Читать книгу Дерева на дахах - Олександр Вільчинський - Страница 8

У десятому класі я зламав свої лижі на самому початку зими, точніше, зламав лише одну, але що ж тоді робити з другою – також невідомо? Зламав по-дурному, коли пізно увечері, можна сказати, навіть уночі, такої собі, майже за Гоголем, ясної зимової ночі надумав, поки ніхто не бачить, потренуватися у «стрибках із трампліна», що був на горбі за нашим городом. Хлопці там зробили щось схоже на трамплін: наморозили снігу з льодом десь на метр заввишки, а при стрімкому розгоні із вершечка горба в напрямку лісу – це ще й як підкидало, летів метрів до десяти, а то й більше. Але за дня, при збіговиську, мені ті стрибки не дуже вдавалися, й пару разів я таки добре зарився носом у сніг, що при малечі старшокласникові зовсім не пасувало. Втім, якщо врахувати, що мої лижі – подарунок бабуні на моє 16-річчя – були зовсім не для стрибків, це я вже й тоді знав, а звичайні бігові, то ті нічні тренування нічим добрим і не могли закінчитися. І просто щастя, що лише зламаною лижею обійшлося, ну, і ще снігу наївся, але то вже таке.

Проте надалі доводилося обходитися без лиж, добре, що снігу тієї зими було небагато. Пригадую, навіть у самий кінець соснини за Поповою Горою доходив, а якби був нормальний сніг, то навряд чи захотілося б аж так далеко йти. Бо у дев’ятому, а особливо – десятому класі я тоді узяв собі за правило кожної неділі по обіді ходити до лісу. Маршрут був один і той же – через Позіхайло, повз Попову Гору й далі сосниною. Трохи бавився у слідопита, але більше полював за гарними кадриками, а на заячих стежках при нагоді ще й сільця зривав, розставлені сільськими браконьєрами із тонкого стального дроту. І тоді у мене вже був старий «Зеніт» у футлярі з грубої шкіри: сусід Петруша дав покористуватися.

Взимку ліс виглядає порожнім, хіба дятел своїм стукотом чи якась залітна ворона порушить тишу, а чи ще зграйка зябликів заметушиться на старій березі… Ото й усі враження. І все ж «Зеніт» все одно висів у мене на грудях завжди напоготові. Бо часом все ж щастило натрапити на білку або сполохати зайця з льожки. Але без відповідного об’єктива і заєць, і білка потім на фото все одно переважно виходили цятками на білому тлі… То я просто ходив собі лісом і ходив, читаючи сліди й ловлячи язиком сніжинки чи кидаючи ножем у стовбури дерев, а потім довго того ножа шукаючи. А часом лягав спиною на сніг і так, лежачи на снігу, робив рухи руками, наче птах крильми. Виходив дивний відбиток, що називався «Янгол на снігу».

Але одного разу мені таки неймовірно пощастило. Вже десь на самому кінці зими. Напередодні випав густий сніг, а потім настала відлига й рілля на городах перетворилася на болото. І тієї неділі я змінив маршрут, пішов не через городи, а вулицею, тобто асфальтом, до самого лісу. Наша вулиця також плавно переходить у ліс, що починається одразу за плотом крайньої хати, а шосе розтинає його на дві частини: Грубий Ліс і Пеньки. Ці Пеньки ще з Першої світової – пеньки. Кацапи рубали тут дуби собі на бліндажі, від цього дальший ліс так і називається – Кацапщина. Там і досі, хоч майже сто років минуло, ще деінде стирчать старі трухляві пеньки, на яких опеньки цілими гронами. А поля ближче до села – Рублики. Тут колись також був ліс, який рубали й, вочевидь, продавали за руські гроші, від того й назва.

Ліс починається одразу за крайньою хатою. І тільки-но я порівнявся з нею, як побачив табунець козуль, що перебігли через дорогу… Я погнав уперед і довго роздивлявся відбитки їхніх ратичок і на узбіччі, і на снігу… Обабіч мокрого шосе у лісі ще сніг, бо там він завжди лежить довше, й мені неважко було простежити за тими козулями. І я, як і належить за Сат Оком[1], слинив пальця, щоб угадати вітер, а відтак заходив трохи збоку, щоб він був мені в лице. Старався ступати тихо, обережно обминаючи гілки, що виглядали з-під снігу, і подумки готувався до довгого маршруту, а виявилося, що козулі тут-таки, у видолинку, і повлягалися на сніг.

В однієї були ріжки з трьома відростками, і я визначив, що це цапок, а інші три безрогі, й усі з такими великими очима, що після цього я, здається, більше таких і не бачив. І тепер, коли я про це згадую, то очі цих козуль здаються мені все більшими й більшими, аж до нестерпності… А ще, як мені тоді здалося (чи це я вже також пізніше додумав?), принаймні в однієї кози боки були роздуті, наче у тільної.

Лежала собі на снігу і жувала жуйку. На щастя, та частина лісу при дорозі мало змінилася, хіба дерева погрубшали, і я добре пам’ятаю те місце, де, причаївшись за ялинкою, стояв я, і де побачив їх… Мені й досі приємно повторювати цей похід. І навіть тепер, хоча б раз на рік, я завертаю від дороги спершу до дуба на початку Грубого Лісу, а потім через видолинок, попри стару яблуню-дичку і далі до того місця, де тоді наприкінці зими по слідах наздогнав тих козуль.

Я міг тоді наклацати кадриків, але, як на зло, того дня я вирушив у ліс без фотика. Пізніше я не раз шкодував про цю свою необачність. І хоча наступного дня, а потім, іще за день, я знову ходив у кінець вулиці вже із «Зенітом» у кишені й подовгу стояв на узліссі за видолинком та вдивлявся у сіру смугу шосе, козулі його більше не перебігали.

Це був один з тих життєвих уроків, які мало чого вчать, але просто дають зрозуміти, що по-справжньому щастить лише тоді, коли цього не сподіваєшся.