Читать книгу Проби. Вибране - Мишель Монтень - Страница 16

Пані Діані де Фуа, графині де Ґюрсон

Я ніколи не бачив батька, який, хоч би його син був горбатий чи там шолудивий, не визнав би його через це за свого; не тому (якщо тільки він не засліплений батьківською любов'ю), щоб він не помічав цієї ґанджі, а тому, що це ж таки його кровинка! Так само я ліпше, ніж хтось інший, бачу, що ця моя базгранина – лише химери людини, яка надгризла колись у дитинстві лишень шкуринку науки і зберегла в пам'яті найзагальніше і вельми невиразне уявлення про її середину: трохи того, трохи того, а разом майже нічого, одне слово, з-французька. Загалом беручи, я знаю, що таке медицина, правознавство, математичні дії, і так само приблизно знаю предмети кожної з цих наук. Зрештою також знаю, що науки загалом мають служити людям. Але залазити в їхні хащі, кусати собі нігті, гибіючи за Аристотелем, монархом новочасної науки, або заглиблюватися в якусь окрему царину я ніколи не намагався; і нема такої дисципліни, ази якої я міг би накреслити. Кожен учень середнього класу зуміє міркувати вченіше від мене; знань би моїх не стало, аби екзаменувати його бодай з першого завданого йому уроку. А якби мене все-таки до цього змусили, я б, не маючи іншої ради, вибрав би з такого уроку, та ще й зовсім нездарно, якісь загальники, щоб на них перевірити, як він міркує, керуючись природженим здоровим глуздом: метода, незгірш чужа для наших школярів, ніж знов їхня – для мене.

Я не прочитав як слід жодної путньої книжки, опріч Плутарха та Сенеки, з яких черпаю, як данаїди[57], невпинно наповнюючись і виливаючи із себе всотане. Дещо потрапило звідти на цей папір, а так – майже нічого в мені не осіло.

Історія дає мені більший попас, так само й поезія, в якій я особливо кохаюся. Бо, за Клеантовими[58] словами, достоту, як голос, загнаний у тісний канал сурми, вихоплюється дужчим і пронизливішим, так, на мій суд, і думка, пробиваючись крізь численні поетичні ритми, вилітає з більшим імпетом і стрясає мене куди глибше. Що ж до моїх природжених здібностей (витвором яких є ці проби), то я відчуваю, що вони знемагають під тягарем цього задуму. Моя тяма і суд пробираються лише помацки, заточуючись, кульгаючи і шкопиртаючи; зайшовши навіть далі, ніж сподівався, я все-таки не радію; я не перестаю бачити перед собою обрій, але якийсь млистий і невиразний, невловимий для мого ока. І хоч я збирався говорити вільно про все, що тільки спаде в голову, і використовувати при цьому лише власні природні дані, то, якщо мені трапляється, а це буває часто, знайти випадком у добрих авторів ті самі ідеї, які я намірявся викласти (так, власне, було із Плутарховими міркуваннями про силу уяви), то до мене починає доходити, який я сірий і кволий, неоковирний і тупий проти цих людей, і тоді мене огортає жаль до самого себе. Але воднораз я і втішаюся, що мої думки мають честь збігатися з їхніми помислами і що я, хоч і десь іззаду, а все ж тюпаю за ними, притакуючи їм. А ще я пишаюся, до чого вдатний не кожен, що бачу, яка прірва лежить між ними і мною. Тож-бо попри все я гоню і далі свої химери, хоч би які хирляві та нікчемні вони були, у такій подобі, як вони законилися в моїй голові, не латаючи і не церуючи прогалин, які відслонило мені порівняння себе з вищезгаданими авторами. Треба мати міцні голінки, якщо хочеш іти пліч-о-пліч з ними. Дурноверхі сьогочасні писарчуки розцяцьковують сторінки своїх творів-одноденок цілими уривками з античних авторів у надії добути цим собі слави, а допевняються протилежного. Кричуща різниця у блискові розуму робить їхню писанину такою тьмяною, млявою і незугарною, що вони більше на цьому втрачають, ніж виграють.

Тут є два протилежні підходи. Філософ Хрисипп тулив у свої книжки не лише уривки, а й цілі твори інших авторів, а до одної втелющив навіть Еврипідову Медею. Аполлодор[59] сказав, що як одвіяти з його книг усе, що чуже, то зостанеться чистий папір. Натомість ув Епікура у трьохсот залишених ним томах не знайдеш жодної цитати.

Якось мені довелося натрапити на один такий запозичений уривок. Я з позіхами гортав французький текст, безкровний, немічний, геть пустопорожній і безглуздий, словом, істинно французький. Аж це по довгім і нуднім порпанні напав на щось прегарне, мальовниче, пишне, знесене аж до хмар. Якби я брався туди узвозом положистим, довго і марудно, усе було б гаразд. Але контраст виявився таким різким і раптовим, що з перших слів я відчув, що злинаю до зовсім іншого світу. І безодня, з якої я вибрався, здалася мені такою глибокою і далекою, аж мені пропала охота знову спускатися туди. Якби якусь зі своїх розправ я приоздобив такою перлиною зі скарбів минувшини, це лишень вияскривило б нікчемність решти тексту.

Ганити в інших власні хиби, здається мені, так само не гріх, як ганити (що я теж роблю часто) чужі хиби в собі. Викривати їх треба всюди, викурюючи з усякого притулку. Отож я знаю, яке зухвальство з мого боку приміряти власне убозтво до крадених красот, намагатися зрівнятися з ними, не без кволого сподівання замазати очі своїм суддям. Моя ретельність винагородить брак натхнення та сили. При цьому я не фехтую з тими досвідченими герцівниками по-справжньому, а тільки роблю принагідні випади, не сходжуся з ними сам на сам, а тільки злегка їх черкаю, не так карбую з ними крок, як пробую його поставити.

Якби я потрапив устигати за ними, то напевняка був би на висоті; бо я загаюся з ними завше в тім, у чому вони здаються найдужчими.

Натомість чинити так, як я бачу в інших, убиратися в чужу лицарію аж до самих пучок, мережити щось своє (а це легко в таких учених загальниках), уплітаючи тут і там мудрість старожитніх і привласнюючи її собі потаймиру: це мені здається чимось ницим і нечесним – передусім тому, що, не маючи нічого за душею, коштом чого можна б творити, вони пнуться видати чужий товар за свій; аби потім (яке глупство!) вдовольнятися тим, що таким ошуканством добилися хвали черні, ганьблячи себе в очах розумних людей, які тільки крутять носом на таку складену з лупу мозаїку; тимчасом як тільки їхня похвала чогось справді варта.

Щодо мене, то мені від такого просто з душі верне. Якщо я наводжу чужі слова, то лиш на те, щоб переконливіше висловити власну думку. Це не стосується центон[60], які наводяться саме як центони, а не щось інше. Замолоду я бачив між ними кілька скомпонованих вельми премудро, як-от одна, оприлюднена під іменем такого собі Капілупа[61], не кажучи вже про центони старожитні. Справжні таланти здатні виявити себе однаковою мірою в такого роду творах, і в інших творах, як, скажімо, Ліпсій[62] у вченій і старанно укладеній збірці Політика.

Хай би там як, я хочу сказати: хоч би які були мої дурниці, я не збираюся їх приховувати, як не приховував би портрета самого себе, лисого і шпакуватого, бо маляр намалював не якесь там вродливе обличчя, а моє власне. Такі мої настрої і мої підходи; я подаю все так, як думаю, а не як думати належить. Моя мета – показати самого себе; може, завтра я буду інший, якщо якесь нове враження змінить мене. Тож я не вбачаю в собі такого поважного автора, щоб мені конче мали вірити, та й не прагну цього, відчуваючи, що надто погано освічений, аби навчати інших.

Одна читачка, яка ознайомилася з попереднім розділом, свого часу сказала мені, що треба було б трохи ширше зупинитися на вихованні дітей. Отож, пані, якби я мав більше знань у цій дисципліні, я не міг би їх краще застосувати, як зробити подарунок тому дрібняткові, яке наміряється незабаром живосилом видобутися на світ із вас (у вас надто гарна душа, щоб починати інакше, як із хлопчика). Адже спричинившись до вашого, пані, щасливого одруження, я маю якесь право прагнути величі та добробуту всього, що з нього постане. Я не кажу вже про те, що моє давнє бажання прислужитися вам, пані, зобов'язує мене зичити вам честі, добра й успіхів у всьому, що вас стосується. Але, сказати по щирості, я в тих матеріях мало що тямлю, знаю тільки одне: в царині людських знань ніщо не має такої ваги і не пов'язане з такими труднощами, як предмет виховання і навчання дітей. Узяти, приміром, рільництво: заходи для підготовки сівби добре відомі й легкі для проведення, як і сама сівба; але щойно посіяне зійде, виникає потреба в безлічі заходів та в подоланні багатьох труднощів, щоб його зростити. Так само і з людьми: невеликий клопіт їх посіяти, але скоро вони вродяться, настає час невисипущої праці, сповнений клопотів та тривог, як їх виростити і довести до розуму.

Нахили об'являються в дитячому віці так несміливо і невиразно, провісті такі непевні й оманливі, що важко скласти про них якусь тверду думку. Погляньте на Кимона, погляньте на Темістокла та на тисячі інших! Як вони міняються у дитинстві! У ведмедяток або цуциків виявляються їхні природні нахили; проте люди, улягаючи своїм звичкам, переконанням та законам, легко стають невпізнанними або маскуються. Тим часом вельми важко переробити те, що вкладено в людину самою природою. Ось чому, не знайшовши правильного шляху, люди тільки труд і час марнують, муштруючи дітей у тім, до чого в них нема кебети. Опинившись у такій скруті, треба завжди скеровувати їх до найкращого і найкориснішого і не дуже довіряти отим легковажним провістям та ознакам, які ми запримітили у поводженні дітей. Мені здається, що навіть Платон у своїй Республіці надавав їм занадто великої ваги.

Пані, наука – пишна оздоба і напрочуд корисне знаряддя, надто ж для осіб, так високо піднесених на щаблях фортуни, як оце ви. Справді-бо, свого достеменного застосування вона не знаходить у руках людей ницих та підлих. Вона більше пишається, коли може надати свої засоби для ведення війни чи правування людом, з'єднання приязні чужого володаря чи його підданців, ніж тоді, коли хто шукає діалектичної аргументації чи хоче виграти позов у суді або прописати пігулки. Отож, пані, оскільки я гадаю, що, виховуючи дітей, ви не забудете і цих можливостей науки, бо ви самі скуштували її солодощів і походите з роду, славного нею (адже ще збереглися твори давніх графів де Фуа, ваших, пані, і вашого мужа предків, а ваш вуйко Франсуа де Кандаль працює вже в наші дні над створенням нових, які продовжать учену славу вашої родини на довгі віки), то я хочу висловити на порушену тему свою одним одну думку, суперечну повсюдному звичаєві; це й усе, чим я можу прислужитися вам у цій справі.

Роля педагога, якого ви призначите і від вибору якого залежать плоди виховання, передбачає багато інших завдань, але їх я не торкаюся, бо не зумію тут сказати нічого путнього. Що ж до питання, з якого я дозволю собі дати йому раду, то тут він також хай дослухається до мене лише тою мірою, якою вона здасться йому слушною.

Хлопця високого коліна навчають наукам не ради зиску (бо така мета нікчемна і не гідна ласки та фавору Муз, до того ж стосується інших і від інших залежить), а також не про людське око, а для того, щоб він почувався певніше, аби збагатив і прикрасив себе зсередини, радше прагнучи зробити з нього розвинену людину, ніж учену. Ось чому я волів би, щоб йому якнайстаранніше вибрали вихователя, який був би головатий з природи, а не просто мав туго натоптану голову, який би відзначався і тим і тим, але зацністю та розумом ще більше, ніж голою вченістю, і хай, виконуючи свої обов'язки, він застосовує новий спосіб навчання.

Зазвичай нам лиш невпинно кричать у вуха, дослівно вливають у нас знання, мов крізь лійку, а наше завдання тільки повторювати те, що почуємо. Тож-бо я хотів би, щоб вихователь поправив цю методу і щоб від самого початку згідно з нахилами душі, яку йому припоручено, заходився прищеплювати самостійність, давати йому куштувати речі на смак, вибирати і розрізняти їх, коли показуючи йому шлях, а коли даючи змогу шукати шлях самому.

Я не бажаю, щоб вихователь говорив усе сам і сам усім орудував; хай він також вислухає свого учня. Сократ, а після нього Аркесилай спершу давали висловлюватися учням, а вже потім говорили самі. Часто авторитет наставників стримує і позбавляє сміливості учнів. Цицерон, Про природу богів, І, 5.

Хай він пускає учня трюхикати перед собою, аби могти оцінити його крок і вирішити, наскільки йому самому треба стримуватися, аби пристосуватися до його сили. Не дбаючи про таку домірність, ми можемо все зіпсувати; вміти її визначити і розумно витримувати – це, як на мене, одне з найважчих завдань. Уміння опуститися до дитячих понять і керувати ними – прикмета великої і дуже сильної душі. Сам я певніше і твердіше крокую під гору, ніж з гори.

Якщо наставники, як у нас заведено, навчають, ведучи той самий урок і дотримуючись того самого плану, цілу купу умів, таких відмінних своїми здібностями та підготовкою, то чи ж дивина, що в усьому тлумі трапляються заледве двоє чи троє дітей, здатних щось узяти для себе з їхньої науки.

Хай вихователь вимагає від учня не лише слів вивченого матеріалу, а також і його сенсу та змісту його і судить про принесену користь за свідченням не його пам'яті, а його життя. Те, чого він навчає, хай він покаже йому в сотні підходів, застосованих до сотні розмаїтих предметів, аби переконатися, чи добре учень сприйняв і засвоїв матеріал, і оцінити його успіхи за платонівською педагогічною методою. Якщо хто вертає їжу в такому вигляді, як спожив, це свідчить про її нестравність і грубість. Шлунок не впорався, якщо ґрунтовно не переробив як маси, так і форми того, що він мусив перетравити.

Наша душа керується лише чужим авторитетом, спутана і заполонена чужими настановами, зневолена й уярмлена прикладом інших. Нас так засупонено в шлейки, аж нам уже не хист ходити вільно; сила наша і свобода пропали: їм зроду не позбутися опіки. Сенека, Листи, 33. Я близько знав у Пізі одного достойного мужа, який так шанував Аристотеля, що головним догматом його віри було: «Пробою і мірою слушності всіх понять і будь-якої істини є згода з Аристотелевою наукою; поза нею все лише химера та бридня, бо він усе зглибив і все передбачив». Це його твердження, зіткнувшись зі своїм аж надто вже узвичаєним антидотом, стало причиною великого непорозуміння з римською інквізицією, і втекло багато води, поки він викрутився з цієї халепи.

Хай учитель радить вихованцеві усе в голові просіювати крізь сито; хай нічого не втокмачує йому, спираючись на свій авторитет і знання. Хай не перетворюються на догмат Аристотелеві засади чи там максими стоїків або епікурейців; краще йому викласти різні погляди; а учень, як зможе, зробить свій вибір; а ні, то хай залишається з сумнівами. Тільки дурні впевнені й рішучі.

Не менше, ніж знання, мене втішає сумнів.

Данте, Пекло, XI, 93

Якщо учень осягне думки Ксенофонта і Платона власним розумом, вони вже будуть не їхньою власністю, а його. Хто сліпо йде за іншим, той іде за нічим; він нічого не знайде, бо нічого й не шукає. А ми не під царем; хай кожен сам собою управляє. Стека, Листи, 33. Хай, принаймні, знає, що він знає. Він повинен пройнятися духом цих любомудрів, а не повторювати їхні сентенції. А потім при бажанні хай сміливо забуває, звідки їх узяв, але хай уміє міцно їх засвоїти. Істина та умовивід – то спільне добро всіх і не більше належить тому, хто їх висловив раніше, ніж тому, хто – пізніше, потім. Те-то й те-то сказане так само у Платановому дусі, як і в моєму, оскільки він і я розуміємо і бачимо його однаково. Бджоли перелітають із квітки на квітку, аби робити з них мед, що належить їм; це вже не тим'ян і не материнка. Так само й учень нехай переробить і стопить водно запозичене в інших, перетворивши його на власний твір, тобто на свій суд. Виховання, праця та наука має на меті сформувати його. Хай він приховує, чим собі підсобив, і появляє лише те, що сам з усього зробив. Дерії та позичальники виставляють напоказ свої палаци і здобутки, а не те, що вони злупили з інших. Так само ви не бачите базаринок і почесток, піднесених радці трибуналу; ви бачите лишень, як шанують і віншують його самого та його родину. Ніхто не оприлюднює своїх прибутків, але всяк хвалиться своєю маєтністю.

Який зиск із нашої науки? Ми повинні стати кращими й розумнішими.

То розум, твердить Епіхарм[63], усе бачить і чує, то він з усього користає, він діє і панує; решта все сліпе, глухе й бездушне. Звісно, ми робимо його послужливим і полохливим через те, що не даємо йому чинити, як мовиться, своїм богом.

Хто коли-небудь спитав учня, якої він думки про риторику чи граматику або про якусь Цицеронову сентенцію? Їх утовкмачують нам у голову вже готовенькими, уподібнюючись до якихось оракулів, в яких літери та склади і становлять саму сутність. Знати напам'ять ще не означає знати; це означає – лише держати в голові те, що в неї покладено на схов. Якщо хто знає що направду, то розпоряджається ним, не озираючись на задні колеса, не звертаючи погляду на книжку. Жалюгідна вченість – ученість чисто книжна! Гадаю, вона має правити – як радить Платон – за оздобу, а не за підмурок; незламність духу, вірність даному слову, щирість – ось правдива філософія; а науки, спрямовані на щось інше, тільки шарило.

Хотів би я знати, чи Палюель або Помпей, оті пречудові танцюри сьогодення, навчили б нас своїм скокам, лише проробляючи їх перед нами і не змушуючи нас рухатися? А тим часом оті недолугі вчителі збираються розвивати наш розум, не розбуркуючи його. Хто може навчити правувати конем, владати списом, лютнею або голосом без усякого вишколу, або навчити добре міркувати і добре мовити, не вправляючись ні в красномовстві, ні в розправах? Бігме, у добрій науці все, що впадає нам до віч, може правити за вчену книжку: витівка пахолка, глупота джури, балачки бенкетарів – усе це пожива для розуму.

Особливо тут корисне спілкування з людьми та відвідання чужинецьких земель: не на те, аби звичаєм нашої шляхти привозити з них лишень відомості, скільки кроків завдовжки Санта Ротонда або в яких пишних підштанках ходить їмосць Лівія, чи, подібно до інших, наскільки на якійсь старій руїні лик Нерона довший чи ширший від його подоби на тій чи тій медалі; а на те, щоб перебрати в них дух народів і їхні звичаї та щоб немовби вигострювати і шліфувати власний мозок об чужий. Я хотів би, щоб нашого вихованця починали отак возити з малого малку і насамперед, – аби одним пострілом двох зайців убити, – до країв, чия мова найдальша від нашої, бо ж як не наламати язика заздалегоди, пізніше йому важко до неї призвичаїтися.

Недарма кажуть, що негаразд плекати дитятко під опікою отця-неньки. Вроджена любов робить їх м'якими і слабкими, навіть найрозважливіших. Вони не годні ані картати за переступи, ані допускати, аби дитя виховувалося по-спартанському, як годилося б, і наражалося на певні небезпеки. Вони не можуть попустити, щоб син вертався спітнілий та закурений з якихось управ, пив гаряче чи холодне, або бачити його на норовистому коні, чи зі шпадою у герці з досвідченим фехтувальником, чи уперше взятою до рук аркебузою. Іншої ради нема: хто хоче виховати сина людиною в цілковитому розумінні, не може панькати його в замолоду; часто, хоч-не-хоч, треба діяти за приписом медицини:

Під голим небом хай у тривогах він

Життя проводить.

Горацій, Оди, III, 2, 5

Пер. Андрія Содомори

Замало гартувати душу, треба ще загартувати й м'язи. Душа була б надто обтяжена клопотами, якби не знайшла підсобки; на неї тоді лягає надсильний тягар, бо вона несе його за двох. Я знаю, як непереливки моїй душі в товаристві занадто ніжного та вразливого тіла, яке так дається їй узнаки, і, читаючи книжку, я часто помічаю, як те, що в них виставляється за велич душі та вольовий гарт, куди більше залежить від товстої шкіри та широкої кості.

Я бачив людей, чоловіків, жінок та дітей, змалечку вихованих так, що для них удар кийком означав менше, як для мене щиголь; діставши в шкуру, вони навіть не поморщаться. Коли атлети у витривалості змагаються з філософами, то тут дається взнаки більше гарт м'язів, ніж гарт душі. Навичка перетерплювати працю в поті чола – це навичка перетерплювати біль: праця гартує чутливість до болю. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 15. Вихованця треба піддати мозольним трудам суворих управ, аби привчити до викручування членів, штрикань, припікань залізом, словом, до ув'язнення і тортур. А що ж? На таке він також може наразитися, адже бувають часи, коли воно загрожує як злому, так і доброму, прикладів не бракує! Хто зневажає закони, той найпоряднішим людям загрожує хлостою і мотузом.

Ба більше, приявність батьків підриває і вчительський авторитет, який має бути незаперечний. До цього треба додати, що пошана, якою молодик тішиться у домівників, усвідомлення багатства та потуги свого роду – це все, на мою думку, неабиякі перешкоди в юному віці.

У життєвій школі спілкування з людьми я не раз примічав одну ваду: замість намагатися пізнати іншого, ми все влаштовуємо так, щоб самим похизуватися, і більше дбаємо про те, аби виставити на продаж власний товар, аніж купити для себе новий. Мовчанка та скромність – це прикмети вельми пожиточні у громаді. Треба вимуштрувати хлопця так, щоб він був ощадний і стриманий, користаючи зі своєї науки, як її вже набуде; щоб не переймався дурницями та нісенітницями, висловленими при ньому: адже неґречно і нечемно відпихати все, що нам не до мислі. Хай він спокійно ставиться до того, що його хтось поправляє, і не ганить іншого за те, чого сам воліє не чинити; так само хай не стає цапки проти того, що в нас – річ світова. Мудрим можна буть без чвані і пихи. Сенека, Листи, 113. Хай уникає повчальних і непристойних манер, дитинної амбіції виокремитися і здатися розумнішим за інших, а також пошуків слави у лайці та претензії на нове слово. Тільки великі поети можуть дозволяти собі вільнощі у своїй штуці – так само єдино великі й високі душі можуть ставити себе вище за те, що заведено. Якщо Сократ чи Аристипп учинили щось проти звичаїв та усталених засад, не думай, що й тобі це вільно. Такі вільнощі вони заслужили своїми великими і боговитими прикметами. Цицерон, Про обов'язки, І, 41. Хай вихованця навчать заходити в суперечку чи розмову, лише коли йому зустрінеться гідний суперник; у такому разі хай він не вдається до всіх аргументів, які можуть йому прислужитися, а лише до найсильнішого з них. Треба його навчити добирати і відсіювати доводи, а також не забувати у диспуті про його мету, а отже, й стрункість. Особливо хай привчать його, щоб умів програвати і складати зброю перед істиною, щойно він її постереже, байдуже, об'явилася вона його супротивникові чи сяйнула йому самому. Адже він не сходить на катедру, щоб виголошувати завчену лекцію; так само не зобов'язаний він обстоювати те, що йому здається неслушним. Він також і не з тих, хто за готівку продає право признатися до своєї вини і спокутувати її. Не змушує його жодна конечність обстоювати і боронити все, що йому велено і приписано. Цицерон, Академічні питання, І, 41.

Якщо його вихователь сповідуватиме такі лихі погляди, він виховає свого учня вірним, прихильним і мужнім служником свого володаря; але й остудить у ньому бажання бути прихильним до нього інакше, ніж з уваги на суспільну повинність. Окрім інших болячок, які допікають нашій свободі з узяттям на себе інших особливих зобов'язань, думка найнятої і купленої людини або не така щира і вільна, або може стягнути на неї закиди в зухвальстві і невдячності. Щирий дворак не може мати ані права, ані бажання говорити про свого пана інакше, як тільки прихильно; адже той серед тисяч підданців вибрав його, аби тримати при собі і годувати власною рукою. Ця ласка і ця вигода, природно, витравляють із нього щирість і засліплюють його. Тим-то ми бачимо, що мова цих людей зазвичай різниться від того, що говорять люди іншого стану, і не будить великої довіри, коли перекидаються на цю тему.

Хай сумління та цнота променіють у словах нашого молодика і хай лише розум буде йому за провідника.

Хай йому прищеплюють те, що визнати огріх, помічений у своїх висловлюваннях, навіть як його не зауважив ніхто, окрім нього, свідчить про його розум та щирість, а це головне, до чого він повинен прагнути; що впиратися у своїх заблудах і чіплятися за них – примітивні бзики, притаманні всім ницим душам; зате схаменутися і поправитися, облишити боронити неправе діло в розпал суперечки – прикмети рідкісні, цінні й гідні філософа.

А ще його слід навчити, аби в товаристві він спостерігав за всіма; адже я помічаю, що на найвищих стільцях зазвичай сидять люди найнедолугіші і що доля ущедряє своєю ласкою не за розумом. Не раз я був свідком: коли на покуті балакали про красу гобелену чи смак мальвазії, пробчували багато дотепного з того, що лунало на сірому кінці. Хай він усвідомить, чого вартий усяк: воляр, муляр, мандрівець; треба скористатися з усього і взяти від кожного те, чим він може похвалитися, – у господарстві придасться все; навіть глупота і чужі хиби можуть бути за науку. Зважуючи манери і поводження кожного, він розбуркає в собі охоту наслідувати добряг і зневажати нікчем.

Хай наставник прищепить його уму шляхетну цікавість; хай вихованець розпитується про все, що тільки спіткає незвичного довкола себе, хай придивляється до всього; будинок, водограй, людина, давнє бойовище, місце, де ступала нога Цезаря чи Карла Великого;

Де земля льодом кріпне, де аж репає з жару

І де вітер жене твій парус додому.

Проперцій, IV, З, 39

Хай він довідується про звичаї, могуть та укладені спілки того чи того князя: це все речі прецікаві й страх корисні.

Зрозуміло, у те спілкування з людьми треба включити, і то насамперед, тих, хто живе лише у пам'яті книжок. Хай молодик за посередництвом історії заглибиться у великі душі найблискучіших віків. Хтось скаже, що це марна трата часу, зате інший побачить у цьому неабияку користь. За Платоном, тільки цю науку й шанували лакедемоняни. Яким пожиточним стане для нього читання Життєписів нашого Плутарха! Але хай мій наставник не спускає з очей кінцевої мети своєї місії: нехай він утовкмачує учневі в помку не так дату руйнування Картагени, як звичаї Ганнібала та Сципіона; не так те, де упокоївся Марцелл, як те, чому саме на такий кінець він зовсім не заслуговував! Хай він знайомить його не так із подіями, як із думками про них. Це, як на мене, з усіх предметів саме той, який наші уми міряють найрозмаїтішими мірками. Скажімо, у Тита Лівія я вичитав сотні речей, яких хтось інший не вичитав; Плутарх вичитав ще сто, окрім тих, що вичитав я, і, може, окрім тих, що вклав у свої твори. Для одних це суто граматична вправа, для інших анатомія філософії, з допомогою якої ми засягаємо в найтемніші закамарки нашої істоти. У Плутарха є чимало вичерпних розправ, гідних того, щоб їх собі запозичити; адже, як на мене, це достеменний майстер у своєму ремеслі; але є в нього й тисячі інших місць, яких він лише ледь торкається: ось, показує він пальцем, куди нам слід іти, якщо матимемо охоту; іноді, в чомусь найживотрепетнішому, він обмежується лише натяком. Треба ті місця вихоплювати звідтам і повиставляти напоказ. Так, скажімо, репліка про те, що азійці служили одному панові тому, бо не вміли вимовити одного-однісінького складу ні, – ці слова, можливо, дали Ла Боесі[64] тему та привід для написання Рабства зі своєї волі. Так само іноді він вилущує з життя якоїсь людини один дрібний учинок чи слово, варті цілої розправи. Шкода, що люди такого великого розуму так люблять стислість: звісно, їхня слава на цьому виграє, але ми втрачаємо. Плутарх воліє, щоб ми величали його за розум, а не за знання; він воліє залишати нас у голоді, аніж у переситі. Він знає, що навіть у добрих речах можна набалакати чимало зайвого і що Олександрит цілком слушно закинув тому, хто виголошував перед ефорами дотепну, але задовгу промову: «О чужоземцю, ти говориш те, що треба, але не так, як треба». Хто худий тілом, затушковується по саме нікуди; хто вбогий думкою, дметься словами.

Обертаючись у світі, людський розум набуває благословенної ясності. Всі ми схильні замикатися та поринати в себе і бачимо не далі свого носа. У Сократа якось запитали, звідки він, і почули у відповідь не: «З Атен», а: «Зі світу». Він, чий ум був ширший і гостріший від нашого, увесь світ сприймав як рідне місто й обдаровував своїми знаннями, спілкуванням та прихильністю весь рід людський: не так, як ми, бачачи лиш те, що тичеться до нас самих. Коли в моєму селі вимерзає винна лоза, панотчик пояснює це гнівом Господнім проти роду людського і гадає, ніби людожерів на тому кінці світу напала фолікулярна ангіна. Хто, дивлячись на наші горожанські війни, не гукне: все пішло шкереберть, не за горами день Страшного суду! – забуваючи, що бували ще страшніші лихоліття і що десять тисяч країн світу сієї хвилі гараздують? Я ж, споглядаючи нашу сваволю та безкарність, дивуюся, що вони ще м'яко і лагідно виявляються. Кого по голові тне град, тому здається, буцімто по всій півкулі лютують хвища та буря. Один савоєць вирік: якби отой дурило, король французький, умів розпоряджатися, то, може, став би маршалком у мого дука. Савоєць не міг собі уявити чогось величнішого за власного пана! Самі про це не здогадуючись, у такій самій омані перебуваємо і ми, а вона, ця омана, вельми шкідлива і таїть у собі цілу купу наслідків. Але хто собі уявить, як на мальовидлі, великий образ матінки-природи, у всьому її маєстаті, хто вичитає в її ликові безконечно мінливі й розмаїті риси, хто узріє у ній себе, ба не тільки себе, а й ціле королівство, нібито цяточку, пришпилену тонесеньким гострячком, той здатний бачити речі в їхніх справжніх розмірах.

Цей великий світ, на думку багатьох мудреців, ще й множинний, бо вони мають його лише за одну з відмін усього роду, – ось верцадло, в яке треба вдивлятися, аби добре пізнати самих себе. Отож я прагну, аби це була книжка для мого учня. Сила-силенна розмаїтих характерів, сект, міркувань, переконань, законів та звичаїв – усе навчає нас розумно судити про власні й наламує наш розум розуміти свою недосконалість і природну неміч, а це наука аж ніяк не благенька. Численні струси та круті зміни у громадському житті навчають нас не вельми пишатися собою. Стільки імен, стільки звитяг та підбоїв, похованих у забутті, у смішному світлі виставляють наші сподівання увічнити своє ймення захопленням у полон десяти комонників чи здобуттям курника, покликаного бути знаним опісля тільки своїм падінням! Розкіш та пишнота стількох урочистостей в інших державах, гордовитість і пиха стількох монархів та дворів гартують наш зір, аби його не засліпив блиск наших. Стільки мільйонів людей, похованих перед нами, додає нам духу не боятися віднайти таке добірне товариство на тому світі. Так і з усім іншим.

Наше життя, сказав Пітагор, скидається на велике і людне зібрання на Олімпійських іграх. Змагуни, аби добути собі слави, тренують тіло, баришники виносять на продаж товари. Але є і такі, вірю, не найгірші, які не шукають тут жодної користі, хіба що хочуть подивитися, як і чому робиться те-то й те-то, вони хочуть бути глядачами того, як живуть інші, аби судити про їхнє життя і відповідно керувати своїм.

До життєвих прикладів дуже зручно можна долучити найспасенніші філософські приписи, цей випробний камінь людських учинків. Треба сказати хлопцеві

Чого прагнуть вільно, що треба купити

На цей кутий гріш, чим жертвувать рідним

Або батьківщині, ким нам велів бути

Господь, яке місце відвів між людей,

І хто ми такі, й пощо Бог нас явив?

Персій, III, 69

що таке знання і незнання, яка мета науки, що таке мужність, поміркованість і справедливість, чим різняться між собою славолюбство і грошолюбство, неволя і послух, воля і сваволя, по яких ознаках пізнається достеменна і тривала втіха, якою мірою слід боятися смерті, болю та ганьби,

…яку небезпеку як можна

Витримать чи оминути,

Верґілій, Енеїда, Кн. III, 459

Пер. Михайла Білика

які пружини рухають нами і викликають стільки розмаїтих струсів. Мені здається, що перші знання, якими треба напоїти його розум, мають бути з тих, які формують звичаї та судження, які його навчать пізнати себе, а також жити і вмерти гідно. Згадуючи вільні мистецтва, почнімо з того, яке робить вільними нас самих.

Усі вони так чи інакше слугують науці життя та користі від нього, а втім, і решта речей загалом підпорядковані тій самій меті. Але ми оберемо те мистецтво, яке служить цій меті і безпосередньо і з натури своєї.

Якби ми зуміли звести потреби нашого життя до їхніх справжніх і природних меж, то побачили б, що більшість чинних наук нам непотрібні і що навіть у тих, які нам на щось придаються, безліч марних нагромаджень і подробиць, які ліпше б нам знехтувати, обмежившись, за Сократовою порадою, вивченням істинно корисного.

Тож візьмися за розум!

Зважся почати розумне життя! Хто й тут зволікає —

Буде, як той селянин, що вичікував, поки забракне

В річці води, а та річка пливе й плистиме довіку!

Горацій, Послання, І, 2, 40

Пер. Андрія Содомори

Велике це глупство викладати дітям

Який вплив мають Риби чи Лева знак сердитий,

Чи Козерог, що миє лоб у хвилях гесперійських,

Проперцій, IV, 1, 85

оберти зірок та рухи восьмої сфери, перш ніж вони пізнають свої власні:

Чи мене обходять Плеяди і Волопасова зірка?

Анакреонт, Оди, XVII, 10

Анаксімен писав до Пітагора: «З якої б то нетечі захоплюватися мені таємницями зірок, коли в мене вічно перед очима смерть або неволя?» Нічого дивного: якраз тоді перські царі готувалися до війни проти його країни. Кожен має сказати так: «Коли мене змагають амбіції, хтивість, шал, забобони і сидить у мені стільки ворогів мого життя, на кий біс мені морочитися тим, як рухаються світила небесні?»

Після викладу учневі, що йому потрібно, щоб порозумнішати і стати кращим, слід ознайомити його з азами логіки, фізики, геометрії та риторики. Хоч би яку він обрав тоді науку, маючи вже розвинений розум, він скоро дасть собі з нею раду. Напучувати його треба, вдаючись почасти до розмов, почасти до книжки. Учитель іноді просто порадить йому потрібного автора, а іноді докладно розтлумачить йому зміст і суть книжки. Якщо учитель не досить обізнаний із книжками, аби знайти всі гарні місця, то можна підпрягти до нього якогось очитаного письмака, який достарчить їх, скільки вимагається, щоб вихованець мав належну поживу. Чи може хтось сумніватися, що така наука легша і природніша, ніж граматика Ґази[65]? Там знайдеш лише тернисті й нудні приписи, марні й засушені слова; нема чим зацікавитися, за що вхопитися. А тут наша душа дістає чимало поживи, тут знайдеться де скубнути паші, де й попастися вволю. Тут овоч куди соковитіший і дозріває помітно швидше.

Дивно, але в наш вік філософія, навіть для людей розумних, лише порожній звук, щось фантастичне, без пожитку й без вартості як у теорії, так і на практиці. На мою думку, причина цього – словесні хащі, які ускладнюють доступ до неї. Зле чинять ті, хто малює її дітям неприступною панією з похмурим, сердитим і грізним обличчям. Хто ж нап'яв на неї цю фальшиву, збляклу і шпетну личину? Насправді нема нічого веселішого, жвавішого, радіснішого, коли б не сказати, пустотливішого, ніж вона. Філософія звістує самі веселощі та святки. Якщо перед вами щось смутне і заклопотане, то філософія тут і не ночувала. Деметрій Граматик, спіткавши у дельфійському храмі громадку філософів, що сиділи разом, вирік: «Або я помиляюсь, або, судячи з ваших таких спокійних і веселих облич, ви провадите не знати що». На що один із них, мегарієць Гераклеон, відповів: «Нехай ті, хто з'ясовує, чи футурум у слові валло має подвійну лямбду, або хто шукає походження компаративів херіон і велтіон суперлятивів хеіростон і велтістон, морщать чоло, розмовляючи про свою науку. Що ж до філософських диспутів, то вони мають здатність тішити і звеселяти тих, хто ними бавиться, а не захмарювати їм чоло та журити».

Біль душі задави і сховай у хворому тілі.

Задави і сховай свою радість/ Лице й так їх зрадить,

Як от багаття дим.

Ювенал, Сатири, IX, 18

Душа, в якій домує філософія, передає своє здоров'я і тілу. Вона аж пишає спокоєм і добротою. Вона ліпить на свій образ і подобу нашу зовнішність, надаючи їй якоїсь думної гідності, статечної жвавості й веселості, вдоволеної і доброзичливої постави. Найвиразніша ознака мудрості – це неодмінна життєрадісність. Усе в ній погідне, як у понадмісячному світі. То бароко і бараліптон, модуси силогізмів, замурзують і закіптюжують своїх шанувальників, а не вона: вони знають її хіба що з чуток! Авжеж! її ремесло – гамувати душевні бурі, навчати голод і гарячку всміхатися, і то не через якісь уявні епіцикли, а з допомогою природних і відчутних на дотик доводів розуму. Її мета – чеснота, що мешкає зовсім не десь там, як навчають нас у школі, аж на вершку крутої, кам'янистої і неприступної гори: ті, хто наближався до чесноти, навпаки, знають, що вона мешкає на гарній, родючій і квітучій полонині, звідки внизу добре видно кожну річ. Хто відає справжню дорогу, може дійти до неї тінявими плаями, встеленими дерниною і замаяними лучними квітами, весело ступаючи схилом, що здіймається рівненько та гладенько, на кшталт небесних сфер. Позаяк вони не спізнали тамтої найвищої чесноти, гарної, звитяжної, любої, розкішної і водночас мужньої, тамтої відданої і непримиренної ворогині злості, хмурості, страху та примусу, що має за провідницю природу, а за товаришів щастя і втіху; не пізнавши її, ті, кажу, в немочі своїй вимислили її дурною, сварливою, примхливою, ущипливою, в'їдливою і притулили на крутій скелі серед терня: страшило на пострах людям.

Мій наставник, знаючи, що він зобов'язаний прищепити своєму учневі ще більшою мірою, ніж пошану до чесноти, нахил до неї, з'ясує йому, що поети здебільша йдуть за узвичаєною опінією, а також розтлумачить йому, що навіть боги своїм трудом і потом вимостили дорогу радше до алькова Венери, ніж до святині Паллади. Коли ж молодик почне відчувати волю Божу, він відрекомендує йому в ролі коханки Брадаманту або Анджеліку[66]; першу в усій її безпосередній, не свідомій себе вроді, діяльну, шляхетну, не дівчачурку, але мужню, і другу, повну жіночої знади, ніжну, делікатну, гожу, занозувату; одну – перебрану в хлопця, накриту осяйним шоломом, другу – в дівочому строї з перловою оздобою на голові; і вчитель випробує його мужність у самій любові, якщо юнак зробить вибір, зовсім інший, ніж отой жінкуватий фригійський пастух.

Він уб'є йому в тямку нову науку: вартність і досконалість правдивої цноти криється в легкості, користі і розкоші її практикування, тягар його такий зникомий, що воно приступне як дорослим, так і дітям, як простакам, так і мудрецям. Знаряддя її – поміркованість, а не сила. Сократ, її перший улюбленець, навмисне зрікся своєї сили, щоб наслідувати її природність і лагідність. Вона – мати-годувальниця всіх людських утіх. Надаючи їм гідності, вона робить їх чистими і безпечними; гамуючи їх, вона оберігає їхню свіжість і охоту до них; виключаючи й осуджуючи деякі з них, вона загострює наш потяг до дозволених нею; а залишає вона їх нам чимало, всі ті, що до любості природі, залишає по-материнському донесхочу, а все ж не до переситу, все те, що не є проти природи. Адже ми не станемо правити, що звичайність, яка уберігає п'яного від оргії, ненажеру від нестравності, а розпусника від лисої як коліно гирі, є ворогом наших утіх. Якщо звичайне людське щастя розминається з нею, вона не прагне його або обходиться без нього і кує зовсім іншу, власну, не таку хибку та мінливу долю. Цнота вміє бути багатою, потужною, ученою і спати на м'якому, пахучому ложі. Вона кохає життя, кохає красу, славу та здоров'я. Але її головний і особливий обов'язок – навчати користуватися тими благами, а також уміти витрачати їх, зберігаючи погідність духу – вміння хоч і не легке, але незмірно шляхетне, без якого весь плин життя спотворюється, каламутніє, нівечиться; і тоді вже аж ніяк нам не минути рифів, хланей та потвор.

Якщо ж вихованець виявляє несподівані для нас нахили, якщо він воліє радше почути побрехеньку, ніж повість про цікаву подорож або, принагідно, яке інше корисне слівце; якщо, почувши дріб бубна, що розпалює молодечий запал товаришів, одверне від нього вухо і поверне його до іншого бубна, який кличе на виставу линкоскоків; якщо йому не здасться солодшим і знадливішим повертатися закуреним і звитяжним із бойовища, ніж повертатися з пальмою першенства із гри у м'яча або з танців, тоді я не бачу іншої ради, окрім такої: хай учитель скрутить йому, коли ніхто не бачитиме, в'язи або віддасть у якомусь торговому містечку в учні до пекаря, хоч би він був і дуковим сином. Бо, за Платановим приписом, дітей треба притаковляти у житті не за цнотами батьків, а за цнотами їхньої власної душі.

Оскільки філософія навчає жити і оскільки вік дитячий черпає з неї користь не гірше за інші вікові категорії, то чому б не прилучати до неї дітей?

Поки глина м’яка і волога на крузі гончарнім,

Поспіши, не втрачаючи миті, її обробить!

Персій, III, 23

Учать нас жити потому, як життя вже минуло. Сотні бурсаків наживуть собі пранці, перш ніж доберуться, студіюючи Аристотеля, до розділу Про поміркованість. Цицерон сказав, що, якби йому випало прожити й два життя, він не знайшов би часу на вивчення ліричних поетів. А оті «мідяні лоби» мені здаються ще непотрібнішими. Нашому хлопцеві треба поспішати; адже для навчання йому відведено заледве перші п'ятнадцять-шістнадцять років життя, а решта належить діяльності. Віддаймо ж цей короткий час на потрібні науки. Решта все дурниці! Відкиньте оті всі глевтякуваті мудрації діалектики, від яких наше життя анітрохи не поправиться; вдайтеся до простих філософських розважань, зумійте відповідно їх добрати і прикласти; адже збагнути їх ще легше, ніж боккаччівську оповідку; дитятко, що ледве злізло з мамчиних рук, уже наставлене сприймати їх куди охочіше, ніж науку письма та читання. Філософія має що сказати нам як на світанку життя, так і на його схилку.

Я згоден із Плутархом, що Аристотель забавляв свого великого учня не так складанням силогізмів чи засадами геометрії, як чудовими приписами щодо доблесті, відваги, великодушності, поміркованості і безстрашної певності в собі; і озброєного ними послав ще хлопцем підбивати світ, мавши тридцять тисяч піших пішаниць, чотири тисячі комонників і заледве сорок дві тисячі талярів. Решту мистецтв і наук (зауважує Плутарх) Олександер щиро шанував та хвалив за корисність і приємність, але хоч як у них кохався, сам не вельми охоче піддався спокусі заходитися коло них.

Звідси й черпай, юначе, підтримки для духу

І направи на шлях далекий до старощів.

Персій, V, 64

Про те саме говорить Епікур на початку листа до Менікея: «Ані наймолодший не кривиться від філософії, ані найстарший не нудиться нею». Хто чинить інакше, той немовби натякає, що не пора ще жити щасливо або що пора та вже минула.

Ось чому я не хочу, щоб мого хлопця тримали в неволі, не хочу давати його на поталу якомусь намаханому бакалярові в лихому гуморі, не хочу нівечити його душу, створюючи йому пекло і змушуючи, як це заведено в інших, пріти, немов якому носієві, чотирнадцять-п'ятнадцять годин денно. Так само я не бачу нічого гарного і в тому, щоб він через свій нахил до усамітнення та меланхолії сліпав над книжками з тією запопадливістю, яку йому прищепили, а я його ще й хвалив: це зробило б його нездатним до спілкування з людьми і відвернуло від цікавіших занять. Скільки-бо у своєму житті здибав я людей збаранілих через непогамовану жадобу знання! Карнеадові[67] вона так забила памороки, що він не знаходив часу стригти бороду й обтинати нігті. Не рвався б я також псувати шляхетні звичаї молодика сусідством чужого нехлюйства та брутальності. Про французьку розважність здавна ходить прислів'я, що хоч вона й рано виявляється, але недовго держиться. Справді-бо, що можна у Франції знайти милішого, ніж малі діточки; але звичайно вони ошукують наші надії і в дохожалому віці не тішать нічим видатним. Я чув від людей розумних, що колегіуми, куди їх віддають у науку (від цих закладів у нас аж роїться), і обертають їх таким робом у бевзів.

Для нашого учня, байдуже, яку пору дня він зустрічає, ранок чи вечір, і де він опинився, в кабінеті, у саду, за столом, у ліжку, на самоті чи в товаристві, усі години хай будуть однакі, а кожне місце придатне для навчання: адже філософія, покликана як творець наших суджень і звичаїв бути головною його дисципліною, наділена привілеєм бути причетною геть до всього. Коли Ісократа-голосника попросили якось на учті розказати про своє мистецтво, він відповів, на думку всіх, дуже слушно: «На те, що я вмію, зараз не час; зараз час на те, чого я не вмію». Справді-бо, частувати мудрими тирадами або диспутами компанію, зібрану веселитись і гуляти, було б біґосом дуже несмачним. Те саме можна сказати про решту наук. Що ж до філософії, надто тієї її частини, де трактується про людину, її завдання та обов'язки, то філософувати, на суд усіх мудреців, приємно і любо так само на фестинах та забавах. Платон запросив її на свою учту, і ми бачимо, в який утішний спосіб розважає вона зібрання, хоча й заходить у найвищі й найспасенніші речі.

Знати повинен заможний і вбогий, чого, певно,

Ні молодий, ні старий зацурати безкарно не може.

Горацій, Послання, І, 25

Пер. Андрія Содомори

Отак наш учень напевняка марнуватиме менше часу за інших. Але подібно до того, як кроки, пройдені під час прогулянки в галереї, хоч би їх було утричі більше, нудять нас менше, ніж ті, що відміряні на дорогу в якесь потрібне нам місце, так і урок, нагода для якого випала ніби ненароком, коли над нами не тяжіє ані час, ані місце, урок, проведений у поєднанні з іншими нашими діями, спливе зовсім непомітно. Навіть ігри та вправи становитимуть значну частину навчання: біг, боротьба, музика, танці, полювання, верхогони, шермицерія. Я хочу, щоб доброзвичайність, вихованість, фізична кондиція вдосконалювалися вкупі з душею. Адже ми маємо викохувати не саму душу і не саме тіло, а всю людину; не треба її розполовинювати. І, як наполягає Платон, не можна плекати їх одне без одного, а, навпаки, слід провадити їх рівно, як пару коненят, запряжених в одне дишло. І, виходячи з науки цього мудреця, чи не здається нам, що він вимагає більше відводити часу для тілесних вправ і більше дбати про них, гадаючи, що вкупі з тілом гартується і дух, а не навпаки?

Окрім того, виховання має здійснюватися з м'якою наполегливістю, а не так, як це робиться зазвичай: замість заохочувати дітей до наук, їм підносять їх як щось таке, що будить тільки відразу і пов'язується з жорстокістю. Відкиньте геть мус і принуку! Гадаю, ніщо так не занапащає і не нівечить шляхетну змалку натуру. Якщо ви хочете, щоб вихованець боявся ганьби та кари, то не гартуйте його для перетерплювання їх: гартуйте його для перетерплювання спеки і холоду, вітру, сонця та всякого лиха. Відівчіть його від усього, що свідчило б про його розпещеність та зманіженість; хай він буде невибагливий до того, в чому він ходить, у якому ліжку спить, що їсть і що п'є, привчайте його до всього. Хай він росте не мазуном і мамієм, а міцним і дужим хлопаком. І дитиною, і дорослим, і старцем, я завше міркував і судив так само. Але, крім усього іншого, мені зроду не подобалася притаманна нашим колегіумам суворість. Менша шкода була б, якби наставники ставилися до своїх підопічних трохи поблажливіше. Бо колегіум – справжня в'язниця і катівня для молоді. Там її підштовхують до гріха, караючи, перш ніж вона згрішить. Зайдіть туди під час занять; ви почуєте самі крики – крики катованих дітей і крики вихователів, оскаженілих від гніву. Чи можна у такий спосіб пробудити любов до наук у цих ніжних і лякливих душах, чи можна з роз'юшеною мордякою та канчуком у руці чогось їх навчити? Що за дикий і згубний звичай! До цього додаймо (про що дуже влучно висловився Квінтиліан): такий скажений деспотизм тягне за собою щонай-жалісніші наслідки, а надто коли карати, як ми. Наскільки пристойніше було б усипати зали та класи квітками і листям, ніж цурпалками закривавленого пруття! Я звелів би там намалювати Радість, Утіху, Флору та Грацію, як розпорядився у своїй школі філософ Спевсипп[68]. Де для вихованців користь, там має бути для них і втіха: треба підсолоджувати потрави, корисні для дитини, і заправляти жовчю ті, що шкідливі.

Вражає, яку велику турботу виявляє у своїх Законах Платон про втіхи та забави молоді у своїй державі; як докладно він розводиться про перегони, ігри, пісні, стрибки і танці, відзначаючи, що в старожитності вони були під опікою та патронатом самих богів, Аполлона, Муз і Мінерви. Він розводиться про це у тисячах приписів для своїх гімнасій; книжні знання його мало обходять, а поезію він рекомендує, либонь, тільки з уваги на музику.

Усіляких особливостей і дивацтв у звичаях та способі життя належить уникати як чогось ворожого суспільству. Хто не подивлятиме поведенцію Демофона, маршалка Олександрового двору, який пітнів у затінку і тремтів із холоду на сонці? Бачив я й таких, хто запаху яблук боявся більше, ніж гуркоту гаківниць, і таких, хто верещав, уздрівши мишей, і таких, хто блював від самого вигляду сметани; і таких, хто не міг бачити, як розпушують перину. Германік, так той не зносив появи півня ані його кукурікання. Можливо, тут криється якась таємниця, але, як на мене, її можна подолати, якщо вчасно взятися до діла. Я виховав себе так (щоправда, не без труднощів), що смак мій, виймаючи пиво, дає собі раду з кожною поживою.

Замолоду тіло ще піддатливе; його треба хилити до всіх форм та звичаїв. Якщо тільки тримати в певних карбах хіть і волю молодика, можна сміливо привчати його до життя всіх народів і людей, навіть, при потребі, до їхніх вибриків та ексцесів. Хай він принатурюється до всіх звичаїв свого часу. Тоді він буде здатний робити геть усе, але нехай він робить лише добре.

Філософи навіть не схвалюють Каллістена[69], який утратив ласку свого пана, великого Олександра, через те, що відмовився бути йому за почарківця. Хай хлопець бавиться, жартує, хай гуляє зі своїм владарем. Я хочу, щоб навіть у розпусті він заломлював міццю та витривалістю товаришів. І хай нікого не кривдить не за браком сили і вміння, а лише за браком злосердя. Є чимала різниця між тим, що не хочеш робити зла, і тим, що не вмієш. Сенека, Листи, 90.

Гадаю, я звеличив одного магната, з усіх у Франції найменш, може, охочого до таких вибриків, запитавши якось його у веселій компанії, скільки разів у житті він напивався, перебуваючи на королівській службі у Німеччині. Він зрозумів мене правильно і відповів, що тричі, й одразу ж розказав, як це було. Я знаю таких, хто, не мавши таких здібностей, попав у халепу, ведучи справу з цим народом. Часто я з подивом думаю про вдачу Алкивіада[70], який так легко вмів принатурюватися без усякої шкоди для свого здоров'я, щоразу перевершуючи інших: пишнотою і ліпотою – персів, суворістю і стриманістю – лакедемонян, чеснотливістю – спартанців, гультяйством – іонійців.

Будь-який стан Аристиппові личив, будь-яке місце.

Горацій, Послання, І, 17, 23

Пер. Андрія Содомори

Таким я хотів би виховати і свого учня.

Хто ж окриває подвійним плащем свою хвалену скромність —

Хтозна, чи зміг би піти він так легко по іншій стежині.

Роль багача, як і роль бідака, залюбки він зіграє.

Горацій, Послання, І, 17, 25—25, 29

Пер. Андрія Содомори

Ось мої поради: краще скористає з них той, хто їх виконає, а не той, хто завчить. Як ви щось бачите, то й чуєте; як ви щось чуєте, то й бачите.

Крий Боже, каже хтось у Платона, аби філософувати означало лише опановувати всяку всячину і трактувати про ремесла!

Оте найвище мистецтво, мистецтво правильно жити, осягали вони не через учені студії, а радше своїм способом життя.

Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 3.

Леон, принц фліунтців, спитав якось у Геракліда Понтійського, яку науку, яку штуку вважає він за своє ремесло. «Я не знаю, – відповів той, – жодної штуки чи науки, я лише філософ».

Діогена ганили – як сміє він, такий неук, лізти у філософію. «Тим більше підстав я маю лізти в неї», – відгукнувся він. Гегесій[71]

попросив його щось йому почитати. «Ну й дивак! – відповів тамтой. – Ти ж бо їси фіги справжні й природні, а не мальовані. То чому ж волієш не правдивих діянь, а їхніх описів?»

Хай учень вчиться не так відповідати уроки, як утілювати їх у життя. Хай він повторює їх у своїх діяннях. І тоді ми побачимо, чи він тямущий у своїх ділах, добрий і справедливий у вчинках, чи виказує розум і гожість у відгуках, витривалість у хворобах, скромність у розвагах, поміркованість у втіхах, бережливість у господарстві, невибагливість у питві та їжі, хоч би що то було: м'ясо чи риба, вино чи вода:

Хто знання має не на показ, а вважає їх за правило життя,

хто тримає себе в руках і підкоряється своїм засадам.

Цицерон, Тускуланські розмови, II, 4

Правдивим зерцалом нашого напряму думок є плин нашого життя.

Зевскідам на запитання, чому лакедемоняни не викладають на письмі своїх засад мужності і не дають їх читати молоді, відповів: «Вони хочуть привчити їх до справ, а не до слів». Порівняйте спартанця п'ятнадцяти чи шістнадцяти років з котримось нашим латиністом-бурсаком, який згаяв стільки само часу лиш на те, аби навчитися язиком молоти! Світ просто базіка язикатий; я ще не здибав когось радше маломовного, ніж багатослівного. Напевно, півжиття у нас іде на балачки. Чотири чи п'ять років нас навчають правильно розуміти слова і будувати речення, ще стільки само – компонувати невеличкі розправи в чотирьох чи п'яти частинах і щонайменше останні п'ять – вмінню швидко зв'язувати і сплітати ці розправи в одне ціле. Ет, до дідька, лишімо це тим, хто з цих фіґлів робить своє ремесло!

Їдучи якось до Орлеана, спіткав я на рівнині біля Клері двох регентів, які мандрували до Бордо на відстані десь п'ятдесят ступнів один від одного. Ще далі, за ними, я побачив загін війська на чолі з ротмістром, нині вже небіжчиком, графом де Ларошфуко. Один із моїх людей спитав у першого регента, хто той шляхтич. Регент, не зауваживши ззаду загону і гадаючи, ніби цікавляться його колегою, відповів кумедно: «Він ніякий не шляхтич, то граматик, а от я логік». Отож ми, оскільки намагаємося виховати не логіка чи граматика, а шляхтича, дамо їм розважатися скільки заманеться; на нас чекають інші справи.

Хай лиш наш вихованець гаразд наповнить свої думки змістом, а слова прийдуть самі, а не захочуть прийти, то він виб'є силоміць. Я знаю таких, які виправдуються, що не уміють висловитися, і показують на мигах, нібито голова у них повна всяких чудових думок: та ба, не медоусти вони! Але це все блазенство! Знаєте, в чому тут річ? У їхніх головах снують лишень якісь тіні безладних думок і безформних образів, яких вони не зугарні впорядкувати і з'ясувати; вони самі себе ще не розуміють. І хоч вони белькочуть щось наче вже готове родитися, ви бачите, що це більше схоже на зачаття, ніж на породи, і що вони тільки вхопили шилом патоки. Сам я вважаю, та й Сократ це підтверджує, що хто має на думці живий і ясний образ, той зуміє його передати хоч з-бергамська, а як німтур, то й на кивах і моргах:

Ну, а коли вже збагнеш, то й слова мимоволі надлинуть.

Горацій, Про поетичне мистецтво, 311

Пер. Андрія Содомори

Або, як не менш поетично висловився ще один автор у своїй прозі: Коли якийсь предмет зацікавить і запалить душу, слова біжать навзаводи. Сенека Старший, Контроверзи, III. Або ще один: Слова злітаються на суть. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, III, 5. То байдуже, що ваш вихованець знається на аблативах, кон'юктивах, субстантивах і взагалі на граматиці не більше, ніж його льокай або вулична торговка оселедцями. Адже цей льокай і ця торговка, лишень дай їм волю, розіб'ють вам цілий глек брехеньки і розминуться при цьому з правилами рідної мови не більше, ніж найкращий магістер і бакаляр у Франції. Якщо ваш вихованець не знає риторики і не вміє у вступі запобігти ласки у ласкавого читальника – менше з тим! Яким-бо вбогим виявляється весь той риторичний куншт перед силою переконання, яка б'є від простої і щирої правди: оті кучерявості можуть захоплювати тільки невігласів, неспроможних стравити важчих і смачніших потрав, як про це виразно говорить Афер у Тацита. Посли з Самоса прибули до Клеомена, спартанського царя, приготувавши гарну і довгу промову, аби підбити його на війну з тираном Полікратом. Терпляче вислухавши їх до кінця, Клеомен відрік: «Щодо вашого зачину і вступу, то я їх забув, так само, як і середину; а щодо висновку, то я проти». Ото, на мій смак, гарна відповідь і добрий щиголь по носі панам ораторам!

А що ви скажете про ще один вислів? Атенці мали вибирати між двома архітектами для зведення великої будови. Перший, премудрий, виступив із пишною, добре продуманою орацією про те, яка має бути ця споруда, і майже схилив люд на свою руч. Другий відбувся лише одним реченням: «Панове атенці, що він сказав, те я зроблю».

Багато хто захоплювався красномовством Цицерона в пору його злету, а Катон лише сміявся і казав: «Потішного ми маємо консула!» Влучний вираз чи дотеп завжди к строці, байдуже, де його втулено – спереду чи ззаду. Як він не ліпиться ні до того, що йому передує, ні до того, що йде за ним, то він гарний сам собою. Я не належу до тих, хто гадає, ніби для доброго вірша досить доброго розміру: хай поет подовжить собі короткий склад, якщо це йому до вподоби, менше з тим; якщо задум гарний, якщо він багатий на зміст і сенс, то я скажу: поет він таки путній, хоч і поганий віршовник.

Гостре, живе мав чуття, лише вірш уклав якось грубо.

Горацій, Сатири, І, 4, 8

Пер. Андрія Содомори

Можна, зауважує Горацій, згубити у творі всяке чергування і розміри —

і місцями

Наші слова поміняй: початкове хай стане кінцевим —

В кожному слові, хоч як не розкидуй, поета впізнаєш.

Горацій, Сатири, Г, 4, 57

Пер. Андрія Содомори

дарма, він через це не програє; частини самі собою залишаться гарні. Ось що відповів Менандер[72], як його лаяли, що він ще пальцем не кивнув, хоча вже наближається термін подачі його комедії: «Вона цілком створена і готова, треба лише доробити вірші». Виносивши зміст і композицію комедії у себе в голові, він уважав решту за дрібничку. Відтоді як Ронсар і Дю Белле прославили поезію французьку, я не знаю наймізернішого віршомаза, який би не дув баньок слів і не низав складів, взоруючись на них: Більше дзвону, ніж: сенсу. Сенека, Листи, 40. Зроду не мали ми стільки поетів, як нині їх розплодилося. І хоча вони легко опанували ритми згаданих поетів, їм ще треба багато каші з'їсти, щоб наслідувати мальовничі описи одного і витончені вимисли другого.

Ба, а що учворить наш вихованець, якщо хтось почне забивати йому баки софістичними витребеньками якогось силогізму: шинка схиляє до пиття, пиття вгамовує спрагу, отже, шинка вгамовує спрагу? Хай він із того посміється. Куди дотепніше смішки строїти, ніж відповідати на такі дурниці. Хай він скористається із влучної Аристиппової репліки: «На кий біс мені його ще й розв'язувати, якщо й зі зв'язаним не обберуся клопоту?» Хтось напосівся на Клеанта, озброївшись діалектичними викрутами. На це Хрисипп сказав: «Грайся в ці цяцьки з дітьми, замість задурювати ними голову дорослої людини!»

Якщо це закарлюцтво, ці заплутані і каверзні софізми, Цицерон, Академічні питання, П, 24, заохотять учня видавати брехню за правду, то це й справді небезпечно; але якщо вони не дають нічого і викликають у нього лише сміх, я не бачу, чому б йому відступати перед ними. Бувають такі дурні, що збочують із дороги і накидають гака завдовжки чверть милі, ганяючись за дотепом, або ті, хто не добирає потрібного слова для передавання суті справи, а, навпаки, пристосовує суть справи до готових слів. Квінтиліан, VIII, 3. Я куди охвітніш перекручу якусь добру сентенцію, щоб вона пасувала до мого твору, ніж, погнавшись за нею, перекручу нитку своїх розумувань. Навпаки, то слова мають служити думці і йти за нею, і там, де французька мова недолуга, хай допоможе гасконська. Я хочу, щоб перед вела сама суть справи, заповнюючи уяву слухача так, щоб він не зважав на слова. Мова, як на мій смак, це мова природна і проста, як на папері, так і на устах; сочиста і гостра, стисла і коротка, не так причепурена і пригладжена, як ядерна і могутня:

Врешті до смаку лиш такі слова, що вражають,

Вірш з епітафії на могилі Лукана

радше кострубата, ніж нудна; вільна від штучності, невимушена, стихійна, смілива; щоб кожен клаптик її жив своїм життям; не педантична, не чернеча, не сутяжницька, а радше солдатська, як називає Светоній Цезареву мову, хоча мені невтямки, чому він її так називає.

Я залюбки наслідував ту навмисну недбалість, яку ми бачимо у нашої молоді в убранні: плащ, звислий на зав'язках, пелерина на одному плечі, брижаті панчохи, – це все вияв презирливої погорди до чужинецьких строїв та витребеньок. Але ще доречніше було б таке ставлення до мови. Всяка силуваність, надто за нашої французької жвавості й веселості, не личить дворакові, а в монархії кожен шляхтич має поводитися як дворак. Отож ми робимо правильно, трохи випинаючи простоту і недбальство.

Я не люблю тканини, де видно шви та вузлики, – подібно до того, як хтось не захоплювався б тілом, де можна перерахувати всі кості та жили. Мова, яка дбає про правду, має бути проста і нехитра. Сенека, Листи, 75.

Проречистість шкодить самій суті справи, привертаючи до себе нашу увагу.

Як у вбранні бажання відзначитися якимсь особливим і незвичним кроєм видається чимось дитинним, так і в мові: гонитва за новими зворотами і мало знаними словами походить із якогось школярського марнославства. Чому б мені не послуговуватися мовою паризького базару? Аристофан[73] Граматик попав пальцем у небо, ганячи Епікура за простоту його мови і намагання говорити ясно – якраз у цьому й полягало його ораторське мистецтво. Наслідувати мову зовсім не важко – і цим одразу заражається весь загал; зате наслідувати судження, думки – річ забарніша. Більшість читачів, бачачи однакові строї, дуже помиляється, гадаючи, ніби під ними ховаються однакові тіла.

Сили та м'язи не позичити; можна позичити лише плащі та вбори. Більшість тих, з ким я спілкуюся, говорять тією самою мовою, якою написано ці Проби, але я не знаю, чи й мислять вони однаково.

Атенці, зазначає Платон, привчені дбати про багатство та гожість своєї мови, спартанці – про її лаконічність, а критяни – більше про щедрість думок, ніж про слова: ці найтямкіші. Зенон хвалився, що в нього два різновиди учнів: одні, він називає їх філологи, цікаві пізнати самі речі, і вони його улюбленці; другі – логофіли, яких обходять самі слова. Це не означає, що красномовство не файна і не корисна річ, а все ж вона не така файна, як її розмальовують, і мені досадно, що на те, щоб його навчитися, йде все наше життя. Я волів би насамперед добре знати рідну мову, а також мову сусідів, з якими найчастіше маю до діла.

Знання греки та латини – штука, безперечно, гарна й важлива, та вона дається надто дорогою ціною. Я розповім, як можна їх здобути куди легшим коштом, ніж звичайно, – цей спосіб випробувано на мені самому. Його може застосувати всякий, хто забажає.

Мій покійний батько, розпитавши якнайретельніше знавців та науковців, як найліпше вивчати мови, почув від них попередження про звичайні тут перепони; його застерегли, що єдина причина, чому нам несила осягти величі і мудрості давніх греків та римлян, це тривалість вивчення їхніх мов, тоді як їм самим вони не коштували анінайменших зусиль. Сам я не вірю, щоб то була справді єдина причина. Хай би там що, а батько зарадив собі тим, що просто з рук мамки, ще перш ніж мій язик почав щось лепетати, віддав мене під опіку німцеві (цей німець потім помер у Франції славетним лікарем). Мій учитель зовсім не знав нашої мови, зате чудово орудував латиною. Приїхавши на запрошення мого батька, який створив йому всі умови для мого навчання, він не відходив від мене ні на крок. Німець мав при собі двох підмагачів, не таких учених, як він, їх було приставлено до мене дядьками, і всі троє не озивалися до мене інакше, ніж латиною. Що ж до решти домівників, то тут діяло непохитне правило: батько, матір, служник повинні були спілкуватися зі мною за допомогою дещиці завчених латинських слів. Аж дивно, як їм у цьому повелося. Батько і мати так опанували латину, що цілком її розуміли, а при потребі могли й порозумітися нею; те саме можна сказати і про челядь, якій доводилося мати справу зі мною. Коротко кажучи, ми так полатинились, аж наша тарабарщина поширилася на окільні села, де й досі зберігаються завдяки частому вжитку латинські назви деяких ремесел та відповідного знаряддя. Особисто я навіть на сьомому році тямив францужчину чи перигорську говірку не більше, ніж скільки, скажімо, арабщину. І завиграшки, без книжки, граматики, будь-яких правил, лозини та сліз я опанував латину, і в моїх вустах вона звучала не менш щиро, ніж у вустах мого напутника, бо я не знав нічого іншого, щоб її псувати та нівечити. Для контрольних робіт із письмого перекладу латиною доводилося давати мені текст не французькою мовою, як у школах, а кепською латиною, яку я мав довести до божеського вигляду. Нікола Ґруші, автор Де комітііс Романорум, Ґійом Ґерант, коментатор Аристотеля, Джордж Б'юкенен, великий поет шотландський, Марк-Антуан Мюре[74], котрого Франція та Італія вважають за найкращого промовця нашої доби, мої колишні наставники – всі вони казали мені не раз, що в дитинстві я так легко і вільно джеркотів латиною, аж їм бувало лячно до мене підступитися. Б'юкенен, котрого я згодом зустрів у почті покійного кардинала де Бріссака, признався мені, що лаштується писати твір про виховання дітей і хоче мій вишкіл узяти за взірець; він тоді виховував молодого графа де Бріссака, згодом уславленого своєю мужністю та відвагою.

Щодо греки, якої я майже зовсім не знаю, то батько збирався навчати мене цієї мови, застосовуючи геть-то новий метод: з допомогою гри та вправ. Ми вивчали відмінки, граючись у них, як дехто вивчає математику та геометрію, гуляючи, скажімо, в дамки. Адже моєму батькові, окрім усього іншого, радили приохочувати мене до науки і до виконання обов'язку, не ґвалтуючи моєї волі й спираючись лише на моє палке бажання. Йому радили виховувати мою душу в лагоді, даючи їй цілковиту волю, без примусу та суворості. І він дбав про це так неухильно, що з огляду на думку декотрих авторитетів, ніби для ніжного мозку дитини шкідливо, якщо її раптово будити вранці, ґвалтом і похапливо вириваючи з чіпких обіймів сну (в який вони поринають куди глибше, ніж ми, дорослі), з огляду на їхню думку звелів, щоб мене будили звуками музичного інструменту і щоб у цей час біля мене неодмінно був хтось із челядників.

Цього прикладу досить, аби судити про всю картину, а також аби скласти уявлення про турботливість і любов мого взірцевого батька, котрому годі поставити на карб, що йому не пощастило споживати справедливих плодів такої пильної своєї дбалості. Дві обставини спричинилися до цього. По-перше, яловий і невдячний ґрунт. Хоч я і тішився здоров'ям нівроку і мав лагідну та слухняну вдачу, а проте був таким м'ялом, відзначався такою сонливістю і млявістю, що не могли мене вирвати з моєї ліні, навіть аби змусити трішечки погуляти. Те, що я бачив, я бачив ясно, і під отою обважнілою оболонкою віддавався зухвалим мріям та зрілим як на свої роки думкам. Розум у мене був повільний і посувався в розвитку лише остільки, оскільки його вели, схоплював я теж не з лету; дотепністю похвалитися я не міг, до того ж я хибував на цілковитий – просто фантастичний – брак пам'яті. По-друге, як усі ті, кому нетерпеливиться чимшвидше одужати і хто хапається за першу-ліпшу пораду, мій добряга-батько, потерпаючи, як би не зазнати краху в такому любому для його серця починанні, пішов зрештою на поводі в узвичаєної думки, яка завжди відстає від тих, хто веде перед, робом журавлів, що тягнуться за вожаєм, і скорився звичаю, уже не оточуваний тими, хто підказав йому в Італії перші виховавчі настанови, звідки він їх і вивіз. Отож батько послав мене, шестирічного, до ґієнської школи, на той час закладу в повному розквіті, закладу найкращого у Франції. Навряд чи можна було додати ще щось до тих турбот, якими він мене там оточив, обравши найдостойніших вихователів, що опікувалися мною окремо, і допевнившись для мене низки інших, не передбачених у школах, пільг. Але так чи інакше, це була школа. Моя латина невдовзі підупала, і, відвикнувши користуватися нею в розмові, я швидко дискваліфікувався. Тож-бо всі мої знання, набуті завдяки новій навчальній методі, прислужилися мені лише на те, щоб я зразу перескочив у старші класи. Але вийшовши зі школи тринадцятирічним хлопцем з повним курсом наук (як у них це зветься), я, щиро кажучи, не виніс звідти нічого такого, чим міг би пишатися.

Поривати до книг мене почало завдяки втісі від оповідок Овідієвих Метаморфоз. Уже в сім-вісім років я зрікався усіх забавок, аби тішитися їхнім читанням; окрім того, що латина була для мене рідною мовою, Метаморфози виявилися найлегшою з усіх відомих мені книжок, найдоступнішою своїм змістом моєму ще незрілому розумові. Що ж до всіляких там Ланселотів Озерних, Амадісів, Гюонів Бордоських та інших плюгавих книжчин, якими захоплюються замолоду, то я про них тоді й не чував (та й нині гаразд не знаю, об чім вони) – так суворо мене вишколили. Натомість до інших обов'язкових дисциплін я ставився аж надто недбало. Але тут мене врятувало те, що мій напутник був розумний і дивився крізь пальці на ці та інші мої грішки. Завдяки цьому я проковтнув усю Берилієву Енеїду, потім Теренція, Плавта, нарешті, італійські комедії, страх цікаві для мене своїм змістом. Якби вихователь виказав тупу упертість і не давав мені читати, я б виніс зі школи лише люту ненависть до книжок, – подібно до майже всіх наших паничів. Та він поводився вельми мудро. Вдаючи, ніби нічого не бачить, він ще дужче розпалював мій читацький апетит, дозволяючи ласувати книжками лише потаєнці й лагідно змушуючи мене виконувати обов'язкові уроки. Адже в тих, кому батько доручав моє виховання, він волів шукати насамперед добродушність і м'якість вдачі. Я ж, зі свого боку, не мав інших вад, окрім оспалості та ліні. Боятися треба було не того, що я вчиню щось погане, а того, що я битиму байдики. Ніщо не показувало, що я буду лихий, натомість про те, що стану пустоцвітом, промовляло все. Мені загрожувало не лиходійство, а неробство. І так воно, бачу, й сталося. Ось якими закидами найчастіше натуркують мені вуха: ледачий, байдужий до родинних і товариських обов'язків, а також до громадських; надто поглинутий собою. Навіть ті, хто найменше до мене прихильний, не скажуть: яким правом він собі оте присвоїв? Яким правом нічого не заплатив? Вони кажуть: чому він нічим не поступається? Чому нічого не дарує?

Буду радий, якщо й надалі мені робитимуть лише такі, породжені особливою вимогливістю, закиди. Та дехто несправедливо вимагає від мене, щоб особисто я робив те, що вони зобов'язані робити самі. Гудячи мене, вони заздалегідь відмовляються належно оцінити будь-який мій добрий вчинок і висловити мені подяку, яка була б лише справедливою даниною. Крім того, я прошу врахувати, що всяке моє добре діло має цінуватися тим більше, що сам я менше за абикого користувався чужим добродійництвом. Я можу тим вільніше розпоряджатися своїм майном, чим більше воно моє. І якби я любив розписувати все, що роблю, то міг би легко відмести адресовані мені докори. А декому з цих панів я ще й зумів би завиграшки довести, що вони роздратовані не так тим, що я роблю не досить багато, як тим, що я міг би зробити куди більше.

Воднораз моя душа сама по собі зовсім не була позбавлена сильних імпульсів, а також чіткого і ясного погляду на доколишній світ, який вона зовсім непогано розуміла і якому в самотності, ні з ким не спілкуючись, дала оцінку. І між іншим, я справді думаю, що вона нездатна була б схилитися перед силою та примусом.

Чи слід мені згадати про ще одну свою здібність, виявлену в дитинстві? Мені притаманне вміння вживатися у виконувані ролі. Бо ще в ранньому віці

Мені дванадцятий пішов в ту пору рік

Верґілій, Еклоги, VIII

мені доручали ролі героїв у латинських трагедіях Б'юкенена, Ґеранта і Мюре, які вельми успішно ставилися в нашій ґієнській школі. У цій справі наш ректор Андреа де Ґувеа[75], як і в усьому, що стосувалося його обов'язків, не мав собі рівні у всій Франції. Так ось, на цих виставах мене вважали за найкращого актора. Таких аматорських постанов я нізащо не гудив би, якби вони набули поширення серед дітей вельможних домів. Згодом мені доводилося бачити і наших принців, які віддавалися грі на сцені, нагадуючи цим декого зі старожитніх, грі, що робила їм честь і приносила успіх.

У Давній Греції вважалося цілком пристойним, коли муж високого коліна робив акторство своїм ремеслом: «Він поділився своїм задумом з актором-трагіком Арістоном: цей останній був родовитий, ще й багатий пан, проте лицедійство, яке у греків не вважається ганебним, анітрохи його не принижувало». Тит Лівій, XXIV.

Я завжди картав гонителів таких розваг, а також несправедливість тих, хто не допускав хороших лицедіїв до наших славетних міст, позбавляючи народ цієї громадської втіхи. Мудрі державці докладають усіх зусиль, аби збирати й об'єднувати городян як для спільного виконання обов'язків, накладених на нас святобливістю, так і для інших поважних справ та всіляких забавок: громадський дух та згуртованість від цього тільки міцнішають. Та й чи можна було б запропонувати їм невинніші розваги, ніж ті, що відбуваються прилюдно і перед очима влади? По-моєму, було б навіть правильно, якби влада і державець вряди-годи трусили капшуком і частували міську комуну театральними видовищами, виявляючи тим самим свою ласку і батьківське піклування, і якби в містах із численною людністю було відведено відповідні місця для вистав, які відвертали б городян від таємного зла.

Повертаючись до нашої теми, наголошу: найголовніше – прищепити охоту і любов до науки, інакше ми виховаємо просто віслюків, нав'ючених книжками з їхньою премудрістю. Підстьобуючи їх ударами різок, їх обвішують повними саквами усіляких знань, але щоб тамті стали істним добром, не досить їх носити на собі, треба ними пройнятися.