Читать книгу Поза межами болю - Осип Васильович Турянський - Страница 1

(уривок з повісті)

… Нараз усі мрії сполохав, наче пташки, дивний і тривожний голос сліпого:

– Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні!

Злякався власного голосу і прокинувся спросоння. Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та тривожно запитав:

– Де ми?

Вони здригнулися.

Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили опівночі й питають:

– Де ми?

................................................................

Я глянув на його обличчя.

Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.

Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем. Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.

..................................................................

Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.

Чому миш, кертиця, гадина любується світлом сонця, а людина ні?

.................................................................

Здається, що віки вже протекли, як це було.

Гарматні кулі розривають землю і людей.

Кругом нас пекло, божевілля, смерть.

Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.

Він один лежить у ямі супокійно.

А його очі – о, не забуду ніколи його очей!

Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам’яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.

І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.