Читать книгу Справжня історія Стародавнього світу - О. Р. Мустафін - Страница 17

1. Звільнення Єгипту і відродження держави фараонів. Загибель такого важливого союзника як Критська держава послабила становище гіксоських володарів. Якими б схожими на фараонів вони не намагалися бути, для єгипетської знаті та жерців вони залишалися зайдами та чужинцями. Боротьбу проти загарбників очолили правителі міста Фіви – колишньої столиці незалежного Єгипту. Їм вдалося створити власне військо, в якому – за зразком кочовиків – з’явилися й загони колісниць. Допомогу пообіцяли і сусіди. Зрештою єгиптяни повстали проти гіксосів і 1551 року до нашої ери вигнали їх із долини Нілу.

Вигнання гіксосів. Розпис поховання фараона Яхмоса I біля Абідоса

Разом із незалежністю країни була відновлена і влада фараонів. Засновником нової династії став переможець гіксосів Яхмос I. Фараони спиралися насамперед на добре озброєне і вишколене військо. Спочатку вояків набирали з єгиптян, зазвичай – одного бійця від кожних десяти родин. Згодом почали наймати іноземців. Загальна кількість війська сягала 20 тисяч чоловік. Під час війни першого удару по супротивнику надавали сотні колісниць, на першій з яких до бою йшов сам володар – у «бойовому» царському вінці блакитного кольору. Далі до справи долучалися піхотинці, озброєні мечами і захищені мідними панцирами. Їм допомагали загони лучників і легкої піхоти, озброєної списами.

Чи не щороку фараони вирушали у походи проти сусідніх країн. Їм вдалося приєднати до своїх володінь Нубію, розташовану на півдні від Єгипту, Синайський півострів і східне узбережжя Середземного моря.

2. Цариця Хатшепсут. 1490 року до нашої ери фараоном став дванадцятирічний Тутмос III. Проте невдовзі його усунула від влади мачуха, яку звали Хатшепсут. Нову володарку підтримали жерці, які поквапилися оголосити її донькою самого Амона. Оскільки єгиптяни звикли до певного вигляду своїх фараонів, царицю зображували із накладною бородою, іноді – і в чоловічому одязі, але водночас храмові написи називали Хатшепсут «найгарнішою з жінок».

Хатшепсут. Голова вапнякової статуї (Метрополітен-музей)

Цариця не припиняла загарбницьких походів проти сусідів, але перевагу віддавала мирним перемовинам і торгівлі. За її наказом 1482 року до нашої ери єгипетські кораблі вирушили у далеку мандрівку до легендарної країни Пунт (вочевидь, так за тих часів називали східне узбережжя Африки) і повернулися з вантажем золота, ладану, миррового й чорного дерева та іншими дивовижними подарунками.

За правління Хатшепсут у Єгипті було зведено більше храмів і палаців, аніж за царювання будь-кого з її попередників. Керував будівництвом перший міністр Сенмут. Він не міг похвалитися знатним походженням та не вирізнявся особливою красою, але, за чутками, Хатшепсут була в нього закохана до нестями. Сенмут, втім, і справді був видатним будівничим. Найкращим із його творінь став величний заупокійний храм, зведений навпроти Фів – його зараз називають «храмом Хатшепсут».

Храм Хаштепсут у Дейр ель-Бахрі (сучасний вигляд)

Смерть цариці тривалий час була оповита загадками. Лише нещодавно вчені встановили, що вона користувалася ліками, які містили речовини, що викликають захворювання на рак. Хатшепсут не здогадувалася про небезпеку і багато років труїла себе, аж поки недуга не звела її до могили.

3. Загарбання Тутмоса III. Після того як цариці не стало, до влади повернувся Тутмос III. Він одразу наказав знищити усі зображення зрадливої мачухи та будь-які згадки про її правління. А вже невдовзі новий фараон на чолі великого війська вирушив на завоювання північних земель.

Тутмос III. Гранітна статуя (Музей історії мистецтв у Відні)

Ханаан у цей час був поділений між кількома сотнями міст-держав і державок. На чолі кожної з них стояв власний цар. Проте для протистояння єгиптянам вони згуртувалися в союз і зібрали велике військо, сподіваючись зупинити фараона біля міста Мегіддо. Тутмос III попрямував назустріч найнебезпечнішим, але водночас найкоротшим шляхом через гірську ущелину та несподівано атакував ворога. Бій був таким запеклим, що наступні покоління ханаанеїв вірили – саме на його місці має відбутися й остання в людській історії битва між добром і злом, або ж Армагеддон. У битві ж, що сталася 1468 року до нашої ери, гору взяли єгиптяни. Переможці отримали величезну здобич, але Тутмосу III довелося витратити кілька місяців на облогу самого Мегіддо. Лише після здобуття міста він повернувся до Єгипту.

Фараон Тутмос III бере в полон мешканців Ханаану. Рельєф з Карнакського храму

Відтоді фараон мало не щороку вирушав у походи проти Ханаану, відсуваючи межі своєї держави все далі на північ – аж поки вони не сягнули річки Євфрат. Підкорені міста і племена змушені були сплачувати щорічну данину золотом, сріблом, міддю, худобою чи рабами. За цим уважно слідкували намісники, в розпорядженні яких також були чималі військові загони. Загарбницькі походи, як і раніше, збагачували насамперед фараона, найвищих чиновників та жерців – саме до храмів цар спрямовував найщедріші подарунки. Проте на частину здобичі тепер могли розраховувати навіть звичайні вояки. У разі перемоги фараони охоче роздавали їм рабів і нагороджували ділянками землі.

4. Фараон Ехнатон і спроба запровадження нової релігії. Правнук Тутмоса III – фараон Аменхотеп IV – був на нього зовсім не схожим. Він майже не цікавився війнами й загарбаннями, натомість наполегливо вивчав священні рукописи та розмірковував над тим, як влаштований світ. І зрештою дійшов висновку, що насправді існує лише один-єдиний бог. Приблизно 1347 року до нашої ери фараон запровадив поклоніння Атону – богу сонячного світла, якого зображували як сонце з променями, кожен із яких закінчувався долонькою, що лагідно торкалася людей. Єгипетський володар навіть змінив власне ім’я та називав себе Ехнатоном (тобто «бажаним Атону»). Столицю держави він переніс до нового міста, що дістало назву Ахетатон (перекладається як «обрій Атона»). За кілька років вшанування усіх звичних для єгиптян богів – окрім Атона – було заборонено, а їхні храми зачинені.

Ехнатон. Статуя з пісковику (Каїрський музей)

Атон і фараон у вигляді сфінкса. Рельєф з Ахетатона (Музей Кестнера)

Таким чином, Ехнатон став чи не першим відомим нам релігійним реформатором. Деякі історики впевнені, що, запроваджуючи нове віросповідання, володар просто прагнув обмежити вплив жерців Амона, бо вважав, що вони привласнили собі забагато влади, і створити нове жрецтво, яке слухалося б лише володаря. І справді ніхто в країні не наважився відкрито заперечувати фараону.

Зміни торкнулися не лише релігії. Навіть мистецтво стало іншим. Самого володаря зображували з усіма його недоліками. До нашого часу збереглася безліч портретів дружини фараона Нефертіті та його доньок.

Нефертіті. Вапняковий бюст (Єгипетський музей у Берліні)

Проте більшість жерців і чиновників підтримували Ехнатона лише на словах. Після смерті володаря вони поступово домоглися скасування усіх його нововведень. Син фараона невдовзі змінив своє ім’я – наказавши називати його Тутанхамоном – і відновив вшанування Амона. Столицю повернули з Ахетатона до Мемфіса. Місто, яке залишили мешканці, з часом поглинула пустеля.