Читать книгу Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Полина Жеребцова - Страница 4

01.01.

Настав рік Свині! Зодіак такий.

Усю ніч стріляли по будинку. Ми лежали в коридорній ніші. Там немає вікон. До цього сиділи на санчатах, на підлозі у ванній. Будинок трясся. Горів. Танки сунули трасою, стріляли. Скрегіт страшний. Мансур із хлопцями бігав дивитись на танки.

Літаки кидали бомби. А потім так бухнули снарядом, що на кухні з вікна впала ґратка. І впала вона на маму, бабусю Ніну й тьотю Варю. Вони на підлозі святкували Новий рік. Тепер у них голови розбиті.

Я малюю портрет Мансура.

Поля

02.01.

Стріляють, але я звикла. Не боюся. Коли близько гримить, бабуся Ніна співає пісні або читає частушки з поганими словами. Усі сміються, і не страшно. Бабуся Ніна – молодець!

Ми в під’їзді, на пічці з цегли готуємо. Я дивлюся на вогонь і думаю: там живуть саламандри.

Ми замурзані, брудні. Усі речі в кіптяві. По воду ходимо за будинки, на труби. Іноді лежимо на землі, щоб не вбили. Так треба.

Бабуся Римма хворіє. Це Альончина бабуся. Я бігаю до них у другий під’їзд. У них буржуйка! А в нас дуже холодно. Ми спимо в чоботах і пальтах. Робимо каганець у банці: там ґніт і гас. Так не темно вночі й можна шепотітися, поки літаки кидають бомби.

09.01.

Усе горить. Бомби з неба.

Убило тьотю в провулку, і з іншого будинку родину вбило. Люди помирають, коли йдуть по воду, шукають хліб.

До нас приходив якийсь чоловік, просив гас. Мама не дала.

Нас багато. Їсти немає чого. Мама та інші люди ходили на базу. База – це таке місце, там морозиво в ящиках. Його всі грабують. І мама принесла з тьотею Валею. Ми розігріли й пили з перепічкою. Дуже смачно.

Сніг топимо. Тільки його мало. І він якийсь несмачний. От раніше бурульки були смачні! А цей якийсь горілий, сірий. Мама каже, від пожеж.

10.01.

На зупинці «Нефтянка» бачили дівчину-чеченку з рудою косою. У неї на голові зелена стрічка. А в руках маленький автомат. Дівчині років шістнадцять. Вона воює за Ґрозний. З нею був хлопчик, молодший за неї. Мабуть, брат.

Дід на зупинці сказав:

– Вона захищає Батьківщину. Ти підростеш, і ти будеш! – і вказав на мене пальцем.

А мама сказала:

– Гарна дівчина. Дай Боже їй успіху!

«Руда» почервоніла й пішла.

Ще я дізналася, що малий автомат називається «тюльпан». Зовсім як квітка!

Їжі ніде немає. Хліба немає. Бабуся Ніна добула капусти. Ми їмо капусту! Мені скоро 10 років.

Поля

12.01.

Мансур показував ракетницю. Це трубка. Нею подають сигнал. Він знайшов її надворі.

Дядько Султан, тато Хави з першого під’їзду, впіймав десь курку, зварив її у великому відрі й давав усім попити бульйону. І нам дав. Ми відразу всі накинулись і з’їли. Тобто попили води від курки. О, як чудово! Дядько Султан ще дав дві картоплини!!!

Хави вдома немає. Вона з мамою в Інгушетії.

Поля

14.01.

Прийшов через сині гори син бабусі Олі. Вона стара. У нас жила. Його хотіли розстріляти й солдати, й ополченці. Він усім сказав:

– Я йду до мами!

І його не вбили. Він – хоробрий.

Ми були такі голодні! А він сходив на базу і приніс нам пів’ящика кільки! О, як смачно! Бабусю Олю він забрав. Вони пішки підуть із міста.

18.01.

Їжі немає. Води немає. Холодно. Я часто сиджу у ванній кімнаті. Шибок немає. Ґраток немає. Снарядами знесло. На підлозі сніг.

З бабою Ніною сварюся. Вона книжки хоче палити замість дров! З Баширом сварюся. Він смикає мене за волосся. Бридкий другорічник! Юрочка дуріє. А я люблю Мансура. Тільки це страшний секрет! І щоб ніхто не знав, я ховатиму тебе, Щоденнику, за шафу. Якщо Башир знайде тебе, мені загрожує довічна ганьба. Він усім розповість.

Мансур хоробрий. Він намагається знайти їжу і не боїться обстрілів.

Ще на зупинці робили пастку ополченці. Підпиляли дерева і впіймали БТРи й танки. Кидали в них «підпалишку». Потім постріляли солдатів і пішли.

А хлопці з нашого двору туди побігли. І сказали, що один солдат був ще живий. Він попрохав, щоб його застрелили. У нього не було ніг. Вони згоріли. Він сам попрохав. Так сказав Алі, який живе за квартал від нас. Алі 13 років. Це він убив.

А потім плакав, тому що вбивати страшно. Він убив з пістолета. Баба Ніна хрестилась, і всі плакали. Алі дав тьотям лист. У солдата написано так: «Бережи дочок. Ми спускаємося до Ґрозного. Немає вибору. Ми не можемо повернути, наші танки навели на нас гармати. Якщо ми повернемо – це зрада. Нас розстріляють. Ми йдемо на неминучу смерть. Пробач і прощавай».

Тьоті хотіли викинути лист, а мама поклала лист туди, де книжки. Обіцяла відправити за адресою. Вулиці й номера будинку немає. Згоріли. Але написано: хххxx область. Мені жаль солдата. Я не піду на зупинку садами. Там лежить його труп та інші мерці.

Поля

20.01.

Військові стріляють у собак. Собаки їдять мерців. На вулицях лежать мертві люди й мертві собаки. Я намагаюся не дивитись, коли йду повз. Я заплющую очі. Тому що кричу, коли їх бачу, і не можу зупинитись. А мама свариться. Каже, я – боягузка.

Ополченці воюють із російськими військовими. Ополченці – це люди, які захищають свою батьківщину. Так сказала бабуся Зоя.

Онукові бабусі Зої п’ять років. Його звати Славик.

Ми з мамою бачили дядька Султана. Він ходив по порожніх крамницях, шукав, може, де їжа і дрова. Нічого не знайшов.

Бої не закінчуються. Кажуть, у селах багато вбили людей.

П.

21.01.

Я сиджу в коридорній ніші на матраці. Навколо стрілянина. Б’ють прямо по будинку.

Учора я спала в тьоті Валі, Альончиної мами. У нас немає де спати. Усі сплять на підлозі й на дивані. Нікуди ноги покласти.

Чому почалася війна? Ми ходили з мамою на Марш миру восени.

26.01.

Сусідку з нашого будинку поранило в ноги. Вони спухли. У будинку поряд дядькові відірвало руки.

А коли ми ховалися в ніші під час обстрілу, за вікном влучило в машину снарядом.

Машина хотіла виїхати з міста. Там були чоловік, жінка й діти. Жінку сильно поранило, а інші разом загинули. Жінка кричала-кричала, а потім теж померла.

А я вуха затулила руками й лежала на підлозі. Я не могла слухати, як вона жахливо кричить. Потім сказали, що вона була вагітна. Їхні тіла забрали. Від машини майже нічого не лишилося.

30.01.

Улітку ми з Альонкою ховали жуків і черв’яків. Кожному зробили могилу й поставили надгробок із камінця.

Але потім не знайшли мертвих. І тоді я вбила двійко нових жуків і теж прикопала. Вирішила – нехай цвинтар буде поважнішим. Дурепа!

Але й це ще не все. Коли я провідувала дідуся в лікарні, то вчинила дуже погано. Я обдурила його. Обдурила. Як це погано! І Бог покарав мене. До нас прийшла війна.

03.02.

Надворі були російські солдати. Вони вивели всіх надвір.

Хлопців роздягли догола й дивилися. Мені було дуже соромно. Навіщо вони зняли з них одяг?

Тітки й баби лаялися. Солдати сказали, що шукають слід. Слід від ремінця начебто. Від автомата. І одного хлопця кудись повели. Хоча сліду ніхто в нього не бачив. Цей хлопець просто повз проходив.

У нас документи дивилися.

07.02.

Ми провідали дідусеву квартиру. Там російські солдати. Вони підлогу зняли. Немає паркету. Дірка. Вони вогнище палили.

Спалили Пушкіна!!! Страхіття! Жах! Обід варили.

Мама з ними розмовляла. Сварила. Вони покивали довбешками. Мама каже:

– Їм років вісімнадцять! Не розуміють, що чинять!

А так, як на мене, великі дядьки. Один був із вусами. Вони там живуть і стріляють.

У дідусеву квартиру влучило снарядом. Її розбито. Телевізор солдати розстріляли. Чому?

15.02.

Ми були на базарі «Берьозка». Там продавалися перепічки, цигарки, солоні огірки.

Під час стрілянини всі тікали, ховалися.

Назад ішли, дивимося: бабуся. Везе щось на санчатах. Ковдрою накрите. Мама вирішила, труна. Ледве йде бабуся. Їй років вісімдесят. Сиве волосся з-під хустки. Навколо стріляють. Але вона глуха. Не чує навіть.

Мама взялася допомогти. Через трасу санчата перевезла. І тут вітер, ковдра впала. Ми дивимось, а це зовсім і не труна, а новий холодильник у пакуванні. Бабуся його десь украла.

23.02.

Усі крадуть. І тьотя Г., і тьотя А., і тьотя З., і дядько К., і Х., і М.! Усі зранку беруть тачки. Йдуть. А потім приходять, приносять килими. Посуд. Меблі. Дві-три людини не крадуть лише. Юрій Михайлович не краде, і ще кілька сусідів не крадуть. Інші сусіди кажуть:

– Російські солдати крадуть!

І це правда.

– І ми будемо красти! Однаково добро пропаде.

І роблять так.

З будинку навпроти найбільш невтомний – дідусь Полоній. Він раніше у в’язниці працював. Наглядачем. Тепер по п’ять разів за день тачки тягне. З ним близько десяти друзів. Сваряться інколи, кому що дістанеться. Прямо надворі галасують.

А з нашого будинку відзначаються тьотя Аміна й тьотя Рада.

Ми пішли до центру: я, мама, тьотя Валя й Альонка. І теж зайшли в приватний будинок. Там чай був. Ми взяли по одній коробочці. Потім я побачила ляльку. Це був пупсик. І я його взяла. Альонка знайшла олівці. А мама нічого не взяла. Сказала, що її мало не вбив снайпер. Снайпер стріляв у маму. Адже соромно, якщо вб’є в чужому будинку і тебе знайдуть як злодія.

– У нас удома купа своїх речей. Дівати нікуди! – сказала мама. – Ходімо додому!

І ми пішли.

25.02.

Ми ходили до церкви. Вона за мостом, де ріка Сунжа. Сунжа брудна, каламутна. Церква від снарядів похилилася.

У неї не раз влучали. Навколо будинки, як після страшного землетрусу: начебто були будинки, а тепер тільки частина стіни.

У церкві давали солоні помідори й макарони в стаканчиках. Бабусі були росіянки, і тьоті-чеченки були. Дітей багато. Баби на них бурчали.

Ще я там бачила Люсю. Вона живе в зруйнованих під’їздах. У неї вбили тата, маму і бабусю. Люся фарбує губи. Вона знайшла червону помаду в розбитому будинку. Люсі 14 років.

Мама сказала, що бомба влучила в зоопарк і звірі загинули. А я бачила собаку. У нього осколками відрізало ніс. Він без носа тепер. І багато вбитих собак.

Ще говорили: у будинок для старих людей влучили бомбою і вони загинули.

У церкві тьотя-черниця мене водила всередину, вниз. Там, у підвалі, темно, і тільки свічки тоненькі горять біля ікон. Усі молилися, щоб швидше війна минула. Тьотя-черниця дала мені рибу й картоплю. І я їла. А мама підмела двір у церкві.

Сказали, що макарони та помідори дали козаки. Козаки – такі люди, живуть десь далеко і сюди допомагають. Тому що війна.

Потім ми йшли назад. Військові сильно стріляли. Ми лежали на землі. І бачили мертвого російського солдата. Його при нас убило. Він лежав, а поряд зброя. Він був одягнений у синю форму.

Мама вийшла надвір. А там БТР. І сказала:

– Ідіть, там ваш хлопець лежить!

А солдати щось їли й пили з пляшки. І не пішли. Ми пішли додому.

Дали дідусеві Юрію Михайловичу трохи помідорів і макаронів. Він зрадів!

Поля

27.02.

Танки їдуть, а на них килими. Кажуть, возять у місто Моздок, продають. І в Інгушетію. Там навіть ринок є. Усе крадене купують.

Сусіди грабують, і військові грабують. Двері відчинені через снаряди та бомби. У будинках якщо не взяли речі, то розстріляли: телевізори розстрілюють, пральні машини.

Ми ходимо шукаємо хліб. Ніде немає. Мішок із борошном скінчився. Я весь час голодна, і мама теж. Наші біженці ремонтують стіну у своїй квартирі на третьому поверсі. Бігають туди, поки не стріляють.

Був момент, коли російські танки заїхали у двір, а ми вийшли. Ми жодного разу не ходили в підвал, а тут вирішили піти. Дуже стріляли. Ми вийшли й двері зачинили. Танк навів дуло на під’їзд. А в під’їзді діти, бабусі й тьоті. Ми стали тарабанити у двері. Вони не відчиняються. І я заплющила очі, вирішила, що він зараз вистрілить і ми помремо.

Він вистрілив, але промазав. Не влучив у під’їзд, а влучив вище. Із садів по танку почали стріляти ополченці й кричати: «Ваня, здавайся!» Танк позадкував.

У мами трусилися руки, двері не відчинялися. А всі кричали:

– Лено, швидше! Лено, відчиняй двері!

Двері перекосились від вибухів. Потім двері все ж таки відчинилися, і всі впали в наш коридор. І лежали. По двору стріляли з танків.

03.03.

Мама ходить на базу, яка поряд. Шукає дрова. Дров немає, а треба чайник гріти на вогнищі.

На базі бої. Російські солдати й ополченці бігають. Мансур пішов по дрова, і вони стали по ньому стріляти. Він ледве втік. Стрибнув із другого поверху.

Мансур носить капелюх. Він пірат! Справжній пірат!!! Я не можу сказати йому ані слова. Хоча дуже хочу. Але не можу. Соромлюся. Він знайшов десь тіні для повік і мені приніс. Маленькі такі, в коробочці. Бузкові. Подарунок! Мені!

Поля

04.03.

Було свято Ураза-Байрам! Бабуся Зіна принесла солоних помідорів і рису. А дядько Ахмед приніс смаженої картоплі. Цілу сковорідку! На вогнищі посмажив.

О, які ми щасливі! Ми поділилися подарунками з тьотею Валею та Альонкою.

05.03.

Мама й дядько Султан пішли на базу по дрова. Мені страшно самій.

Я бігла крізь сади на базу. Побігла сама. А снайпер стріляв по залізниці. Кулі падали поряд. Я хотіла знайти маму. Бігала, кликала її. Бачила вбитих людей, але це була не мама, і я не пішла близько. Якісь тьоті й діти лежали на снігу. І одна була бабуся в сірій хустці.

Потім я знайшла маму. Дядько Султан уже пішов у наші двори. Мама все шукала дрова. Ми зайшли в будиночок бази, там старі стільці. Тут почали стріляти з танків. І ба-бах! Снаряд вибухнув. Ми впали. Хвиля повітря! Нас засипало побілкою та камінням. Але не сильно. Ми вибрались і поповзли звідтіля.

Мама пояснила, їй сказали, що є такі міни «теплові». Вони йдуть за людиною і розривають її на шматки. Я повзла по снігу й думала, що така міна мене обов’язково знайде, буде за мною крастись, а потім розірве на шматки.

Ми довго лежали при дорозі. Летіли снаряди, червоні й помаранчеві. А потім нам вдалося пробігти до будинків.

Ми принесли дрова!

Поля

07.03.

Ми блукали в пошуках їжі. Шукали. Поки йшли до центру міста, прислухалися: якщо летить міна або снаряд, на землю лягали.

Зустріли бабусю-росіянку. Учительку! Вона ходила в розбиті будинки і збирала книжки. Не речі, не посуд. Книжки! Складала на візок. Плакала:

– Треба врятувати історію!

Незрозуміло, звідки весь час стріляли.

Ми не знайшли їжі, але мама встигла розповісти мені про родину Ніколая II. Особливо запам’яталось, як царських дітей вели на розстріл і вони спускалися сходами в підвал. Я йшла і думала, що дітей у підвалах убивають. Традиція така, мабуть.

Ми в підвал тільки один раз ходили. Весь час удома, всі обстріли. Уб’ють, так хоч удома. Ненавиджу підвали!

11.03.

У мене порвалися чоботи. Ноги мокнуть. Немає взуття. Я взяла й зайшла в чужий будинок. Хоча дала слово мамі – не заходити в чужий будинок. Але зайшла – чоботи виглядати.

Я не помітила, що ляда підвалу відчинена. Зайшла і чоботи побачила. Вони лежали на дивані. Я на них подивилась і… впала. У підвал. Але не зовсім усередину. Якби впала, то померла б. Сходів не було, а три метри глибина – і внизу бетон.

Я руками зачепилася за краї. Видертися не могла. Сил не було. Провалилася по пояс. На допомогу ніхто не йшов. Ніхто не знав, що я пішла чоботи шукати. У мене навіть пальці побіліли. І тут зайшов дід-чеченець. Я вирішила, він мене зіпхне вниз і я там помру, а він дав мені руку. І я вилізла.

– Що ти тут шукаєш? – запитав.

– Я хотіла чоботи взяти, – сказала я.

– Не соромно тобі, – запитав дід, – красти?

Я червона стала, як помідор.

– Не туди твої ноги ходять! Не той шлях знайшли! – голосно сказав дід. – Гріх! Гріх!

– Я ніколи не приходила шукати речі. Один раз…

– Буде тобі й за один раз! – перебив мене дід. – Ганьба!

Потім він побачив, що я у рваних чобітках стою. Пішов і взяв чоботи. Кинув через усю кімнату.

– На! – сказав він. – Візьми. Моїх бомбою вбило. Дочку, онуків убило. Ніхто не прийде в цей дім жити. Усі там! – показав угору рукою.

Я сказала:

– Вибачте, – і пішла.

У своїх рваних чобітках пішла. А потім бігцем. Мені хотілося втекти.

Я впала на труп. Його не було півгодини тому. А тепер лежав! Чоловік років сорока. Росіянин. Мешканець. Він лежав і дивився на мене синіми очима. Поряд відро. Він по воду вийшов. Мабуть, його вбив снайпер.

Мама знайшла варення і несла в торбі:

– Де тебе чорти носять? – спитала вона.

Я сказала. Мама дала запотиличника. Прямо при мерцеві. У мене в очах свічки засвітились від запотиличника. Дуже прикро стало.

– Крім їжі, нічого брати не можна! – суворо сказала мама.

Мама знайшла ковдру, що валялася на вулиці. Накрила небіжчика, і ми пішли додому.

Поля

12.03.

О, що було! Ми ходили до церкви через міст. Міст наполовину впав у річку. Тому що бомба влучила. Але по другій половині можна пройти. На інший берег річки потрапити.

Ще там, де міст, поряд президентський палац битий і розбитий готель «Кавказ». А на мості стоїть гармата й солдати. Російські. І стільці стоять, і сидять вони на стільцях. Це тепер їхній міст.

От ми йшли з мамою до церкви і були вже на середині мосту. І я бачу: на іншому мості, який далі через річку, біжать ополченці. Я їх відразу впізнала – у них на головах зелені стрічки. Вони стали стріляти з такої довгої зеленої труби, яку носять за плечем. І прямо по нас! З того мосту – по цьому мосту! Я-а-ак бахнуло! Вогонь! Усі попадали.

Поруч із нами тьотя йшла з хлопчиком, чеченці. І дідусь із бабусею, росіяни. І ми. Усі до церкви йшли – там продукти інколи дають. Козаки привозять.

Як почали стріляти! Бій! Солдати стали бити гарматою по ополченцях, по іншому мосту. Гармата велика! На колесах! Вона стріляє, а земля ворушиться, як землетрус.

Я лежала і кричала від страху. А мама мене потягла за шкірку в зруйнований готель «Кавказ». І люди з мосту теж прибігли в руїни готелю. Там лежали на підлозі. А стріляли сильніше й сильніше. Я так боялася! Я подумала, от смерть прийшла. Ніякої «теплової» міни не треба. Так уб’ють.

Готель розбитий. У нього тисячі разів влучали снаряди. Стіни як мереживо. Під ногами купа тирси з каменю. Ми дві години там лежали. Познайомились.

Хлопчик плакав. До тьоті Асі на руки заліз. Вона на підлозі лежала, його обіймала. А дідусь Борис нас заспокоював. Сказав, що кулі не дістануть. Адже так не буває, щоб усіх відразу вбило. У кожного своя доля!

Потім ми дивимось, а купа мішків у кутку ворушиться. Там сміття було, пакети. Вилазять четверо солдатів звідтіля. Виявляється, вони весь час там лежали! Мама до них:

– Що ви тут робите?!

Вони:

– Ми ховаємося. Ми не хочемо воювати!

Дід Борис давай їх лаяти:

– Що ви тут робите? Бій іде! А ви за мішками сидите!

А солдати худі такі. Кажуть:

– Ми не хочемо воювати! Ми додому хочемо! Додому!

Коли тихіше стало, солдати нас провели до іншого будинку. Мама прохала в них бронежилет.

– Дайте, – сказала мама, – один бронежилет. Для дитини!

Але солдати не дали. Собі, сказали, мало. По три на себе вдягли. Боялися дуже.

Ми перебігли дорогу, зайшли крізь вікна в інший будинок. А там вихід завалений. Немає виходу. Потрібно з третього поверху стрибати. Назад не підеш – знову стріляють. Я стрибнула і впала на велику гору битої цегли. Ноги забила та руки подряпала.

А за мною всі пострибали: охнувши, стрибнула тьотя Ася, лаючись, мама, бабуся й дідусь стрибнули вниз, перехрестившись.

Дідусь Борис сина тьоті Асі в повітрі піймав.

15.03.

Мансур приходив. Приніс борошна на перепічку. Його родина пішла від нас. Ще стріляють, але не так сильно. Вони жили в нас, поки сильно стріляли.

Мансур має друга. Він живе в сусідньому будинку. Вони завжди разом ходять. І в них є подружка з довгим світлим хвостиком. Вона має років шістнадцять. Я її терпіти не можу!

Тьотя Мар’ям приїхала, потім поїхала. Деякі сусіди повернулися. Сусід Рамзес із другого поверху всю квартиру килимами завалив, не пройдеш.

А тьотя Варя, Мансурова мама, прийшла і стала говорити, що все погано. Її чоловік давно виїхав, її з дітьми кинув. Поїхав у відрядження й не повернувся. Знайшов іншу дружину. Мама поворожила на картах і сказала їй, що він колись приїде. Треба чекати!

Я написала вірш:

18.03.

Мама здуріла. Уночі сильно стріляли. Я несла каганець і впустила. Вибух!!! Банка з рук випала і покотилася.

Підлога загорілась і диван. А води немає.

Ми по воду на колодязь ходимо. Далеко. Там снайпер часто по ногах стріляє. Води в будинку одне відро. Мама вилила відро на підлогу. Дим пішов. А підлога смердить і горить далі. Ми взяли відро в тьоті Мар’ям, ще полили. Пожежа! Мало квартира не згоріла. Я перелякалась. Мама мене побила. А сьогодні вранці притягла до дзеркала й відрізала моє волосся. У мене волосся було нижче плеча. Каштанове. Вона мене обстригла наголо. Сказала:

– Це покарання! Треба бути уважною! Ти мені паркет знищила!

На паркеті всього одна дощечка згоріла. Але мама не пробачила. Побила і волосся обрізала. Я сиділа й плакала перед дзеркалом. Підборіддя тремтіло. Мені було гидко дивитися на себе. Потім прийшла тьотя Валя. Ойкнула:

– Ти, Лено, з глузду з’їхала?!

І мені сказала:

– Чом ти до нас не прибігла? Ми б тебе сховали!

Тепер я вдягла велику хустку. Інакше всі діти будуть сміятись і обзивати мене.

19.03.

Ми ходили по воду. Труба далеко за садами, де річка Нефтянка. Були діти, жінки. Усі з відрами, бідончиками. Там іноді сильно стріляють з автоматів, ми падаємо й лежимо.

Мама не пробачила за той каганець. Коли багато дітей було, вона підійшла й стягла з мене хустку. Сказала:

– Отак я її покарала! Тепер вона лиса і страшна, тому що була неакуратна й вогонь потрапив на підлогу!

Усі діти сміялися. Промовляли: «Голомоза-лиса, хлібом поділися» – і реготали. А я стояла і плакала. І здається, що мені краще померти, аніж жити. Навіщо я живу?

Поля

20.03.

Сьогодні день народження. Мені 10 років!

Я у великій хустці, і видно саме обличчя, як у матрьошки. Мама підійшла, обняла мене і сказала:

– Я погарячкувала, мабуть. Ось, візьми!

І сунула трохи грошей.

– Оце тобі на морозиво! – сказала вона.

І пішла у справах. А я сиджу і думаю, що мені не потрібні ці гроші. Мені нічого не треба. Вона не любить мене. Ніхто не любить.

Прийшли тьотя Валя й Альонка. Принесли старе варення з абрикос. Це подарунок.

02.04.

Ми ходили на консервний завод. Це далеко. Потрібно йти пішки години чотири. Я, мама, Альонка й тьотя Валя.

Там можна взяти кабачкову ікру. Термін придатності минув. Але їсти можна, якщо пересмажити. Усі носять і їдять. Там тисячі банок!

Ми йшли через будинки й сади туди. Там були сотні людей і кореспонденти. Іноземці. Вони говорили незрозумілою мовою. Мама сказала, вони з Англії та Франції. Ці дядьки дали мені й Альонці цукерки!!! Справжні! Шоколадні! І пішли. Вони щось фотографували. А ми відразу всі цукерки засунули в рот і з’їли. О, як смачно!

Мама й тьотя Валя взяли багато банок ікри. Ми будемо обсмажувати її на сковорідці!

Але було й страшно. Коли ми йшли туди, є дорога, де їдуть машини. Ця дорога неподалік від консервного заводу. Там лежала людина. Не людина, а такий чорний скелет. Трохи одягу. Обличчя й руки з’їли собаки. А середину поїли, але не зовсім. А поряд згорілий танк. І більше не було трупів.

Мама і тьотя Валя відвернулись і пройшли повз. А я й Альонка зупинилися. Ми дивилися. Я бачила його ребра. Вони такі були дивні, і шматки одягу приклеїлися наче. Мама і тьотя Валя заходилися на нас кричати.

Ми побрели далі. Потім я Альонці кажу:

– Раптом він заворушиться?

Альонка заверещала.

Назад не хотіли йти тим самим шляхом, але пішли. І знову я не злякалася. Подивилася. Лежить. Усі ходять повз, а він – лежить. Собака підійшов, понюхав. Ми відігнали його палицею.

Вирішила звати його «танкістом». Він загинув, згорів у танку. Він росіянин. Де його друзі? Чому він лежить на дорозі?

06.04.

Ох і страшний сон! Танкіст наснився. І наче він мертвий – увесь чорний, горілий, – а живий! І ворушиться. Повзе кудись. Я кричала. Маму розбудила. Мама знову дала запотиличників.

09.04.

Були на «Берьозці». Там черга була. Давали коробку з червоним хрестом. Гуманітарна допомога.

Я принесла додому. І бачу – сир. Я так сиру хотіла!!! Відрізала шматочок. Пожувала. І фу… Це виявилося мило.

Я їсти хотіла, думала, сир. Мама відкрила консерву. Це тушкованка. І ми їли її з банки ложкою.

11.04.

Пил. Смердить хтозна-чим. Стріляють. Усе війна. Знову ходили на консервний завод.

Ікру їмо. Противна, гнила. Але тьотя Валя смажить її на сковорідці з олією, і нічого. Можна вмочувати перепічку і їсти. Я чекала, коли повз танкіста підемо.

Мама і тьотя Валя пройшли швидко. І Альонка з ними. Я картонку тягла, щоб його накрити. Знайшла коробку, розламала, щоб довга картонка була. А його немає ніде. Дивлюсь, а в канаві! Хтось із дороги в канаву зіпхнув. Тут машини їдуть, люди йдуть із тачками по ікру кабачкову, а він у канаві лежить. Бідолашний! Собаки ніжки доїли. Смачно, мабуть. Залишилися тільки ребра й кістки. Страшно дивитись. Але я вирішила накрити картонкою.

Мама побачила, як закричить:

– Дурна! Дурна! Іди звідтіля!

Я не знала, що робити, але картонку вниз кинула. Трохи промахнулась. Мама підбігла, за руку вхопила. Кричить:

– Пес картонку не зніме, думаєш?! Не чіпай і не дивись!

І назад ми цим шляхом не пішли. Вибач, танкісте.

Поля

15.04.

Ми з мамою ходимо на базар «Берьозку». Продаємо дідусеві вудки. У дідуся було багато вудок. Він був рибалка! На Волзі рибалив. Дядьки купують. Рибу ловитимуть. Ми купуємо рис, макарони.

Інколи стріляють. Нещодавно був такий вибух!!! Підірвали солдатів у машині на зупинці. А інші солдати стали стріляти. І всі бігли. Падали. Товар кинули. Ми забігли до однієї тьоті додому й там у сараї сиділи. Потім пішли додому. Ще довго стріляли. Я й мама лежали на траві, і я все думала, чи прилетить міна. Не прилетіла.

Додому прийшли, а там Альонка, Васька, тьотя Валя й тьотя Дуся. Вони чули вибухи, сиділи в коридорі. За нас молилися, щоб нас не вбило. Спасибі!

23.04.

Великдень!!!!

Я хворію. Мене тьотя Валя почастувала котлетами, і тепер болить живіт. Я лежу.

Тьотя Дуся й тьотя Валя напекли печива. Приходив сусід дядько Валера. Приніс яблуко. А Васька приніс у подарунок цукерку!

26.04.

Вдалося поїсти. Мама ходила до центру міста. Там безкоштовно роздавали хліб із машин. Якісь добрі люди, не військові. Усі ставали по двічі-тричі в чергу. І брали три-чотири булки. Мама взяла нам і старим із нашого під’їзду. Вони ходити не можуть. У них ноги болять.

Ми з Альонкою гралися в ляльки. Ми вирішили, що будемо сестрами і не розлучимося.

15.06.

Я ходжу до школи. Раніше це був дитячий садок, а тепер школа. Вона з червоної цегли.

Мою школу № 55 розбило. Залишився чорний скелет. Багато людей загинуло в підвалі. Бомба впала. Й іншу мою школу, № 32, розбомбили. Там документи згоріли. Але мої папери знайшлися. Учителька їх удома сховала.

Діти в школі ображають. Обзиваються. Один хлопець спитав:

– Ти росіянка?

Я сказала:

– Так.

Він дав мені ляпаса. Я не знаю цього хлопця. Він не з мого класу. Діти обзиваються на мене та інших нечеченців: «дохлий Єльцин», «Ісусик», «гаскі хак» (російська свиня). Що ми зробили поганого?

Ці діти з Росії приїхали – вони тут на війні не були, як ми. Тепер говорять:

– Усе тут наше. Наша земля. Усіх росіян убити!

До класу я сама не ходжу. Мене б’ють. Одяг рвуть, за волосся тягають. Я вчителя чекаю. Тільки з ним заходжу в клас. А до цього за дверима стою. Ховаюсь. Або в туалеті замикаю двері. Мої зошити порвали. Анжи це зробила. Вона взяла й порвала. Аслан і Мілана мене тримали, а Расул мене ногою бив у живіт. Я одна в нашому класі, кого вважають росіянкою.

17.06.

Забула написати: взимку померла бабуся Альонки. Бабуся Римма була сувора. Альонку любила. Її ховали на галявині біля будинку. Бабуся Римма мерзла у війну. Голодувала. Вона паралізована була.

В Альонки ще й тато помер. Раніше. Він допомагав людям гасити пожежу і задихнувся. Хоробрий був. Тепер залишились удвох Альонка та мама її, тьотя Валя. Це наші друзі!

18.06.

Я придумала ось що: у відро налити води, розвести пакетик соку «Юпі». Потім наливати в склянки, класти лід і ходити продавати. Я на Центральному ринку продаю. На мені біла хустка та білий фартух. А сукня зелена, довга. Мама в кафе допомагає, продає пиріжки. За це їй дають пиріжки додому і трохи грошей. Мама працює в чеченців. У них прізвиська «Едик» і «Арлет». Насправді чоловіка і дружину звати інакше. Вони дівчинці-росіянці в себе дали притулок, із сім’ї п’яниць.

А сік я сама продаю. Гроші віддаю мамі. Мало буває. Можна тільки хліба купити і трохи картоплі, але я стараюсь.

Сьогодні я ходила в ряду, де продають батарейки, годинники, касети й шоколад, і зустріла незнайому жінку. Вона купила в мене склянку соку та заплакала. Потім спитала:

– Як тебе звати?

– Поля.

– А мою дочку звали Фатима.

І плаче.

– Скільки тобі років? – питає.

– Десять, – кажу.

– І їй було десять, – сказала жінка. – Вона схожа на тебе як дві краплини води. Її взимку вбило в селі. Снарядом. Одна була в мене дочка!

Потім жінка підбігла до стола та купила велику коробку з шоколадом. Віддала мені й пішла.

21.06.

Я люблю вчительку географії. Вона живе на зупинці «Берьозка», де базар. Худенька чеченка. Ми інколи разом ходимо додому.

Не люблю математику. Люблю літературу. А вчитель один каже весь час у школі:

– Росіян будемо вбивати! Усі росіяни – свині!

Після його уроку мене б’ють діти. Ніхто не дружить зі мною. Кричать, обзиваються.

В одного хлопчика з першого класу кидали камінням. Хлопчик – росіянин. Російських дітей мало.

Ще в нашому районі вбили бабусю й одну родину зарізали. Інших побили. Ой, що діється!

Бережи нас, Боже!

Поля

01.07.

Читаю книжки. Мало стала гратися. Раніше ми будували міста з каменів і квітів. Зараз просто граємося в історію. Історія про те, як щось сталося. Потім про це забули, і воно сталося знову. Мама купила ляльку.

Ми їли пиріжки на ринку. Мама сказала, що ми не будемо виїжджати з Ґрозного.

– Нехай, хто хоче, їде! А ми не поїдемо. Тут наша домівка! – сказала мама.

11.07.

Добре, придумали заняття в школі – не доведеться пропускати рік.

Я в п’ятому класі. Погано, що англійської тепер немає.

Стріляють мало. Війна скінчилась? Тепер буде мир і ми будемо жити?

У класі б’ються. Я не вмію битись і не хочу вміти. Дуже прикро, коли лупцюють за те, що в мене російське ім’я.

Я люблю читати книжки. Інші не люблять. І я стала розповідати історії. Вони слухають. Потім не б’ються.

На ніч я читаю молитву святій Діві Марії, щоб вона захистила мене. І Ангелу-охоронцеві.

15.07.

На першому поверсі тільки дві квартири: наша і тьоті Мар’ям. А інших квартир немає, тому що поряд овочевий магазин. Там тьотя Аміна торгує. Цукор продає.

Тьотя Мар’ям мене любить. Вона інгушка. У неї багато братів і сестер. Коли на Інгушетію напали, вони ледве врятувались. Старенька мама тьоті Мар’ям ішла з іншими людьми через стежку біля прірви. А згори літав вертоліт і кидав бомби. Багатьох людей убило, дітей.

У тьоті Мар’ям двоє синів: Юсуф і Акбар. Обидва старші за мене.

Тьотя Мар’ям часто говорить легенди. Вона розповіла, що одного разу сталося так. Чоловік пішов уночі лісом. Бачить вогнище. Усі селяни радіють, свято. Бенкет аж гуде! Він став танцювати навколо вогнища. А потім згадав, що має пістолет, і, за звичаєм, став стріляти в повітря. І стало темно. Він озирнувся, а нікого немає!

Це духи лісу з нього пожартували. Джини. Злі духи бояться пострілів. Тому на Кавказі, коли народжувалася дитина, її батько завжди стріляв у повітря з рушниці. Щоб злі духи втекли!

23.07.

Бачили вчительку Єлену Александрівну! Вона запросила нас у гості!

А тьотя Мар’ям сказала, що бачила гномів. Це злі духи жартують. Джини. Треба молитви читати. Тьотя Мар’ям мусульманські молитви читає: «Бісмі-Ллахі».

Патошка, дівчинка з третього поверху, сказала, треба читати Коран.

05.08.

Багато сусідів від’їжджають. Квартири дешево коштують.

Мама каже, нашу ніхто не купить. Бабуся Катя з Вірою їдуть. І сусідка Аня. І тьотя Наташа.

Мені нíколи. Я з рана до пізна на ринку. Торгую.

Поля

08.08.

На тьотю Валю нападають. Хочуть її квартиру забрати. Погрожував дядько Адам із нашого під’їзду. Адам і Айшат приїхали нещодавно. Вони тут раніше не жили. У них троє дітей. Адам на тьотю Валю каже, що та – росіянка.

Ми були в гостях у тьоті Валі, а він гупав у двері ногами. Альонка злякалася, залізла під крісло. Я вискочила на балкон. У тьоті Валі другий поверх. Літо – усі балкони відчинені, але ніхто не заступається. А дядько Адам ногами двері б’є, але вони міцні. Не ламаються. Я стала кричати:

– Допоможіть! Допоможіть! Нас убивати прийшли!

Репетувала п’ять хвилин. Ніхто не вийшов. Альонка ревла. Потім тьотя Аміна, у якої шість дітей і яка нещодавно зайняла квартиру над тьотею Валею, вийшла в під’їзд. Вона вмовила дядька Адама піти. Сказала, її дітям не подобається, як ми кричимо.

13.08.

Учителька Єлена Александрівна сказала, що виїде з Ґрозного. Вона покохала одного російського солдата. Він тут приїхав воювати. Вона нас із ним познайомила. Він купив мені шоколадку! Ми бачили їх на базарі «Берьозка».

15.08.

Ми ночуємо в тьоті Валі. Стережемо, щоб її не вбили. Тьотя Фатима таємно нам допомагає, щоб ніхто не знав.

А то їй гірко прийдеться! Вона ввечері двері під’їзду замикає. Вона живе в одному під’їзді з тьотею Валею.

Тьотю Валю мучить домовик. Він душить її вві сні. І наяву бешкетує. Вона рукою провела по собі, коли задихалась, і відчула щось шерстяне. Стала молитися – минуло. Поставили домовикові блюдце з хлібом і водою.

19.08.

Дядько Адам хотів маму та тьотю Валю зарізати. Вони йшли на базар «Берьозка», а я й Альонка стояли на балконі й усе бачили! Дядько Адам узяв ніж і побіг по нашому двору. Кричав:

– Заріжу російську тварюку! Як барана заріжу!

Сонячно було. І багато людей, сусідів. Ще робітники були. Вони шибки в рами вставляли, бо шибки від вибухів упали. І ніхто не заступився.

Альонка в плач відразу. А в залі в Альонки є ікона: Діва Марія та Ісус Христос маленький. Альонка плакала:

– Що робити?

– Треба просити! – сказала я.

Ми стали навколішки і просили: «Будь ласка, Діво Маріє, зроби так, щоб наших мам не вбив дядько Адам. Будь ласка!»

Потім чуємо – дядько Адам іде. Він прийшов у під’їзд і став гупати ногами в двері. Гупав і кричав, що нас уб’є. Що ми росіяни, а всіх росіян треба зарізати й квартири забрати собі.

Ми в шафу сховалися та там сиділи. Мама й тьотя Валя потім прийшли. Знайшли нас у шафі. На нас полиця впала, але ми не вилазили – боялися. Раптом мами мертві лежать надворі? Як подивитися? Але з’ясувалося, коли дядько Адам побіг за ними, моя мама не стала тікати. Вона сказала йому голосно:

– Ти боягуз! Ти не чеченець! Чеченець не бігтиме за жінками, щоб ударити ножем зі спини. Ти не чоловік. Я зніму свою спідницю й одягну її на тебе!!!

Усі у дворі стали сміятись. Адже це ганьба – ударити зі спини! Ганьба чоловікові – вдягти спідницю! Якісь люди підбігли і дядька Адама, з ножем у руці, відігнали, а мама й тьотя Валя пішли. Тоді дядько Адам почекав, доки вони відійдуть далі, і прийшов нас лякати. У двері гупати.

Поля

29.08.

Дядько Адам підмовив алкашів і злодіїв. Вони тьоті Валі погрожують. Тьотю Валю захищають дядько Валера, ми й тьотя Фатима.

Учора ввечері дядько Адам зламав-таки замок у квартирі тьоті Валі й увірвався туди. П’яний. З пістолетом. А ми по телевізору серіал дивились: я, мама, Альонка й тьотя Валя. Мама вхопила сокиру, взяла дядька Адама під руку й вивела з квартири тьоті Валі. Сказала:

– Ще раз прийдеш, я постукаю по тобі, як по колоді! І пістолет тобі не допоможе!

Адам, похитуючись, утік.

10.09.

Я пішла до 6-го класу.

Мама хоче квартиру продати за п’ять тисяч рублів. Тьотя Мар’ям допомагає продати. Але ніхто не купує. Дають одну або дві тисячі. На це не можна виїхати.

Сонячно.

Я уроки пишу. У школі всяке. Раніше дружили, тепер усі вороги.

10.11.

Не було коли писати. Ми подорожували: я, мама, Альонка й тьотя Валя. Їхали на автобусі й бачили гори! І віслюка!

Ми були в місті Моздоку. Побували в двох селах Ставропольського краю. Там живуть добрі росіяни. Мама й тьотя Валя хотіли купити маленький будиночок, щоб ми разом жили. Мама свою квартиру продасть, а тьотя Валя свою. Так вирішили. І купимо один будинок! Ми з Альонкою будемо завжди як сестри.

Люди в російських селах, як тільки дізнавалися, що ми з Ґрозного, відразу кликали в гості, годували, чай давали. Нам іграшки тьотя Лизавета подарувала й бабуся Ольга.

Обіймали. Казали, ми можемо жити в них певний час. Місцеві люди біженцям допомагають. З городів їжу приносять. Речі збирають. Нам мішків надавали! Ми навіть забрати все не змогли.

Ми знайшли будинок біля річки, за сім тисяч. Риба в річці та гриби в лісі. Нас там до школи беруть. Директорка добра. Мені все дуже сподобалось!

Потім ми повернулися, хотіли квартири продати. Але ніхто не купив. Тьотя Валя подумала й вирішила, що тут її чоловік похований, рідні. Що, мабуть, не треба їхати. Може, буде мир?

Мама любить Ґрозний. І ми залишилися.

21.11.

Приходили в гості дід Шаміль і двоє його синів. Сказали, що в місті небезпечно. Багато людей хочуть воювати. Мама дала їм чай і жартувала.

Дід Шаміль шляхетний. Має довгу бороду. Любить книжки. Мама багато йому книжок подарувала з бібліотеки дідуся Анатолія. Деякі книжки не згоріли. Дід Шаміль повну машину зібрав.

Його сини дорослі, але коли він говорить – вони мовчать. Тільки якщо він їм дозволить, вони говорять. Це звичай такий. Мені вони принесли халви та цукерок.

Мама красива в новому халаті й зеленій хустці.

04.12.

День народження був учора в Альонки. Тепер має 10 років. Але мені 11 скоро! Я головніша!

Знову світло відключили. Сидимо в темряві. Пишу при свічці.

Сусіди тьотю Валю дістали. Хотіли залізти через балкон, щоб убити. А моя мама взяла цвяхи й забила зсередини балкона. І от сусід Джим із будинку навпроти й сусід Бауд полізли вночі. Вони драбину з городів принесли. Приставили до балкона й полізли. Потім як закричать! Усі руки порізали цвяхами. Репетували! На крик мама прокинулася. Ми в Альонки ночували. Пішла на балкон і штовхнула їх. Вони з драбиною полетіли вниз. Кричали на весь двір:

– Російська сволота! Тварюки! Заріжемо!

А мама сказала:

– Хрін вам, а не російська квартира! Підлі гади, не чіпайте Валю!

Інші сусіди говорили мамі, щоб вона тьотю Валю не захищала. Маму всі люблять. Звуть її «Лейла». Але мама сказала, що не поступиться.

Маму «Лейла» називає мій вітчим Руслан. Він – чеченець, друг серця мами. Мама його врятувала. На ринку: приїхали БТРи й чоловіків хапали. Потім катують і вбивають. Везуть у таке місце, називається «фільтраційний табір», і там убивають.

Руслан продавав запчастини від машин. Усіх у його ряду на ринку схопили: і хлопців, і дідусів. Мама дала Русланові порожню пляшку для води і стала кричати:

– Із серцем погано! Води! Води!

Солдатам сказала, що Руслан – її сусід і їй води принесе та ліків. І його відпустили.

Усіх, кого забрали, більше ніхто не бачив.

10.12.

Ми робимо ремонт. Побілили стелі. Я фарбувала й білила, як і мама.

Руслан торгує старими деталями для машин. Вистачає на їжу.

Не ходжу до школи. Кинула. Мама сказала, що я можу рік пропустити. Тому що діти пропали зі школи. І ще були міни-іграшки. Ми їх не торкались, а одному хлопчикові відірвало руку. Він хотів подивитися, що там за коробочка.

На Альонку й мене напав маніяк. Голий мужик із кущів. Альонка стала кричати, а я в нього камінь кинула. Він цілий квартал нас переслідував, а потім утік кудись. Мабуть, знов у кущі.

Я вдома читаю підручники й малюю казку: Русалонька стала людиною і потрапила в наш світ. Її чекають пригоди на війні. Їй допомагатиме маленький дракон.

16.12.

Ми інколи ночуємо вдома, інколи в тьоті Валі.

Мама придумала так зробити: взяли старі радіо, відрізали дроти. Дроти зачистили ножем. Я й Альонка допомагали. За вікнами дощик ішов. Варили макарони. А вночі, коли ми з мамою додому йдемо, дроти на підвіконня тьотя Валя кладе. «Заземлення» називається. А вилку в розетку. Якщо хтось крізь вікно піде вбивати тьотю Валю, потрапить під електричний струм. Удень дроти прибираємо. Так живемо.

Злі люди з гір приїхали. Усе собі забирають. Багато виїхало сусідів: кого побили, кого прогнали.

Ми залишились. У мами Руслан є. Йому в Росії важко жити – там чеченців не люблять. Тьотя Валя залишилася з Альонкою, сусід дядько Валера і старі залишилися. Їм їхати нікуди. Рідних ніде немає.

23.12.

Скоро Новий рік. Ми вирішили з Альонкою загадати, щоб більше ніколи не було війни. Треба так: написати на папірці, підпалити його й кинути в шампанське. Нам шампанське ніхто не дасть, тому ми в чай кинемо.

Сусіди, які оселилися в будинках навколо, кидають сміття у вікна. Недогризки, шкурки. Кричать, б’ються. Нещодавно у дворі була бійка. Старі сусіди билися з новими. І ті, і ті – чеченці. Вони били одні одних якимось пнем, що лежав неподалік. Ми з Альонкою з балкона дивились.

В Альонки своя кімната, ще зала і кімната тьоті Валі. У них багато меблів, як і в нас. Різні вази, посуд. Я люблю величезне крісло в залі. Ми на ньому завжди вдвох сидимо. Я й Альонка.

Ще в моєї мами є дар. Це коли людина знає те, чого ніхто не знає. Мама прийшла вчора до тьоті Валі й каже:

– У тебе смерть у домі!

Ми дуже злякалися. Тьотя Валя сказала, що неправда все. Це дурниці! Але потім під ліжко полізла, а там дохла миша.