Читать книгу Таємний агент Микола Гоголь - Петро Кралюк - Страница 3

До «Тараса Бульби» існувала вже значна «козацька література». Її початки сягають кінця XVI ст. Наприклад, одним з перших творів, де говорилося про українських козаків і давався їхній опис, була латиномовна поема «Про Острозьку війну» Симона Пекаліда. Козацька тематика посідала помітне місце у творчості польськомовного автора Мартина Пашковського. Одним із перших українських літературних творів, де оспівувалося козацтво, стали «Жалісні вірші на погреб… Петра Конашевича Сагайдачного». Говорилося про козацтво в польських хроніках кінця XVI – початку XVIІ ст., а також у творах західноєвропейських авторів. Хоча сумнівно, щоб Гоголь знав про всі ці твори й вони справляли на нього вплив. Виняток може становити хіба що «Опис України» Ґійома Левассера де Боплана, про який говоритимемо нижче.

Гоголь міг бути знайомий із козацькими літописами XVIІІ ст. Але якихось помітних впливів цих текстів у «Тарасові Бульбі» не відчувається. Натомість помітним є вплив творів фольклорного характеру. У гоголівські часи, значені впливом романтизму, «науковою модою» стало збирати фольклор. Гоголь знав про зібрані Михайлом Максимовичем українські народні пісні, видані 1834 року: адже з цим діячем він підтримував тісні стосунки. Також спілкувався Гоголь з Ізмаїлом Срезневським, який випустив збірник фольклорних матеріалів «Запорізька старовина» (1833). Крім того, з українським фольклором Гоголь міг ознайомитися в роки свого дитинства й юності. Він і сам записував деякі народні пісні. Тому фольклорний елемент у повісті, безперечно, є. Навіть трапляються тут переспівування окремих народних дум.

Працюючи над другою редакцією повісті, Гоголь, очевидно, використовував ще збірник Платона Лукашевича «Малоросійські та червоноруські народні думи й пісні» (1836). Звідси він міг узяти зокрема «Думу про Самійла Кішку», яку використав в описі діянь Самійла Шила. Можливо, звідси було взято й «Думу про Івася Коновченка», ремінісценції якої проглядаються у другій редакції.

До цієї лектури фольклорного характеру наближався і збірник Миколи Маркевича «Українські мелодії» (1831), що базувався на детальному вивченні фольклорних та історичних джерел. Можливо, звідти Гоголь почерпнув опис степу, в якому він сам, наскільки можемо судити, не бував. Не виключено, що з цього збірника письменник запозичив і опис страти козаків. Принаймні простежуються деякі паралелі між описами страт Остапа в «Тарасі Бульбі» та Наливайка в «Українських мелодіях».

На Гоголя мала б, здається, справити вплив сучасна йому «козацька література». Принаймні знав він і відому поему «Мазепа» (1819) Джорджа Байрона, і пушкінську «відповідь» на неї – поему «Полтава» (1828). Проте ці твори загалом видаються далекими від «Тараса Бульби».

Козацька проблематика була представлена як у літературі російській, так і в літературі польській. До неї звертався Кондратій Рилєєв. При цьому він, як і Пушкін, апелював до «Історії русів», даючи поетичну інтерпретацію окремим фрагментам цього твору. «Історію русів» широко використовував і Гоголь, працюючи над «Тарасом Бульбою».

Що ж до літератури польської, то в ній виникла так звана «українська школа», представники якої часто зверталися до козацької проблематики, інтерпретуючи її у пропольському дусі. Низку «козацьких» творів написав один із найяскравіших представників польського романтизму, одноліток Гоголя – Юліуш Словацький. Популярні твори на козацьку тематику належали Тимкові Падурі. Чи знав про ці твори Гоголь – велике питання. Проте достеменно відомо, що він, перебуваючи в Західній Європі, спілкувався з польськими емігрантами. І одним з його приятелів став саме представник «української школи» в польській літературі Юзеф Богдан Залеський. Збереглася єдина записка Гоголя українською мовою. Це якраз записка до Залеського, писана в лютому 1837 року: «Дуже дуже було жалко, що не застав пана земляка дома. Чував, що на пана щось напало – не то сояшныца, не то завійныця (хай ій прыснытся лысый дидько), та тепер, спасибо Богови, кажут начей-то пан зовсим здоров. Дай же Боже, щоб на довго, на славу усій козацькій земли давав бы чернецького хлиба усякій болизни и злыдням. Та й нас бы не забував, пысульки в Рым слав. Добре б було, колы б и сам туды колы небудь прымандрував. Дуже, дуже блызькый земляк, а по серцю ще блыжчый, чим по земли».

Спілкувався Гоголь у Парижі також з Адамом Міцкевичем. Правда, прямі «польські сліди» у «Тарасові Бульбі» відшукати складно. Хоча в другій редакції повісті помітно зростає інтерес до польської проблематики.

На нашу думку, «Тарас Бульба» цілком вписується в контекст української модерної «козацької літератури» початку ХІХ ст. Навіть можна сказати, що цей твір синтезує цю літературу.

На початковій стадії ця література мала гумористичний чи навіть іронічний характер. І це можна зрозуміти. Адже процеси, що відбулися в кінці XVIII ст., – ліквідація Слобожанщини та Гетьманщини, інкорпорація їхніх територій до складу Російської імперії, трансформація козацької старшини в російське дворянство – зробили козацтво «несерйозним» явищем. Малоросійське дворянство (а саме до нього належав Гоголь і його предки) почало сприймати козацтво як анахронізм. Важливою справою для малоросійської шляхти стала інкорпорація в систему Російської імперії – і тут козацтво з його колишньою «славою» могло стати на заваді. Перед очима Гоголя був приклад такої успішної інкорпорації: його родич по материнській лінії, Дмитро Трощинський, походив із козацького старшинського роду, але зробив блискучу кар’єру при петербурзькому дворі й отримав величезні володіння на теренах України. Трощинський був покровителем батька Гоголя – Василя. Останній навіть ставив свої вистави у двірському театрі Трощинського.

Автори, що походили з малоросійського дворянства, нерідко вдавалися до висміювання козацтва. «Типовий» козак у їхніх творах поставав як п’яничка, недалека й безладна людина, неосвічений провінціал. Такими здебільшого зображені козаки-троянці у перших трьох частинах відомої поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Вони ведуть безтурботне життя, постійно пиячать. Життя для них – таке собі «свято в загулі». Котляревський, творчість якого Гоголь знав і навіть цитував у своїх творах, вустами Зевса негативно характеризує Запорізьку Січ як «місце покарання», куди він збирається відіслати непокірних богинь:

Подібні характеристики козацтва та Запорізької Січі зустрічаються й у «Тарасові Бульбі».

Правда, не можна сказати, що Котляревський в «Енеїді» характеризує козацтво виключно в негативному плані. Під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр. письменникові випало воювати разом з козаками проти турків, і, схоже, він дістав позитивне враження від козацьких бойових навичок. У четвертій частині «Енеїди», написаній уже після того, як Котляревський пішов у відставку, читаємо таке:

Похвала нерегулярному війську в «Енеїді» йде якраз після слів, де Котляревський проспівав оду козацьким полкам Гетьманщини:

У заключних частинах «Енеїди» зустрічаємо поєднання комізму та героїзму в зображенні української козаччини. Приблизно таку саму амбівалентність маємо і в «Тарасі Бульбі».

Еволюція ставлення Котляревського до козаччини, що простежується в «Енеїді», є водночас відображенням еволюції малоросійського дворянства. Інтегрувавшись у державну систему Російської імперії, його представники дивилися на «нецивілізоване» козацтво зверхньо. Але минав час, ілюзії щодо переваг імперської інтеграції танули. Конкуренція за владу в імперії виявилася надто сильною. Малоросійське дворянство поступово втрачає позиції й починає замикатися в собі. У його середовищі поширюються ідеї автономізму (до речі, існує версія, що згаданий Дмитро Трощинський, покровитель родини Гоголів, був таємним автономістом). Популярним стає звернення до козацької минувшини, передусім до історії Гетьманщини, її героїзація. Згодом ця тенденція дістане свій розвиток, зазнає трансформації і стане одним із центральних моментів у генезі новочасної української національної свідомості.

Микола Гоголь, як уже зазначалося, знав «Енеїду» Котляревського – про це свідчать «диканські» повісті. А Гоголів батько писав «смішні» п’єси українською мовою, де зображувалися реалії тогочасного українського сільського життя. Одна з таких п’єс дійшла до нас. Це – «Простакъ, или хитрость женщины, перехитренная солдатомъ».

Згадана п’єса – своєрідний зразок колоніальної літератури. Подібну п’єсу маємо і в Котляревського – «Москаль-чарівник». У згаданих комедіях українці зображені в гумористичному, а то й іронічному плані. Над ними підіймається солдат («москаль»), який, фактично, представляє російську імперську цивілізацію. Це вже пізніше в Шевченка, у «Катерині», така постать стане антигероєм, і прозвучить крилата фраза: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…».

Але повернімося до «Простака…» Василя Гоголя. Від самого початку автор дає зрозуміти, що персонажі п’єси, яких він зображує гумористично й іронічно, є козаками чи нащадками козаків. Винятком є лише солдат. Ось як звучать перші слова комедії – монолог господаря дому Романа:

«Романъ, одинъ, поднимаясь со скамейки и представляя разслабленного. Врагъ ёго́ ба́тька зна́е, здае́тця, я ище́ не ду́же й стари́й, а зовсімъ охря́въ, такъ що ні нігъ, ні рукъ не чу́ю, нена́че поби́тий. (Зѣваетъ). Ка́жуть лю́де, що мене́ баглаі напа́ли… мо́же прокля́ті й баглаі; тільки жъ я уже́ ду́же да́вній – я уже́ бувъ дебе́лимъ па́рубкомъ, якъ на́ші козаки́ на Ли́нію въ похо́дъ ходи́ли. – Дай Бо́же ца́рство па́ну со́тнику; для ме́не ду́же панъ до́брий бувъ – всіхъ козаківъ у похо́дъ ви́турливъ, – а мене́ та́къ уподо́бавъ, що оста́вивъ до́ма и повелівъ сви́ні па́сти, – отоді то міні́ ро́скішъ була́! Не знавъ я нія́кого діла; а тепе́ръ и не зду́жаю, да тре́ба роби́ти, щобъ стара́ не ла́яла. (Садится). Спаси́бі Бо́гу, що зайшла́ десь, а то́ бъ уже́ давно́ до́сі скребла́ мо́ркву. (Зѣваетъ и чешетъ себѣ спину)».

Микола Гоголь продовжив батькову тенденцію: у його ранніх творах, які ввійшли до «Вечорів на хуторі біля Диканьки», теж часто зустрічаємо гумористичне й іронічне зображення козаків. Але на цьому ми детальніше зупинимося далі, коли розглядатимемо творчість письменника в контексті російського імперського дискурсу.

Багато ж малоросійських дворян пройшли еволюцію від зачарування імперією до своєрідного автономізму, який виявляв себе зокрема у зверненні до «козацької слави», в пропагуванні її. Одним із яскравих культурних явищ цієї еволюції стала «Історія русів».

Перша згадка про неї припадає на 1828 рік: саме тоді рукопис цього твору був знайдений у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. «Історія…» поширювалася в рукописних копіях; Гоголь, працюючи над «Тарасом Бульбою», використовував одну з таких копій. 1846 року «Історію русів» опублікував у Москві Осип Бодянський – в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруку був зазначений автор твору – вже натоді покійний єпископ Георгій Кониський. Правда, дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.

Донині питання авторства твору не є розв’язаним. Називалися різні імена ймовірних творців «Історії…»: Олександр Безбородько, Опанас Лобисевич, Василь Лукашевич, Опанас Маркович, Василь і Григорій Полетики, Микола Рєпнін, Василь і Олександр Ханенки, Архип Худорба, Андріан Чепа, Михайло Маклашевський та інші. На підставі аналізу твору можемо констатувати хіба що таке: його автор жив у другій половині XVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював із турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині. У книзі багато говориться про події на Стародубщині – північній частині Чернігівської губернії.

Автор зазначеного твору намагався дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Наприклад, в «Історії русів» використовується традиційна легенда, нібито слов’яни походять від «племені Афета» й лише потім вони розділилися на різні народи. Серед цих народів були так звані козари. Мовляв, називали «Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов’янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами». Отже, «Історія русів» використовує поширену в козацькому літописанні хозарську теорію. Було намагання представити козаків, точніше козарів, войовничим людом. Вони розглядаються як соціальний стан, що виділився серед слов’ян, вправляючись у воєнному ремеслі. Виходило, що козари – це люди рицарі, які обороняли вітчизну.

Автор твору подає свою версію виникнення назви «козаки» – він вважає, що відбулося перейменування козарів у козаків:

«Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Костянтином Мономахом з Козарів на Козаків, – і така назва назавжди вже у них залишилась».

Тобто козаки є нащадками козарів, войовничим людом, що виокремився серед слов’янського населення. Дещо подібне трактування козацтва зустрічаємо і в «Тарасові Бульбі»: тут козаки подаються як такі собі лицарі, що вийшли із слов’янського середовища.

Відповідно до історіософської концепції автора «Історії русів», Давньоруська держава – це держава русів українців, Русь є їхньою питомою етнічною назвою. Автор «Тараса Бульби» теж широко використовує термін Русь, руська земля («русская земля»). Але якщо виходити з трактування «Історії русів», під впливом якої перебував Гоголь, то йдеться не про Росію (Великоросію), а передусім про Україну.

Русь (Україна), вважає автор «Історії русів», утратила свою самостійність через внутрішні чвари й татарські напади; думка загалом не нова для української ранньомодерної історіософії. Далі в «Історії…» говориться, що в результаті втрати самостійності Русь змушена була об’єднатися з Литвою та Польщею у федеративній державі заради оборони своїх земель від татарських ординців. Однак Польща почала порушувати вільності русинів-українців. Тому на оборону цих вільностей стало козацтво. Подальша ж історія Русі-України подається як історія козацтва. Саме цій історії приділено найбільше уваги. Відповідно, те, що було до неї, маргіналізу-валося.

Автор навмисне акцентує: очільниками козаків, мовляв, були не простолюдини, а люди шляхетського стану; це – знову ж таки – думка, яка постійно фігурувала в козацьких творах ранньомодерного періоду. Окремо згадується князь Михайло (не Дмитро!) Вишневецький, який вважається першим чи одним із перших козацьких гетьманів. Підкреслюється: «Козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників різних ступенів, як от: старшин генеральних, полкових і сотенних і земських урядників. І з якої б то речі або що то за правило, мимо такого числа чиновників обирати простих козаків? А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх на виборах Гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та міжусобиці приносить». Нескладно за такою аргументацією завважити боротьбу малоросійського дворянства за «достойне місце» в Російській імперії. Для цього дворянства важливо було довести своє аристократичне походження. Щоправда, в «Тарасі Бульбі» на «аристократизмі» козацтва автор не наголошує, проте читач розуміє, що козацькі очільники є людьми заможними, а в козацькому війську наявні відповідні чини. Сам же Тарас Бульба іменується полковником.

Однією з центральних фігур «Історії…» є Богдан Хмельницький, якого автор вважає досконалим політиком. В уста Хмельницького вкладаються вигадані патріотичні промови. Щось подібне зустрічаємо і в козацьких літописців – Григорія Граб’янки та Самійла Величка, з творами яких Гоголь міг ознайомитись. Ось як Хмельницький звертається до козаків-реєстровців, щоб вони перейшли на його бік: «Ми підняли зброю не заради користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх». Тобто автор вважає, що кожен народ наділений від Бога землею, власністю. І ці блага він має право боронити. Як і боронити свободу. Якщо виходити з контексту, то остання розуміється як право вільно розпоряджатися власністю.

Далі говориться, що руси-українці втратили свободу, опинилися в рабстві на своїй же землі. І сталося це з вини поляків, які є «непримиренними ворогами» русів.

«Пощо ж нам, браття, – читаємо в «Історії…», – бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні і непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами і повсякчасним відчаєм?»

Загалом для цього твору, як і для інших козацьких літописів, характерною є відверта полонофобія. Наприклад, в іншому місці автор зневажливо говорить: «Про Поляків же і казати нічого: увесь світ знає, що у них скільки Панів, скільки і Королів, а кожному з них догодити і саме пекло не потрапить».

Хмельницький в «Історії…», звертаючись до реєстрових козаків, говорить про славних предків русів. Вважає, що вони не були завойовані, а вільно об’єдналися з поляками й литовцями, надавши їм чималі послуги:

«Предки наші, відомі всьому світові Слов’яни, Сармати і Руси, об’єднавшись з Литовцями і Поляками по добрій волі і заради обопільної оборони від чужоплемінних, прийшли до них з власною своєю природною землею, зі своїми містами і селами і своїми навіть законами і з усім для життя потрібним. Поляки нічого їм і нам не давали ні на жоден пенязь, а заслуги наші і предків наших, сподіяні Полякам в обороні і поширенні Королівства їхнього, відомі суть цілій Європі та Азії; та й самі Поляки хроніками очевидно теє доводять».

У творі спеціально акцентується увага на невдячності поляків. Вони не лише не оцінили заслуг козаків, але й почали їх гнобити. В «Історії…» читаємо: «…пролита за них (тобто за поляків. – П. К.) кров наша і винищені на ратних полях тисячі і тьма воїнів наших нагороджуються од Поляків самим презирством, ґвалтуванням і всіх родів тиранствами. І коли ви, о брати наші і друзі, коли не бачите приниження свого від Поляків і не чуєте ганебних титулів, наданих вам од них, себто титулів хлопа і Схизматика, то згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих Поляками найнечуванішим варварством».

Далі маємо «міфологію страждань», розповіді про те, як козаки-українці страждали від рук поляків: «Згадайте, кажу, спалених живцем в мідному бикові Гетьмана Наливайка, Полковника Лободу та інших; згадайте обдерті і відтяті голови Гетьмана Павлюги, Обозного Гремича та інших; згадайте, нарешті, Гетьмана Остряницю, Обозного Сурмила, Полковників Недригайла, Боюна і Риндича, котрих колесували і живим жили витягали, а премногих з ними старшин ваших живих же на палі наткнули та іншими найлютішими муками життя позбавили. Не забувайте, братіє, і тих безневинних немовлят ваших, яких Поляки на ґратах смажили та в казанах варили. Всі тії страстотерпці замучені за вітчизну свою, за свободу і віру батьків своїх, зневаженую і оплюгавлену Поляками в очах ваших. І тії мученики, що безневинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї».

Певно, не треба пояснювати, що чимало вищенаведених «фактів», наприклад, страта Наливайка в мідному бику, інші жорстокі страти козацьких ватажків, є не що інше, як благочестиві вимисли, розраховані на емоційне сприйняття. Не оминув автор «Історії…» й оповідь про знущання поляків над малолітніми дітьми, яку свого часу поширив Граб’янка.

Вигадана промова Хмельницького перед реєстровцями стала сприйматися як своєрідна «ідеологія Хмельниччини». У ній обґрунтовувалася законність повстання, було вказано (хай і дуже загально) на його мету. Цікаво, що ця промова в «Історії русів» є співзвучною не лише з відповідними промовами у козацьких літописах. Подібні речі зустрічаємо і в «Тарасові Бульбі». Є тут і патріотичні промови Бульби до козаків, і звинувачення поляків у тих кривдах, які вони чинили козацтву. Зокрема звучать звинувачення у звірячих стратах українських гетьманів. Деякі з цих звинувачень у повісті є ніби повтором фрагментів «Історії русів».

Помітні в «Історії русів» також антитатарські й антитурецькі мотиви. Автор зі співчуттям говорить про морські походи козаків на турків. Певна увага приділена таким походам й у «Тарасові Бульбі».

В «Історії русів» прочитується намагання представити козаків як таких собі гуманістів, котрі нікому зла не чинили. Мовляв, шляхтичам, які мали маєтності на українських землях, «жодної кривди не вчинено, а лише за привласнення неправильним чином Малоросійських маєтків стягнена з них контрибуція грішми, кіньми, військовим спорядженням та хлібом, і все то вжито на військо. Також і Жидове, визнані народом у доброму поводжені і не вредними, а корисними у співжиттю, викупились ціною срібла та речами, для війська потрібними, і відпущені за границю без озлоблення». Такі твердження, м’яко кажучи, мало відповідають дійсності. Навіть козацькі літописці не дозволяли собі таких ідилічних інтерпретацій. Але авторові йшлося не стільки про змалювання відносно об’єктивної картини, скільки про творення потрібного міфу. Що ж до «Тараса Бульби», то тут такої ідилії немає. Гоголь радше готовий зображувати козаків як дітей жорстокого віку, які, відповідно, не особливо церемоняться зі своїми ворогами, особливо поляками й євреями. Та все ж у «Тарасі Бульбі» маємо певне толерантне ставлення до єврейства. Це бачимо в історії своєрідної дружби між Тарасом Бульбою та євреєм Янкелем, яка, правда, ґрунтується на суто діловій основі. Не беремося однозначно стверджувати, що легенду про цю «дружбу» Гоголь створив саме під впливом «Історії русів», де йдеться про «гуманізм» козаків. Але… й таке може бути.

Загалом «Історія русів» має русофільський характер. Як, здавалося б, і «Тарас Бульба». Проте не все так однозначно. Автор «Історії русів», описуючи Переяславську Раду, з одного боку дає їй позитивну оцінку і трактує як акт визволення з польської неволі. Особливо його тішить те, що чини малоросійські були зрівняні із чинами московськими:

«І цар… виявив при тому відверту вдячність свою до Малоросійських чинів і народу, зрівнявши їх особистими привілеями з боярами, дворянами і всіма ступенями Московськими, або Великоросійськими, чого в договорах не було пояснено, а вміщалось теє в пактах з Польщею і в привілеях Королівських, статтями затверджених, де кілька разів узаконено і потверджено, що поєднуємося, яко рівний з рівним і вільний з вільним».

Тут маємо якраз спробу видати бажане за дійсне. Авторові «Історії…» – як малоросійському дворянину – йшлося про те, аби представити акт приєднання України до Московії як акт «возз’єднання» «рівного з рівним» і, виходячи з цього, зрівняти малоросійське дворянство з дворянством великоросійським.

Але, з одного боку, Переяславську угоду автор «Історії…» сприймає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, оскільки від цього серйозно зміцніла Московія, перетворившись на могутню мілітарну силу. З цього приводу він пише таке:

«Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло майже всі двори Європейські. Система про рівновагу Держав почала вже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване і понижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість поєднуваної з ним Малоросії та її велелюдствоз таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишилась без своїх дій».

Тут теж маємо деяке перебільшення, спробу «набити ціну» Україні. Але можна погодитися, що Хмельниччина, Переяславська угода й подальші події суттєво вплинули на співвідношення геополітичних сил на Сході Європи.

Цікавим є ставлення автора «Історії русів» до Івана Мазепи. Він спеціально підкреслює таке: «Гетьман Мазепа був Поляком з фамілій Литовських». Ураховуючи антипольський характер твору, де поляки постають у негативному світлі – як затяті вороги українців, – така характеристика є негативною. З іншого боку, автор «Історії…» говорить, що Мазепа відзначався хоробрістю, заповзятістю й військовою вмілістю.

Автор, перебуваючи на позиціях лояльності до російської влади, не прагнув перетворити Мазепу на героя. Та, попри це, все ж відчувається певна симпатія до цього персонажа.

Гоголь, звісно, не зачіпав мазепинської теми. Для нього як для малоросіянина це було небезпечно. Тут можна було чекати звинувачень у сепаратизмі. Крім того, ця тема була вже достатньо обіграна в літературі. Щоправда, виникає питання: а чи не спробував Гоголь обіграти її в прихованій формі? Думаю, письменник, який цікавився українською старовиною, зокрема й особою Мазепи (свідченням цього є хоча б його незакінчена стаття «Роздуми Мазепи»), мав би знати про роман гетьмана й польської аристократки Анни Дольської, який став поштовхом для «зради» й переходу козацького очільника на бік шведів та поляків. До речі, роман Мазепи з Дольською розпочався якраз тоді, коли гетьман зі своїм військом перебував у Дубні. Чи не тому Дубно, а не якесь інше місто (вибір у Гоголя був широкий!) стає головним місцем дії в «Тарасові Бульбі»? І, зрештою, чи не є історія кохання й «зради» Андрія модифікованою історією Мазепи?

В «Історії русів» зумисне робиться акцент на звірствах росіян під час взяття гетьманської столиці Батурина. Автор емоційно малює сцени плюндрування міста. Ось як це виглядає в тексті: «…Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах мазепиних участі не брали, вибивав усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після цього пішло грабування міста військовими, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали». Трагедія батуринська завершилась «огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом “і не бі погребаяй їх!”». Не виключено, маємо гіперболізацію страждань батуринців: адже автор «Історії…» не був свідком цих подій. Але такий емоційний опис руйнування Батурина свідчить про те, що автор негативно ставився до московитів.

Є в цьому творі й інші антиросійські акценти. Зокрема зустрічаємо їх у вигаданій промові гетьмана Павла Полуботка, який звертається до царя Петра І з таким запитанням:

«Звідки ж походить, що Ти, о Государю, ставлячи себе понад законом, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше?».

При цьому Полуботок (і, очевидно, цю позицію поділяє сам автор) наголошує, говорячи з Петром І, що завдяки українцям (русам) відбулося становлення Росії:

«Народ наш, будучи одноплемінним і одновірним твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізерії». За це русам українцям московити відплатили важким гнітом: «…стягнули на себе саму зневагу та лютість і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноювати все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату… Урядники Московські, що панують над нами і не знають прав та звичаїв наших і майже неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити усе, не займаючи лише душі наші».

Відтак, автор «Історії…», попри свою малоросійську лояльність, оцінює Московію негативно. Він дає тонку характеристику менталітету московської правлячої еліти. Вказує на її владолюбство та пиху. Говорить також про непостійне правління царське і знищення самих царів. Ця непостійність, на думку автора, зумовлюється відсутністю сталої релігії та добрих звичаїв. Усе це врешті-решт призводить до того, що війни з Московією є неминучими й нескінченними для всіх народів. І хай про ці речі не говориться прямо, але деякі фрагменти «Історії…» наштовхують саме на такі думки. Свідомо робив це автор чи підсвідомо – інше питання; але «Історію…» загалом можливо було трактувати в такому антиросійському дусі, що й робили деякі інтерпретатори. Цим згаданий твір відрізнявся від попередніх козацьких літописів, які в цілому стояли на проросійських позиціях, дозволяючи собі хіба що епізодичну критику московитів.

У «Тарасові Бульбі» Гоголь не дозволяв собі якихось антиросійських речей – адже твір мав пройти цензуру. Зрештою, не треба скидати з рахунку й самоцензуру письменника. Проте Гоголь вмів майстерно створювати відповідні контексти. У «Тарасові Бульбі» росіян взагалі не існує. А «росіянами» («русскими») є українські козаки. Це ніби узгоджується з концепцією «Історії русів», що справжніми русами (руськими) є українці.

Щодо критичності до росіян (великоросів, московитів), то вона простежується в інших творах Гоголя: петербурзьких повістях, «Ревізорі» й «Мертвих душах».

Загалом «Історія русів» була одним із важливих джерел «Тараса Бульби». Однак не можна вважати, що повість стала художньо-літературним переспівом цього нібито історичного твору. Гоголь використав лише деякі фрагменти та концептуальні моменти «Історії…». Користувався він й іншими джерелами. Могли серед них бути різноманітні історичні твори компілятивного характеру, як, наприклад, «Історія про козаків запорозьких…» Семена Мишецького, з якою Гоголь міг ознайомитися за рукописним списком. Звідси він міг узяти відомості про людей різних народностей і станів, які приходили на Запорізьку Січ, про майстрів, які там перебували, про безперервну веселість та пияцтво на Січі, про покарання козаків у цій «республіці». Можливо, з цього твору взято й назви куренів: Дядьківський, Незамайлевський, Татаровський, Переяславський, Тимошівський.

Ще одним джерелом, вплив якого достатньо помітний у повісті, був «Опис України» Ґійома де Боплана. Якраз 1832 року надрукували російський переклад цього твору з відповідними коментарями. Отже, ця лектура була в Росії доступною. Тому нічого дивного, що Гоголь звернувся до неї.

Французький шляхтич Ґійом Левассер де Боплан (бл. 1600–1673) з початку 1630-х до 1648 року перебував на службі в польських королів Сигізмунда ІІІ та Владислава ІV. На теренах України він керував будівництвом фортець та оборонних споруд. Водночас склав детальну мапу України. Тривале перебування на українських землях дозволило Бопланові пізнати життя місцевого населення, зокрема козаків. 1648 року, не знайшовши спільної мови з новообраним королем Яном Казимиром, Боплан покинув службу в Речі Посполитій і подався до себе на батьківщину, у Францію, де й написав книгу «Опис України», видавши її 1651 року. Друге, доповнене її видання вийшло 1660 року.

Мапа України, створена Бопланом, була надрукована ще 1648 року Саме завдяки цьому французькому дослідникові назва «Україна» утвердилася в картографічній практиці. Щоправда, згаданий термін уживався ним не як етнонім, а як поняття територіальне. Територію України Боплан трактує доволі широко, вона в нього здебільшого збігається з теренами сучасної української держави: передбачає він і Київщину, й Поділля, й Волинь, і Русь (Галичину), і Дике поле, а поряд із цим описує навіть Крим та частково польські землі. Боплан свідомий того, що на теренах України живуть різні народи – русини, поляки, татари, – але основну увагу в своєму «Описі…» приділяє козакам. Гоголь, як і Боплан, уживає термін «Україна». Правда, розглядає його в дещо вужчому плані – як регіон, що становить частину Русі й охоплює переважно Наддніпрянщину.

Від самого початку твору Боплан веде мову про заняття козаків, водночас описуючи їхні ментальні риси. Характеризує їх як відважних людей, звертаючи увагу на їхні ділові якості. Це, можливо, виглядає незвично, але для Боплана козаки – передусім умілі господарники:

«Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати різні м’ясні страви, варити пиво, мед, горілку, робити брагу тощо».

Відзначається їхня розумність, вправність у ремеслах та водночас зорієнтованість на сільське життя: «…вони взагалі розуміються на всіх ремеслах, хоча одні бувають більш вдатними, ніж інші у тих чи інших заняттях; трапляються й такі, чиї знання порівнянно із загалом значно ширші. Одне слово, всі вони досить розумні, але зосереджуються лише на корисному і необхідному, головним чином на тому, що пов’язане з сільським життям». Подібні характеристики ділових якостей козаків трапляються і в «Тарасі Бульбі», хоча важко говорити, що вони виступають на передньому плані.

Попри заняття ремеслами й сільським господарством, козаки – люди військові. На це й звертає велику увагу Боплан:

«Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б’ючись у таборі під прикриттям возів (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичною зброєю), обороняючи ці укріплення; вони непогані також на морі, але верхи на конях вони таки не найкращі. Пригадується, і я сам це бачив, як біля двохсот польських вершників змусили тікати 2000 їхніх найкращих воїнів.

Однак правда й те, що сотня цих козаків під прикриттям табору не побоїться і тисячі поляків чи навіть [кількох] тисяч татар. Якби вони були такі ж доблесні верхи, як і на землі, то, гадаю, були б непереможними».

Така характеристика військових якостей козаків видається цілком об’єктивною. Справді, козаки вміли добре стріляти з рушниць і оборонятися в таборі під прикриттям возів. Непогано показували себе і в морських походах, коли на маневрених чайках несподівано чинили напади на турецькі кораблі й міста. Але доброї кінноти не мали.

Схожі характеристики бойових якостей козаків є й у «Тарасі Бульбі». У повісті мовиться, що козаки вмілі в бою. Звертається увага на їхні морські походи, а також на використання возів під час бою. Про те, що кіннотники з козаків погані, Гоголь переважно мовчить. Хоча в повісті є один момент, де йдеться про перевагу кінного татарина над козаком: мовляв, козак татарина на коні не зможе догнати.

Відзначає Боплан енергійність і певну зовнішню «естетичність» козаків:

«Вони високі на зріст, жваві, енергійні, люблять ходити в гарному одязі, яким особливо хизуються, коли пограбують його у своїх сусідів, бо в інших випадках вдягаються досить скромно».

Отже, ця «естетичність» поєднується з «молодецтвом», яке супроводжується грабунками. Щось подібне зустрічаємо в «Тарасі Бульбі», коли описуються козаки, які перебувають на Січі.

Далі Боплан звертає увагу на риси радше негативні, ніж позитивні. Наприклад, говориться про лінощі козаків: «…вони зовсім не хочуть працювати, хіба що при крайній потребі, коли їм немає за що купити необхідне. Вони воліють краще піти позичити все потрібне у турків, своїх добрих сусідів, аніж потрудитися, щоб самим його надбати тощо, їм доволі, коли є що їсти й пити». Ці лінощі поєднуються з безпробудним пияцтвом: «…я гадаю, навряд чи жоден інший народ у світі давав би собі стільки волі у питті, як вони, бо не встигають протверезіти, як одразу (як то кажуть) починають лікуватися тим, від чого постраждали». Або ще таке: «Немає також серед них жодного, якого б віку, статі чи становища він не був, хто б не намагався перевершити свого товариша у пиятиці і гульні. Немає серед християн і таких, котрі б настільки, як вони, призвичаїлися не дбати про завтрашній день». Правда, відзначає Боплан, таке діється «…тільки під час дозвілля, бо коли вони воюють або коли задумують якусь справу, то вкрай тверезі».

Подібне трактування негативних рис козаків зустрічається і в «Тарасі Бульбі», де чимало говориться про їхнє лінивство, про те, що вони часто живуть з грабунку, що награбоване легко можуть прогуляти. Говориться в повісті й про безпробудне козацьке пияцтво, особливо на Січі. У принципі, про ці негативні риси Гоголь міг довідатися й з інших джерел: про це говорилося в фольклорних творах, у «Енеїді» Котляревського, в «Конотопській відьмі» Григорія Квітки-Основ’яненка тощо. Але, схоже, Боплан підкріпив Гоголя в думці, що пияцтво й лінивство притаманні козакам.

Боплан трактує козаків як християн. Проте він, на відміну від деяких інших західних авторів, чітко розуміє, що християнство козаків різниться від християнства західного. Вказує він і на релігійний формалізм козаків, характеризуючи їхню релігійність так:

«Вони сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською [Rus], дуже шанують святкові дні і дотримуються постів, які у них тривають 8 або 9 місяців на рік і полягають в утриманні від м’яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок [їхньої душі] залежить від зміни їжі».

Гоголь у «Тарасові Бульбі» теж, говорячи про релігійність козаків, вживає термін руська («русская») віра. У другій редакції повісті навіть підкреслюється, що козаки за цю віру помирають. Натякає Гоголь і на релігійний формалізм козаків.