Читать книгу Дружина мандрівника в часі - Одрі Ніффенеґґер - Страница 7

Четвер, 7 червня 1973 року (Генрі двадцять сім і дев’ять)

Генрі: Стою через дорогу від Чиказького інституту мистецтв сонячного червневого дня 1973 року в компанії себе, дев’ятирічного. Він прибув із наступної середи, я – з 1990 року. У нас попереду цілий полудень і вечір, щоб розважитися, як забажаємо, тож ми прийшли до одного з найвеличніших музеїв мистецтва в світі, щоб навчитися шастати по кишенях.

– Може, просто розглянемо роботи? – благає Генрі. Він нервує, раніше такого ще не робив.

– Ні, ти мусиш це вміти. Як ти виживатимеш, якщо не вмітимеш красти?

– Жебракуватиму.

– Жебракувати – жахливо нудно, і тебе може загребти поліція. Тепер слухай: коли ми увійдемо всередину, я хочу, щоб ти тримався окремо від мене і вдавав, що ми незнайомі. Але далеко не відходь, щоб я міг бачити, що я роблю. Коли я щось тобі дам, то не впусти це, а хутко клади в кишеню. Домовилися?

– Думаю, так. Може, ходімо, подивимося на святого Георгія?

– Добре.

Ми переходимо Мічиґан-авеню і минаємо студентів та домогосподарок, що гріються на сонці на музейних сходах. Проходячи повз бронзових левів, Генрі торкається одного з них.

Через усе це я не надто добре почуваюся. З одного боку, навчаю себе конче необхідним навичкам виживання. Інші уроки з цієї серії включають крадіжки в магазинах, побиття людей, зламування замків, лазіння по деревах, водіння авто, дослідження вмісту сміттєвих баків та використання дивних речей, – приміром, жалюзі чи покришку від сміттєвого бака, – як зброю. З іншого боку, я псую бідолашного невинного себе-дитину. Втім, хтось мусить це зробити.

Сьогодні вхід безкоштовний, тому тут велелюдно. Ми стоїмо в черзі, проходимо у вхідні двері й повільно підіймаємося величезними центральними сходами. Входимо у Європейські галереї й рухаємося у зворотному напрямку від Нідерландів сімнадцятого століття до Іспанії п’ятнадцятого століття. Святий Георгій, як завжди, стоїть напоготові, щоб проштрикнути дракона тонким списом, поки рожево-зелена принцеса з примітною скромністю чекає на середньому плані. Я зі собою молодшим усім серцем любимо дракона-жовтопузика й завжди раді бачити, що його смертний час іще не настав.

Ми з Генрі зо п’ять хвилин стоїмо перед полотном Бернардо Мартореллі, а тоді Генрі повертається до мене. Зараз у галереї лише ми.

– Це не важко, – кажу. – Будь уважний. Шукай когось роззявкуватого. Визнач, де у нього гаманець. Більшість чоловіків носить його або в задній кишені штанів, або у внутрішній кишені піджака. В жінок шукай у сумочці за спиною. На вулиці ти можеш просто вихопити сумочку, але впевнись, що зможеш обігнати тих, хто може кинутися за тобою навздогін. Набагато спокійніше, якщо ти витягнеш гаманець, не привертаючи нічиєї уваги.

– Я бачив фільм, у якому герої тренувалися на костюмі з маленькими дзвіночками. І якщо хтось торкався костюма, тягнучи гаманець, дзвіночки дзеленчали.

– Так, я пам’ятаю цей фільм. Можеш спробувати це вдома. Тепер – за мною.

Веду Генрі з п’ятнадцятого у дев’ятнадцяте століття, і раптом ми потрапляємо у середину епохи французького імпресіонізму. Інститут мистецтв відомий своєю колекцією імпресіонізму. Подобається це мені чи ні, та, як завжди, ці кімнати вщент заповнені людьми, які прагнуть хоч оком глипнути на «Недільний день на острові Гранд-Жатт»[20], чи «Копицю» Моне. Генрі не може бачити через голови дорослих, тому втрачає шанс помилуватися картинами, проте він у будь-якому випадку надто нервує, щоб роздивлятись їх. Оглядаю кімнату. Якась жінка схилилась над малюком, який крутиться і верещить. Напевне, йому час спати. Киваю Генрі й рушаю до неї. На її сумочці, що висить через плече поза спиною, проста застібка. Жінка цілковито зосереджена на тому, щоб змусити дитину замовкнути. Вона якраз навпроти «Мулен Руж» Тулуз-Лотрека. Вдаю, що розглядаю картину, підходжу, штовхаю її, змусивши жінку гойднутися вперед, підхоплюю її за руку. «Вибачте, даруйте, я не побачив, усе гаразд? Тут так багато людей…» Моя рука в її сумочці, вона розгублена, у неї темні очі, довге волосся, великі груди, вона й досі намагається скинути вагу, яку набрала під час вагітності. Перехоплюю її погляд, коли знаходжу гаманець, і поки вибачаюся, він переходить у рукав мого піджака. Ковзаю по ній очима, усміхаюся, повертаюся, йду, оглядаючись через плече. Вона піднімає хлопчика і трохи розчаровано дивиться мені вслід. Усміхаюся і йду, йду. Спускаюся сходами до Молодіжного відділу музею, Генрі йде за мною. Ми зустрічаємося біля чоловічого туалету.

– Якось дивно, – каже Генрі. – Чому вона так дивилася на тебе?

– Вона самотня, – м’яко пояснюю. – Можливо, її чоловік рідко буває поруч.

Втискаємось у кабінку, я відкриваю гаманець. Її звати Деніз Радкі. Вона живе у Вілла-Парку, Іллінойс. Вона – працівниця музею і випускниця університету Рузвельта. Із собою мала двадцять два долари та копійки. Мовчки показую все це Генрі, кладу в гаманець, як було, і віддаю йому. Ми виходимо з кабінки, з туалету, прямуємо до вхідних дверей музею.

– Віддай охоронцю. Скажеш, що знайшов на підлозі.

– Чому?

– Він нам не потрібний. Я просто показував тобі, як це робиться.

Генрі біжить до охоронця – чорношкірої жінки в літах, яка всміхається і злегка обіймає Генрі. Він неспішно вертається, і ми йдемо на невеликій відстані одне від одного. Я йду попереду, довгим темним коридором, у якому через деякий час розмістять виставку декоративного мистецтва, і який вестиме до ще не існуючого крила музею, а поки що завішаний плакатами. Шукаю потенційну жертву, і просто переді мною – ідеальна ілюстрація мрій кишенькового злодія. Низький, опецькуватий, засмаглий, у бейсболці, поліестрових шортах та світло-блакитній сорочці з короткими рукавами, здавалося, він просто не туди звернув, йдучи з Ріґлі-Філд[21]. Він розповідає своїй непримітній дівчині про Вінсента Ван Гога.

– І от він відрізає своє вухо і віддає своїй дівчині, – а тобі б сподобався такий дарунок, га? Вухо! Отак. От його й запхали в дурку.

Щодо нього в мене жодних сумнівів. Він поволі проходжається, верзе дурниці, у блаженному невіданні, а з лівої задньої кишені штанів випирає гаманець. Живіт у нього великий, а от заду майже немає, і гаманець аж благає мене витягти його. Неквапливо простую за чоловіком. Генрі чудово бачить, як майстерно я просовую великий і вказівний пальці в кишеню жертви й витагаю гаманець. Вони й далі рухаються вперед, я ж відступаю, передаю Генрі гаманець, і поки він засовує його в кишеню штанів, іду далі.

Показую Генрі й інші прийоми: як витягнути гаманець із внутрішньої нагрудної кишені піджака; як прикрити свою руку, поки вона всередині жіночої сумочки; шість способів відволікти людину, поки витягуєш її гаманець; як витягти гаманця із наплічника; як невимушено змусити людину показати, де вона тримає гроші. Він почувається більш розкуто, йому навіть починає це подобатись. Зрештою кажу:

– Гаразд. Тепер ти.

– Я не можу. – Він мовби кам’яніє.

– Звісно, можеш. Роздивись довкола. Знайди когось. – Ми у залі японських гравюр та естампів. Тут повно старих пані.

– Не тут.

– Добре. Де?

На якусь мить він замислюється.

– У ресторані.

Повільно йдемо в ресторан. Дуже чітко це пам’ятаю. Мене скував жах. Я глянув на юного себе й ще раз переконався – білий, мов стіна. Усміхаюся, бо знаю, що ж трапиться далі. Ми стоїмо в самому кінці черги у ресторан. Генрі задумливо оглядається.

Перед нами у черзі стоїть високий чоловік середнього віку в прекрасно скроєному коричневому легкому костюмі; побачити, де у нього гаманець просто неможливо. Генрі підходить до нього, тримаючи у витягнутій руці один із гаманців, які я поцупив раніше.

– Сер? Це ваш? – спокійно питає Генрі. – Він був на підлозі.

– Що? А, ні. – Чоловік перевіряє праву задню кишеню штанів, знаходить гаманець, нахиляється до Генрі, щоб краще його чути, бере в нього гаманець, відкриває. – Ого, тобі краще віднести його охороні, тут… чимало грошей.

На чоловікові окуляри з товстими скельцями, і поки він розглядає через них Генрі й звертається до хлопця, той просовує руку попід піджак чоловіка й цупить гаманець. Оскільки на Генрі футболка з коротким рукавом, я проходжу поруч, і він передає гаманця мені. Високий худий чоловік у коричневому костюмі вказує на сходи, пояснюючи Генрі, як повернути гаманець. Генрі неспішно йде у напрямку, вказаному чоловіком, я простую за ним, обганяю і веду через музей до виходу, повз охоронців на Мічиґан-авеню і в південному напрямку. Відтак, підсміюючись, як одержимі, ми опиняємось у «Мистецькому кафе», де смакуємо молочні коктейлі та смажену картоплю, витративши трохи незаконно здобутого добра. Опісля викидаємо усі гаманці в якусь поштову скриньку, вже без готівки, і я винаймаю нам кімнату в «Палмер-гаузі».

– Ну? – питаю, сидячи на краю ванни і спостерігаючи, як Генрі чистить зуби.

– О у? – відповідає Генрі з повним ротом зубної пасти.

– Що думаєш?

Він спльовує.

– Щодо чого?

– Кишенькових крадіжок.

Генрі дивиться на мене із дзеркала.

– Нормально. – Він повертається і дивиться просто на мене. – Я впорався!

На його обличчі широка посмішка.

– Ти чудово впорався.

– Так! – Посмішка згасає. – Генрі, мені не подобається подорожувати часом самому. З тобою краще. Ти не міг би завжди бути зі мною?

Він стоїть спиною до мене, проте ми дивимось одне на одного через дзеркало. Бідолашний маленький я: у цьому віці в мене худа спина, а лопатки випирають, наче зачатки крил. Він повертається, чекаючи на відповідь, і я знаю, що мушу сказати йому – собі. Підходжу, лагідно повертаю його й ставлю поруч, і от ми пліч-о-пліч, на рівні голів, обличчям до дзеркала.

– Дивись.

Ми вивчаємо власне відображення, яке подвоюється у розкішному, багато прикрашеному золотом дзеркалі ванної кімнати «Палмер-гаузу». Те ж саме темно-коричневе волосся, ідентичні темні вузькі очі з колами від утоми. Кидаємо одне одному ті ж самі репліки. Я вищий, мускулистіший і поголений. Він – стрункий, незграбний, кістлявий. Забравши собі з чола волосся, показую шрам, який отримав під час аварії. Підсвідомо він копіює мій жест, торкаючись того ж шраму на власному лобі.

– Такий же, як у мене, – каже здивовано. – Звідки він у тебе?

– Звідти, звідки й у тебе. Він – такий самий. Ми ж однакові.

Момент просвітлення. Я не розумів, а тоді дійшло, от так просто. Дивлюся, як це відбувається. Хочу бути обома нами одночасно, відчути знову, як це – втратити свої межі, бачити вперше, як суміщаються майбутнє та теперішнє. Я надто звик до цього, мені так зручно, і я залишаюсь осторонь, пригадуючи своє здивування у дев’ятирічному віці, коли я раптом побачив і зрозумів, що мій друг, порадник, брат – це я. Я, лише я. Повна самотність.

– Ти – це я.

– У старшому віці.

– Але… як же інші?

– Інші мандрівники часом?

Він киває.

– Я не знаю, чи вони існують. Тобто інших я ще не стрічав.

У кутику його лівого ока збираються сльози. Коли я був маленьким, то уявляв цілу спілку мандрівників у часі, у якій Генрі – мій учитель – був посланцем, якого відрядили, щоб у подальшому я приєднався до цього чималого товариства. Я й досі почуваюся вигнанцем, останнім членом колись численного виду. Це наче Робінзон Крузо виявив характерний відбиток ступні на пляжі, а потім усвідомив, що то його власний слід. І от інший я, маленький, як листочок і прозорий, мов вода, починає плакати. Пригортаю його, пригортаю себе і довго не відпускаю.

Пізніше ми замовляємо у номер гарячий шоколад і дивимося Джоні Карсона. Генрі засинає при ввімкнутому світлі. Коли шоу закінчується, обертаюсь, а його нема: повернувся у мою стару кімнату в татовій квартирі, стоїть сонний, спантеличений біля свого старенького ліжка і з радістю падає у нього. Вимикаю телевізор і настільну лампу. Вуличний шум 1973 року вривається у відчинене вікно. Лежу на твердому готельному ліжку, спустошений, самотній. Я й досі не розумію.

Неділя, 10 грудня 1978 року (Генрі п’ятнадцять і п’ятнадцять)

Генрі: Я у своїй спальні разом зі собою – він прийшов із березня наступного року. Ми робимо те, чим частенько займаємося на самоті, коли надворі холодно. Ми обидва вже пройшли період статевого дозрівання, але ще не мали можливості спробувати близькості зі справжніми дівчатами. Думаю, більшість людей також займалися б цим, якби мали таку можливість. Проте, ні-ні, я зовсім не гей.

Пізній недільний ранок. Чую передзвін, що долинає від церкви святого Йосипа. Учора тато прийшов додому пізно ввечері, гадаю, після концерту він зависав у барі «Скарбівня»; він був настільки п’яний, що впав на сходах, і мені довелося тягнути його до квартири й укладати в ліжко. Батько кашляє, чую, як він вовтузиться на кухні.

Інший я, здається, нервує. Він дивиться на двері.

– Що? – запитую у нього.

– Нічого, – відказує він.

Підводжусь і перевіряю замок.

– Ні, – каже він. Здається, йому важко дається це слово.

– Чого ти? – відповідаю я.

Чую важкі батькові кроки просто під дверима.

– Генрі? – кличе він, і ручка дверей повільно повертається. Нараз я розумію, що ненавмисно відімкнув двері, Генрі кидається до них, але надто пізно: тато засовує голову, а там ми, in flagrante delicto[22].

– Ой! – вигукує батько. Його очі широко відкриті, почувається він відразливо. – Боже, Генрі.

– Батько гримає дверима, чую, як він повертається у свою кімнату. Натягуючи джинси та футболку, докірливо глипаю на себе. Йду коридором до татової спальні. Двері зачинені. Стукаю. Відповіді немає. Чекаю.

– Тату?

Тиша. Відчиняю двері й стаю у проході.

– Тату?

Він сидить на ліжку, спиною до мене. Якийсь час стою на порозі, не в змозі змусити себе увійти до кімнати, а він і далі непорушно сидить. Нарешті зачиняю двері й повертаюсь у свою кімнату.

– У цьому повністю твоя провина, – суворо кажу собі.

Він надягнув джинси й сидить на кріслі, обхопивши голову руками.

– Ти ж знав, ти знав, що станеться, і не промовив ні слова. Де твоє відчуття самозбереження? Що в біса з тобою таке? Який сенс знати майбутнє, якщо не можна захистити себе, принаймні від таких неприємних принизливих сцен?

– Стули писок, – хрипить Генрі. – Просто стули писок.

– І не подумаю! – починаю кричати. – Адже тобі треба було лише сказати…

– Слухай. – Він приречено дивиться на мене. – Це було наче… як той день на ковзанці.

– От дідько!

Кілька років тому в Індіан-Гед-Парку я бачив, як маленькій дівчинці влучили в голову хокейною шайбою. Це було жахливо. Пізніше я дізнався, що вона померла в лікарні. А тоді почав знову і знову повертатися у той день. Я хотів попередити її маму, та не міг. Я кричав: «Ні, заберіть її додому, не відпускайте її на лід, заберіть її, вона пораниться, вона помре!» Втім, розумів, що слова звучать лише в моїй голові, а все відбувалося, як і раніше.

– Ти говориш про зміну майбутнього, – каже Генрі. – Але для мене це минуле. Й наскільки я можу сказати, тут нічого не вдієш. Тобто я спробував, і саме тому це сталося. Якби я не сказав дещо, ти б не піднявся…

– То навіщо ти це сказав?

– Тому. І ти скажеш, просто зажди. – Він знизує плечима. – Це, як із мамою. Нещасний випадок. Immer wieder[23]. Завжди знову, завжди те саме.

– Вільний вибір?

Він підводиться, підходить до вікна і зупиняється, оглядаючи задній двір Татингерів.

– Якось я говорив із собою з 1992 року. Він сказав дещо цікаве. Він вважає, що вільний вибір існує, коли ти у власному, теперішньому часі. У минулому ми можемо робити лише те, що вже робили, і можемо бути тільки там, де вже були.

– Але ж де б я не був, там моє теперішнє. Хіба я не можу вирішувати?

– Ні. Очевидно, ні.

– А він щось казав про майбутнє?

– Розберімося. Ти потрапляєш у майбутнє, робиш там щось і повертаєшся в теперішнє. Тоді те, що ти зробив, – частина твого минулого. Отже, це також напевне невідворотне.

Відчуваю дивну суміш волі та відчаю. Пітнію; він відчиняє вікно, і холодні потоки повітря наповнюють кімнату.

– Але тоді я не відповідаю за те, що роблю, якщо я не в теперішньому.

– Нарешті, – усміхається він.

– І все вже сталося.

– Здається, саме так. – Він проводить рукою по обличчю, і я помічаю, що він уже може голитися. – Але він сказав, що потрібно поводитися, наче маєш свободу вибору, наче відповідаєш за власні дії.

– Чому? Яке це має значення?

– Напевне, якщо так не поводитися, все стане гірше. Невтішно.

– Він знає це з власного досвіду?

– Так.

– То що трапиться по тому?

– Тато ігноруватиме тебе три тижні. І ще, – він махає рукою в бік ліжка, – маємо припинити такі зустрічі.

– Добре, без проблем, – видихаю. – Ще щось?

– Вівіан Теска.

Вівіан – дівчина з уроку геометрії, яку я хочу, втім, поки жодного слова їй не сказав.

– Завтра після уроку підійди до неї й запроси кудись.

– Я її навіть не знаю.

– Довірся мені. – Він так самовдоволено посміхається, що я замислююсь: а чому маю йому довіряти? Втім, таки хочу вірити йому.

– Гаразд.

– Мушу йти. Гроші, будь ласка. – Неохоче простягаю двадцять доларів. – Ще.

Даю йому ще одну двадцятку.

– Це все, що в мене є.

– Добре.

Він одягається, забираючи той одяг, який я не проти більше ніколи не побачити.

– А куртка? – протягую йому перуанський лижний светр, який я завжди ненавидів.

Він кривиться, але надягає. Ми йдемо до задніх дверей квартири. Церковні дзвони вибивають полудень.

– Бувай, – прощається моє друге «я».

– Успіхів, – відповідаю, на диво зворушений тим, як інший «я» відходить у невідоме, у холодний чиказький недільний ранок, якому він не належить. Він гупає дерев’яними східцями, а я повертаюся у тиху квартиру.

Середа, 17 листопада, вівторок, 28 вересня 1982 року (Генрі дев’ятнадцять)

Генрі: Я на задньому сидінні поліційної машини у Зіоні, штат Іллінойс. З одягу на мені лише наручники. Всередині автомобіля тхне цигарками, шкірою, потом, та ще якимось запахом, властивим лише поліційним машинам, який я не можу визначити. Запах нажаханості, напевне. Моє ліве око підпухле, а грудна клітка вкрита синцями, порізами й брудом: один із двох поліціянтів, більший, тягнув мене пустирем, повним битого скла. Поліціянти стоять біля автівки й розмовляють із сусідами, один з яких, очевидно, бачив, як я намагаюся прокрастись у жовто-білий будинок у вікторіанському стилі, перед яким ми тепер припарковані. Не знаю, в який час я потрапив. Я тут уже близько години й згаяв купу часу. Я дуже голодний. Страшенно втомлений. Маю бути на семінарі по Шекспіру доктора Кверрі, але впевнений, що вже пропустив його. Дуже шкода. Ми працюємо над «Сном літньої ночі».

Оглядаючи місцевість з поліційної машини, розумію: тут тепло, і я не в Чикаґо. Копи Чикаґо ненавидять мене, бо я постійно втікаю з-під варти, а вони не можуть зрозуміти, як. Також відмовляюся спілкуватися з ними, тому вони досі не знають, хто я і де живу. Того дня, коли вони дізнаються, – мені хана, бо є вже кілька дійсних ордерів на мій арешт: проникнення зі зламом, крадіжки в крамницях, опір при арешті, втеча з-під арешту, незаконне проникнення на територію, непристойне оголення, грабіж, und so weiter. З усього цього можна виснувати, що я надто невмілий злочинець, та насправді головна проблема в тому, що важко залишатися непримітним, коли ти голяка. Крадіжки та швидкість – мої головні козирі, тому, коли намагаюся вдертися в чийсь будинок посеред білого дня у костюмі Адама, іноді мені це не вдається. Мене вже сім разів арештовували, але поки що мені вдається зникнути до того, як вони знімають відбитки моїх пальців чи фотографують мене.

Сусіди витріщаються на мене крізь віконця машини. Мені байдуже. Мені байдуже. Це все так довго тягнеться. Курва, як я це ненавиджу! Відкидаюся на спинку сидіння й заплющую очі.

Двері машини відчиняються. Холодне повітря – мої очі різко розплющуються – на якусь мить бачу металеві ґрати, що відділяють передню частину автівки від задньої, потріскані вінілові сидіння, мої руки в наручниках, мої ноги, вкриті «гусячою шкірою», пласке небо крізь лобове скло, чорний поліцейський кашкет на приладовій панелі, папку з затискачем у руках офіцера, його червоне лице, клочкуваті сивіючі брови, складчасте підборіддя – усе переливається веселковими кольорами, мов крила метелика, і поліціянт каже: «Гей, у нього якийсь напад…» Мої зуби сильно цокотять і вмить поліційна машина зникає у мене перед очима, а я лежу навзнак на власному задньому дворі. Так. Так! Вдихаю солодке повітря вересневої ночі. Сідаю і потираю свої зап’ястя, на яких іще лишилися сліди від наручників.

Усе регочу й регочу. Знову втік! Гудіні, Просперо, дивіться, от я, – чарівник! – як і ви.

Мене нудить, блюю жовчю на хризантеми Кімі.

Субота, 14 травня 1983 року. (Клер одинадцять, майже дванадцять)

Клер: Сьогодні у мері Крістіни Геппворт день народження і всі п’ятикласниці зі школи Сент-Безіл ночують у неї вдома. У нас піца, кола і фруктовий салат на вечерю, і місіс Геппворт спекла великий торт у формі голови єдинорога, з написом «З днем народження, Мері Крістіно!» у червоній глазурі; ми співаємо, й Мері Крістіна задуває усі дванадцять свічок за один раз. Гадаю, я знаю, що вона загадала; думаю, вона загадала більше не рости. У будь-якому разі, на її місці я б загадала саме це. Мері Крістіна – найвища дівчинка у нашому класі. Її зріст – п’ять футів дев’ять дюймів. Її мама трохи нижча за неї, але її тато дуже, дуже високий. Якось Гелен спитала про нього Мері Крістіну, і та відповіла, що він має шість футів сім дюймів. Вона – єдина дівчинка у сім’ї, а всі її брати старші, уже голяться і також дуже високі. Вони зумисне не помічають нас і їдять багато торта, а Петті та Рут спеціально починають хихотіти, коли хлопці до нас підходять. Мері Крістіна розгортає дарунки. Я подарувала їй зелений светр із в’язаним комірцем від Лори Ешлі, такий самий як і мій блакитний, який їй так подобався. Після вечері ми дивилися на відео «Пастку для батьків», а сімейство Геппворт крутилося неподалік, спостерігаючи за нами, поки всі ми по черзі надягли піжами у ванній кімнаті на другому поверсі. Відтак ми пішли до кімнати Мері Крістіни, повністю рожевої, навіть килим, що вкривав усю підлогу, був такого ж кольору. Тут відчуваєш, що батьки Мері Крістіни й справді були раді після усіх цих братів мати дівчинку. Всі ми принесли зі собою спальні мішки, проте скинули їх на купу біля стіни, а самі повмощувалися на ліжко Мері Кристини й на підлогу. Ненсі має пляшку м’ятного шнапсу, і ми всі п’ємо по трішки. Смак – жахливий, я почуваюся, мовби грудну клітку змастили бальзамом «Зірочка». Ми граємо в «Правду чи бажання». Рут загадує, щоб Венді пробігла коридором без верхньої частини піжами. Венді питає Френсі, який розмір ліфчика у Лексі, сімнадцятирічної сестри Френсі. (Відповідь: 38D.) Френсі питає Гейл, що та робила з Майклом Платтнером минулої суботи в «Дейрі Квін». (Відповідь: їли морозиво. Ага, знаємо.) Через якийсь час нам набридає «Правда чи бажання», здебільшого через те, що важко загадати хороші бажання, які ми справді виконаємо, і тому що всі ми чудово все знаємо одна про одну, оскільки ми разом вчимося ще від садочка. Мері Крістіна пропонує: «Випробуймо дошку для спіритичних сеансів». Ми всі погоджуємося, тому що це її вечірка і спіритична дошка – це круто. Вона витягує дошку з шафи. Коробка пом’ята, а на тій пластиковій штучці, що показує букви, загубилося пластикове віконечко. Якось Генрі розповідав мені, що він ходив на спіритичний сеанс, і у медіума тріснув апендицит під час сеансу, й вони мусили викликати «швидку». Біля дошки достатньо місця лише для двох людей, тому першими йдуть Мері Крістіна та Гелен. Правило таке: потрібно вголос запитати про те, що тебе цікавить, інакше нічого не вийде. Обидві дівчини кладуть пальці на планшетку. Гелен дивиться на Мері Крістіну, яка вагається. Ненсі підказує: «Спитай про Боббі», тому Мері Крістіна питає: «Я подобаюся Боббі Дакслеру?» Усі хихотять. Відповідь заперечна, але дошка показує «так» за допомогою легких підштовхувань Гелен. Мері Крістіна так широко усміхається, що я бачу брекети на її зубах, верхніх і нижніх. Гелен запитує, чи подобається вона комусь із хлопців. Планшетка крутиться по дошці якусь мить і зупиняється на Д, Е, Й, В. «Девід Ганлі?» – запитує Петті, й усі голосно сміються. Дейв – єдиний темношкірий у нашому класі. Він дуже сором’язливий, маленький і добре знає математику. «Може, він допоможе тобі ділити у стовпчик?» – каже Лаура, теж дуже сором’язлива. Гелен сміється. Математика для неї – катастрофа. «А тепер Клер. Спробуйте з Рут». Ми займаємо місця Гелен і Мері Крістіни. Рут дивиться на мене, а я знизую плечима. «Я не знаю, про що запитувати», – промовляю. Всі гиготять; скільки ж тут можливих варіантів? Але я стільки всього хочу знати. Чи з мамою все буде добре? Чому сьогодні вранці тато кричав на Ету? Чи Генрі справжній? Куди Марк заховав моє домашнє завдання з французької мови? Рут питає: «Яким хлопцям подобається Клер?» Я гнівно дивлюся на неї, але вона просто посміхається. «Хіба тобі не цікаво?» – «Ні», – відповідаю, та все ж кладу пальці на білий пластик. Рут також кладе свої пальці, однак нічого не рухається. Ми обидві дуже легко торкаємося планшетки, намагаючись слідувати правилам і не підштовхувати її. Відтак вона починає поволі рухатися. Кружляє, а тоді зупиняється на Г. Тоді пришвидшується. Е, Н, Р, І. «Генрі, – каже Мері Крістіна. – Хто такий Генрі?» Гелен каже: «Не знаю, та ти червонієш, Клер. Що то за Генрі?» Я просто хитаю головою, наче це і для мене таємниця. «Тепер ти, Рут». Вона питає (теж мені несподіванка), кому подобається. Дошка показує: Р, І, К. Я відчуваю, як вона підсуває планшетку. Рік – містер Мелоун, наш учитель природничих наук, який втюрився в міс Енґл, учительку англійської мови. Усі, крім Петті, регочуть; Петті також втюрилася в містера Мелоуна. Ми з Рут піднімаємося, а наші місця займають Лаура і Ненсі. Ненсі сидить до мене спиною, тому я не бачу її обличчя, коли вона запитує: «Хто такий Генрі?» Всі дивляться на мене, і стає дуже тихо. Я стежу за дошкою. Нічого. Як тільки я думаю, що в безпеці, та пластикова штучка починає рухатися. Може, просто знову напише «Генрі». Зрештою, Ненсі та Лаура нічого не знають про Генрі. Навіть я стільки про нього не знаю. З’являються літери: Ч, О, Л, О, В, І, К. Усі дивляться на мене. «Я не заміжня. Мені лише одинадцять». – «Але хто такий Генрі?» – дивується Лаура. «Я не знаю. Можливо, я ще його не зустріла». Вона киває. Всі спантеличені. Я спантеличена найбільше. Чоловік? Чоловік?

Четвер, 12 квітня 1984 року (Генрі тридцять шість, Клер дванадцять)

Генрі: Ми з Клер граємо шахи біля згаслого вогнища в лісі. Прекрасний весняний день, ліс оживає під токування птахів, які в’ють гнізда. Ми тримаємось подалі від маршруту сім’ї Клер, які вийшли прогулятися сьогодні пополудні. На якусь мить Клер замислилась над своїм ходом; я забрав її королеву три ходи тому, й вона приречена на програш, але рішуче налаштована боротися. Клер підводить погляд.

– Генрі, хто твій улюблений «бітл»?

– Джон, звичайно.

– Чому «звичайно»?

– Ну, Рінго теж нічого, але, знаєш, якийсь він понурий. А Джордж, як на мене, схожий на послідовника «Нью Ейдж».

– А що таке «Нью Ейдж»?

– Дивні релігії. Марудна й нудна музика. Жалюгідні спроби переконати себе у вищості того, що пов’язане з індіанцями. Альтернативна медицина.

– Але ж традиційна медицина тобі не подобається.

– Це тому, що лікарі завжди намагаються переконати мене в тому, що я божевільний. Якби я зламав руку, то був би ухильником західної медицини.

– А як щодо Пола?

– Пол для дівчат.

Клер сором’язливо всміхається.

– Пол мені найбільше подобається.

– То ти ж дівчинка.

– А чому Пол для дівчат?

«Проявляй обережність», – кажу собі.

– Тут така штука: Пол, він – милий «бітл», знаєш?

– Хіба це погано?

– Ні, зовсім ні. Але хлопці цікавіші, коли вони круті, а Джон – крутий «бітл».

– Але ж він помер.

Сміюся.

– Можна залишатися крутим навіть будучи мертвим. Фактично це набагато легше, бо ти не зістаришся, не потовстішаєш і не полисієш.

Клер мугикає початок пісні «Коли мені буде 64». Вона пересуває свою туру на п’ять клітинок уперед. Я можу поставити їй мат, але звертаю на це її увагу, й вона поспіхом забирає туру на попереднє місце.

– То чому тобі подобається Пол? – питаю її. Я саме вчасно піднімаю очі, щоб помітити, як сильно вона вкрилася рум’янцем.

– Він такий… красивий, – каже Клер.

Щось у тому, як вона це каже, змушує мене дивно почуватися. Вивчаю шахову дошку і раптом розумію, що Клер може поставити мені мат, якщо зніме мого слона своїм конем. Роздумую, чи сказати їй про це. От якби Клер була трохи молодшою – сказав би. Дванадцять – той вік, коли треба самій про себе подбати. Клер замріяно дивиться на дошку. І тут у мене сяйнула думка, що я ревную. О Ісусе. Не можу повірити, що ревную до якоїсь рок-зірки, дивака-мультимільйонера, який Клер у батьки годиться.

– Гм, – озиваюсь.

Клер дивиться на мене, пустотливо всміхаючись.

– А тобі хто подобається?

«Ти», – думаю, та вголос не промовляю.

– Тобто коли я був у твоєму віці?

– Так. А коли ти був у моєму віці?

Зважую значущість та потенціал цієї цінної інформації, перед тим як скупо видаю:

– Я був твого віку в 1975 році. Я старший за тебе на вісім років.

– То тобі зараз двадцять?

– Ні, мені тридцять шість. За віком можу бути твоїм батьком.

Клер насуплює брови: з математикою вона не товаришує.

– Але якщо тобі було дванадцять у 1975-му…

– Пробач, правду кажеш. Я про те, що насправді мені тридцять шість, але десь там, – махаю рукою в напрямку півдня, – мені двадцять. У справжньому часі.

Клер намагається перетравити це.

– То тебе – два?

– Не зовсім. Я завжди один, але коли подорожую у часі, інколи потрапляю туди, де я вже є, і тоді можна сказати, що нас двоє. Чи більше.

– А чому я тебе більше, ніж одного, ніколи не бачила?

– Побачиш. Коли ми зустрінемося в моєму теперішньому, це траплятиметься досить часто.

Частіше, ніж хотів би, Клер.

– То хто ж тобі подобався у 1975 році?

– Насправді ніхто. У дванадцять років я думав про інші речі. Але коли мені виповнилося тринадцять, я по-справжньому втюрився у Петті Герст.

Здається, Клер роздратована.

– Дівчина з твоєї школи?

Сміюся.

– Ні. То була багата каліфорнійська студентка, яку викрали ті жахливі терористи з лівими переконаннями і змушували її грабувати банки. Декілька місяців її щовечора показували у новинах.

– Що з нею сталося? Чому вона тобі подобалася?

– Пізніше її відпустили, вона вийшла заміж, народила дітей; тепер вона – багата каліфорнійська леді. Чому вона мені подобалася? Навіть не знаю. Знаєш, це безглуздо. Гадаю, я розумів, як саме вона почувалася, коли її забрали і змушували робити те, що вона не хотіла, і ще здавалося, що їй це наче й подобалося.

– Ти робиш те, що тобі не подобається?

– Аякже. Постійно. – Моя ліва нога затерпла, піднімаюсь і трясу нею, допоки нога не починає пощипувати. – Я ж не завжди опиняюся цілий і неушкоджений з тобою, Клер. Досить часто я потрапляю у місця, де мушу красти одяг та їжу.

– Справді? – Вона насуплює обличчя й тоді бачить свій хід, робить його і тріумфально дивиться на мене. – Мат!

– Ого! Браво! – вітаю її. – Ти – королева шахів du jour[24].

– Так, – каже Клер, сяючи з гордощів. Вона починає розставляти фігури у початкові позиції. – Ще раз?

Вдаю, що дивлюся на неіснуючий годинник.

– Авжеж. – Знову сідаю. – Ти зголодніла?

Ми тут уже кілька годин і запаси вичерпалися. У нас лишились тільки крихти в пачці з-під чипсів «Дорітос».

– Ага. – Клер тримає за спиною два пішаки; торкаюсь її правого ліктя, вона показує мені білого пішака. Роблю стандартний перший хід: пішак королеви на d4. Вона стандартно відповідає на мій стандартний хід: пішак королеви на d4. Наступні десять ходів ми робимо доволі швидко, з помірними втратами, а тоді Клер якийсь час сидить, замислившись над дошкою. Вона завжди експериментує, завжди пробує coup d’éclat[25].

– А хто тобі подобається тепер? – запитує вона, не піднімаючи голови.

– Ти маєш на увазі у двадцять років? Чи у тридцять шість?

– І тоді, і тоді.

Намагаюся згадати себе двадцятирічного. Розпливчасті образи жінок, грудей, ніг, шкіри, волосся. Усі пригоди сплуталися, й жіночі обличчя не збігаються з їхніми іменами. В двадцять років я був зайнятий, але жалюгідний.

– У двадцять – нічого особливого. Ніхто не спадає на думку.

– А в тридцять шість?

Уважно вдивляюся в Клер. Дванадцять – ще зарано? Впевнений, що це надто рано. Краще фантазувати про вродливого, недосяжного і безпечного Пола Мак-Картні, ніж мати справу з диваком, який мандрує у часі, Генрі. Та все-таки, чому вона питає?

– Генрі?

– Що?

– Ти одружений?

– Так, – визнаю неохоче.

– З ким?

– З дуже красивою, терплячою, талановитою, розумною жінкою.

Її обличчя спохмурніло.

– А. – Вона бере в руки мого білого слона, якого побила кілька ходів тому, і крутить його на землі, мов дзиґу. – Це добре.

Здається, ця новина вивела її з рівноваги.

– У чому річ?

– Пусте. – Клер ходить королевою з e2 на b5. – Шах.

Ходжу конем, щоб захистити короля.

– А я заміжня? – допитується Клер.

Стрічаюсь з її очима.

– Сьогодні ти випробовуєш свою удачу.

– А чому би ні?

– А що, ти й так ніколи нічого мені не розповідаєш. Давай, Генрі, скажи, чи я залишуся старою дівою?

– Ти станеш монашкою, – дражню її.

Клер здригається.

– Та ну! Сподіваюся, що ні. – Вона забирає мого пішака турою. – А як ти познайомився зі своєю дружиною?

– Пробач, ця інформація надзвичайно секретна. – Я б’ю її туру королевою.

Клер скривила гримасу.

– Ай. А ти тоді подорожував у часі? Коли ви зустрілися?

– Я займався своїми справами.

Клер зітхає. Вона знімає ще одного пішака своєю турою. У мене вичерпується запас пішаків. Ходжу слоном королеви на f4.

– Так несправедливо, що ти знаєш про мене все, але ніколи нічого не розповідаєш мені про себе.

– Твоя правда. Це нечесно. – Намагаюся здаватися послужливим та сповненим каяття.

– Я про те, що Рут, Гелен, Меґан та Лаура розповідають мені усе, і я їм усе кажу.

– Усе?

– Так. Ну, про тебе я не розповідаю.

– Справді? А чому?

Здається, Клер намагається оборонятися.

– Ти – таємниця. Вони і так би не повірили мені. – Своїм конем вона заганяє мого слона у пастку і хитро мені посміхається. Споглядаю дошку, намагаючись знайти спосіб зняти її коня, чи забрати мого слона. Для білих ситуація вкрай напружена.

– Генрі, ти справжній?

Я трохи розгубився.

– Так. А яким ще я можу бути?

– Ну, не знаю. Примарним?

– Я звичайна людина, Клер.

– Доведи.

– Як?

– Не знаю.

– Слухай, я думаю, ти теж не доведеш, що справжня, Клер.

– Звичайно, доведу.

– Як?

– Я така ж, як інші люди.

– Але я теж такий же, як і інші. – Дивно, що Клер порушила цю тему. У 1999 році щодо цього ж питання ми з лікарем Кендріком втяглися у філософську позиційну війну. Кендрік переконаний, що я – передвісник нового виду людини, що відрізняється від теперішнього люду, як кроманьйонець від свого сусіда неандертальця. Я стверджую, що я – просто збій програми; нездатність мати дітей доводить, що я не можу бути відсутньою ланкою. Ми обурено цитуємо один одному К’єркегора та Гайдеггера. Тим часом Клер теж ставиться до мене з недовірою.

– Люди не з’являються і зникають так, як ти. Ти – наче Чеширський кіт.

– Ти натякаєш, що я – вигаданий персонаж?

Нарешті визначився з ходом: тура на а3. Тепер вона може забрати мого слона, та в результаті втратить королеву. За якусь мить вона розуміє це, і показує мені язика. Її язик неприємного помаранчевого відтінку від усіх тих чіпсів «Дорітос», які вона з’їла.

– Це змушує мене роздумувати про казки. Я маю на увазі, якщо ти – справжній, то чому казки не можуть бути реальними історіями? – Клер підводиться, все ще задумливо дивлячись на дошку, і трохи підтанцьовує, наче в неї загорілися штани. – Гадаю, земля стає дедалі твердішою, мої сідниці заніміли.

– Можливо, казки реальні. Або деякі моменти в них відбувалися насправді, а потім люди просто додумали дещо, знаєш?

– Наприклад, Білосніжка була у комі?

– І Спляча Красуня також.

– А Джек Бобове Стебло насправді був чудовим садівником.

– А Ной – старий дивак, що жив у плавучому будинку з купою котів.

Клер витріщається на мене.

– Ной з Біблії. Це не казка.

– А. Так. Вибач.

Я дуже зголоднів. У будь-яку мить Нел кликатиме дзвіночком на вечерю, і Клер буде змушена піти. Вона повертається за свою половину дошки. Коли Клер починає будувати пірамідку з переможних фігур, бачу, що інтерес до гри вона втратила.

– Ти ще не довів, що справжній, – каже дівчина.

– Ти теж.

– А ти сумніваєшся, що я справжня? – здивовано питає вона.

– Можливо, ти мені снишся. Може, я снюсь тобі. Можливо, ми існуємо в снах одне одного й кожного ранку, коли прокидаємося, все забуваємо?

Клер насуплюється і робить рух рукою, ніби хоче відкинути цю дивну ідею.

– Ущипни мене, – просить вона.

Нахиляюся і злегка щипаю її за руку.

– Міцніше!

Знову щипаю, так сильно, що залишаються білі та червоні сліди, які кілька секунд тримаються, а потім зникають.

– Тобі не здається, що я би прокинулася, якби спала? У всякому разі, я не почуваюся сплячою.

– Ну, я не почуваюся примарою. Або вигаданим персонажем.

– Звідки ти знаєш? Тобто якби я створила тебе, то не хотіла б, щоб ти це знав. Я просто не сказала б тобі, так?

Здивовано підіймаю брови.

– Може, Бог просто створив нас і Він не каже нам.

– Не кажи так! – викрикує Клер. – Крім того, ти ж не віриш у Бога. Правда?

Знизую плечима і змінюю тему.

– Я ж реальніший, ніж Пол Маккартні.

Здається, Клер стурбована. Вона складає фігури в коробку, акуратно розділивши білі та чорні.

– Багато кому відомо про Пола Маккартні, а про тебе знаю лише я.

– Але мене ти зустріла, а його – ні.

– Моя мама була на концерті «Бітлз».

Вона закриває кришку шахової дошки й простягається на землі, дивлячись на балдахін із молоденького листя.

– Це було на чиказькому бейсбольному стадіоні Коміскі-парк восьмого серпня 1965 року.

Тицяю пальцем у її живіт, вона згортається, мов їжак, хихикаючи. Після перерви на лоскотання та борсання, лежимо на землі, обхопивши руками свої животи; Клер запитує:

– А твоя дружина теж мандрує у часі?

– Ні. Слава богу.

– Чому «слава богу»? Гадаю, це було б цікаво. Ви могли б подорожувати разом.

– Одного мандрівника на сім’ю більш ніж достатньо. Це небезпечно, Клер.

– Вона хвилюється за тебе?

– Так, – ніжно відповідаю. – Хвилюється.

Цікаво, що Клер робить зараз, у 1999-му. Можливо, ще спить. Може, навіть не знає, що я зник.

– Ти кохаєш її?

– Дуже, – шепочу.

Ми тихо лежимо поруч, спостерігаючи за птахами, небом, деревами, що гойдаються над нами. Чую приглушене сопіння і, глянувши на Клер, вражено помічаю, як сльози течуть її лицем до вух. Сідаю, нахиляюся над нею.

– Що трапилося, Клер? – Вона просто хитає головою і стискає губи. Голублю її волосся, саджу її та притуляю до себе. Вона дитина, хоча з іншого боку, уже й ні.

– Що не так?

Вона так тихо відповідає, що я змушений просити її повторити:

– Просто я подумала, що, можливо, ти одружений зі мною.

Середа, 27 червня 1984 року (Клер тринадцять)

Клер: Стою у лузі. Кінець червня, пізній полудень. Через кілька хвилин треба буде вмиватися перед вечерею. Температура спадає. Ще десять хвилин тому небо було мідно-блакитним, над лугом стояла нещадна спека, все мовби викривилось під великим скляним ковпаком; під нестерпний гул комашиного хору спека поглинає решту звуків. Сиджу на крихітному місточку, спостерігаю за водомірками, що ковзають поверхнею спокійного невеличкого ставка, і думаю про Генрі. Сьогодні Генрі не буде. Наступна зустріч – через двадцять два дні. Зараз стало прохолодніше. Генрі спантеличує мене. Практично все своє життя я не сприймала Генрі як щось особливе. Тобто хоча Генрі – таємниця і тому це автоматично захопливо, Генрі ще й диво, бо мені тільки недавно відкрилося, що більшість дівчат не мають такого Генрі або просто всі мовчать про це. Підхоплюється вітер, шелестить висока трава, і коли заплющую очі, здається, мовби шумить море (якого я ніколи не бачила, хіба по телевізору). Коли розплющую очі – небо жовте, а потім зелене. Генрі каже, він приходить з майбутнього. Маленькою я не робила з цього проблему, бо не мала жодного уявлення, що це могло означати. Тепер мені цікаво, чи це означає, що майбутнє – місце, куди можна піти; тобто потрапити туди іншим шляхом, а не просто дорослішаючи. Цікаво, чи може Генрі взяти мене в майбутнє? Ліси почорніли, дерева хиляться з боку в бік, згинаються. Стихає гул комах, вітер згладжує все, вилягає трава, скриплять і стогнуть дерева. Боюся майбутнього; воно – мовби велика скриня, наповнена таємницями, чекає на мене. Генрі каже, що знає мене в майбутньому. Величезні чорні хмари з’являються з-за дерев. Вони так раптово зринають, що я починаю сміятися, бо вони нагадують ляльок-маріонеток, що, крутячись, усе ближче й ближче наближаються до мене; от уже чути затяжний низький гуркіт грому. Раптом усвідомлюю, що стою посеред лугу, де все аж пригнулося до землі, тож лягаю, сподіваючись, що залишусь не помічена грозою, яка неминуче починає вирувати. Лежу на спині, дивлячись угору, коли з неба полилася вода. Мій одяг умить намокає, і я раптом відчуваю, що Генрі тут; жадаю, щоб він був тут, пригорнув мене, й одночасно мені здається, що Генрі – дощ, а я одна, і я хочу його.

Неділя, 23 вересня 1984 року (Генрі тридцять п’ять, Клер тринадцять)

Генрі: Я на галявині, у долині. Ще досвіток, якраз перед світанням. Пізнє літо, всі квіти і трави сягають моїх грудей. Холодно. Я один. Блукаю посеред трав і знаходжу коробку з одягом. Відкриваю її, там сині джинси, біла оксфордська сорочка та шльопанці. Раніше цього одягу я не бачив, тому поняття не маю, в якому часі тепер. Клер також лишила мені чим перекусити: бутерброд з арахісовим маслом і желе, ретельно загорнутий в алюмінієву фольгу, яблуко та пакетик чіпсів «Джей». Може, це один зі шкільних обідів Клер. Схиляюся до того, що нині кінець сімдесятих або початок вісімдесятих. Сідаю на камінь, їм і почуваюся набагато краще. Сонце встає. Весь луг блакитний, відтак помаранчевий, рожевий, тіні видовжуються, скоро настає день. Жодного сліду Клер. Заповзаю на кілька футів у зарості, згортаюся калачиком на землі, хоча вона й мокра від роси, і засинаю.

Коли прокидаюся, сонце вже вище, а поруч зі мною сидить Клер і читає книжку. Вона усміхається мені й каже:

– Підйом! Птахи співають, жаби квакають, час уставати!

Стогну й протираю очі.

– Привіт, Клер. Яке сьогодні число?

– Неділя, двадцять третє вересня 1984 року.

Клер тринадцять. Дивний і важкий вік, хоч це не настільки складно, як те, крізь що ми проходимо у моєму теперішньому. Сідаю й позіхаю.

– Клер, якщо я гарно попрохаю, ти підеш у будинок і винесеш мені потай горнятко кави?

– Кави? – Клер каже це так, ніби ніколи не чула про цей напій.

Доросла Клер така ж кавоманка, як і я. Вона прораховує можливість здійснення прохання.

– Ну, будь ласка?

– Добре, я спробую. – Вона поволі підводиться. Цього року Клер різко підросла. За рік вона виросла на п’ять дюймів і ще не звикла до свого нового тіла. Груди, ноги, стегна – все змінилося. Намагаюся не думати про це, дивлячись, як вона йде стежкою додому. Кидаю погляд на книгу, яку вона читала. Один із романів Дороті Сайерс, якого я не читав.

Поки Клер повернулася, я вже на тридцять третій сторінці. Вона принесла термос, горнятка, покривало та кілька пампухів. Від літнього сонця у Клер веснянкуватий ніс, і я мушу стримуватись, щоб не запустити свої долоні в її вигоріле волосся, яке спадає їй на руки, поки вона розправляє покривало.

– Благослови тебе Господь. – Беру термос, наче у ньому святі дари.

Ми сідаємо на покривало. Скидаю шльопанці, наливаю горнятко кави й роблю ковток. Надзвичайно міцна і гірка.

– Трясця! Це ж ракетне паливо, Клер.

– Занадто міцна?

Вона здається трохи пригніченою, тож поспішаю похвалити її.

– Ну, мабуть, кава не буває надто міцною, але ця таки досить міцна. Хоча мені подобається. Це ти готувала?

– Ага. Я ще ніколи не готувала каву, мені завадив Марк, він зайшов і чіплявся до мене, тому я напевне зробила щось не те.

– Та ні, нормально. – Дмухаю на каву і залпом випиваю. Мені одразу ж кращає. Наливаю ще одне горнятко.

Клер бере у мене термос. Наливає собі на денце кави й обережно пробує.

– Фу, – кривиться. – Яка гидота. Вона й справді така на смак?

– Ну, зазвичай вона менш нещадна. Ти любиш каву з великою кількістю вершків та цукром.

Клер виливає залишки своєї кави на галявину й бере пампуха. Тоді каже:

– Ти перетворюєш мене на дивачку.

У мене на це немає готової відповіді, така думка ніколи не навідувалась до моєї голови.

– Е-е-е. Ні.

– Ти такий.

– Ні. – Замислююсь. – Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що я перетворю тебе на дивачку? Я нічого такого не роблю.

– Наприклад, ти кажеш мені, що я люблю каву з вершками і цукром, а я ще навіть не куштувала її. Як я дізнаюся, чи це справді мені подобається, чи подобається, бо ти сказав, що це мені подобається?

– Але Клер, це ж особистий смак. Ти в змозі зрозуміти, яку каву ти любиш, що б я там не казав. До того ж саме ти постійно не даєш мені спокою, щоб я розповів тобі про майбутнє.

– Знати майбутнє і коли мені кажуть, що я люблю, – різні речі, – відказує Клер.

– Чому? Все це залежить від свободи волі.

Клер знімає черевички і шкарпетки. Заштовхує шкарпетки в черевички й акуратно ставить їх окрай покривала. Відтак бере мої покинуті шльопанці й вирівнює їх зі своїм взуттям, ніби покривало – це татамі.

– Я гадала, що свобода волі пов’язана з гріхом.

Міркую над цим.

– Ні, – відказую, – чому свобода волі повинна обмежуватися поняттями добра чи зла? От, приміром, ти вирішила добровільно зняти взуття. Це не має жодного значення, усім байдуже, носиш ти взуття чи ні, це не гріховно чи доброчесно, це не впливає на майбутнє, але ти проявила свободу волі.

Клер знизує плечима.

– Але іноді ти щось мені кажеш, і я відчуваю, наче майбутнє вже тут, розумієш? Наче моє майбутнє відбулося в минулому, і я нічого не можу з цим вдіяти.

– Це називається детермінізм, – пояснюю. – Це мучить мене у снах.

Клер заінтригована.

– Чому?

– Ну, якщо ти відчуваєш себе затиснутою від думки, що твоє майбутнє незмінне, уяви, що відчуваю я. Я постійно зіштовхуюсь із тим, що не можу нічого змінити, навіть якщо спостерігаю за цим.

– Але Генрі, ти дещо змінюєш! Тобто ти записав той матеріал про дитину з синдромом Дауна, що я повинна дати тобі в 1991 році. І список… Якби в мене не було списку, я б ніколи не знала, коли приходити, щоб побачити тебе. Ти постійно щось змінюєш.

Усміхаюсь.

– Я можу зробити тільки те, що вже відбулося у майбутньому. Я не можу, наприклад, змінити те, що ти щойно зняла своє взуття.

Клер сміється.

– Чому тобі не байдуже, чи я зняла його, чи ні?

– Байдуже. Але навіть якби й ні, це непорушна частина історії Всесвіту, і тут я нічого не можу вдіяти.

Пригощаюся пампухом. Це «Бісмарк», мій улюблений. Глазур трохи розтанула на сонці і липне до пальців.

Клер доїдає пампух, закочує низ джинсів і сідає, схрестивши перед собою ноги. Вона шкрябає шию і роздратовано дивиться на мене.

– Тепер ти змушуєш мене незручно почуватися. Неначе кожен раз, коли я висякаюсь, стає історичною подією.

– Так і є.

Вона закочує очі.

– А що протилежне детермінізму?

– Хаос.

– О. Не думаю, що мені це подобається. А тобі?

Відкушую великий шматок «Бісмарка» і роздумую про хаос.

– Ну, навіть не знаю. У хаосі більше свободи; по суті повна свобода. Але немає сенсу. Я хочу мати свободу дій, але я також хочу, щоб мої дії щось значили.

– Але, Генрі, ти забуваєш про Бога. Чому не може бути Бог, який усьому надає сенс? – говорячи, Клер переконливо хмуриться і дивиться вдалечінь.

Закидаю останній шматок «Бісмарка» до рота й повільно жую, щоб виграти час. Щоразу, як Клер згадує про Бога, мої долоні починають пітніти й у мене з’являється нестерпне бажання заховатися, втекти чи зникнути.

– Не знаю, Клер. Мені усе здається хаотичним і беззмістовним, щоб тут існував Бог.

Клер обхоплює коліна руками.

– Але ж ти перед цим казав, що здається, усе сплановано раніше.

– Угу, – відповідаю.

Хапаю Клер за кісточки, тягну її ноги собі на коліна і тримаю. Клер сміється і відкидається на лікті. Тримаю в руках холодні стопи Клер; вони рожеві й чисті.

– Добре, – кажу. – Погляньмо. Ми обираємо між об’єднаним Всесвітом, де минуле, сьогодення і майбутнє співіснують одночасно і все вже відбулося; хаосом, де може трапитися будь-що і ніщо не можна передбачити, тому що ми не в змозі знати всі змінні; і християнським світом, у якому Бог усе створив, і все має певну мету, але свобода волі у нас є в будь-якому разі. Так?

Клер ворушить пальцями ніг.

– Гадаю, так.

– А що вибереш ти?

Клер мовчить. Її прагматизм і романтичні почуття щодо Ісуса та Марії, у тринадцять, майже рівноцінно збалансовані. Рік тому вона без вагань сказала би: «Бог». Через десять років вона підтримуватиме детермінізм, а ще через десять Клер повірить, що Всесвіт – випадковість і якщо Бог існує, то він не чує наші молитви, що причини і наслідки неминучі й жорстокі, але безглузді. А що потім? Не знаю. Але нині Клер на порозі юності з вірою в одній руці та зростаючим скептицизмом у іншій; і вона може лише жонглювати ними, або стискати їх докупи, доки вони не зіллються в єдине ціле.

Вона хитає головою.

– Не знаю. Я за Бога. Це нормально?

Почуваюся сволотою.

– Звичайно, це нормально. Це те, у що ти віриш.

– Але я не хочу просто в це вірити, я хочу, щоб так і було.

Пробігаю пальцями по склепіннях стоп Клер, і вона заплющує очі.

– Ти – як і Фома Аквінський, – кажу.

– Я чула про нього, – відказує Клер, наче говорить про давно втраченого улюбленого дядька або ведучого телешоу, яке вона дивилася маленькою.

– Він хотів порядку, здорового глузду і Бога також. Він жив у тринадцятому столітті і викладав у Паризькому університеті. Аквінський вірив і в Аристотеля, і в ангелів.

– Я люблю ангелів, – говорить Клер. – Вони такі красиві. Я хотіла би мати крила, літати скрізь і сидіти на хмарах.

– Ein jeder Engel ist schrecklich.

Клер зітхає, це тихе зітхання означає: «Я не розмовляю німецькою, пам’ятаєш?»

– Що?

– «Кожен ангел жахливий». Це уривок із серії віршів «Дунайські елегії» Рільке. Він один з наших улюблених поетів.

Клер сміється.

– Ти знову зробив це!

– Що?

– Сказав мені, що саме я люблю.

Клер кладе свої ноги мені на коліна. Не думаючи, кладу їх на свої плечі, та потім мені здається, що це якось надто сексуально. Тож знову швидко беру стопи Клер у свої руки й піднімаю їх рукою в повітря, поки вона лежить на спині, безневинна, мов янгол; її волосся розкидане по покривалу, наче німб. Лоскочу її ноги. Клер сміється і вислизає з моїх рук, як риба, підстрибує, робить «сонечко» і шкіриться до мене, чи насмілюся я впіймати її. У відповідь просто всміхаюся, вона повертається на покривало й сідає поруч зі мною.

– Генрі?

– Що?

– Ти змінюєш мене.

– Знаю.

Повертаюсь до Клер і на мить забуваю, що вона зовсім юна і все це в минулому. В обличчі цієї молодої дівчини я бачу Клер, мою дружину, і не знаю, що сказати цій Клер, яка і доросла, й дитина, і відрізняється від інших дівчат; яка знає, що іншим бути важко. Але Клер, здається, не очікує відповіді. Вона спирається на мою руку; обіймаю її плечі.

– Клер! – У тиші долини проревів крик батька Клер. Дівчина підстрибує й хапає свої черевички і шкарпетки.

– Час іти до церкви, – знервовано говорить вона.

– Добре, – відказую. – Е-е, бувай.

Махаю їй рукою, Клер усміхається, бурмоче «бувай», біжить стежкою і зникає. Якийсь час лежу на сонці, роздумуючи про Бога, читаючи Дороті Сайерс. Десь через годину зникаю і я. Залишаються лише покривало, книжка, кавові горнята й одяг, – як свідчення того, що ми там були.