Читать книгу Енна. Дорога до себе - Надія Гуменюк - Страница 6

…Іду зеленою сільською вулицею. Крізь завісу хмар ледве просіюється сонце. Дорога вогка після дощу, але без калюж, бо воду ввібрав пісок. Підходжу до подвір’я, відчиняю хвіртку. На землі лежать яблука – це дощ із вітром обтрусили гілку, що перехилилася із саду через невисокий паркан. З дерев’яної хати, фарбованої вохрою і критої червонясто-рудою черепицею, виходить жінка. Вона в зеленій безрукавці поверх тонкої полотняної блузки та в грубій сірій спідниці, з-під картатої хустки вибилося пасмо сивого волосся. Слідом за нею видибує кіт – мордочка, хвіст і лапи білі, а спинка чорно-біло-руда. «Триколірний кіт – на щастя», – ніби чую чиїсь слова. Кіт мружить на мене зелені очиська, сідає біля стіни і починає вмиватися правою лапкою. Жінка збирає яблука у фартух і ніби не бачить мене. Чи робить вигляд, що не бачить? Я підходжу до неї, вітаюся. Вона випростується, дивиться повз мене і крізь сльози дорікає комусь:

– Кого ж ти привів у нашу хату, сину? Кого? Нащо нам цея чужаниця? Хіба ти забув, де наші тато й Іванко? Вже ж вони з землі не встануть, вже ж своє словечко не мовлять.

– Мамо, що вите таке говорите? Отямтеся, мамо! До чого тут вона? – чую в себе за плечима. – А що чужаниця… Була чужаниця, а стане мені жінкою, а вам невісткою. Я люблю її й іншої не хочу.

Я озираюся. Молодий чоловік, русявий, високий, у темно-синьому піджаку та світлій сорочці, несе позаду невелику руду валізу з блискучими металевими кутиками і дивиться на мене такими закоханими очима, що аж серце мліє і ноги підкошуються.

– Гиншої, кажеш, не хочеш? Не хочеш гиншої? А я цеї не хочу! Не хочу-у-у! – плаче жінка і випускає з рук кінці фартуха.

Яблука падають на траву, котяться подвір’ям, довго-довго котяться, зупиняються біля моїх ніг у чорних черевиках-«румунках» із сірим смушком на коротких халявках.

– Любиш ти її! А мене? А батька і брата свого? – жінка витирає сльози і вперто не дивиться на мене.

Я ось-ось упаду. Мені шкода цю жінку, яку вперше бачу і якій нічого не зробила – ні доброго, ні злого. Жаль проймає мене, як сивий осінній протяг, і гострою скалкою застрягає під ребром зліва. Але ще більше мене проймає страх, що цей високий чоловік чи хлопець може її послухатися і зректися мене. А я так його люблю! Так люблю! Боженьку, як же я його люблю! Якщо він відступиться зараз від мене, якщо віддасть валізку з блискучими металевими кутиками і скаже йти геть, – впаду поміж цими яблуками в траву і помру. Помру просто на їхніх очах. І хай тоді знають! Бо як же мені без нього жити? Навіщо мені без нього жити?

Відчуваю, як холодний листочок яблуні падає мені на груди і починає проростати, розростатися, збільшуватися, випускати корінці та пагони, перетворюватися на дерево, що проникає галузками в кожну клітину тіла. Я також ніби стаю деревом. Те перетворення таке болісне, що я ледве тамую крик. Проте не кричу. Тільки сльози підступають до горла, обпікають його і перекривають дихання. Стою і тихо плачу. І жінка плаче – голосно, надривно, наче на похороні. Розумію, що це плач за кимось. За кимось, кого вже не вернути. Але в чому моя провина? Що я зробила її чоловікові і синові, яких уже немає? Я люблю ось цього, який стоїть тут, поруч, зовсім близько.

Хлопець кидає валізу на землю, підходить до мене, обнімає лівою рукою за плечі, міцно пригортає. Так міцно, що я чую запах свіжого чоловічого поту з-під його пахви і стукіт його серця. Він підводить мене до жінки, пригортає її правою рукою, а тоді нас обох тулить до грудей.

– Мамо, це моя Віра. Вірочко, це моя мама. Не рвіть мені серце, не крайте навпіл, бо воно в мене одне, а вас двоє.

Прокидаюся в сльозах. У грудях ще отой м’ятний холодок страху і така щемка любов, така болісна та палюча, що якби мені хтось сказав, де той русявий чоловік у темно-синьому піджаку і світлій сорочці, я б зірвалася зараз із постелі й побігла посеред ночі його шукати. Але я не знаю, де він. І не знаю, хто він.

Чого мені наснилися ці люди? Я ніколи не була в селі, не бачила такої дивної дерев’яної хати кольору вохри з вікнами, поділеними на шість квадратних чарунок, і блакитними віконницями. І я не Віра. Не Віра! А коли так, то як можу мати любов якоїсь Віри до того чоловіка? Це ж неможливо – так відчувати у своєму серці чиюсь любов, щоб вона аж спопеляла тебе!

Єва спить. Тихесенько прокрадаюся до кухні, дивлюся у вікно. На небі – ні зірнички. Поки заварюю чай, починається дощ.