Читать книгу Вибрані вірші - Павло Тичина - Страница 2

Не Зевс1, не Пан2, не Голуб-Дух3, —

Лиш Сонячні Кларнети4.

У танці я, ритмічний рух,

В безсмертнім – всі планети5.

Я був – не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо – дзвонні згуки,

І пітьми творчої хітон6,

І благовісні руки.

Прокинувсь я – і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:

Акордились планети.

Навік я взнав, що Ти не Гнів, —

Лиш Сонячні Кларнети7.

Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить…8

О милий друже, – знов недуже —

О любий брате, – розіп’яте —

Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.

Закучерявилися хмари…

Женуть вітри, мов буйні тури9! Тополі арфи гнуть…

З душі моєї – мов лілеї —

Ростуть прекрасні – ясні, ясні —

З душі моєї смутки, жалі, мов квітоньки ростуть.

Женуть вітри, мов буйні тури!

Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим…

Я хочу бути – як забути? —

Я хочу знову – чорноброву? —

Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!

Одбивсь в озерах настрій сонця.

І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум…

Сум серце тисне: – сонце! пісне! —

В душі я ставлю – вас я славлю! —

В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.

І сміх, і дзвони, й радість тепла.

Гаї шумлять —

     Я слухаю.

Хмарки біжать —

     Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

     Чого душі моїй

          так весело10.

Гей, дзвін гуде —

     Іздалеку.

Думки пряде —

     Над нивами.

Над нивами-приливами,

     Купаючи мене,

          мов ластівку.

Я йду, іду —

     Зворушений.

Когось все жду —

     Співаючи.

Співаючи-кохаючи

     Під тихий шепіт трав

          голублячий.

Щось мріє гай —

     Над річкою.

Ген неба край —

     Як золото.

Мов золото – поколото,

     Горить-тремтить ріка,

          як музика.

Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

                         Самодзвонними:

             Йде весна

             Запашна,

             Квітами-перлами

                         Закосичена.

Думами, думами —

наче море кораблями, переповнилась блакить

                         Ніжнотонними:

             Буде бій

             Вогневий!

             Сміх буде, плач буде

                         Перламутровий…

Стану я, гляну я —

скрізь поточки як дзвіночки, жайворон

                                                              як золотий

                         З переливами:

             Йде весна

             Запашна,

             Квітами-перлами

                         Закосичена.

         Любая, милая —

         чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай

                                  Там за нивами:

                     Ой одкрий

                     Колос вій!

                     Сміх буде, плач буде

                                  Перламутровий…

Десь надходила весна. – Я сказав їй: ти весна!

                 Сизокрилими голубками

                 У куточках на вустах

                 Їй спурхнуло щось усмішками —

                 Й потонуло у душі…

Наливалися жита. – Я сказав їй: золота!

                 Гнівно брівоньки зламалися.

                 Одвернулася. Пішла.

                 Тільки довго оглядалася —

                 Мовби кликала: іди!

Почали тумани йти. – Я сказав: не любиш ти!

                 Стала. Глянула. Промовила.

                 От і осінь вже прийшла.

                 Так любить? – кажи. Та швидше ж бо! —

                 Блиснув сміх їй, мов кинджал…

Зажуривсь під снігом гай. – Я сказав їй: що ж…

                                                                  прощай!

                 Враз сердечним теплим сяєвом

                 Щось їй бризнуло з очей…

                 Сизокрилою голубкою

                 На моїх вона вустах!

Цвіт в моєму серці.

Ясний цвіт-перво́цвіт.

Ти той цвіт, мій друже,

Срібляни́й перво́цвіт.

Ах, ізнов, кохана,

Де згучала рана, —

Квітне цвіт-перво́цвіт!

Слухаю мелодій

Хмар, озер та вітру.

Я бриню, як струни

Степу, хмар та вітру.

Всі ми серцем дзвоним,

Сним вином червоним —

Сонця, хмар та вітру!

Десь краї казкові,

Золоті верхів’я…

Тільки шлях тернистий

Та на ті верхів’я.

Ходять-світять зорі,

Плинуть хвилі в морі —

В ритмах на верхів’я!

Світ в моєму серці,

Мрій тано́к, світа́нок.

Ти той світ, мій друже,

Зоряний світанок.

Я твої очиці,

Зорі, зорениці —

Славлю як світанок!

Не дивися так привітно,

Яблуневоцвітно.

Стигнуть зорі, як пшениця:

Буду я журиться.

Не милуй мене шовково,

Ясно-соколово.

На схід сонця квітнуть рожі:

Будуть дні погожі.

На схід сонця грають грози —

Будуть знову сльози!

Встали мати, встали й татко:

Де ластовенятко?

А я тут, в саду, на лавці,

Де квітки-ласкавці…

Що скажу їм? – Все помітно:

Яблуневоцвітно.

Подивилась ясно, – заспівали скрипки! —

Обняла востаннє, – у моїй душі. —

Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.

Заспівали скрипки у моїй душі!

Знав я, знав: навіки, – промені як вії! —

Більше не побачу, – сонячних очей. —

Буду вічно сам я, в чорному акорді.

Промені як вії сонячних очей!

З кохання плакав я, ридав.

    (Над бором хмари муром!)

Той плач між нею, мною став —

    (Мармуровим муром…)

Пливуть молитви угорі.