Читать книгу Микола Вінграновський - Мирослав Лазарук - Страница 3

Після повернення з Чернігівщини, прекрасного знайомства з Миколою Вінграновським мене чекало велике горе. Тижнів через два, 6 червня, я похоронив батька, Ярослава Івановича. А роком раніше саме на День незалежності, після тріумфального голосування у Верховній Раді, не витримало серце моєї тітки, маминої рідної сестри Ганни Василівни Варварук, яка понад два десятки років відмучилася по сибірах, працюючи в шахтах і в лісах, полишивши там свої найкращі літа молодості, не настарчивши діточок, тому ми для неї були найріднішими. Померла вона на вулиці, наздоганяючи чоловіка, щоби повідомити йому найрадіснішу в її житті звістку. Вона завжди була для нас мужньою, розважливою жінкою, котра жодної секунди не сумнівалася, що боролася за волю України не марно. Смерть її потвердила: й від радості, як це не парадоксально, люди йдуть із життя. А ще через вісім місяців після батька, 31 січня, ми поховали й матір, яка відбула майже 10 років сталінських таборів, а відтак значно більше й не менш жахливих – колгоспно-кріпацьких. Ці найболючіші втрати спустошили і так знесилили мене, що братися за перо видавалося мені якимось негідним вчинком. Свідомість заполонив стан осиротіння й безповоротності, тупої й нестерпно-болючої, розуміння того, що нічого тобі в цьому світі непідвладне. Усі ми приречені на поразку в нерівній боротьбі зі смертю, особливо коли це стосується найрідніших осіб. Творчій людині найважче жити зі спустошеною душею. Там порожнечі ніколи не повинно бути, інакше що можеш повідати людям.

Але приблизно тоді ж збагнув: Бог, обдаровуючи тебе чимось одним, обов'язково забирає щось інше. Втративши батьків, я здобув можливість спілкуватися з моїм духовним наставником і, хай звучить це патетично, батьком Миколою Вінграновським. Це усвідомлення прийде трохи згодом. Без його поради, справді батьківської, зваженої, обміркованої, не приймав жодного важливого рішення. Так само і в творчості. На його прохання надсилав чи привозив читати практично все, що написав у ті часи. Щось творив і за його наполегливою порадою. Він умів мудро нав'язати свій задум і надихнути на його втілення. Та буде це згодом, коли подолаю несамовито-безпробудну прірву втрат, переповню душу свіжими почуттями й емоціями.

Похорони, відтак дев'ять, сорок днів, річниці – і все це у трикратному розмірі – завели мене в такий глухий кут, що здавалося, ніколи не візьмуся за перо. Натомість до мене прийшла проза, за яку брався ще в надто ранні літа, й уже куди серйозніше – в студентські, навіть цілу повість нашкрябав і з десяток оповідань, новел. Та все те ніколи й ніде не друкував і нікому не показував, вважаючи такими собі вправляннями, набиванням руки, виробленням навичок постійної роботи за письмовим столом. Цього разу проза мене покорила остаточно і безповоротно. Задумав одразу декілька повістей. Одна із них – «Птах самотній» – побачила світ у «Буковинському журналі» 1994 року, наступна – «Збирачі маку» – у «Сучасності», «Потопельник» під нікудишньою журнальною назвою «Над ставами» – у «Дзвоні».

В одній із телефонних розмов із моїм ще шкільним приятелем, а нині Шевченківським лауреатом, найбільшим українським поетом сучасності Василем Герасим'юком я почув від нього фразу, яка мене дуже збентежила.

– Ти хоч київські газети вряди-годи читаєш?

– Не всі! Бо не встигаю, та й грошей на них не вистачає, – віджартувався.

– Шкода. Там в одній із них – чи то в «Киевских ведомостях», чи то в якійсь іншій газеті – про тебе Микола Степанович таке сказав, що я навіть не повірив. Але він ніколи не жартує про літературу, то негайно шукай цю газету… Не забудь подякувати Вінграновському!

Знаючи Василеву схильність до кепкувань на кололітературні теми, вирішив теж відбутися жартом.

– Миколі Степановичу нічого робити, тільки про мене в російськомовних газетах говорити.

– Так ти ще й не віриш?! Ну ти даєш, та я що, пацан, аби тебе розігрувати? – традиційно закінчив Василь, коли йому вже набридало говорити про одне і те ж.

Вловивши характерну інтонацію в голосі друга, я делікатно вибачився і пішов… шукати газету. Це було зробити не так просто, бо саме того номера не було навіть в обласній науковій бібліотеці. Тоді звернувся до знайомої – в медичну, сподіваючись, що медики менше цікавляться літературою. Й таки натрапив на неї. То було величезне інтерв'ю з Вінграновським, наприкінці якого кореспондент запитував Миколу Степановича, кого він читає з молодих і що саме. Ось там він і згадав мою повість «Збирачі маку», звернувши увагу і на форму оповіді (небіжка ніби бачить себе, як її ховають на цвинтарі божевільні, а відтак перезахоронюють у місті з різними несусвітніми пригодами), і на свіжий зміст. Така оцінка моєї другої повісті повернула мене до нормального літературного життя. Значить, читають і мене, й не будь-хто, а сам Вінграновський! Не тямлячись від щастя, телефоную Миколі Степановичу, щоби подякувати, а він з докорами: «А де це ви пропали, Мирославе?! Негоже так. Чи в Києві не буваєте, чи адресу загубили? А може, нам нема про що з вами погомоніти?»

Але до цього випадку вже була перша поїздка Вінграновського до Чернівців. Випала вона на вересень 1994 року. Василь Кузьмін, директор кінотеатру «Чернівці», колишнього приміщення синагоги, що в самісінькому центрі буковинської столиці, звернувся якось до мене, чи не міг би порадити, кого можна було б запросити на сторіччя від дня народження Олександра Довженка з показом відповідних кінострічок. Він якраз починав запроваджувати такі заходи, залучаючи до участі в них провідних українських мистців та учнівську й студентську молодь. Я тут же назвав прізвище Миколи Вінграновського, учня самого Довженка. Він трохи недовірливо ще раз мене перепитав, хто це такий, а я ще впевненіше повторив рідне мені прізвище. Ось тільки як це зробити? Сам не наважувався на такий крок, бо не відав, як відреагує Микола Степанович. Тоді порадив зробити це через голову Чернівецької обласної організації Спілки письменників України Віталія Колодія. Вони ж – земляки, з Богополя, а зараз Первомайська Миколаївської області. Мій план спрацював бездоганно. Віталій Дем'янович залучив до цієї справи ще й Михайла Ткача, поета-пісняра з Буковини, який ще на початку 1960-х уперше запросив М. Вінграновського в Чернівці. Удвох вони й приїхали цього разу.

Осінь золотилася, помаранчевіла, брунатніла пахучим листом на буках, грабах, кленах і каштанах. Сонце не скупилося на тепло. Це була справді найбуковинськіша осінь, з тонкими павутинками «бабиного літа», запашними мохастими товстоногими опеньками в лісі, тужливими качиними виспівами на обрії. Такої пори року не можна не любити, не захоплюватися досконалістю її барв, довершеністю гармонії. Усі ці відтінки кольорів як у природі, так і в настрої Микола Степанович відчув ще на залізничному вокзалі, де ми зустрічали його з квітами й теплими обіймами. Поселили гостей у готелі «Київ» у люксівському номері з кількома кімнатами на другому поверсі. Це – для зручності. Вінграновський уже тоді скаржився на біль у нозі. А від помешкання до кінотеатру сім хвилин неквапливої ходи. Звичайно, була в розпорядженні й машина.

Директор кінотеатру так наситив програму перебування гостей виступами, зустрічами, що Микола Степанович аж пожартував:

– У вас, Василю Івановичу, капіталістична хватка. – При цьому він ще й продемонстрував її своєю правицею. – Хочете нас відексплуатувати на всі сто відсотків. А ви ж погляньте, яка осінь за стінами вашого кінотеатру. Вона ж образиться на нас, якщо ми не відвідаємо її поза містом. І жалобу напише на нас до Верховної Ради! Аякже. То ж не маринуйте нас так безсовісно у вашій синагозі, відпустіть хоч трохи на волю. На побачення з осінню!

Виступати таки довелося аж по кілька разів на день перед кожним сеансом документальної кінострічки Вінграновського «Довженко. Щоденник. 1941—1945 роки». Я ще не бачив її. Тому дивився з великим захопленням і потрясінням. Складалося враження, що режисер фільму переживав разом із автором щоденників, йому боліло все написане Довженком. Документалістика Вінграновського була живою, динамічною, не затертою банальностями радянської кінематографії, що потихеньку перекочувала в часи незалежної України. Зрештою, хоча Довженкові щоденники уже й були опубліковані, та масово читати їх не могли. З одного боку, наклади видань не дозволяли, з іншого – читацьке коло за часи застою максимально звузилося до мінімуму. А тут кінострічка. І яка! З неї промовляв Довженко страшну правду про найжахливішу у світі війну, про нечувану трагедію українського народу, про перспективи неіснуючої держави. Почуте й побачене змушувало стрепенутися душею навіть найбайдужішого.

Перед кожним сеансом хтось із активістів клубу «Співрозмовник», що діяв при кінотеатрі, обов'язково представляв Миколу Степановича. Випадала така нагода й мені. Василь Іванович відводив на це аж 5 хвилин. Ось і спробуй хоча б штрихом розказати, хто такий Класик для отієї рухливої, як ртуть, аудиторії, котра прагне героїки, баталій, інтриг. Тільки не документалістики. Та як не парадоксально – діти завмирали перед екраном. У першу чергу, заворожував могутній голос за кадром, а належав він Вінграновському. Спокійний, виважений, видобутий аж із глибин душі, з чітким акцентуванням, він так заокруглював кожне слово, що не слухати його ти не мав права. Воно, слово, потрапляло у твою кров і, мов навіжене, гасало всіма закутками, творячи з тебе співучасника того, що творилося на екрані.

Справжній митець не може бути десь справжнім, великим, а десь – імітатором чужої величі. Півгодинна стрічка розкривала перед глядачем не тільки велич самого Довженка, але й увесь драматизм його долі. Сталін припнув його в Москві на довгі роки і не відпускав, чекав, коли той нарешті присвятить йому бодай кілька метрів кіноплівки. У знаменитому есе «Хто і що для мене незалежність України» М. Вінграновський згодом напише: «…після того як Сталін в 1944 році особисто прочитав Довженкову кіноповість «Україна в огні» і на засіданні політбюро сказав, що «Україна в огні» – антирадянська, на Довженкові було поставлено хрест. Але життя Довженкові Сталін зберіг, бо знав: Довженко – геній, а геніальний Довженко міг би створити про нього, вождя, кінофільм на віки. Довженко став в'язнем свого таланту. Він опинився на легальному засланні у Москві, замордований недовір'ям і підозрами, часто впадав у розпач» (М. Вінграновський. Вибрані твори. – К.: Дніпро, 2004. – С 776).

Микола Степанович для мене постав однаково величним як у поезії, так і в прозі та кіно. Його вміння передати душу свого героя через власне світовідчуття як Наливайка поетичного й прозового, так і Довженка чи велетів України Хмельницького, Мазепу, Сагайдачного, Данила Галицького в серіалі «Чотирнадцять столиць України», – вражає досі. Треба було безмежно любити народ і його історію, а з нею і її героїв, щоби так пристрасно й велично увіковічити їх у слові і на кіноекрані. Значить, у багатьох поглядах на життя вони були близькими чи однаковими.

Після кожного сеансу ми поверталися із залу до кабінету Василя Івановича, де вже очікували нові шанувальники. Треба було бачити, як зустрічав їх Микола Степанович, – ніби найрідніших, давно знайомих. Із багатьма подовгу спілкувався, розпитував про все на світі. Пам'ятаю, як до нас підійшли поет Борис Бунчук, критик і літературознавець Віктор Косяченко, режисер Василь Селезінка. Ці імена Вінграновському були знайомі. Та зустріч у кінотеатрі викликала багато запитань, емоцій, хвилювань. Відтак, після моїх наступних зустрічей з Миколою Степановичем він обов'язково перепитував мене про цих людей, інших знайомих йому чернівчан. Він охоче дарував свої книги з автографами, так само радісно приймав їхні подарунки. Це був особливий ритуал. Письменник понад усе шанував подаровані книги, перечитував їх, відгукувався.

Перший, завше найважчий, день усі ми гуртом відбули на славу. Після нелегкої дороги з Києва я гадав, Микола Степанович забажає усамітнитися, щоби відпочити. Та він був ще бадьоріший, піднесеніший, ніж зранку. Продовжували спілкування з гостями прямо в кінотеатрі, де буковинські майстрині на чолі з дружиною Василя Івановича Оксаною влаштували справжнісіньку виставку кулінарних шедеврів, аж до вишуканих гуцульських і буковинських страв. Директорський кабінет ледве вміщав усіх бажаючих поспілкуватися з Вінграновським і Ткачем. Буковинську інтелігенцію представляли письменники Віталій Колодій, Борис Бунчук, Володимир Вознюк, Віктор Косяченко, професор університету Надія Бабич, режисер телебачення Василь Селезінка, педагоги, художники, просто шанувальники поетичного слова.

Чи не єдина обставина, а саме історичний матч у Лізі чемпіонів київського «Динамо» із московським «Спартаком», трішки обмежувала нас у часі. Бо Микола Степанович виявився затятим уболівальником столичної команди. Про це він мені сказав завчасно. І ми домовилися дивитися матч разом у його готельних апартаментах, при цьому не ображаючи гостинних господарів, які потрудилися на славу.

Тим часом вечірка тривала. Після кількох тостів-вітань на адресу гостей, як це заведено на Буковині, слово надали Миколі Степановичу. Він попросив, чи не можна говорити сидячи. Обвів усіх трохи примруженими під густими бровами очима, повеселішав і сказав:

– Та що це ми так усе сурйозно та сурйозно, ніби нам нема про що по-людськи поговорити. Га, Мишо? – Він звернувся до Ткача, і той зніяковіло погодився:

– Миколо, та я не проти. Нехай!

– Краще я вам розповім, але так коротко, про те, як ми працювали над картиною Довженка та його дружини Юлії Іпполітовни Солнцевої (він вимовив це ім'я з особливою урочистістю й по-російськи) «Повість полум'яних літ», в якій я грав українського солдата Івана Орлюка. До речі, фільм Юлія Іпполітовна знімала вже без Олександра Петровича, бо він 25 листопада 1956 року помер. Я встиг повчитися в нього рік після того, як він забрав мене з Київського театрального інституту в Московський кіноінститут, де читав лекції з режисури і мав учнів з усього світу, в тому числі й мене. Щонеділі він запрошував студента-земляка в гості додому, щоби трохи відгодувати. Там збиралося вишукане московське товариство, від якого можна було почути дивовижні речі. Але зараз я не про це… Так ось, Юлія Солнцева знімала кінопроби на роль Орлюка. – Микола Степанович ще більше настовбурчує брови, повільно обводить поглядом усіх присутніх, та їх ніби тут, у директорському кабінеті, й немає – всі подалися на кінопроби до Москви. – На цю роль претендувало багато тодішніх союзних кінозвйозд. А вона запитує мене: «Міколо, хто більше всіх підходить на цю роль?» Відповідаю їй: «Я, Юліє Іпполітовно!» Сказав це так твердо й переконливо, що вона повірила мені. Тоді ж зробили кінопроби. Вона затвердила мене на роль Орлюка.

Вінграновський надовго замовкає, бо пауза для нього – це теж своєрідна дія, яку він використовує для того, щоби ще більше заінтригувати слухача. Хтось же в цей час встигає вставити кілька слів: «За це й вип'ємо, Миколо Степановичу!» Він задоволено посміхається всім обличчям. Воно стає великим і красивим. Особливо віддзеркалюють радість очі, ще хвилину тому надто суворі, аж стурбовані. Метр дуже делікатно пригублює чарочку, обережно кладе її на стіл і вже лагідніше продовжує:

– То був знаменитий фільм, перший широкоформатний фільм у всьому світі. Ми поїхали з ним до Америки, і я привіз звідти золоту медаль за кращу чоловічу роль. Ось доля цієї медалі й стала декому поперек горла. Та, може, про це не треба, Мишо? Ти ж пам'ятаєш цю історію?

– Та чому ж не треба, Миколо, коли вже почав, то…

– Правильно, Мишо, або не починай, або вчасно закінчуй! – Знову затяжна пауза, яка ще більше інтригує присутніх. – Я приїхав додому до мами. А в неї зуби повипадали. Мені так шкода її стало, що я, не довго думаючи, пішов до дантиста зі своєю… медаллю й пропоную: відпиляй, мовляв, трішки мамі на золоті зуби, а решту – мені поверни. Він і погодився. А я зрадів, як дитина. Це ж мама із зубами буде, та ще й якими – золотими. – І Микола Степанович засяяв власними зубами, ніби вся ця історія щойно трапилася. Він знову, тепер уже геть веселим поглядом, зміряв розгублене й заінтриговане товариство, а господар Василь Іванович скористався паузою й запропонував черговий тост, але не за зуби, а за… золотий вчинок великого сина. Цього разу Вінграновський підніс чарочку якось обережно й тут же продовжив, але вже без попереднього настрою:

– Ті «золоті зуби» мені ще довго згадували. Та що там згадували, навіть приїхали хлопці зовнішності, якої неможливо запам'ятати, й давай допитувати, де подів золоту медаль. Яку медаль, перепитую їх, ніби нічого не розумію. Ах ту, з Америки? Та вона ж моя, мені її вручили за Ваню Орлюка, українського солдата, який усю війну виніс на власних плечах, а ви його медалі хочете позбавити?! Наша вона з Орлюком. І точка! «Не ваша, а совєцької держави, – відповідають мені надто самовпевнено, – тому зобов'язані її повернути». Як би не так. Ач чого заманулося… Слава Богу, до маминих зубів не чіплялися. – Відчувалося, ця історія досі не те що болить, але дошкуляє йому. І він, вочевидь, не хотів продовжувати її. Я це відчув і не забарився з пропозицією:

– Миколо Степановичу, а як же футбол?

– Правильно, Мирославе! Але перший тайм ми тут посидимо, он які славненькі галушки й варенички, та й карасики як живі. А на другий – обов'язково до мене в готель рушимо. Це ж недалеко. Правда, Василю Івановичу?

Тоді я слухав цю історію заворожено, вірячи кожному слову. Згодом дізнався від дружини Олександри Іванівни, що в такий спосіб він обнародував свої фантастичні, себто придумані, сюжети, щоби згодом втілювати їх у канву художнього твору. Постало питання, чи залишати їх у моїй книжці-мандрівці, і я твердо вирішив зберегти їх. Адже і в них – великий Вінграновський, який сміливо творить і власний міф про життя в тогочасній Україні.

На початок другого тайму знаменитого матчу ми таки потрапили до готелю «Київ». Та яким було наше непомірне розчарування, коли почули рахунок. Після пропущеного нами тайму кияни ганебно програвали вдома 0:2. Хтось поквапився вимкнути телевізор. Раптом із сусідньої кімнати ввійшов Вінграновський і, ніби нічого не трапилося, виголосив свій вердикт:

– Ні, футбол ми таки будемо дивитися, бо наші виграють! Ось побачите. – Він вимовив це так упевнено, що ніхто з нас і крихти не засумнівався у нашій перемозі.

Не встигли ми всістися за стіл перед телеекраном, як у спартаківські ворота влетів перший м'яч. Ми, як діти, радісно вигукували, обнімалися, підстрибували. Та найдужче робив це… Микола Степанович. Відчувалося, що він справжній уболівальник київського «Динамо». Його обличчя цвіло перестиглим маком на півсвіту, очі палахкотіли такою радістю, якої вистачило б на всю Буковину. Руки здіймалися вгору, мов пташині крила. Мені здавалося, він зістрибне раптом з дивана і почне танцювати, забувши про свою хвору ногу. Хтось скомандував освятити гол чарочкою, як наші улюбленці відіграли й другий м'яч. Цю радість уже навіть важко описати. А коли у спартаківсько-московські ворота влетів і переможний, а за ним і четвертий гол, щоправда, незарахований, пристрасті досягли найвищої точки кипіння: ми вітали один одного, скандували, ніби на столичному стадіоні. Навіть дуже спокійні вболівальники, чернівецькі письменники Віталій Колодій та Борис Бунчук, не могли приборкати власних емоцій у вигляді дев'ятого валу. Я перепитав Вінграновського, звідки він дізнався рахунок матчу заздалегідь і вселив нам віру в перемогу, а може, й самим футболістам.

– Усе дуже просто: я дуже хотів цієї перемоги, бо вона всім нам украй потрібна саме зараз. Це ж не просто футбольна перемога, а щось значно більше й важливіше… Для всіх нас, для народу, для молодесенької держави! І хлопці мене почули. Постаралися на славу. Оце так футбол, оце так київське «Динамо». Вєліколєпно!

Після гарячого матчу і такого ж самого його пошанування, як не парадоксально, Микола Степанович запропонував повернутися до основного – поезії. Кожен із присутніх мусив прочитати хоча б один-два вірші. Сам же він і почав, твердо і виразно, виділяючи невиразні приголосні, від чого його поезія увиразнювалася й випрозорювалася так, аж світилася в повітрі пізньої осінньої ночі:

Я так ніколи і не випитав у Миколи Степановича, чи пам'ятає він ту гуцулку, чия обережна ніжка дикою качкою плавала під столом, та достеменно знав, хто був той Михайло з голубим поглядом від «поетичного щастя». Саме на запрошення Михайла Ткача, який наприкінці 50-х років мешкав на Буковині, і приїжджав тоді вперше Микола Вінграновський у Чернівці. Побували й у Вижниці, про що не раз згадували, коли відвідали Німчицький, Шурдинський та Сокільський перевали в буковинських Карпатах.

Далеко за північ Микола Степанович таки тихенько попросив мене провести непогамовне товариство додому, а самому повертатися, бо ж місця вистачить у його люксівському номері. Та провівши колег, не наважився більше його турбувати, чудово розуміючи, що перед тим була ніч у потязі, напружений день з кількома виступами і не менш динамічний фінал. Зрештою, й наступного дня Василь Іванович «по-капіталістичному визискував» дорогих гостей, а під вечір я таки переконав його, що варто виїхати хоч на годинку-другу на природу, яку Вінграновський обожнював, і було би несправедливо зачинити його у стінах кінотеатру й готелю.

Із часом ми таки трохи не розрахували, доки збиралися, доки всідалися в мікроавтобус, і коли виїхали за місто в бік румунського кордону, далеко виїжджати не наважилися. Минаючи Коровію, село під Чернівцями, Микола Степанович утішився незвичною географічною назвою (він ніколи й ніде байдуже не проминав жодної з них, запам'ятовував, перепитував про її походження). Приблизно після повороту в село Валя Кузьмина розгледіли у видолинку невеличкий колгоспний ставочок, як овальне дзеркальце у траві, і ми, порадившись, з'їхали до нього, відмовившись добиратися до рідного Ользі Кобилянській села Димка, де вона писала свою геніальну «Землю» і де зараз знаходиться меморіальний музей. Осінні краєвиди тут особливо ваблять незвичне до них око. На пагорбах повитягувалися стрункі букові гаї. А коли оглянутися – як на долоні східна околиця Чернівців з непривітними панельними коробками-будинками, які здалека, одначе, при західному сонці виглядають святково й піднесено.

Та ранні сутінки оповивають землю такої пори швиденько. Ми ледве встигли натягати з недалекого узлісся сухого хмизу й розпалити вогнище, аби не вечеряти в темряві. Раптово потьмяніли обриси довколишніх пагорбів, ще не прихоплених осіннім багрянцем, позливалися в суцільну темну стіну дерева, коники на віддалених узвишшях. Але нашому товариству якраз розвиднилося, бо загоготіло багаття, жбурляючи в потемніле небо пригорщі веселих іскор, вилизуючи його піднебіння язикатим полум'ям. Розстеливши верітки на пагорбі побіля багаття, ми повсідалися довкола імпровізованого столу. Микола Степанович присів на перевернуте вверх дном відерце, і ми не переставали величати його гетьманом Наливайком. Він тільки вдоволено посміхався, зиркаючи на кожного з нас уважним поглядом. З усього його вигляду можна було легко прочитати і піднесений настрій, і задоволення, і таке просте, може, тому не всім доступне людське щастя. Вінграновський, як ніхто інший, умів радіти, залюблений у довколишній світ, не домагаючись чогось позахмарного, надлюдського.

Товариство хутенько розмерзлося, бо чарочка не застрягала в руках, а кружляла по колу, та й «хліба і до хліба», як любив висловлюватися Микола Степанович, не бракувало, швидше навпаки.

Вечір був лагідний і погідний. З-за чернівецького пагорба, на якому на півсвіту бовваніла скляна десятиповерхова адмінспоруда заводу «Кварц», викочував розпашілий місяць, виразно сіялися зорі. А тут, на землі, не могло вгамуватися багаття. Присвічувало й зігрівало нас за вищим розрядом. Хтось пожалкував, що не прихопили, щоби напекти, картоплі. Тоді вирішили компенсувати її піснею, яку й затягнули режисер і телевізійник Василь Селезінка на пару зі своєю дружиною Марією. «Ой, хмариться, туманиться, // Дрібні дощі йдуть, // Там молоді жовнірики // Мед-горілку п'ють. // П'ють горілку, п'ють наливку. // Їдять ягідки // Та ще й собі поглядають // На чужі жінки». Тоді ще цю пісню майже ніхто не співав. Вона заворожила нас, надто ж Миколу Степановича, який просив заспівати її ще й ще раз, прихвалюючи і слова, й мелодію. Хоча в репертуарі Селезінок, гуцула з підкарпатського села Трач на Коломийщині та його дружини-східнячки із Запоріжжя, ще було безліч гуцульських, жовнірських, стрілецьких співанок, та ця припала до душі йому найбільше.

…Нехотячи догорало багаття, даруючи небові свої останні іскри, а нам – світло й тепло, пригасала виразна пісня, ніби вони обоє влягалися спати ось тут, над забутим усіма ставком, де, либонь, і риба не водиться, бо й колгоспи уже повмирали. Та виразно витали в настояному на ранній осені споночілому повітрі якісь ще не зрозумілі, але привабливі почуття. Бо провести кілька годин у такому вишуканому гурті, то не щодня буває. Звернув увагу на те, що Вінграновський вів себе сьогодні геть інакше, ніж учора, більше слухав, а може, просто прислухався до пахощів буковинської осені, вслухався в гортанний спів багаття, думав про щось своє чи починав жити іншим післяналивайківським життям, переповненим новими мандрами всією Україною й далеким зарубіжжям у пошуках своїх нових кіно– і літературних героїв.