Читать книгу Симфонія почуттів - Ольга Яворська - Страница 4

Осінній день випливав з туману, наповнювався сонцем, позбуваючись смутку, і ставав таким світлим та ясним, що Марії від зворушення хотілося плакати. Ковтаючи сльози, вона мовчки дивилася через вікно на в’янучі айстри і похнюплені чорнобривці, що поникли в передчутті зими. Вдень ще сяк-так, а коли надходила ніч, страх огортав душу. «Якби ж то лягти і вмерти, а коли зляжу, що діятиму сама, як даватиму собі раду?» – муляла не даючи спокою думка.

Але ніч минала, надворі розвиднялося і цей страх на трохи відступав. Надія теплом зігрівала серце зсередини. Перемотуючи думи, Марія сумно дивилася через вікно як облітало з дерев останнє листя. Душа поринала в спомини, неначе у повінь.

Сім’ї не створила, бо так їй було на небесах записано. Закохувалася двічі. І двічі мчала у мріях до зоряних мелодій, навіяних вітрами юності, а вдарившись серцем об крижану брилу байдужості і зради, переживала миті нечуваного потрясіння. Після того, вкутавшись у мовчанку і печаль, ішла до лісу, який ні про що не питав, зате все розумів. Неприкаяна і сумна прямувала навмання, бродила хащами, затискаючи долонею серце. Ліс зігрівав її своєю ласкою, огортав спокоєм, захищав мовчазною могутністю, повертав до життя.

Працюючи сільською вчителькою, щомісяця відкладала із зарплатні частину грошей на подарунки самотнім перестарілим та дітям-сиротам, які таємно передавала за відповідну винагороду сільським листоношею. Попрощавшись із школою, відчула свою безпомічність і затужила душею.

Рятував церковний дзвін. Сповіщаючи про Богослужіння, підносив дух до Господніх висот, вкладав у руки ціпок і кликав до храму. Там вона знаходила тепло земне і Боже, заспокоєння та надію, забувала про біль у серці та суглобах і чорну безодню нічних вікон.