаком Ференцом із Закарпаття. Чомусь починає багато йому розповідати про івана Миколайчука, хоча сам не був із ним знайомий. Після «Тіней забутих предків» це ім'я – надпопулярне. Якось вигадує: «Ми з Іваном хороші друзі. Часто ходимо один до одного в гості». Через кілька місяців опиняється на гастролях у Харкові. Відвідують із Ференцом прем'єру фільму Павличка і Денисенка «Сон». Сідають в останньому ряду. На прем'єру прибуває і Миколайчук, виконавець головної ролі – Шевченка. Ференц наполягає – підійди та підійди до Миколайчука. Чує вперту відмову: «Ну чого я буду йому заважати?» Після фільму купують морозиво і стають біля Будинку офіцерів. Аж раптом неподалік зупиняється Миколайчук, розмовляє з якоюсь жінкою. Ференц знову наполягає: «Це ж твій хороший знайомий!» Доводиться капітулювати – адже стільки вже нафантазував! Переходить дорогу і звертається до Миколайчука: «Я актор, зараз служу в армії». Той здивовано витріщився на нього. Бравий солдат Богдан дякує йому за фільм і ретирується – повертається до Ференца. Той щиро здивований: «Оце так друзі…» Товариш пояснює: «Та це він у кепському настрої».

У 1966 році, після закінчення військового конферансу, відбувається зустріч із Сергієм Данченком: «На сцені заряджаєш сам себе. Не варто цього чекати від публіки чи партнера. Коли сам себе не зарядиш, ти нікому не потрібний і не цікавий. Чи може кожен бути актором? Шекспір сказав, що весь світ – театр, а Сковорода додав, що кожний грає ту роль, на яку його поставили. А ставить на роль Бог». І режисер Данченко!

Богдан Сильвестрович згадує друга: «Ще невідомо, чи був би Данченко таким без мене, а я без нього. Нас єднало повне творче взаєморозуміння. Сергій Володимирович не любив понтів. Він закінчив геологічний факультет Львівського університету і Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого. Отож глибоко бурив. Ніколи не звертав уваги на суєту. Не любив, коли щось доводять у коридорах та буфетах. Вважав, що треба вийти на сцену і зіграти. Ото найбільший доказ. І ще треба завжди сумніватися. У Драча є гарний вірш. Поет питає у Господа, чому так безперебійно працює Сонячна система. А Бог відповідає: "Я завжди сумнівався". Таке ставлення до себе – прогрес, а переконаність – пиха».

Тандем Сергія Данченка та Богдана Ступки розпочинається у Львові в театрі імені Марії Заньковецької 1966 року спектаклем за п'єсою Віктора Розова «В дорозі»: «Із Данченком у моєму сприйнятті мало в'яжуться уявлення про "офіціоз" чи задану "театральну систему". Хоча в нього була і своя художня система, і свій авторський театр. Але багато в чому він був незвичайний художник. І в театрі імені Заньковецької, і згодом в театрі імені Франка не відразу звикли до того, що він "без понтів". Без нав'язування «методик», жорстких принципів. Усе йшло в нього від серця. Чимало – від його мовчання. Його мовчання – справжнє золото. І репетирував він майже завжди мовчки. П'єса Розова "В дорозі" – одна з наших перших спільних робіт – для свого часу була викликом. Така драматургія у принципі важко пробивалася на українські підмостки… Випробував себе в цій п'єсі про розгніване покоління 60-х. Він іноді підходив і єдине, що міг сказати: "Уся надія на тебе…" І тут важливо пригадати чудове сценічне оформлення цієї постановки: дорога, по обидва боки висвічують ліхтарі, а я (точніше, мій герой Володя) робить вигляд, що біжить. Пам'ятаю, коли заграла прекрасна музика Богдана Янівського, і мене вже ноги самі понесли – кудись уперед, назустріч вогням… Назустріч "світлому майбутньому", куди нас усіх наполегливо кликали».

Так оцінює 34 роки, протягом яких їм судилося співтворити: «Я багато чого навчився у нього, а він, напевно, у мене. Я вдячний Сергію Володимировичу за підтримку, за розуміння. Адже я завжди сумніваюся у своїх силах, допоки не зрозумію, що ж повинен зіграти. Буває, вийду на сцену і розумію, що від мене режисер чекає чогось неймовірного… а я ще не знайшов ту «ниточку», яка допоможе розплутати «клубок» ролі. Болісно переживаю, якщо не виходить. А Данченко міг одним словом, поглядом підтримати, підказати і примусити йти саме тією стежиною, яку він накреслив як постановник. Згадую, як на спектаклі "Украдене щастя", вийшовши на сцену в ролі Миколи За-дорожного, раптом почув легкий сміх у залі. Мене просто перекрутило: трагічна хвилина, а тут сміються, невже я не зумів захопити глядача? Після прем'єри Данченко мене заспокоїв: "Цей сміх говорить про живе сприйняття залу, і твоєму герою глядачі співчувають"».

У 1970 році заньківчани з величезним успіхом гастролюють у Києві. На їхні вистави влаштовують справжнє паломництво. У залі театру Франка щовечора – аншлаг. Глядачі юрмляться і в проходах. Після кожної вистави шанувальники львів'ян гуртуються, співають українських пісень, вітають акторів квітами. У 1970-му Ступка тріумфує в Києві і на студії імені Олександра Довженка. Перша його картина – «Білий птах з чорною ознакою».

Юрій Іллєнко, режисер «Птаха…», пише сценарій разом із Іваном Миколайчуком. Ставлять зухвалу мету – підняти суперечливу, болючу тему антирадянського підпілля на Західній Україні. Головним героєм, якого мріяв зіграти Миколайчук, роблять саме інсургента, Ореста Дзвонаря. Сценарій пощастило затвердити. А от на знімальному майданчику розпочинаються бойові дії. Кінобюрократія не дає згоди на жодного запропонованого режисером актора. А Миколайчуку взагалі заборонили навіть думати про Ореста. Той, хто втілив світлий образ Кобзаря у фільмі Павличка і Денисенка, – це ж наш український радянський ідеал. Хіба може такий позитивний красень стати на бік ідейних ворогів КПРС?

Доводиться шукати непозитивного. Долю «Птаха…» великою мірою порятував Механтроп. Ступка після першої ролі назавжди зажив слави найпереконливішого сценічного злодія. Спочатку їде на київську студію на проби для епізодичної ролі. У величезному павільйоні йому наказують сісти на пліт. Та з автоматом у руках читати текст. Кричить, ніби зі сцени, з усієї сили: «Це мої гори!» Кіногрупа регоче. Ситуацію розряджає Костянтин Степанков. Його в павільйоні поряд знімає Леонід Осика. Заспокоює кінодебютанта: «Спокійніше говори, синку… Як удома говори, ніби ти на кухні». Осика підказує Іллєнку – ось вам готовісінький Орест. Ступка повертається до Львова. Несподівано отримує звістку про отримання головної ролі: «Від цих слів я бігав по Львову, як ошпарений, не вірячи своєму щастю…»

Натурні зйомки провадять на Буковині, у Чернівецькій області, Вижницькому районі. Там дивовижно гарні ландшафти, я бачив їх на власні очі. Ступка живе на березі Черемошу. Його сусід – актор Василь Симчич, відомий після участі в картині «Захар Беркут». Його тричі засуджували до розстрілу. Кати Гітлера, Хорті, Сталіна. А Симчич вистояв. Його підтримка, настанови багато важать для кіноактора-початківця.

Любовні кадри з Даною, Ларисою Кадочниковою, знімають у печері. Партизан сміливо роздягається до пояса. Кадочникову вбирають у довгу білу сорочку до п'ят. Налагоджують камеру. Лунає команда Іллєнка: «Грайте кохання». Народний месник розгублюється. По-перше, навкруги купа мала народу. По-друге, кохати доводиться дружину режисера Іллєнка. А його крута вдача давно відома. Він під час зйомок «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова на дуель викликав тільки через естетичні незгоди. А тут… Сердитий Іллєнко оголошує перерву. Кадочникова рятує репутацію борця за народне щастя Ореста. Пропонує коньяку. Ступка спочатку вагається. А раптом язик заплітатиметься? Все ж пристає на пропозицію партнерки. Починається невимушена розмова, яка логічно закінчується обіймами… Взагалі коньяк не належить до трунків-фаворитів Богдана Ступки. Він прихильник віскі, червоного вина, пива.

Сплав на плотах знімають без каскадерів. На першому йдуть справжні плотогони. їх одягають у такі самі, як у акторів, костюми. Кіногерої – на другому плоті. Біля них – оператор з камерою. У плотогонів знімають спину. Фас, крупним планом – довженківців. Одного разу Ступку мало не розчавлюють смерекові колоди, коли втрачає рівновагу. Підводний камінь зачепив весло. Весло Ступки вдаряє Миколайчука. Той кричить: «Чому ти б'єшся?» І кидає виразний сердитий погляд. Цього не було в сценарії. Імпровізація входить до фільму. В іншому дублі Орест за сценарієм стягує зброю з плоту і хутко застрибує на берег. На ноги актор чіпляє спеціальні шипи. Раптом, спіткнувшись, падає. З жахом спостерігає, як на нього летить наступний пліт. Ледве встигнув підхопитися. Міг поламати руки й ноги або й взагалі попрощатися з життям. Ця сцена до стрічки не увійшла. Наступного дня Ступка і Миколайчук переборюють свій страх, щоб знову стати на плоти…

Ступка завважує: «Миколайчук мені дуже допомагав. Він грав роль старшого брата сім'ї Дзвонарів. Ми спілкувалися з ним не лише під час зйомок, але й після них. Купували вино, й Іван, немов Нострадамус, усю долю мені провістив. Він сказав, що після цього фільму я почну багато зніматися, що стану популярним не лише в СРСР, але й за кордоном… Іван ніколи мені не показував, що ревнує до ролі Ореста. В ім'я картини він відмовився від своїх акторських амбіцій. Ми дуже подружилися з Іваном. Разом їздили на прем'єру до Москви і раділи, що фільм тепло прийняли глядачі. До речі, завдяки «протеже» – Петру Юхимовичу Шелесту – картину не поклали на полицю. Я пригадую обговорення після кінопоказу на студії імені Олександра Довженка. Фільм подивилося все політбюро. Багато невтішного було сказано про шкідливість картини. І раптом встає Петро Юхимович і каже: "Я виріс у селі, і у нас піп був найграмотнішою людиною. Я не знаю, де ви бігали, а я особисто в дитинстві бігав за попом". Так що Шелест, можна сказати, став "хрещеним батьком" нашого фільму».

На львівській сцені продовжує під овації розкривати нові образи. У 1971-му Дон Жуан у «Камінному господарі» Лесі Українки. Київські журналісти спеціально оформляють відрядження до Львова заради цієї вистави. Театр під керівництвом Данченка постійно запрошують до Москви. Ступка знайомиться з московським театральним бомондом. Зокрема з Юрієм Яковлєвим, Михайлом Ульяновим. Ульянов був художнім керівником театру Вахтангова. Він з особливим пієтетом, захватом відгукується про український театр! Під час війни зачаровували виступи евакуйованих з України артистів у Тобольську, Омську. Як співали «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці…»! Як танцювали…

І на рідній, львівській сцені його оточують непересічні особистості. Наприклад, Борис Мірус. У 1948 році Міруса зараховують до трупи. Та вже за рік він опиняється у воркутинських концтаборах. У 57-му повертається до рідного театру. Протягом п'ятдесяти років створить понад двісті образів: «У 70-х роках у "Дамах і гусарах" (комедія 1825 року польського автора Фредо. – Авт.) я грав майора, а Богдан – поручика. Тоді він худенький був, а я для нього був Борисом Михайловичем. Уже тоді Ступка був дуже цікавим актором, відчувалося, що скоро виросте у справжнього майстра. Він людина запальна, творча фантазія в нього – колосальна. Завжди приносив на репетиції щось нове, з великим гумором людина…»

У 1973 році стається курйозний випадок: «Іде один із прем'єрних спектаклів "Річарда III" у Львові. У третьому ряду сидять мої батьки, а в четвертому – знаменита актриса курбасівського «Березоля» Федорцева. Зала наповнена вщерть, я в ході п'єси казав слова: "Закон нам – меч, а совість нам – кулак!" – і в цю мить виймаю зброю з піхов, світять прожектори, дивлюся – в руці тільки рукоятка сама, підіймаю голову і бачу: меч летить у залу через оркестрову яму прямо на Федорцеву. Усі глядачі, як у тенісі, пригнулися, думають, ну все – трагедія в театрі. її вдарило, але вона тихенько меч під крісло опустила і сидить. Усі дивляться, ніхто не вбитий. А в кінці спектаклю, коли я вже із сокирою вибігав зі словами: "Коня, півцарства за коня!" – зал заздалегідь пригнувся».

Згадує, як непросто пролягав шлях від ролі до ролі, як чуйно опікувалися ним, допомагали старші колеги: «Так, змінююсь, і в кращий бік. Одні з віком стають дурнішими, інші чогось навчаються в житті. Я завжди підтримую талановитих людей. І як художній керівник, і як актор. Навіть якщо погано, завжди знайду, за що похвалити. Був такий актор Борис Васильович Романицький, корифей українського театру. Коли я працював над "Річардом III", мені було 33 роки. Він завжди на репетиціях сидів у залі, а потім кликав до себе в кабінет. І завжди свою тираду починав так: "На мою скромну думку, ви створені для цієї ролі, але у вас немає емоцій, темпераменту, логіки". Тобто нічого немає. Але перша фраза давала надію та бажання щось робити. Запам'ятовувалися лише перші слова, що я створений для цієї ролі! Це був добрий урок у житті. Користуюся ним у спілкуванні з іншими. Треба вміти підтримувати. Треба вміти робити добро і не чекати, що тобі хтось подякує. З роками став простіший у спілкуванні з людьми».

Після «Річарда III» його популярність зростає. Він опановує фахові вершини, про висоту яких одного разу драматург Горін відгукнеться наступним чином, зауваживши: «Якщо дати Ступці військово-польовий статут, то він і його прочитає так, що всі подумають, ніби це неопублікований Шекспір».

У 1975 році у Львові – прем'єра вистави за романом Олеся Гончара «Прапороносці». Композитор – Володимир Івасюк. Не зразу погодився Івасюк. Згодом написав пісню про полкове знамено за поезією воєнних літ Гончара. її наспівували в трупі театру всі, щойно розпочалися репетиції. Дехто – зі сльозами на очах. Тому що мотив нагадував пісні січових стрільців, які в той час були табу, заборонені партією та урядом. Данченко та Ступка ще від часів «Прапороносців» заньківчан назавжди вразили театрознавця, майбутнього міністра культури Росії Швидкого. Він вважає, що в українців – своєрідний мелос. Майже кожний – співак. І саме історична заслуга талантів Данченка, Ступки полягає в тому, що вони об'єднали стихію українського музично-драматичного театру із загальносвітовим пошуком, надали своїм театральним новаціям всесвітнього звучання.

Сам Богдан Сильвестрович уже в XXI столітті висловить таку думку: «Якщо взяти російський театр, то це – просто драматичний театр. А українські театри – всі є музично-драматичними. Це в природі українського театру, й цуратися цього не потрібно. Так історично склалося, маємо таких творів більше, ніж будь-яка інша культура. Малоросійські опери, як от "Наталка Полтавка", стали називатися узагальнено – "музично-драматичні твори". А зараз з'явилося слово «мюзикл», що, власне, те ж саме. Українці – дуже співоча нація, і в нашому театрі досить акторів, що співають. Коли Михайло Олександрович Ульянов дивився "Енеїду", він дивувався – невже актори "поют живьем?" Але так! От зараз працюємо над "Сорочинським ярмарком", композитор – Олександр Злотник, а сюжет, звичайно, класичний, гоголівський. Ще будемо брати до постановки мюзикл "Людина з Ламанчі"… Маємо на оці поставити дуже цікавий новий мюзикл Ігоря Доклада – "Ірод". Звичайно, будемо робити й психологічні речі – за Чеховим, Ібсеном, Франком, Коцюбинським, от "Тіні забутих предків" зокрема. Там фолк дуже глибокий, там – предки, а предків треба знати».

У 1976 році Данченко ставить «Украдене щастя» Івана Франка. Хтось сприймає драму як повість про вічний трикутник, одна жінка проти двох мужчин. Хтось – як містичний трилер. Куди зникає Михайло Гурман із села? І хто ж насправді повертається? Привид? Микола Задорожний у постановці Данченка, образ якого стає сценічною візитною карткою, альтер его Богдана Ступки, для багатьох ветеранів-театралів асоціювався з Амвросієм Бучмою. Онука Бучми одного разу має довгу розмову з актором. З'ясувалося, хлопчиком він спостерігав з оркестрової ями гастролі франківців у Львові: «…Я переконуюсь, що Ступка напам'ять знає весь малюнок ролі Бучми до дрібниць, деталей та інтонацій! Увечері на виставі бачу, що Богдан не повторив свого кумира аж ні в чому. Знайшов свої власні пристосування, модуляції голосу, пластику! І це було до нестями талановито, точно, виразно!»

Ще один герой легендарної вистави, Федір Стригун, свідчить: «Для мене Ступка – найкращий партнер в "Украденому щасті" Франковий твір у постановці Данченка ще ніхто не переплюнув. Перші вистави ми зіграли у Львові 1976-го. Класичний трикутник. Миколу грав Ступка, Михайла – я, Анну – моя дружина Таїсія Литвиненко. І лише Данченко показав, що постраждалих у виставі троє, у Анни також украли її щастя. У львівському "Украденому щасті" всі троє акторів були головними. Потім вистава разом із Ступкою і Данченком переїхала до столиці. У Києві наче все те саме – і постановка, і костюми. Але справжнім "Украдене щастя" було тільки у Львові…»

Богдан Сильвестрович – затятий футбольний уболівальник. Ця пристрасть стає в пригоді: «Я завжди важко працюю над ролями. Може, всього лише в одну або другу увійшов із першого прочитання чи репетиції. Перевтілюєшся лише тоді, коли знаходиш абсолютно іншу, відмінну від власної пластику героя. Дуже давно, працюючи над виставою "Украдене щастя", я помітив, як тренер київського «Динамо» Валерій Лобановський розхитується на лавці, хвилюючись під час матчу, і я запозичив ці рухи для мого героя Миколи Задорожного в його останній сцені з Михайлом Гурманом».

Уже в XXI столітті спробує сформулювати секрет легендарної постановки: «Так, вистава йде вже дуже давно. По-перше, вона психологічна, написана в стилі Ібсена і Чехова. Так, наприклад, у кінці першої дії чеховської «Чайки» Маша сидить у тиші й сама собі говорить: "Тихий ангел прилетел". А в кінці першої дії "Украденого щастя", коли Анна лишається сама, то шепоче: "Янголи понад хатою пролетіли". Ніхто цього, на жаль, не досліджує. І крім того, там такий класичний трикутник – двоє чоловіків і одна жінка. І дуже цікаві моральні речі. Це дуже цікаво психологічно розписано і зроблено в постановці Сергія Данченка. Можливо, з'явиться режисер, який матиме власне трактування, але, мені здається, поки що Сергія Володимировича, починаючи з його першої постановки "Украденого щастя" в 1976 році, ще ніхто не переплюнув».