Читать книгу Дожити до весни - Надія Гуменюк - Страница 12

Коли мовчиш, то й згадати про час мовчання нічого. Без голосу скрипка втрачає пам’ять, впадає в летаргічний сон. Спала я, вочевидь, довго, бо коли прокинулася, то найперше почула здивований вигук: «Дивіться, яка руда газета! Вона тут майже сорок років разом зі скрипкою пролежала!»

Мабуть, сорок – у вимірі людського життя справді дуже довго. Чи не дуже? Не знаю. Кажу ж, коли скрипка мовчить, то час обминає її, обтікає, як течія безлюдний острів.

Та щойно мене дістали з важкого дубового й просякнутого смердючим нафталіном сховища, вийняли з футляра, щойно сонячний промінь упав на мої струни й проник через ефи досередини, аж до душі, я відразу згадала Даніеля. Ніби від часу нашого останнього побачення не було моїх важких мандрів різними країнами та з різними людьми, не було цього затяжного мовчання в дубовій скрині. Ніби ми з ним тільки-но вчора розлучилися й та розлука ще нестерпно боліла мені, пекла, як свіжа рана.

День мого пробудження був надзвичайно ясним, наче за минулі роки небесне світило у стократ збільшило свою активність, а тепер збиралося охопити своїм гарячим теплом усю землю, розтопивши навіть Південний і Північний полюси. Та мені стало холодно – руки, які взяли мене… Ні, це були не Даніелеві руки!

Мене знову в щось загортали, кудись ховали, невідь-куди везли. Чула, як хтось голосно поганяв коней, як піді мною поскрипували чотири колеса, – вочевидь, поштової карети. Коли ця карета зупинилася, мене перенесли до іншої, потім ще до іншої. Дороги пахли по-різному (хоча скрізь домінував аромат весни) і погоничі говорили різними мовами. Та коли я почула цю… Душа моя враз защеміла, завібрувала – це була дивовижна мова того самого села, в якому ми з Даніелем опинилися під час наполеонівської війни і зустріли Устинку. Отже, він тут! Переїхав сюди з Франції, але не забував про мене й нарешті покликав. Зараз дізнаюся, що сталося в Парижі тоді, після народження його хлопчика. Даніель пояснить, чому він покинув мене, навіщо віддав (чи продав?) тому довгому чоловікові. Зрештою, йому необов’язково пояснювати. Я ж не гніваюся. Зовсім! Ні крапельки! Тільки б він був тут, мій маестро, мій любий Дані…

Сивий чоловік, спокійний, худорлявий і жилавий, здивовано підніс мене аж до очей. Очі – світлі, неначе роки потроху випили з них густу синю барву й залишили тільки сірувату блакить. Не Даніель! Ні, не Даніель…

Я до вечора лежала на великому столі, від якого ще струменів ледь чутний аромат свіжоструганої соснини. Аж після заходу сонця хата наповнилася людьми – дорослими та малими. Малі намагалися бренькнути на моїх струнах, а старші, втомлено присівши, дивилися на чоловіка: їм було байдуже до мене, їх цікавили тільки білі аркуші в його руках – папери, доправлені разом зі мною. Я чула, як господаря запитували, чи він справді Микола Баскаль, і змушували поставити підпис на підтвердження, що він отримав цілими й неушкодженими скрипку та листи аж зі столиці Франції.

– Читай-но, Тимоше, – Микола підсунув їх дуже схожому на нього, але чорноокому чоловікові, мабуть, синові.

– Але тут не по-нашому написано! – Тиміш відсунув їх назад до батька.

– Учив же тебе…

– Такий, значить, із тебе вчитель.

– Такий, значить, із тебе учень!

– А нащо мені було сили тратити намарне? Ми ж не збиралися їхати до Франції. Хіба корови жирніше молоко давали б чи кури більше яєць несли б, якби я з ними по-французьки балакав?

– Базікало! – розсердився старший чоловік.

Він втомлено відмахнувся від синових слів, як від набридливої мухи, дістав із шухляди окуляри з тонкою білою гумкою замість завушників і поволеньки став розбирати написане. Спочатку читав французькою, а потім озвучував українською.

«Яка жахлива вимова!», – подумала я. Але що хотіти від людини, яка невідомо чи й розмовляла колись французькою.

«Шановний мсьє Миколо!

Передаємо вам те, що мав отримати ваш батько, Даніель Паскаль, після смерті вашого діда Жозефа Паскаля. На жаль, нашій нотаріальній конторі довго не вдавалося розшукати його адресу. А коли ми її нарешті знайшли, з’ясувалося, що його вже немає серед живих. Тож ви, як єдиний спадкоємець Даніеля Паскаля, віднині повноправний власник цієї скрипки…»

– Тьху! І ще раз тьху! – сплюнув Тиміш. – Оце така французька спадщина? Краще б грошенят підкинули єдинокровним нащадкам. А чого там написано «Паскаль»? Ми ж Баскалі.

Старший нічого не відповів і другого листа читав уже мовчки, про себе. Він беззвучно ворушив губами, а я слухала.

«Дорогий Даніелю!

Прости мені мій дурний вчинок. Жаль, що я ніколи так і не поговорив з тобою відверто. То бракувало часу, то вважав, що ти ще надто юний для серйозної розмови, а потім просто перестав тебе розуміти. Ми були батьком і сином, але так і не стали справжніми друзями. Це моя провина, тільки моя.

Ти зробив нам з мамою дуже боляче. І тоді, коли покинув медичний університет, а ще більше – коли втік на ту кляту війну. Ми, Паскалі, ніколи нікого не вбивали, тільки рятували. “Така наша місія на землі”, – думав я. Навіщо тобі здалася та війна – війна не за оборону Франції? Навіщо це потрібно було тобі, моєму єдиному синові, моїй гордості, моїй надії? Коли дядько Жан повернувся, а від тебе – жодної звістки, коли від горя померла твоя мама, я вже не знав, для чого жити.

І ось через три роки ти являєшся, просиш про допомогу – не для себе (хоч я зразу помітив, що ти хворий), а для дружини, яка занедужала перед пологами. Я сказав, що не маю грошей і порадив продати твою червону скрипку. Мені цікаво було, кого з них двох ти любиш більше. Ти вибрав свою маленьку чужинку, а потім невтішно плакав, як дитина, за скрипкою. Злість моя раптом вщухла, як літня гроза. Мені стало так жаль тебе! Але, намагаючись зберегти залишки колишнього гонору, я не поступився.

Знайшов покупця для твоєї скрипки, який міг би гідно оцінити червоний шедевр Ніколя Люпó, а отже, й допомогти тобі. Повір, хоч Люпó вже став на один щабель зі Страдіварі, ніхто інший не заплатив би тобі такі гроші, як графиня де Бурмон, яка тривалий час була моєю пацієнткою. Але річ не лише в грошах. Тоді я ще плекав примарну надію, що без цієї скрипки, яка ніби зачарувала, заворожила тебе й забрала у мене, ти повернешся до медицини, врятуєш нашу клініку та продовжиш мою справу. Ти ж іще був таким молодим!

Як я картав себе за те, що вдіяв! Зібрав усі гроші, які мав, ладен був продати й клініку, аби тільки відкупити твою улюбленицю. Але в графині де Бурмон її вже не було. Я біг щоразу, як у місті з’являлися зі своїми шатрами мандрівні цигани, – сподівався, що побачу саме той табір, який видурив у малого Бурмона твою скрипку. Якось він таки навідався і мені вдалося знайти ту саму циганку, але скрипки в неї вже не було. Та провидіння зглянулося на мене. Одного ранку воно послало до мене прибулого з війни в Алжирі сина мого давнього знайомого. Він допоміг мені знайти й викупити скрипку. Як же довго їй довелося мандрувати! Які історії судилося пережити!

Ти, Даніелю, дав мені гарний урок: у кожного свій шлях, і не можна змушувати когось іти твоєю дорогою – навіть власну дитину, рідну кров. Бо нещасна та людина, яка займається не своєю справою.

Сподіваюся, у тебе все буде гаразд. Ти маєш кохану дружину, повертаю тобі і твою улюблену скрипку.

Жозеф Паскаль»

***

У Миколи було п’ятеро внуків. Але тільки один з них потягнувся до мене – Олександр, Сянько, Сяньо, Сяньчик, кароокий чорнобривчик, який уперто бігав за іншими дітьми, припадаючи на праву ніжку. Вроджена кульгавість дала йому, єдиному з родини Баскалів, шанс вижити в роки Першої світової війни, бо через той гандж його не взяли на фронт. Ця війна, на відміну від тієї, через яку сто років тому доля закинула мене на Волинь, не обминула Староліси. В село заходили то солдати російської армії, то австрійці. Всі вимагали молока, яєць і м’яса, реманенту й коней, і від усіх село потайними стежками знову втікало до лісу, за болота.

Трьох Сянькових братів забрали до царської армії, і жоден із них не повернувся додому. Не повідомили навіть, де їх поховано. Вочевидь, у братських могилах, в які скидали сотні трупів. Сестру під час російського прориву, в якому генерал Брусилов використав тактику «випаленої землі», вивезли на схід, і відтоді слід її загубився. Сянько зостався на принишклому та пограбованому війною хуторі сам. Щонеділі ми з ним ходили до села. Те миттю збігалося на нашу появу. Час не змінив мого голосу, зате переінакшив мелодії. Замість шедеврів знаменитих європейських класиків Вівальді, Альбіоні, Генделя, які так полюбляв Даніель, Сянько грав поліські польки, вальси, веснянки, під які витанцьовувало сільське жіноцтво, хоча б на якийсь час забуваючи про свої втрати та вдовину долю. Чоловіків викосила війна, ця проклята світова бійня: у Старолісах їх залишилося, аби на пальцях однієї руки полічити. Тож на Сянька не те що молодиці, а й не одна дівка поглядала з промовистим натяком. Я ж причарувала йому найкращу – Настуню. Вони народили двох дітей, вивели їх у люди – син Леон став залізничником, донька Христина вийшла заміж у своєму селі Староліси. А Сянько з Настею до самої старості прожили на хуторі. Помираючи, старий скрипаль передав мене своєму внукові Луці.

Хлопчик мав три роки, коли вперше взяв мене до рук – іще невмілих, але таких знайомих, таких рідних. Моя душа, що вгледіла його через елегантні ефи, вмить забриніла, завібрувала від щастя – переді мною стояла маленька копія Даніеля: такі самі чорні допитливі очі, смоляні кучері, тонкі пальці. Я так хотіла, щоб він полюбив мене! Бо я його вже любила.

За рік після смерті Олександра Лука став моїм повноправним володарем. А ще за дев’ять я зрозуміла, що він мене також любить. По-справжньому любить.

Коли у будинку Баскалів з’явився той дженджуристий панок у чорному пальті та високому капелюсі, мені чомусь стало дуже тривожно. Відчувала: незнайомець приїхав по мене. Так воно й було. Хтось у Варшаві розповів тому панкові про червону скрипку самого Ніколя Люпó, яка дивом дивним опинилася у працівника російської імперської залізниці Леона Баскаля.

– А навіщо вона вам, простому залізничникові? Ви ж на ній не граєте, – сказав вкрадливо.

– Та вона не моя. Батько її нашому малому заповів, – неохоче відповів Леон.

– То у вашому домі за господаря якийсь малий дітвак? Воно й видно. Не вельми розкошуєте…

Непроханий гість тиснув на слабкі місця господаря і нагадував голодного тигра, що втягнув гострі пазурі у м’які подушечки лап, але приготувався ось-ось їх випустити й зробити стрибок.

– Господар тут я! – розсердився Леон Баскаль. – Сім’я моя не розкошує, проте й не голодує. І син мій тямущий – що до науки, що до музики.

– Я заплачу вам стільки, що ви зможете свого малого у Варшаві вивчити і кілька нових скрипок йому купити. Та й зараз вам би гроші зайвими не були. Хіба не так?

Леон Баскаль пообіцяв подумати. Може, й справді варто було б… А Луці купили б звичайну скрипку. Яка різниця, на якій грати – аби скрипка.

Лука затявся:

– Не віддам! А якщо так бракує грошей, то піду працювати й буду вам допомагати.

– Ти диви, який чибуристий!19 Я тут сушу голову, як би його вивчити, у люди вивести, а він ладен поштурмаком зостатися, зате з дідовою скрипкою! Ось як візьму попругу, то на дупу не сядеш, робітничок-рятівничок! – розгнівався батько.

На ранок Лука не встав із постелі. І мене біля себе поклав. Обійняв, міцно-міцно притиснув до себе. Думали, прикидається, вдачу свою баскальську демонструє, а в нього гарячка. Нікого до мене не підпускав, нікому не дозволяв навіть торкнутися до мене.

Панок приїхав за тиждень, поговорив-посварився, покрутився-повертівся, помахав пачкою банкнот перед носом господарів, а тоді сів на потяг – і тільки його й бачили.

А Лука таки знайшов роботу – в бібліотеці. Чотирнадцятирічним уже сам їздив до Львова, купував українські книжки та журнали, видавав людям. Заробіток не який, але він усе до копійки батькові віддавав. Отакий баскальський характер.

Що дорослішим ставав Лука, то більше Даніеля нагадував. Такий самий непосидючий і непередбачуваний, запальний і сентиментальний, так само не вміє прораховувати наперед ходи на шаховій дошці життя, через що частенько встряє в халепу, так само сміється і так само грає.

«Боже, як він грає!», – чула я не раз. Ніхто й не здогадувався, що це я, його «червона панна», відкривала перед ним свою душу так, як відкривала її тільки перед Даніелем.