Читать книгу Мисливські усмішки (збірник) - Остап Вишня - Страница 11

Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном.

Тоді шкурка в лисиці робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву – горжетка.

Лисиці водяться у нас в Радянському Союзі геть-чисто на всенькій його території – і на ланах, і на болотах, і в лісах та перелісках.

За весь час нашого свідомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всіх вищесказаних місцях і на всіх тих місцях в них стріляти.

Збираєтесь ви, значить, на лисиць.

З цього приводу ви говорите вдома:

– На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Явдокимович, два виводки. Поїду, – чотири-п’ять лисичок тарарахну – от воно: тобі горжетка. Це, як чотири! А як п’ять – то й мені горжетка.

Полювати лисиць, – одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, – лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, – замерзнути можна.

Треба вам знати, що звір, – коли його піднімуть і поженуть гончаки, – робить коло: і заєць, і лисиця, і вовк.

Кожний із них, зробивши коло, повертається до того місця, звідки його піднято, – отже, ваша задача не бігти разом із собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на місці й чекати, коли він, оббігши коло, повернеться до свого лігва.

Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, – знайте, що звір іде до вас!

Стежте тоді пильно!

Голос наближається, наближається, наближається.

Ось майнула серед кущів золото-червона стрічка, як блискавка!

Бах! – і нема нічого…

Заєць робить невеличке коло, лисиця – більше, а вовк, – той іще більше.

Чекати іноді доводиться довгенько, – отже, одягайтесь тепло.

Одяглися.

Вам удома й кажуть:

– Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш, а в Ганни Іванівни он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак нема, – а чорнобурка – очей одірвать не можна.

– Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тільки в нас на Україні чорнобурка трапляється дуже й дуже рідко! Майже ніколи!

– Рідко? Повні комісійні крамниці!

– Та що ти, Господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у комісійній крамниці чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!

– А песці там єсть?

– Єсть!

– Білі чи голубі?

– Рябенькі! Вони тільки на далекій півночі білішають та голубішають. Так як і куріпки: у нас рябенькі, а на півночі – білі-білі, сліпучо-білі! Так і песці!

Взагалі збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа…

В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисичачім хутрі виходите ви з тепло-затишної хати Йосипа Явдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка, де:

– Їй-богу, аж два лисичачих виводки!

Йосип Явдокимович – старий, досвідчений мисливець і давній ваш приятель, що на своєму віку:

– Тих вовків, тих лисиць, тих зайців, що вже поповбивав, так, вірите, й лічби їм нема!

Ранок. Морозець. Порипує сніжок. До Сріблянського ярка від хутора три кілометри.

Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучо-білій, що й оком не охопиш, ковдрі мільярди діамантів…

Докучай і Бандит – на смику.

Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже і багато ганяв і зайців, і лисиць, і вовків, – його вже нічим не здивуєш, а Бандит тільки друге поле починає, – він то рвоне вперед, то повернеться до вас і намагається, підстрибнувши, покласти передні лапи вам на груди, то знову – вперед.

Нервується Бандит…

Рветься і так жалібно-жалібно скавучить.

– Пусти, – мовляв, – дай побігать, дай натішиться! Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!

Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:

– Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру. Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду. Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!

– Гаразд!

– Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув’яжуться, – ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!

– Добре!

У ліщині затишно-затишно…

Утоптується навкруги сніг, щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду…

Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап’явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає…

– Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної «труби» хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика? Які? Ляж, Бандите, заспокойся!

Ви обдивляєтесь навкруги…

Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.

То – білочка.

Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові шишки та солодкі горішки…

А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжнолегесенький по снігу «чирк».

То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла…

Значить, єсть!

Легенький свист.

То Йосип Явдокимович подає знак, що він уже на місці.

Відпускаються з смика Докучай і Бандит.

– Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!

Три хвилини напруженої тиші… П’ять хвилин… Ще тиша…

Раптом одчайдушне скавучання Бандита і нервово-густий Докучаїв бас:

– Гав!

Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підійме, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скаву-скаву», а потім – спокійний «гав», і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»…

Погнав, значить…

На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.

А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Погнали лисицю…

Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом на лоба, «прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.

– Спокійно! – сам до себе. – Спокійно!

Перша горжетка на вас іде!

Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона…

Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.

– Бах! – легкий стрибок і червоного нема, – самий тільки білий фон…

Вискакує Докучай, за ним Бандит.

Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.

За ним Бандит.

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру.

Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить.

На Йосипа Явдокимовича пішла.

– Пильнуй, старий!

Аж ось:

– Бах!

Дим і снігова курява біля Йосипа Явдокимовича.

– Бий, – кричу, – старий, удруге, щоб певніше було!

– Кріпко лежить! – кричить Йосип Явдокимович і додає таке, про що, хочи ви як мене просіть, написати не можу.

Я зриваюсь з місця, лечу крізь кущі в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й підбігаю до Йосипа Явдокимовича.

– Єсть? – питаю.

Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне:

– Єсть! Он! За терном!

Я стрибаю за терен…

Крутиться Докучай і смикає лівою ногою.

Я падаю в сніг…

А десь далеко, аж у другім кінці яру, Бандит аж плаче та заливається:

– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!

Горжетку ганяє…

Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущі бігли…

Вам дома й кажуть:

– Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. І хто ті рушниці вигадав?!

– Ладно, – ви собі думаєте, – ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай – знову за горжетками їздитимемо.

1945