Читать книгу Куди приводять мрії - Ричард Метисон - Страница 9

Я намагався покинути свій дім і піти далі, куди-небудь, байдуже. Та хоч важкості вже не було, хоч я і почувався невимірно сильнішим, все одно не міг вирватися на волю. Піти було неможливо: розпач Енн тримав мене, мов у лещатах. Я змушений був залишитися.

Тієї миті, коли я подумав про це, я знов опинився в будинку. Вітальня була порожня. Минув певний час. Який саме, я не знав – плин часу був поза межами мого розуміння.

Я увійшов до залу. Джинджер лежала на дивані перед каміном. Я сів поруч із нею. Навіть не ворухнулася. Марно я пробував гладити її по голові. Вона міцно спала. Контакт перервався, і я не знав чому.

Пригнічено зітхнувши, я встав і пішов до нашої спальні. Двері були відчинені, і я увійшов.

Енн лежала на ліжку, Ричард сидів поруч із нею.

– Мамо, чому ти не можеш хоча б припустити можливість, що це міг бути тато? – запитував він. – Перрі присягається, що він був там.

– Давай більше не будемо говорити про це, – сказала вона.

Я бачив, що вона знову плакала. Її очі почервоніли, шкіра навколо них набрякла.

– Хіба це так неможливо? – спитав Ричард.

– Я не вірю в це, Ричарде, – відповіла вона. – От і все.

Побачивши вираз його обличчя, вона додала:

– Перрі може мати певну силу, я цього не спростовую. Але він не переконав мене, що після смерті щось існує. Я знаю, що ні, Ричарде. Я знаю, що твій батько пішов, і ми маємо…

Вона не договорила – голос зірвався на схлип.

– Будь ласка, давай не будемо більше про це, – прошепотіла вона.

– Вибач, мамо. – Ричард опустив голову. – Я лише намагався допомогти.

Вона взяла його праву руку, потримала її трохи, ніжно поцілувала і притисла до своєї щоки.

– Я знаю це, – тихо сказала вона. – Це було дуже мило з твого боку, але…

Вона змовкла і заплющила очі.

– Він помер, Ричарде, – промовила вона за кілька секунд. – Його більше немає. Ми нічого не можемо з цим вдіяти.

– Енн, я тут! – крикнув я.

У безсилому гніві я озирнувся. Невже нічого не можна зробити, аби дати їй знак? Я намагався брати речі з комоду, але марно. Я вп’явся очима в маленьку скриньку, намагаючись зусиллям волі зрушити її з місця. Після тривалих зусиль вона ворухнулась, але ця спроба цілковито виснажила мене.

– Боже мій! – Я пішов з кімнати засмучений і попрямував далі по коридору, а тоді, підкорюючись імпульсу, розвернувся й пішов до кімнати Йєна. Двері в нього були зачинені. Не бозна-що, як любить казати Ричард. За мить я пройшов крізь них і раптом з огидою усвідомив: я привид.

Йєн сидів за столом і з похмурим обличчям робив уроки.

– А ти мене чуєш, Йєне? – спитав я. – Ми завжди були близькі, ти і я.

Він далі займався. Я намагався погладити його по голові. Звісно, нічого не вийшло. Я застогнав з розпачу. Що мені було робити? Я досі не міг примусити себе забратися звідси. Горе Енн тримало мене.

Я був у пастці.

Відвернувшись від Йєна, я покинув його кімнату. За кілька метрів по коридору я перетнув зачинені двері кімнати Марі. Зараз я сам собі був огидний. Проникнення крізь двері було для мене чимось на кшталт низькопробного розіграшу.

Марі сиділа за столом і писала листа. Я підійшов ближче і стояв, дивився на неї. Вона така гарна дівчинка, Роберте, висока, білява, граційна. А ще талановита. В неї гарний співочий голос, і вона чудово тримається на сцені. Вона сумлінно навчається у Школі драматичних мистецтв, готуючись до театральної кар’єри. Я завжди був упевнений у її майбутньому. Це важка професія, та вона – дівчинка наполеглива. Я постійно збирався налагодити зв’язки в шоу- бізнесі, що стали б їй у пригоді, коли вона завершить навчання. Тепер уже я ніколи цього не зроблю. Ще один привід для каяття.

За кілька хвилин я зазирнув до її листа.

Ми ніколи особливо не спілкувалися. Я маю на увазі нас двох, особливо в останні кілька років. Це моя провина, а не його. Він намагався проводити час зі мною – хоча б день, хоча б вечір. Вони з Йєном цілими днями були разом, грали в гольф, ходили на матчі, в кіно. Вони з Ричардом проводили час разом, обідали разом, розмовляли годинами, краще пізнавали одне одного. Ричард теж хоче бути письменником, і тато завжди допомагав і підтримував його.

Я бувала з ним лише кілька разів. Щоразу ми ходили туди, куди я хотіла: на виставу, на фільм, на концерт. Перед тим ми вечеряли й розмовляли. Це завжди було весело, але, як бачу тепер, цього було не досить.

А ще я завжди почувалась близькою до нього, Венді. Він завжди добре піклувався про мене, ставився з розумінням і терпінням. Поблажливо сприймав, коли я його дражнила, і мав чудове почуття гумору. Я знаю, що він мене любив. Іноді він обіймав мене і заявляв, що твердо вірить у моє майбутнє. Я надсилала йому повідомлення, казала, що він «найкращий татко» в світі, і я його любила – але шкодую, що не казала це йому особисто.

Якби тільки знову його побачити… Сказати: «Дякую тобі за все, тато…»

Вона зупинилась і стала терти обличчя – кілька сльозинок впало на папір.

– Я все зіпсую, – пробурмотіла вона.

– О, Марі… – Я поклав руку їй на голову. Якби тільки можна було відчути її на дотик, думав я.

Вона почала писати знову.

Пробач, мусила зупинитись, аби витерти очі. Може, доведеться зробити це ще кілька разів, перш ніж я закінчу листа.

Я зараз думаю про маму. Тато так багато значив для неї, а вона для нього. В них були дивовижні стосунки, Венді. Не знаю, чи розповідала я тобі про це раніше. Вони були цілком віддані одне одному. Здавалося, що, окрім нас, дітей, їм ніхто більше не був потрібен – тільки вони двоє. Не те щоб вони тримались відлюдниками. Вони подобались людям, їх завжди раді були бачити, ти ж знаєш – вони дуже дружили з твоїми мамою й татом. Але бути разом було для них важливіше, ніж будь-що.

Забавно, я розмовляла з багатьма дітьми, і майже всім їм важко було уявити – чи навіть просто збагнути, – як їхні батьки можуть кохатися. Гадаю, це спільне для всіх відчуття.

А мені ніколи не важко було уявити за цим маму й тата. Ми часто бачили, як вони стоять разом – у кухні, у спальні, у вітальні, будь-де, – обійнявшись, без слів, як пара молодих коханців. Іноді вони навіть у басейні так стояли. А коли сиділи поруч – байдуже, розмовляли, чи дивилися телевізор, чи ще щось, – завжди мама притулялась до тата, а він обіймав її однією рукою, її голова спочивала в нього на плечі. Вони були такою милою парочкою, Венді. Вони… пробач, знову сльози.

Зачекай. Роблю ще одну паузу, аби витерти очі. Хай там як, а мені було легко уявити, як кохаються мама й тато. Це було цілком природно. Я пам’ятаю кожен раз (звісно, відтоді, як подорослішала достатньо, аби все розуміти), коли чула, як двері їхньої спальні тихо зачиняються, і чіткий лязкіт дверного замку. Не знаю, як Луїза, чи Ричард, чи Йєн, а я завжди посміхалась у такі моменти.

Не те щоб вони ніколи не сварилися. Вони звичайні люди, вразливі, і кожен із характером. Тато допомагав мамі випустити пару, особливо після її нервового зриву – о, Венді, і всі ці роки він підтримував її! Він допомагав звільнитися від гніву замість тримати його всередині: радив їй, коли ніщо не допомагає, кричати з усіх сил, коли вона вела машину. Вона так і робила. Одного разу вона так налякала Кеті, що та ледь не отримала серцевий напад. Кеті була на задньому сидінні, а мама зовсім забула про це, коли кричала.

Хоч вони іноді й билися, їхні сварки ніколи не налаштовували їх одне проти одного. Все завжди завершувалось тим, що вони обіймалися, цілувалися, посміхалися, сміялися. Іноді вони були просто як діти, Венді. Бували моменти, коли матір’ю почувалась я.

І знаєш що? Я нікому раніше про це не казала. Я знаю, що тато любив нас і мама любить. Але завжди між ними було щось, якийсь особливий зв’язок, що не стосувався нас. Щось безцінне. Щось, що не можна виразити словами.

Не думай, що ми через це страждали. Ми ніколи не були «покинутими» чи ще щось. Нас ніколи нічим не обділяли, нас завжди любили й підтримували в усьому, чого ми прагнули й намагалися досягти.

І знов-таки, в їхніх стосунках була дивна складова, що перетворювала двох на єдине ціле усі ці роки, коли родина була цілим з трьох-шістьох. Може, це виглядає безглуздо, але це правда. Я не можу цього пояснити. Лише сподіваюся, що в моєму шлюбі буде так само. Бажаю, щоб і в твоєму це було, хай чим воно є.

Доказом моїх слів є те, що я почала листа з розповіді про тата, а на завершення пишу про маму й тата. Бо для мене неможливо говорити про нього, не кажучи водночас про неї. Вони завжди разом. Ось у чому проблема: я не можу уявити її без нього. Це як щось ціле розділити навпіл, і жодній з половинок від цього недобре. Наче…

Я стрепенувся, бо збагнув дещо.

Приблизно останню чверть сторінки я добирав слова, перш ніж вона їх записувала.

Ідея виникла раптово.

«Марі, – думав я. – Запиши те, що я кажу. Запиши ці слова. Енн, це Крис. Я досі існую».

Я не зводив з неї очей і повторював слова. «Енн, це Крис. Я досі існую». Знову і знову, подумки посилаючи їх Марі, поки вона писала. Запиши їх, казав я. І знову повторював слова, які хотів, щоб вона написала. Запиши їх. Знову повторював слова. Запиши їх. Іще один повтор. Запиши. Повтор. Запиши. Повтор. Дюжину разів, знову і знову. Запиши: «Енн, це Крис. Я досі існую».

Ця справа так поглинула мене, що я підстрибнув, коли раптом Марі ахнула й відсмикнула руку зі столу. В повній тиші дивилась вона на папір. Я глянув на запис.

Вона написала: «Енцкрис – ядосную».

– Покажи це мамі, – схвильовано сказав я. І зосередився на наказі. Покажи це мамі, Марі. Просто зараз. Швидко, багаторазово.

Марі встала й рушила до коридору з папірцем у руці.

– Добре, добре!

«Добре», – подумав я.

Вона вийшла в коридор і повернула до дверей нашої спальні. А тоді зупинилася. Нетерпляче йдучи за нею, я зупинився теж. Чого вона чекає?

Вона глянула на Енн і Ричарда. Енн досі тримала його руку на своїй щоці. Її очі були заплющені. Схоже, вона спала.

– Неси це туди, – наказав я Марі. І сам скривився від звуку власного голосу. Неси це туди, подумки повторив я. Покажи це мамі, Ричарду.

Марі стояла нерухомо і невпевнено дивилась на них.

– Давай, Марі, – закликав я.

Тривога знову охопила мене.

«Марі, віднеси це їм, – думав я. – Дай їм це побачити».

Вона розвернулася.

– Марі! – крикнув я. Тоді опанував себе.

«Віднеси це їм!» – кричав я вже подумки. Вона вагалася. Потім знов озирнулась до спальні. Добре, неси це мамі, думав я. Неси, Марі. Зараз.

Вона не рушила з місця.

«Марі, – подумки благав я, – заради всього святого, віднеси це своїй матері».

Раптом вона розвернулася і швидким кроком рушила до своєї кімнати, пройшовши крізь мене. Я крутнувся на місці й побіг за нею.

– Що ти робиш? – горлав я. – Хіба ти не чуєш?..

І тут мені відібрало голос – вона зім’яла папірець і кинула його в кошик для сміття.

– Марі! – Я вражено дивився на неї. Нащо вона це зробила?

Втім, я знав, Роберте. Це неважко було зрозуміти. Вона думала, що то був прояв її підсвідомого, і не хотіла, аби Енн страждала ще більше. Це був вияв любові. Але він перекреслив мою останню надію відкрити своє існування Енн.

Хвиля скорботи накрила мене з головою, паралізуючи.

«Великий Боже, це має бути сон! – подумав я, раптом повернувшись до старої версії. – Усе це не може бути правдою!»

Я моргнув. У себе під ногами я побачив табличку: «Кристофер Нільсен/1927 – 1974». Як я тут опинився? Чи з тобою бувало так, що ти «опритомнював» у своєму авто і не розумів, як міг заїхати в таку далечінь і нічого не пам’ятати з цієї поїздки? Таке ж відчуття було і в мене. От тільки я не знав, що тут роблю.

Дуже скоро мене осяйнуло. Мій розум кричав: «Цього не може бути!», – однак той самий розум знав, як можна з’ясувати напевне. Я пригадав: якось я вже починав це робити, та щось стало на заваді. Зараз же мене ніщо не стримає. Існував лише один шлях дізнатись, сон це чи реальність. Я почав занурюватися в землю. Для мене вона становила не більшу перешкоду, ніж двері. Я пірнув у темряву.

«В одному можна бути впевненим, – думав я. – Я бачив труну, що лежала просто під землею. Але як я зможу бачити в темряві?» – непокоївся я. Втім, вирішив не зважати на це. Лише одне мало значення – дізнатися правду. І я нирнув усередину труни.

Мій переляканий скрик, мабуть, іще довго лунав у стінках могили. Кам’яніючи від відрази, я дивився на власне тіло. Воно почало розкладатися. Моє обличчя було подібним до маски, розтягнутим, застиглим у страшній гримасі. Шкіра гнила, Роберте. Я бачив… ні, краще промовчу. Не хочу, щоб тобі було так само гидко, як мені тієї миті.

Я заплющив очі та, досі з криком, рвонувся геть звідти. Холодний вихор крутився навколо мене, мокрий і липкий. Розплющивши очі, я озирнувся. Знову туман, той сірий вихристий туман, від якого я ніяк не міг утекти.

Я вдарився бігти. Це мало десь завершитись. Та що довше я біг, то густішим ставав туман. Я розвернувся і побіг у протилежному напрямку, але це не допомогло. Байдуже, в який бік я тікав, – туман ставав щільнішим. Я бачив лише на кілька сантиметрів перед собою. Я почав схлипувати. Невже я блукатиму в тумані вічно?! Раптом я закричав:

– Допоможіть! Благаю!

З мороку постала людська фігура. Знову той чоловік. Я відчував, ніби знаю його, хоча обличчя було незнайомим. Я підбіг до нього і вхопився за його руку.

– Де я? – спитав я.

– У місці, яке сам вигадав, – відповів він.

– Я тебе не розумію!

– Тебе переніс сюди твій розум, – сказав він. – І твій розум тримає тебе тут.

– То я маю залишитися тут?

– Зовсім ні, – відповів він. – Ти можеш вирватися з цих тенет будь-якої миті.

– Як?

– Зосередившись на тому, що лежить за межами цього місця.

– Я не можу так просто її покинути, – повторив я.

Я кліпнув і озирнувся. Чоловік зник. Так швидко, що я подумав, чи не був він витвором моєї уяви.

Я опустився на холодну сиру землю, почуваючись жалюгідним і слабким. Бідолашна Енн, подумав я. Тепер вона має починати жити заново. Всі наші плани зруйновано. Всі місця, які ми збиралися відвідати, всі захопливі проекти, які ми собі будували. Написати разом п’єсу, поєднавши її яскраві спогади минулого та її розуміння з моїми здібностями. Купити клаптик землі десь у лісі, де вона могла б фотографувати дику природу, а я – писати про неї. Купити будинок на колесах і цілий рік їздити по країні, побачити всі куточки… Нарешті – подорожувати до тих місць, про які ми завжди говорили, але ніколи не відвідували. Бути разом, насолоджуватися життям і присутністю одне одного.

Тепер усе скінчилося. Вона була сама. Я підвів її. Я мав жити. Це моя провина, що я загинув. Я був безтурботним і дурним, а тепер вона сама. Я не заслуговував на її кохання. Я змарнував стільки щасливих моментів, які ми могли прожити разом. А тепер я просто викинув залишок нашого спільного життя.

Я зрадив її.

Що більше я про це думав, то більш пригнічено почувався.

«І чому не сталося так, як вона вірить? – гірко думав я. – Краще би смерть справді була кінцем. Припиненням усього. Що завгодно, тільки не це».

Я був цілком зневірений, спустошений безнадією. Життя після смерті не мало жодного сенсу. Нащо було існувати ось так? Марно й безглуздо?

Не знаю, скільки я просидів там із такими думками. Здавалося, минула вічність, Роберте, – тільки я, покинутий у холодному слизькому тумані, заглиблений у своє жалюгідне страждання…

Багато-багато часу минуло, перш ніж мої думки почали потроху змінюватися. Багато-багато часу минуло, перш ніж я згадав слова, сказані тим чоловіком: я можу покинути це місце, зосередившись на тому, що лежить за його межами. Що ж там було, за межами?

«Яке це має значення? – подумав я. – Хоч би що було, гірше, ніж тут, не буде».

«Гаразд, – сказав я собі. – Спробуй».

Я заплющив очі і спробував уявити краще місце. Місце, де багато сонця й тепла, де трава й дерева. Таке, як ті, де ми зазвичай ставили наш трейлер усі ці роки.

Нарешті я подумки зупинився на сосновій галявині в Північній Каліфорнії, де ми вшістьох – Енн, Луїза, Ричард, Марі, Йєн і я – провели один серпневий вечір. Були сутінки, ми всі мовчали, дослуховуючись до глибокої всеосяжної тиші дикої природи.

Здається, я відчув, як моє тіло поривається – вперед, вгору. Здивований, я розплющив очі. Чи я це собі уявив?

Я заплющив очі і спробував іще раз заново побачити ту простору спокійну галявину.

Я знову відчув імпульс у тілі. Це було насправді. Щось м’яко, але наполегливо тиснуло мені в спину, підштовхуючи, підганяючи. Я відчував, як дихання стає глибшим, глибшим, до болю глибшим. Я зосередився сильніше, і порив прискорився. Я стрімко летів уперед і вгору. Відчуття було тривожним, але водночас хвилювало. Я не хотів втратити його зараз. Вперше з моменту автокатастрофи я відчув спокій у собі. І початок розуміння, приголомшливого знання.

Існує дещо більше.