Читать книгу Злато Сонця, синь Води - Наталія Дев’ятко - Страница 3

Сонце сягнуло полудня і лило гаряче золотаве проміння на високі гори, що шкрябали гострими верхівками лазурове небо. Смерекові ліси, ніби дивовижний скарб, ховали селище, розташоване на березі стрімкого потоку. Його води сонячне світло фарбувало у срібно-золоті кольори, розсипало навсібіч жагучі кришталеві іскри, створюючи на перекатах водяний серпанок, у якім мерехтіли веселки.

Звичайна картина для цих місць, але дещо було незвичним – завалилися майже всі будівлі колись ошатного селища. Раніше воно вражало красою і привітністю, дивувало мозаїкою, майстерно вкладеною у малюнки – квіти, тварини, людські і міфічні постаті, сцени з давнини та недалекого минулого – казковий куточок серед великого темного лісу… Тепер від деяких споруд зосталася гора каміння, подекуди лише фундамент, а одна хата ледь трималася на краєчку урвища, утвореного зсувом ґрунту, і будь-якої миті могла зірватися вниз. Більшість малюнків змила вода, мозаїчні картини почали осипатися, полишаючи чорні рани на пам’яті давнини.

На великому камені біля похилого дерева сиділи два русяві хлопчаки, обидва в полотняних сорочках. Колись білий, густо розшитий складними кольоровими візерунками одяг нині був подраний і сірий, ніби пилюка при дорозі, на якому тільки й втрималася чорна та червона журба ниток вишивки. Сиділи вони і гомоніли між собою, і та розмова повторювалася, напевне, вже не один раз.

– Василю, ось закінчиш навчання, тобі якихось три роки зосталося, і що далі робитимеш? – спитав один.

– Працювати піду, – відповів Василь, обточуючи гілку кишеньковим ножичком.

– Де? – не вгавав хлопчик, що почав розмову.

Василь промовчав: він сам багато думав про це, а ще й його найкращий друг Микола з ранку до ночі набридає розпитуваннями про майбутнє.

– Ну, і де ти працюватимеш? – причепився Микола. – Ось, де твої батьки?

– Там, де й твої: пішли каміння збирати, – Василь підвівся і поглянув навкруги, вдивляючись у темно-зелене смерекове море, яке тонкими голками верхівок дерев кололо високу блакить.

У безмежному небесному океані плавав гордий мисливець орел-беркут.

– Вони його щодня перекладають з місця на місце. А каміння не меншає: легше, мабуть, гори розібрати, ніж теє каміння повизбирувати, що річка принесла.

– Ось бачиш! – Микола не міг схаменутися. – Кого річка не вбила, того голод на той світ відправить, бо нічого на камінні не росте, а воно тепер скрізь. Тікати треба!

– І куди це ви тікати зібралися? – поцікавився інший голос, мелодійний і багатий на інтонації.

Василь озирнувся, облишивши гілку, і побачив, що до них іде Захар, стрункий високий чорнявий гуцул, який торік, закінчивши інститут, повернувся з Франківська. Його сумні темно-сірі очі наче бачили крізь людей та речі, а сам він ніколи не всміхався по-справжньому – звідколи під час осінньої повені загинула його родина, а у весняну на очах у хлопця його кохану понесла ріка. Тоді він безсило стояв і дивився, бо стрибнути у стрімкий вируючий потік – вірне самовбивство. Лише довгий пояс, прикрашений символічними стародавніми візерунками, де на чорному оксамиті стрімкі лінії розсипалися бісером і яскравими нитками, залишився йому на згадку про кохану. Хату родини Захара ще восени знесла ріка, і сусіди прийняли парубка до себе.