Читать книгу Знак Саваофа - Олесь Ульяненко - Страница 2

Для неї все загалом було у житті простим, десь як зараз шматок вологого синього неба за притемненим широким вікном ресторану, чітким малюнком білої кахлі, бурштиновими напоями та самотніми відвідувачами, з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета. Вона ніколи нічого у житті не ускладнювала, як люди, не обтяжені моральними обов’язками, що зовсім про них, оті обов’язки, не знають, а якщо подібні й існують, то заледве пов’язані з просвітленим чи освяченим віковим досвідом навколишнього середовища, де її особі, вірніше індивіду, уроджено крутитися і, відповідно, мати до того ж свої вишукані претензії, а зважаючи на те, що половина світу керується саме такими принципами і чинниками, які ти уподобала, то відповідальність перед обличчям повсякчасної трутизни відпадає, як хвіст у переродженого пітекантропа. Тому вона любила подуркувати, тобто поніжитися, після стількох років безтурботного життя, в чомусь такому, що лоскоче твоє бажання, викликає нервову дріж у ногах, трохи зверху, у м’якому і шовковистому животі. Вона не була аморальною, а просто не відала про мораль, хоча раз на місяць навідувалася до сповіді. Чому саме мораль чи аморальність? Це таке дошкульне слово виникало, коли вона несподівано задумувалася, що життя легко віддається їй в руки. А тому, у висліді, чогось бракувало. Навіть не в сексуальному досвіді, який вона пригорщами черпала з навколишнього: іноді фізично, іноді психологічно, а частіше грубо та відверто, і від останнього знуджувалася швидко, наче світ ставав гумовим, але, на щастя, не ненависним. Почнемо від самого початку, а можливо, трохи пізніше, бо хронологію падіння, траєкторію, а справедливіше, нудоту життя кожної людини тяжко означити, – це все одно, що претендувати на опозицію до Всевишнього. Ну от… Розлогі рожеві хмари курилися у неї над головою, у верховітті скляного купола та над ним, рвучи прямовисні лінії модернового ресторану, а вона сиділа в червоній сукні, короткій настільки, щоб було видно гарні виточені ноги без панчіх, і вітер кондиціонерів шастав там, де нічого не одягнено, і це розраювало її спочатку, нудна, а потім все запальніша пісня. Але поки що… Гойна дівчинка. Така пустунка, з такою от собі сверблячкою між ногами.

Вона народилася і виховувалася, якщо це можна назвати вихованням, у забезпеченій родині. Одне це означало для мешканців архіпелагу третього світу те ж саме, що велика синя зірка запалилася несподівано в степах, – одна-єдина на чорне провалля неба. Хочу – сяду, хочу – враз потону в помийниці марнославства, зійду за туалетом і буду висвічувати кому завгодно, що принаймні було близьке до істини, доки вона, Ілона, не второпала прихованого змісту, а читай, відверто цинічного проживання свого дарованого життям проміжку часу. Констатація грішить тупим аморфним перегуком слів, однак вона на цьому розумілася більше, ніж її ровесники. Але повторимо з неприємною для когось акцентацією, що вона народилася в дуже забезпеченій родині, а не просто багатій. Вона належала до небагатьох мажорних сімейок, які дозволяли вставити поперек слово самому Першому секретарю, а потім Президенту, і при цьому залишитися не тільки при чільній посаді, а навіть посісти в очах суспільства ще більшої шани, отримати якусь медаль чи відзнаку. Батько у неї мав роботу, а вірніше, посаду директора авіабудівного заводу. Це був кремезний сільський здоровань, що тяжко, але не досить довго вибивався у люди. Принаймні дрочити йому випало всього років п'ять чи шість, а все тому, що його батько чи якийсь родич потрапив під час Другої вітчизняної в концтабір і був там найсправжнісіньким капо, табірним начальством тобто, вважай, інтелігенцією. Різниці для совєтів аж ніякої не було, де ти влаштувався капо, в Аушвіці чи Майданеку, головне, ти відлинював від роботи та виконання обов'язку наглядача десь на Соловках. Зачасту це нудні справи та непотрібні, але вирішувалися довго, коли зважити на нетерплячку, ну, таку, як похолостити державну казну. Але вона мало спочатку на цьому розумілася. Хоча від народження вже була дорослою, і навіть мати одягала її спочатку в строгі штани, майже по-хлоп'ячому, а потім у свої дорослі сукні, перекроєні власноруч. По її народженню, до її мінімального подорослішання та змужніння, якщо підходить сюди таке слово, батько сягнув усіх величей тодішнього успіху, що обумовлюється та гарантується владою, а тому в її життя входили знамениті і менш відомі люди, як двірникові входять ужиття сміттярі та збирачі пляшок. До цього вона звикла, а ще більше до балачок на всілякі заземлені теми, політичні теми, заборонені теми. Припустімо, слово «смерть» для неї звучало якимось зачарованим хоралом голосів у кришталевих небесних сферах: дівчинка часто любила дивитися на небо, напевне, когось копіюючи, бо, як заведено, всі у сім'ї були атеїстами і моралістами найвищого, найвишуканішого польоту, але це не основне. Дотикання до містичного слова «смерть» пронеслося тремтячою щасливою смугою через усе її дорослішання, а потім затихло, полишивши на її свідомості відбиток першого поцілунку чи першої ночі, коли позбавили дівочості. Тільки тихого вересневого полудня, ще не притрушеного вітром, до неї долетіло це слово. Це був моложавий генерал, з сивими скронями, достатньо молодий, щоб завести не один роман, з чистим поглядом хронічного алкоголіка, якому чини та нагороди, присутність владної політики, відповідальності та обов'язку не дають пуститися у всі тяжкі. Тоді вже було багато чого позаду, але слова, сказані генералом, її вразили, і вона враз відчула між ногами чисто фізичне задоволення, яке вже потім вона констатує як оргазм. Десь побіля того, але не точно саме це. Генерал – людина великосвітського штибу, тому теж був неупереджений у пошуках чистих задоволень і в досягненні цих маленьких життєвих утіх. Генерал стукнув кулаком по столі, від чого його обличчя з прямим поглядом, з сірими водянку-ватими очима, випнутими вилицями та йоршиком білявого волосся робило його образ правдивим та романтичним; тож він стукнув по столі кулаком, і на запитання її батька Митрофана, що колись навіть навчався у семінарії, чому ми не перемогли в Афганістані, – чітко, під дзвін кришталю і криги, що плавала у жовтому віскі, гаркнув: «А тому, що треба було більше розстрілювати. Наших. Наших, а не їхніх. Заградзагони. Польові суди. А так розпустили нюні. Треба цим сучим синам було побільше випускати тельбухів, а інакше ми скотимося в прірву, що скоро американці почнуть будувати у нас капіталізм…» Митрофан, майже копія генерала, тільки трохи більший, запально підтримав, а мати Ілони, Анастасія, пишногруда красуня з великими фіалковими очима, з розпутною родимкою на верхній губі, палко обігріла вояку поглядом, і він замовк, задоволено упав великим і дужим тілом в крісло доби сталінського ренесансу, так, начебто після великої військової операції, котра закінчилася тотальною перемогою, після якої лишився жити тільки командир та його джура, і урочисто обвів усіх своїми пломеніючими від випитого та сказаного очима. Майже всі його підтримали, але найбільш палкий погляд він отримав від Ілони, що помітилося у генеральській свідомості підстаркуватого селадона, хоча йому, генералу Паші, сватали Нору, старшу сестру, що вже випинала принадами набагато більшими, аніж молодша, мала характер стриманіший, не з такими широкими забаганками та романтичними сентенціями. Після цього розмова змилася в інше русло, де обговорювалися всілякі політичні казуси, що їх переговорити та переписати немає змоги та сенсу. Починалося Карибською кризою та заворушеннями у Польщі. Але для неї зупинився цей час, на веранді батькової дачі, під невимовно яскравим вересневим небом, з помаранчевими кетягами горобини, легким, як пір'я, першим листям, що падало на грона винограду, холодні та свіжі, з білою скатертиною, розмальованою хаотично плямами червоного вина, і поруч з цим дужим чоловіком із втомою переможеного солдата на присадкуватому чолі. Той, про кого вона думала і мріяла, перечепився дорогою і впав, так і не діставшись до неї. Але вона більше його не бачила. Того дня генерал, як і всі чоловіки, упився, а першим набрався Митрофан, що бувало не так рідко, але здебільшого він мав коняче здоров'я, невтримну оловічу снагу. Генерал Паша, так його називали, похитуючись, відмагаючись від допомоги хазяйки, поплівся у свою кімнату, тобто відведену особисто для гостей, і зустрів у напівтемному прикарабку двоє палаючих очей, від подиву чи ляку навіть наполовину протверезів, видаючи булькаючі звуки. Тоді він видав щось подібне до переможного оклику упнувся губами, пашучи диким перегаром, смачним поцілунком у розтулені зовсім по-дорослому уста, вправно заліз під спідницю, стягнув до колін мереживні трусики з Ілони і спробував щось зробити, але нічого не вийшло. І виною не лише спиртне. Позаду виринуло безпристрасне обличчя Нори, гордовите, з чітким профілем, справжньою аристократичною блідістю, з тілом, що уквітчувалося красивими грудьми, обтягнутими туго білим светром, а тому Паша сказав, напевне, подумавши щось: «Пардон», – і зник за важкими дубовими дверима. Так, вона більше його не бачила. Але від того дня для неї увійшло в кров, вона свідомо записала у своєму щоденнику каліграфічним почерком: «Секс і смерть».

Перекреслила і дописала: «Смерть і секс, ніякого кохання». Ілона свідомо викинула з пам'яті те, що Норка покликала її, коли вона в задумі дивилася на рвання хмар, усміхаючись у себе дивно, зачаровано, і поманила її, прискаючи зі сміху: о, коли вони сміялися, то були дійсно подібними, хоча останнє часто викликало у Митрофана підозри, бо всі у сім'ї біляві, а, подивись, ось Ілона майже тобі мадярченя, красива і холодна, видно, жорстока і хтива, навіть спльовував через плече, коли думав про неї, але для того, щоб не зурочити. А тоді вони зазирнули у вікно. Генерал Паша лежав на дивані й мастурбував з зачарованим виглядом гордого обличчя, яке годилося для фотокарток, а не для подібних споглядань чи відвідин. Перед ним стояла якась картинка, і він раз від разу повертав голову. Видавалося, що голову повертає пам'ятник, щонайменше бюст. Ілона мимоволі підняла до грудей руки, і вихопилося у неї: «Дурепа!» Але вже за хвилину вони нічого не пам'ятали, а просто сміялися, сміялися просто так. Пізніше, через багато років, у ліжку з однією особою невиразної статі, вона автоматично увімкне телевізор і побачить чеченського бойовика з натхненним обличчям, і почує його промову, в якій ішлося про те, що він власноручно, з великим задоволенням відрізав голову генералу Паші. Відрізав повільно, щоб той кричав і всирався, сцяв і благав. Різав кишеньковим, московського виробництва ножиком з авіаційної сталі. За муки чеченського народу. Магомет єдиний пророк і так далі. На екрані затріпотіли чорно-білі кадри, з'явилося обличчя Паші, зараз подібного на залізничного бомжа, з заслинявленим ротом, сльозливими очима, вузьким набалушеним чолом, посіченим зморшками, над якими зависло збите в кетяги волосся. Він щось намагався сказати, але мова нагадувала щось середнє між мовою бабуїна та феньою привокзального залізничного київського бомжа. Потім була показана сама страта, зафільмована невміло дикунським оператором, але дотошно, як першокласник переписує чужий твір, мало йому зрозумілий, але з усіма подробицями. І лише тоді вона поцілувала свою подругу туди, куди та вперто три роки її просила, – про це трохи пізніше. Після того вона його не бачила, але якась тяжка і водночас легка пам'ять прихоплювала її у найскрутніших ситуаціях і виводила з найнеприємнішої історії. Все воно буває до пори, але зараз повернемося знову трохи назад.

Вона не любила віддаватися спогадам, але якщо вони приходили, то Ілона раціонально проціджувала їх, розкладаючи поличками, відшліфовуючи у пам'яті так, як їй потрібно.

Це частково вдавалося. Тоді вже лежала зима, чиста і світла, з маленьким фіолетовим колом сонця на горизонті. Мати, яка здебільше від нудьги, щоб не кинутися в довгу чергу коханців, займалася вихованням доньок. Вона доходила до солодкавого маразму або до нестримної деспотії, що було одне й те ж. Вона вибирала їм одяг, навчала правильно поводитися, говорити, наглядала за репетиторами. Вона мила їх особисто, продивляючись усі жіночі місця, пильно, ретельно, аж тоді відправляла спати. І ось так до п'ятнадцяти років. Старша Нора бунтувала, але ця буря в склянці води нічого не давала: мати скаржилася батькові, подаючи це зовсім інакше, і той строго карав правопорушницю, яка з самого дитинства надміру любила ласощі та гроші. Трохи згодом, через кілька років, вона помстилася матері у досить жорстокий спосіб. Тож лягав за вікнами фіолетовий зимовий день, де тіні перепліталися з тінями, вітер стріляв кришталевою пилюкою, все западало в паморочливі сині ями і таке інше. Мати загнала Ілону до великого мідного таза епохи царя Тутанхамона чи навіть древніше; зазначимо, що мати від нудьги та бездіяльності займалася спіритизмом, почитувала літературку, яку тоді ще вилучали з ужитку. Анастасія не визнавала нічого, окрім широких тазів, пила трав'яний чай з музейних чашок, обмеживши себе якнайбільше у цивілізації. У відкритих дверях Ілона побачила роздягнену сестру, зі спини: пряма лінія плавно від лопаток переходила донизу, розчленяючи дві половинки сідниць, обмальовувала їх, виточуючи красивої форми довгі ноги, як би зараз сказали, ноги манекенниці. А мати в той час працювала мочалкою. Сонце, фіолетове, наливаючи повітря ультрамарином, сповзало за пласкі дахи. Тоді Ілона, задихаючись, сказала:

– Мамо, ти ще не терла там.

Це вона сказала холодно, тримаючи розроєні почуття та думки, і Анастасія почала працювати ніжно між ногами губкою, потім, наче про щось здогадуючись, завмерла на хвилину і продовжила далі, проказавши:

– Ти там зовсім вже доросла. Скоро сама будеш…

– Так… Тоді давай…

– Облиш.

І мати поплескала її любовно по голій задниці. Сестра витанцьовувала перед дзеркалом, то збираючи на голові волосся, то пускаючи його попелястими водоспадами на дорослі вже плечі. Розставляла ноги, показуючи пух між ногами та рожеву плоть, нагиналася, викручувала сідницями: вона відвідувала драматичний гурток. Потім тихо промовила, мабуть, нічого не помітила або не звернула уваги, що холодно, і зачинила двері. Фіолетове сонце рожевими павуками лягало на сніг. Мати вже поклала її на тапчана і натирала якоюсь цілительною маззю, рецепт котрої написала їй почтенна генеральша. Ілона дивилася на червоне сонце, що залітало в проймища між будинками, нічого не думала, бо мріяти розучилася змалку, якось почувши від батька, що від пустопорожньої мрії та балачок одні нещастя. І тут з нею сталося те: тілом пробігла легка судома, потім тіло обсипало сиротами, в голову шугонуло, і вона оп'яніла, провалюючись на миттєвість у насолоду, до цього ще не знану; коли отямилася, їй видалося, що пройшли роки, але то були секунди: в роті сухо, світ якийсь мізерний, наче звузився, і таке інше, що слідує відразу за першим оргазмом. Це було до зустрічі з генералом Пашею. Потім вже з'явився він. Це вже не про генерала Пашу, убієнного чеченським партизаном.

Анастасія, солодка блондинка, чистокровна, а не фарбована, еліта в кількох поколіннях, якщо зважити на час, який пройшов від переляканого натовпу матросні, що брала Зимовий палац у далекому Петербурзі. Анастасія з упередженим волооким поглядом зелених непроникних очей, з античним профілем, з віршами Кітса на устах і зі снами про Вознесенського, з талією Юнони, грудьми Афродіти, обличчям цариці Савської повзала серед гостей з грацією шовкової гусениці і натрапила на молодого чоловіка в картатій сорочці, з важким селянським обличчям, але не звітреним, таким, як бувають обличчя селян середньої смуги. Він вразив її цільність. Ця потолоч, яку вона так і називала, що зібралася на її день народження і грала на гітарах заборонені пісні, в той час як їхні батьки запроторювали або відправляли на довічне життя до Сибіру за подібні куплетики цілі ешелони. Але час всього минає. Все так нагадує карну хроніку. Нам не лишили виходу, показавши, де він, той вихід, знаходиться. Тож за короткий час встигли вихолоститися, перейняти такі-сякі звички, а тому не без підстав маман мала статус світської левиці, яка нічогісінько не тямила у житті, дала одурити себе простому потомственому селюкові, напевне, не без майбутнього і не без царя в голові. Було напрочуд дивним, що Анастасія, випещена на молоці усіляких інтриг, була такою дурною. Вона ще була дуже спокусливою, принаймні ця ілюзія жила у ній аж до народження Ілони. Потім, звісно, на неї наплило, чи упало, чи вдарило блискавкою прозріння. Вона закохалася: зі своєю осиною талією, медово-молочною шкірою, шаленим інтелектом, а ще більшим спадком. Вона глупо віддалася семінаристу порозмовлявши з ним про рух світил, про єврейське питання, про національні особливості українського сексу й іншу тягомотину Ніч була просто чарівною, обоє нічого не розуміли, хоча він, Митрофан, поклав її на ліжко і з півгодини дивився довгим поглядом блазня, наче перед ним лежало тіло нещодавно загиблої. За дверима щось гуркнуло, і переляканий, як кінь, семінарист завалився у ліжко, що і вирішило його долю; він почав шукати її губи, а вона, вдаючи романтичну пристрасть, взялася стягати з себе крепдешинові чи кремпленові лахи, повторюючи соковитими устами якийсь чотиривірш давно забутого поета. Таки під ранок їм щось вдалося зробити, після чого молодий, майбутній, так і не збулий священик ходив, як ковбой, розставивши ратиці, а Анастасія хворіла, скаржачись мамі на передчасні місячні. Отими недолугими брехнями і вирішила його кар'єру. Мама не була такою недорікуватою, а подивилася на неї з-під окулярів, закурила папіроску, сьорбнула кави з коньяком і запитала: «Хто він?» Коли довідалася, що спокусник майбутній священик, мати задумалася, закурила другу папіроску і вже наприкінці, коли недопалок полетів у попільничку графів Разумовських, кинула недбало: «Це, дорогуша, треба виправити, якщо ти хочеш з ним лишитися… Да, подумай, хіба мало мужчин буде у тебе на шляху… і кожен єдиний?» І очі в неї лукаво, але не зле загорілися. Вона навіть не слухала, що Митрофан – то її найдорожчий, найчарівніший, найвеличніший. Хіба мало лягало на її шляху. Матері насправді було незручно, зовсім не комфортно, що її доньку, одну-єдину, як негри шльондру, взяли просто так, ну тьху, дійсно, як чорний за пару шовкових трусів студентку. Позорно і водночас так дерзновенно, що мати пішла до буфета, налила собі коньяку і одним махом випила, блиснувши карими, ледь не чорними, з антрацитовим полиском очима. Проте час теж нічого не вирішив. Тож довелося справляти весілля. Любов – це глина, з якої вимішується життя, але ніколи не прийде комусь в голову споживати ту глину, якщо у нього є здоровий глузд. Тож відгуділи тихцем весілля. Зять виявився на диво здібним учнем. Він дійсно виправдав довір'я тата і мами Анастасії, пробравшись таким робом у верхівки ЦК, а названі родичі роззявляли з переляку та здивування роти, як цей селюк балансував на межі тюрми та могили. Головне, вони нажили немало добра, а ще двійко дівчат. Потім настала криза. Криза полягала в гедоністських уподобаннях Митрофана. Так, так. Так вона і говорила чоловікові, заливаючись гіркими слізьми, стаючи у позу, завжди біля люстра, щоб бачити себе. Всю свою пристрасть, знівечену молодість, хоча потайки вона зовсім так не вважала, бо молодість затрималася у її свідомості десь спочатку, як вона зустріла Митрофана. її навчали подібній методі, але вона ледь-ледь вульгаризувала, а ще самотність ніяк не давала попрощатися з люстром, улюбленими часописами, телевізором, телефоном і дітьми. Вона дотошно перераховувала усіх коханок, навіть останніх пойд, що отримували за це платню і які приїздили на дачу в неміряній кількості, навіть у ті часи існувала така професія. Ілона з великим захопленням, бо була улюбленицею тата, вітала всі його уподобання. Це її щиро проймало і було розвагою в цьому одноманітному житті статків та повсякденного лінькування, зі снобістським поглядом на високі вершини людського становлення, що закінчувалося нічною мастурбацією, печальною, але прекрасною.

Отоді з'явився він. Перед самою перестройкою. Білокурий красень з гладко зачесаним волоссям, високий, з купою м'язів, що грали під білою накрохмаленою сорочкою, на манжетах котрої горіли зірками золоті запонки; його шкіра, чиста, як з реклами, що вона, жадібно впинаючись очима, бачила в Гонконзі, потім вулицями розхристаного Брюсселя, коли тягнула п'яного чоловіка до його «шестисотого», хапаючи поглядами набріолінених та накокаїнених, з прямими спинами, гордими поглядами, яким далеко не треба нікуди ходити, а просто насолоджуватися життям. Так чи не так гадала Анастасія, вже поховавши у намулі повсякденної рутини, коли ранок пінився кавою, димівся синьо легенькою цигаркою і безкінечними телефонними розмовами. Вона почала повніти, робилася неохайною, часто забувала навіть почистити зуби, що було основою домашньої гігієни. І тут з'явився він, тридцятирічний красень з римським профілем, осовілими жовтими очима, що усміхалися в себе; і мати почтенного сімейства не витримала. Вона впала в обійми злої пристрасті. Нічого так не збуджує людину, як чуже нещастя; інакше б життя втратило сенс, а тому половина людства припинила б торування цивілізації. Але навряд чи Борис про це здогадувався, – так звали нового приятеля Митрофана. Борис з'явився якраз за рік до того, як його шеф попав у немилість. Він був з тієї породи радісних селюків, що не відає та і не задумується про складності життя, – воно, оте життя, радісно лягає прямо в руки навіть тоді, коли світ скочується у безвихідь. Він мав простодушний характер, веселий і незлобливий, коли не стосувалося справ організаційних та державних. Він вірив у все, що робив; навіть коли комуністичний режим упав, він беззастережно перекинувся до іншого табору, разом зі своїм шефом, тобто Митрофаном, заповзявся налагоджувати тіньовий бізнес. Тому він не довго гадав, що робити з пристрастю Анастасії, а взяв її за пишні форми і завалив у ліжко. Він був уродженим самцем, породистим, наскільки можна мати породу в третьому світі; тож він був-таки справжнісіньким кобелем, але не без своєї думки в голові: ті тяжкі іспити, що раз по разу ставило йому життя, пролітали повз його увагу, як перелякані сірі горобці, – він напросто їх не помічав або не хотів помічати. Навіть тоді, коли йому доводилося когось позбавляти життя. Це було втілення поганського бога, хоча в питаннях релігії він не знався; в його свідомості не вкладалося страждання як домінанта всього людства. Він був далекий, на гарматний постріл, від релігії. Він щиросердно плював на всілякі заборони. Напевне, тому за цю безкомпромісність, за нахабство його і цінував Митрофан.

Дві її доньки несподівано зникли з поля існування, що, звісно, було неприпустимою помилкою Анастасії. Нора цинічно сказала з шиплячим присвистом, що затягне цього білокурого лоха в ліжко, – і таки добилася свого, посадивши власну матір на валеріану, скинувши в чорну річку депресії, але помста вийшла спонтанною, бо дівка таки влипла, попала під магнетичний вплив, що випромінювало вічно щасливе єство Бориса. Ілона останньою дізналася про цей вислід подій, бо як вона не змагалася з пристрастю, але вдіяти теж нічого не могла. Вона нипала містом, мастурбувала до отупіння, пропускала уроки, випивала дешевенького портвейну, травлячись у запітнілих забігайлівках, а мати вигадувала довгі романтичні листи, які нікому і ніколи не відправляла, поливаючи їх щедро слізьми. Все, звісно, перед дзеркалом. Про Норину пристрасть дізнався батько, але промовчав, щось мугикнувши під носа, а потім прямо запитав у Бориса: чи той одружиться з його донькою. Борис ствердно кивнув головою, і вони знову поринули у справи, наче нічого не трапилося. Нора мала всі дані гарної нареченої: закінчена театралка, вона і в житті намагалася дотримуватися подібних схем. Вона мала вишукану зовнішність, елегантність, але іноді у її бездумних фіолетових, майже неправдоподібних, як квіти, очах пролітала іскорка глупоти, що і робило Нору чарівною улюбленицею чоловіків. Вона була протилежністю холодній і прагматичній Ілоні, і хоча вона не менше тринькала грошей, але робила це з грацією дитини, що плескає у долоні, коли бачить роззяву-пішохода з розваленим черепом. Вона у свої двадцять з лишнім поводилась, як велика дитина, чого не скажеш про Ілону Хоча це упереджена думка. Стосунки між сестрами доростали часом до немислимої напруги: вони уперто конкурували між собою. Ілона ненавиділа сестру холодною ненавистю. До цього ж ще додалася рано розквітла пристрасть. Ця ж пристрасть підстьобувала солодку Нору, а ще більше – нелюбов до матері, хоча останнє вона аж ніяк не усвідомлювала через недалекість свого розуму. Якраз на цей складний період припала опала Митрофана. І скоро він вже заправляв на кістковому заводі у приміській зоні. Про що пізніше не пошкодував, – за ним, як вірний пес, подався Борис. Там, серед затхлих озер, і почалося її, Ілони, дорослішання, якщо це можна назвати таким словом, бо вона від народження була розумною дівчинкою, а тому світ проходив крізь її бачення, як крізь решето психоаналітика. Чоловічий розум, – так вона сама про себе згодом вирішить. Вона таки спокусить Бориса – п'яного і благодушного, розпростертого у гамаці під нічним червневим небом, з білим полотнищем Чумацького Шляху над горбом зеленого парку, де болотяний дух вічно сусідить, змішується із запахами матіоли. Вона прийде в одному зеленому светрі, скине його через голову, рвучко теліпнувши красивими грудьми, і ляже до нього у гамак, а той не довго задумуватиметься, бридячись отієї відвертості, візьме її м'яко, легко, але без жаги: його навіть лякала ця дівчина. Але на цьому все і закінчиться, як у короткому індійському фільмі. На цей період припадає її любов з Андрієм Побіденком з робочого кварталу, батько якого, колишній інтелігент на прізвисько Принц Дакарський, уславився як арабофоб, а тому мав досить високий авторитет серед усіх водіїв та робітничого люду, а ще її той світ захоплював і привабливо тягнув, як солому пожежа; вона бродила робітничими кварталами, приспаними сивухою та кислим пивом, вдихаючи ніздрями той запах затхлості та відчаю, від якого спирало горло, а ніздрі її орлиного, але витонченого носика піднімалися двома маленькими живими істотами. Потім упали літаки, і вона сновигала між трупами, причмелена, соромлячись радості дійства, жаху, паркого, як оцей місяць серпень; а потім з'явився батько. Він ударив її по обличчю, і тоді вона розповіла про Андрія, але так, як цього хотіла, як їй кортіло дістати більше Бориса. Андрій з переляку почав битися головою об стіну, бо троє в білих сорочках загнали його в підворіття, і тоді з'явився цей обідраний Лаврентій і розігнав їх упевнено дрючком. Тоді, під ніч, вона багато чого для себе означила, – так, одним порухом, вималювавши подальше життєве пересування. На диво, вона чомусь часто уявляла, як Андрій чує кроки, напевне, пошепки їх перераховує, збивається, але в тиші видно, як ворушаться його губи з прилиплою цигаркою, а очі наче у молодого лошака, їй робилося дуже смішно, коли пригадувала, як він тікав, відмірюючи велетенські кроки, а потім уткнувся в стіну старого млина. І почав битися головою, обдираючи шкіру на обличчі, а батько, Борис та начальник міліції в білих випрасуваних сорочках стояли і реготали. І тут з'явився зовсім незрозумілий чоловік, якого вона потайки страшилася, але теж тяглася до його обідраних лахів, ненавидячи щось таке, що її раціональний мозок аж ніяк не міг означити. Прийшов Лаврентій з дрюком і відігнав трьох здорових чоловіків. Тоді Борис пообіцяв його прибити. Але все це вона пам'ятала якось в тумані, розплило, останні роки майже ніколи не згадуючи Андрія, але він виникав попріч її відшліфованої пам'яті, їй робилося незручно, некомфортно, але скоро вона почала трохи цікавитися його долею, несподівано зрозумівши, що світом правлять-таки більше сили ірраціональні, ніж раціональні, ну, принаймні вони завжди проявляють себе так несподівано, як пронос на безтуалетному Хрещатику.