Читать книгу Найкраще в мені - Ніколас Спаркс - Страница 9

Ані він, ані вона не могли поворухнутися чи промовити бодай слово, доки спантеличення поступово переростало у впізнавання. Першим, що спало на думку Довсонові, було те, наскільки живою вона була в порівнянні із його спогадами про неї. Її волосся вигравало на вечірньому сонці золотавою міддю, а блакитні очі навіть здалеку заворожували глибиною. Та що довше він роздивлявся, то більше помічав відмінностей. Риси її обличчя втратили м’якість юності. Вилиці виступали гостріше, очі, обрамлені тоненькими зморшками, здавалися більш запалими. Та він бачив, що час поставився до її краси більш ніж поблажливо: з часу їхньої останньої зустрічі вона остаточно перетворилася на зрілу, дивовижно красиву жінку.

Аманда, зі свого боку, теж намагалася усвідомити, кого бачить перед собою. Пісочна сорочка по-простому заправлена у випрані-перевипрані джинси, і таке вбрання підкреслювало його досі стрункі стегна й широкі плечі. Посмішка його лишилася такою ж, як колись, а волосся він тепер носив довшим, ніж в юності, і на його скронях вона помітила сиві пасма. Його темні очі лишилися такими самими неможливо виразними, якими вона їх пам’ятала, але тепер у його погляді вона могла простежити обачність, притаманну тим, чиє життя виявилося важчим, аніж вони сподівалися.

– Амандо? – зрештою запитально мовив він, рушивши в її напрямку.

У його голосі їй почулося здивування, та звук її імені на його вустах допоміг остаточно впевнитися, що все це відбувається насправді, що він був справжнім. Він тут, думалося їй, це справді він, і доки відстань між ними скорочувалася, вона відчувала, як роки відлущуються й опадають із неї, хоч і неможливо було це уявити. Коли він нарешті наблизився до неї, то розкрив обійми, і вона миттю опинилася в них – так само природно, як колись давно. Він притис її до себе, тримав її, наче коханку, якою вона колись для нього була, і вона притислася до нього, і здавалося, що їй знов вісімнадцять.

– Здрастуй, Довсоне, – прошепотіла вона.

Вони довго стояли так у променях пізнього сонця, міцно обіймаючи одне одного, і на мить йому здалося, що вона тремтить. Коли вони нарешті розімкнули обійми, вона майже фізично відчула невисловлену ним емоцію.

Тепер вона роздивлялася його зблизька, і викресані роками зміни стали помітнішими. Тепер він був мужчиною: обличчя його стало обвітреним й засмаглим, як у тих, хто багато часу перебуває на сонці, а волосся порідшало лише трішечки.

– Що ти тут робиш? – запитався він, торкнувши її за руки, наче намагаючись пересвідчитися, що вона справді є.

Питання повернуло її до тями, їй пригадалося, ким вона стала, і вона відступила на крок.

– Гадаю, те саме, що й ти. Коли ти приїхав?

– Тільки-но, – мовив він і здивовано згадав про імпульс, що спонукав його рушити до Така просто зараз. – Не можу повірити, що ти тут. Ти виглядаєш… приголомшливо.

– Дякую, – відповіла вона й відчула, як її щоки мимоволі спалахнули. – Як ти знав, що я тут?

– Я не знав. Просто відчув потребу негайно їхати сюди, і от побачив твоє авто перед будинком. Обійшов садибу і…

Тут він затнувся, і вона закінчила:

– І тут я.

– Ага, – кивнув він, вперше глянувши їй у вічі. – І тут ти.

Енергійність його погляду нікуди не поділася, і вона ще раз відступила: їй здалося, що відстань трохи зніме напруження, і вона сподівалася, що він правильно зрозуміє її жест. Вона рушила до будинку.

– Плануєш тут зупинитися?

Він глянув на будинок і тоді відповів:

– Не тут. Матиму кімнату в готелі. А ти?

– Поїду до матері, – і, помітивши запитальний вираз його обличчя, пояснила: – Татка не стало одинадцять років тому.

– Співчуваю, – мовив він.

Вона кивнула у відповідь і замовкла, і йому пригадалося, що саме так вона колись мала звичку закривати тему розмови. Коли вона подивилася у бік гаража, Довсон зробив крок у тому напрямку:

– Ти не проти? Сто років тут не бував.

– Звісно, ні. Давай.

Дивлячись, як він іде повз неї, Аманда відчула, як її плечі розслаблено опустилися: вона й не помітила, що увесь цей час тримала їх трохи напруженими. Він зазирнув до тісного захаращеного гаражного кабінету, провів долонею по верстату й іржавій монтувалці. Не кваплячись, він вбирав у себе обшиті вагонкою стіни, балки стелі, сталеву діжу в кутку, до якої Так зазвичай зливав зайве мастило. Гідравлічна підойма й шафа для приладдя стояли вздовж стіни, а перед ними – звалені купою покришки. Електричний піскоструминник й зварювальне обладнання прилаштувалися під стіною, протилежною до верстата. Запилений фен притулився в кутку біля розпилювача, електричні лампи звисали зі стелі просто на дротах, а по всіх можливих поверхнях були рівним шаром розкладені різноманітні запчастини.

– Усе виглядає, як колись, – зрештою вимовив він.

Досі тремтячи, намагаючись дотримуватися пристойної відстані, вона слідом за ним зайшла глибше до гаража:

– Можливо, усе й справді, як колись. Він завжди ретельно слідкував, щоб усе лежало на місці, особливо під кінець. Гадаю, він просто відчував, що пам’ять вже не та.

– Як подумати, скільки років йому було, то не віриться, що він до останнього працював із автомобілями.

– Він уже був не такий швидкий. Один-два автомобілі на рік, та й то лиш тоді, коли точно знав, що впорається. Жодних серйозних реставрацій, капремонтів, нічого такого. Оце перша машина, яка тут трапилася мені за останній рік.

– Так говориш, наче часто приїздила до нього.

– Та ні. Раз на декілька місяців, може. Але був час, коли ми довгенько не спілкувалися.

– Він у листах жодного слова про тебе не писав, – подумав уголос Довсон.

– Мені про тебе теж, – знизала вона плечима.

Він кивнув й знов перевів погляд на верстат. Скраю, охайно складена, лежала одна з Такових бандан, і, піднявши її, Довсон тицьнув пальцем у стільницю:

– Глянь, ініціали, які я колись вирізьбив, досі тут. І твої теж.

– Знаю, – відказала вона. Під ними – і про це вона також пам’ятала – було ще й слово «назавжди». Вона схрестила руки на грудях і всіляко намагалася не роздивлятися його рук. Обвітрені й міцні, це були руки робітника, хоча водночас виглядали шляхетно, навіть витончено.

– Не вірю, що його не стало, – промовив він.

– Розумію.

– Ти казала, що пам’ять у нього була вже не та?

– Тільки на різні дрібниці. Якщо згадати, скільки йому було й скільки він курив, то я би сказала, що в нашу останню зустріч він виглядав незвично здоровим.

– Коли це було?

– Може, наприкінці лютого.

Він рушив до «Стінґрея».

– А про це ти щось знаєш?

Вона заперечно похитала головою:

– Знаю тільки, що він її лагодив. Там на верстаті течка з замовленнями й коментарями Така, та я можу розрізнити лиш ім’я замовника. Вона там-от.

Довсон знайшов бланк замовлення й ознайомився з ним, а тоді вже став роздивлятися автомобіль. Аманда спостерігала, як він підняв капот, нахилився, аби роздивитися усе зблизька, як сорочка при цьому натяглася на його міцних плечах… і відвернулася, аби він не помітив, що вона звернула увагу. За хвилину він звернув погляд на пакунки, що були розкладені на верстаті. Заглянувши до кожного з них й кивнувши їх вмістові, він насупився.

– Дивно, – нарешті сказав Довсон.

– Що саме?

– Це була аж ніяк не реставрація. Тут скоріше просто треба було двигуна налагодити і таке інше, дріб’язок – карбюратор, зчеплення, те-се. Гадаю, він просто чекав, доки запчастини надійдуть: із такими старими машинами це звична штука, доводиться чекати.

– І що це значить?

– Серед іншого, це те, що власник отак просто сісти й поїхати звідси не зможе.

– Тоді скажу юристові, нехай сам вирішує це з власником.

Вона змахнула волосся з чола й додала:

– Усе одно маю з ним бачитися завтра.

– З юристом?

– Ага, – кивнула вона. – Це той самий, що телефонував. Казав, конче треба, аби я приїхала.

Довсон закрив капот і поцікавився:

– А звати його, часом, не Морґаном Теннером?

– А ви знайомі? – сполошилася вона.

– Та я також маю з ним завтра зустріч.

– О котрій?

– Об одинадцятій. І, як я здогадуюся, це той самий час, який він призначив тобі, еге ж?

Їй знадобилося кілька секунд, аби збагнути те, що Довсон уже зметикував: Так, очевидно, спланував цю їхню зустріч заздалегідь. Якби вони не перестріли одне одного тут, то обов’язково зустрілися б завтра. І як тільки це стало ясно, вона відчула, що якби просто зараз побачила Така, то не знала би, чи дати йому ляпаса, чи розцілувати.

Мабуть, у неї на обличчі усе було написано, бо Довсон раптом сказав:

– Я так розумію, ти й не здогадувалася, що Так усе спланував.

– Ні.

З дерев зірвалася зграя шпаків, й Аманда спостерігала, як птахи колували в повітрі, обираючи напрям й викреслюючи небом несподівані візерунки. Коли вона перевела погляд на Довсона, той уже стояв, спершись на верстат, половину його обличчя приховувала тінь. У цьому місці, просякнутому минулим, вона була певна, що бачить перед собою юнака, яким Довсон колись був, хоч і намагалася весь час нагадувати собі, що тепер вони двоє окремих людей. Чужих одне одному людей, якщо чесно.

– Скільки ж часу минуло, – порушив він тишу першим.

– Чимало.

– У мене до тебе тисяча питань!

Вона здивовано звела брови:

– Лише тисяча?

Він засміявся, та в його сміху їй почулася печальна нотка.

– У мене теж купа питань, – продовжила вона, – але перед тим… ти маєш знати, що я заміжня.

– Знаю, – сказав Довсон. – Помітив обручку.

Він сунув великого пальця до кишені джинсів, і, схрестивши ноги, сперся на верстат.

– То як давно ти заміжня?

– Наступного місяця буде двадцять років.

– Діти?

Аманда подумки заточилася, згадавши про Беа: ніколи не могла відповісти так просто на таке питання.

– Троє, – зрештою відповіла вона.

Він помітив її нерішучість, та не знав, що вона могла би означати.

– А твій чоловік? Мені б він сподобався?

– Френк?

Вона подумки пробіглася по розмовах, які мала з Таком щодо Френка, і їй стало цікаво, як багато Довсон уже знав. Не те щоб вона не довіряла Такові – просто ураз відчула, що Довсон розкусить миттєво, збреши вона хоч трішечки.

– Ми з ним давно разом.

Здавалося, Довсон оцінює те, як вона добирає слова. Він різко відійшов від верстата, пройшов повз неї у бік будинку, і в його рухах вона помітила атлетичну граційність.

– Я так розумію, ключ в тебе є, правда? Мені треба попити.

Вона здивовано кліпнула очима.

– Ану чекай. Тобі Так про це сказав?

Довсон розвернувся, задкуючи до будинку.

– Ні.

– Тоді як ти знаєш?

– Бо мені він ключа не дав, але у когось із нас він же має бути.

Вона лишилася на місці, вагаючись, намагаючись зрозуміти, як він здогадався, та потім пішла собі за ним.

Він піднявся на ґанок одним плинним рухом й спинився коло дверей. Аманда намацала в сумці ключа, витягла його, і, вставляючи його до замка, зачепила Довсона ліктем. Двері заскрипіли, прочиняючись.

Усередині було по-милосердному прохолодно, й перша думка Довсона була про те, що інтер’єр був продовженням самого лісу: тільки дерево, земля й природні плями. Обшиті вагонкою стіни й соснова підлога потьмяніли й потріскалися з віком, а коричневі фіранки майже не приховували патьоків попід вікнами. Поручні й подушки картатого дивана були затертими ледве не до дірок. Вапно комина розтріскалося, а цеглини навколо нього почорніли від слідів тисяч тріскучих вогнищ. Біля дверей стояв невеличкий столик, на якому були складені фотоальбоми, стояв програвач, який, напевне, був старшим за Довсона, й хиткий сталевий вентилятор. Повітря було просякнуте застарілим запахом сигарет, і, відкривши одне з вікон, Довсон увімкнув вентилятор, прислухаючись до його цвірчання. Підставка трішки хиталася.

У той час Аманда стояла біля комина, роздивляючись фото, прилаштоване на полиці. Так і Клара у двадцять п’яту річницю весілля.

Довсон підійшов до Аманди й зупинився поряд.

– Пригадую, коли уперше побачив це фото. Тоді я вже з місяць тут жив, і от Так нарешті пустив мене до будинку, і я запитався, хто вона. Я й не знав тоді, що він був одруженим.

Вона відчувала тепло, яке він випромінював, і намагалася не помічати його.

– Як сталося, що ти не знав?

– Бо я не знав його. Коли я приблудився сюди, то було вперше, коли ми з ним розмовляли.

– То чому ти прийшов саме сюди?

– Не знаю, – відповів Довсон й похитав головою. – І не уявляю, чому він дозволив мені тут залишитися.

– Бо ти був йому потрібен.

– Це він так казав?

– Не дослівно. Та Клари не стало незадовго до того, як прийшов ти, і мені здається, що ти був саме тим, кого він потребував.

– А я гадав, що так сталося, бо тої ночі він пив. Точніше, у ті часи.

Вона силкувалася пригадати.

– Але Так не був пияком, правда ж?

Довсон торкнувся до фото у простій дерев’яній рамці, наче намагаючись усвідомити, що старого більше немає.

– Це було до того, як ви познайомилися. Він полюбляв «Джим Бім» тоді, і бувало так, що він шкандибав до гаража з недопитою пляшкою. Витирав обличчя банданою й повідомляв, що ліпше б я пішов деінде. У перші півроку він чи не щоночі так казав, а я лежав отак до ранку, сподіваючись, що він прокинеться й не пам’ятатиме, що саме мені казав. А тоді одного дня він просто припинив пити, і більше я такого від нього не чув, – Довсон повернувся обличчям до Аманди, і між ними лишалося тільки пару дюймів. – Він був хорошою людиною, – додав він.

– Знаю, – відповіла вона. Довсон був так близько, що вона відчувала його запах: мило й мускус. Надто близько. – Я теж за ним скучила.

Вона відступила до дивана й взяла до рук одну з потертих подушок, знову намагаючись зберегти відстань. Надворі сонце сідало поміж дерев, й у невеликій кімнаті темнішало. Вона почула, як Довсон кахикнув.

– Ходімо вже вип’ємо. Я певен, що Так лишив трохи холодного чаю в холодильнику.

– Так не п’є холодного чаю. Хоча пепсі в нього, мабуть, є.

– Глянемо, – наполіг він дорогою до кухні.

Він рухався так граційно, і вона злегка похитала головою, намагаючись відігнати зайві думки.

– А ти певен, що нам варто так чинити?

– Я навіть упевнений, що Так саме цього й хотів.

Як і вітальню, кухню наче витягли з часової капсули разом із начинням із домогосподарських каталогів сорокових років: тостер завбільшки з мікрохвильовку, дверцята холодильника на ручках. Дерев’яна стільниця почорніла від води навколо зливальниці, біла фарба буфетних дверцят облупилася навколо ручок. Квітчасті фіранки – очевидно, Кларин вибір – замасніли, набравши сіро-жовтавого відтінку від диму незліченних Такових сигарет. Невеличкий круглий стіл на двох, під однією з ніжок – стосик паперових серветок, щоб не хитався. Довсон повернув ручку холодильника, заглянув усередину і витяг карафку з чаєм. Аманда увійшла, коли він ставив карафку на стільницю.

– Як ти знав, що там є чай?

– Так само, як здогадався, що ти маєш ключа, – відповів Довсон, витягаючи з буфета дві склянки.

– Тобто?

Довсон наповнив склянки.

– Так знав, що в кожному разі ми опинимося тут, він пам’ятав, що я люблю холодний чай, тож потурбувався, аби той був у холодильнику.

Звісно, він потурбувався. Так само, як із юристом. Та не встигла вона осмислити це, як Довсон запропонував їй склянку, змусивши повернутися до реальності. Вона взяла чай, мимохіть доторкнувшись до його пальців.

Довсон підняв склянку:

– За Така.

Аманда цокнулася з ним, і ураз відчула, що все – близькість Довсона, тягар минулого, відчуття від його обіймів, те, що вони самі у цьому будинку – навалилося на неї усією своєю вагою. Тихенький голос усередині умовляв її бути обережною, запевняв, що нічого путнього з цього не вийде, нагадував, що вона має чоловіка й дітей. Але легше від цього не ставало, скоріше, навпаки.

– То що, двадцять років? – зрештою спитав Довсон.

Він питався про шлюб, але вона так розгубилася, що не одразу зрозуміла.

– Майже. А ти як? Колись одружувався?

– Гадаю, мені не судилося.

Вона роздивлялася його поверх склянки.

– То як, досі насолоджуєшся вибором?

– Радше тримаюся на самоті.

Вона сперлася на стільницю, не впевнена, як саме розуміти його слова.

– Де зараз мешкаєш?

– У Луїзіані, під Новим Орлеаном.

– Як тобі там?

– Так собі. Доки не повернувся сюди, не розумів, наскільки те місце нагадує дім. Тут більше сосен, там більше іспанського моху, а поза тим – жодної різниці.

– За винятком крокодилів.

– Точно, за винятком крокодилів, – він скромно посміхнувся. – Твоя черга. Де тепер твій дім?

– У Даремі. Лишилася там, коли вийшла заміж.

– А сюди приїздиш пару разів на рік, аби матір навідати?

Вона кивнула.

– Коли тато був живий, то вони самі приїздили, в нас же діти. Та коли він помер, стало важче. Мама ніколи не любила водити, тому я змушена їздити до неї.

Зробивши ковток, вона кивнула у бік столу:

– Я сяду, гаразд? Ноги стомилися нестерпно.

– Звісно, сідай. А я постою, в літаку насидівся.

– Вона взяла склянку й рушила до столу, відчуваючи на собі його погляд.

– Що робиш у Луїзіані? – спитала вона, сідаючи.

– Я зводар на нафтовій платформі, тобто допомагаю бурильникові. Заводжу бурову штангу в підіймач, упевнююся, що всі з’єднання тримаються як треба, слідкую за насосами, аби працювали як належить. Розумію, що усе це далеко від тебе, бо ти, певно, ніколи й не бачила платформи, й усі ці штуки важко пояснити, треба показувати.

– Це так не схоже на ремонт авто…

– Це тільки так здається, насправді, схоже. Я в основному маю справу з двигунами й машинами. А у вільний час, трапляється, ремонтую автомобілі. Той фастбек ганяє, як новий.

– Він досі в тебе?

Довсон широко усміхнувся:

– Люблю його.

– Не просто любиш. Закоханий у нього. Тебе від нього було й за вуха не відтягти. Мені-от частенько не вдавалося. Дивно, що ти в гаманці не носиш його фото.

– Ношу.

– Серйозно?

– Та ні, жартую.

Вона засміялася, як колись давно – легко, невимушено, щиро.

– І давно ти на платформах?

– Чотирнадцять років. Починав різноробом, тоді вислужився до трудяги, а тепер, бач, зводар.

– Різнороб, трудяга, зводар?

– Ну, в нас там на платформах в океані власна мова, – він неуважно колупав борозенку на старій стільниці. – А ти як? Працюєш? Ти ж хотіла бути вчителем?

Аманда зробила ще ковток і кивнула:

– Провчила рік, а тоді народився Джаред, мій старший, і я вирішила лишитися вдома з ним. А тоді Лін народилася, а тоді… було кілька метушливих років, багато чого сталося, і батько тоді помер, тяжко було.

Вона спинилася, розуміючи, як багато розповідає, і що зараз не час згадувати про Беа. Вона випросталася й рівним голосом продовжила:

– За кілька років після того народилася Анет, а тоді вже й до роботи повертатися не було сенсу. Але останніми роками я багато часу працюю волонтером у лікарні Університету Дюка. А ще допомагаю їм знаходити спонсорів. Іноді тяжко, але мені це дає відчуття, що моя діяльність комусь потрібна, що я роблю щось корисне.

– Скільки років твоїм дітям?

Вона перераховувала, загинаючи пальці:

– У серпні Джаредові буде дев’ятнадцять, він саме скінчив перший курс коледжу. Лін сімнадцять, вона цього року йтиме до випускного класу. Анет дев’ять, вона саме закінчила третій клас. Чудове безтурботне базікало. А от старші зараз в тому віці, коли вони впевнені, що знають усе, а я – нічогісінько.

– Тобто, іншими словами, вони такі ж, якими колись були ми?

Вона обдумала його слова, обличчя її набуло мрійливо-тужливого виразу.

– Може, й так.

Довсон замовк і став роздивлятися пейзаж за вікном, й Аманда простежила за його поглядом. Плесо річки потемніло, віддзеркалюючи свинцеве небо. Старий дуб на березі виглядав майже так само, як колись, а поміст зігнив, від нього лишилися самі колоди.

– Стільки спогадів, Амандо, – тихо промовив він.

Може, то був його голос, може, інтонація, та раптом від цих слів у ній щось клацнуло, наче десь далеко хтось повернув ключа у замку.

– Знаю, – зрештою відповіла вона й замовкла на деякий час, обійнявши себе, і шум холодильника був єдиним звуком у кухні. Верхнє світло жовтаво підсвічувало стіни, на які падали їхні невиразні тіні. – То коли ти їдеш?

– Мій літак у понеділок уранці. А ти?

– Навіть раніше. Обіцяла Френкові повернутися ввечері в неділю. Як спитати мою матір, то ліпше б мені було лишитися в Даремі. Вона казала, що їхати на цей похорон – погана ідея.

– Чому?

– Бо Так їй не подобався.

– Радше, я їй не подобався.

– Та вона тебе ніколи не знала, – мовила Аманда. – Вона не дала тобі шансу. Завше ліпше знала, як мені жити. А чого мені хотілося – її не турбувало. І хоч тепер я доросла людина, вона й досі намагається диктувати мені, що робити. Аніскілечки не змінилася.

Вона провела пальцем по краплинах на склянці й продовжила:

– Кілька років тому я мала дурість сказати їй, що заходила до Така, і вона відреагувала, наче це якийсь страшний злочин. Вона вичитувала мені увесь день, допитувалася, чому, допитувалася, про що ми говорили, лаяла мене, як малу. І з того часу я більше нічого їй не казала. Брехала, що ходила по магазинах, що з Мартою снідала на пляжі. Марта – то моя колишня сусідка з гуртожитку, вона тепер живе в Солтер-Пас, ми іноді телефоном спілкуємося, та я давненько її не бачила. Не хочу чути материних питань, і тому просто не кажу їй правди.

Довсон перемішував чай, розмірковуючи над тим, що вона тільки-но сказала, споглядаючи, як вихор у склянці поволі стихає.

– Коли сюди їхав, то не міг не згадувати про батька, про його постійне бажання контролювати геть усе. Я не маю на увазі, що в нього є щось спільне з твоєю матір’ю, але, може, це в неї просто така манера оберігати тебе від помилок.

– Хочеш сказати, що навідатися до Така – то була помилка?

– Не в Такові річ, а в тобі. Що ти хотіла знайти тут? Що ти хотіла почути від нього? Лише ти знаєш відповідь.

Вона відчула нестримне бажання захиститися й не встигла його подолати: даючи йому волю, впізнала манеру відстоювати свою думку, яка колись була для них спільною. Хтось із них казав щось, що ставило під сумнів рішення другого, і тоді вони сперечалися. Вона й не знала, як скучила за цими дискусіями. Не через самі суперечки – через довіру, яку вони означали, через пробачення, яким усе неминуче завершувалося. Бо вони завжди пробачали одне одному.

Якась частина в ній підозрювала, що він просто перевіряє її, але пропустила його зауваження. Натомість, несподівано для самої себе, вона нахилилася до столу, й слова полинули з неї майже самі по собі:

– Маєш плани на вечерю?

– Не маю жодних. А що?

– У холодильнику є стейки, якщо ти схочеш поїсти тут.

– А як же твоя матір?

– Скажу їй, що пізно виїхала.

– Упевнена, що це хороша ідея?

– Ні. Я зараз ні в чому не впевнена.

Довсон пошкрябав склянку великим пальцем, пильно вдивляючись в Амандине лице.

– Гаразд, – кивнув він. – Нехай будуть стейки. Якщо тільки вони не зіпсувалися.

– Їх привезли в понеділок, – відповіла вона, пригадуючи, що казав їй Так. – Гриль на задньому дворі, якщо ти його розпалюватимеш.

Уже через мить він вийшов, та його присутність відчувалася, навіть коли вона витягла з сумочки мобільного.