Читать книгу Неприродний добір - Ірина Солодченко - Страница 4

Повік віків смерть близьких звалюється раптово. Завжди здається, що із твоїми родичами ніколи нічого не трапиться. То десь вмирають діти, сестри, брати, дружини й матері, а в тебе тільки бабуся з дідусем пішли з життя, та й то: бабуся – природним шляхом, а дідусь ще до твого народження. Порюмсали, згадали бабусине нелегке життя й ходимо на гробки як годиться. Нині маємо законне місце на цвинтарі, а в пам'ятну суботу – не сироти які.

Та коли помирають молоді і бадьорі – то завжди катастрофа, навіть якщо людина перед цим довгий час хворіла. Рідня звикає до нападів, приступів, які як не тепер, то в четвер вгамовуються, і людина знову жива, знову вона з ними. Наявність у родині алкоголіка або наркомана – це щоденне очікування чогось жахливого, втім минають роки, а фамільне нещастя опісля кожного запою або приступу знову видряпується. Син Володимира Висоцького розповідав, що хоча його сім’я завжди була насторожі, однаково смерть батька пролунала як грім серед безхмарного неба. Так вже влаштовано цей світ, що люди завжди сподіваються на краще навіть тоді, коли для цього немає жодних підстав.

Та найжахливіше, коли людина не хворіла, бігала собі жива-живісінька, тренувала м’язи, алкоголю й не нюхала, харчувалася лише городиною з садовиною і раптом…. Немає. Це – катаклізм. Кінець світу. Незважаючи на те, що кожний, хто сідає до сучасного транспортного засобу, може почуватися живим лише пів-на-пів. Це схоже на сон… Щовечора ми засинаємо і нібито вмираємо. Свідомість вимикається, але ми чомусь впевнені, що вранці неодмінно прокинемося, тобто народимося знову. Хтось не прокидається, та ми не зважаємо, бо таких одиниці. Щось подібне зазнають і люди, які сідають до автівки. Теоретично вони припускають можливість аварії і увечері поблажливо слухають про невдатників у новинах або по «Магнолії-ТВ». Є навіть пишаки, які вважають себе під Божим наглядом. Тобто, тим неборакою, що загинув в аварії, просто ніхто не опікувався, позаяк він не дуже-то Богу й потрібен був на Землі. А мене Всевишній береже. Наприклад, учора я ледве не зіткнувся з вантажівкою, але якась невідома сила вивернула моє кермо, і наразі я тутечки сиджу перед вами і розповідаю про цей випадок. І ще, продовжує такий сподівака, колись моя мама бігла до трамвайної зупинки, але не встигала. Кондукторка вже готувалась зачиняти двері, і мама помахала їй рукою у сенсі: «Поспішаю, зачекайте!». А кондукторка – хоп! – і прикрила дверцята у мами перед носом. За хвилину гальма того трамваю відмовили, і тепер мама – жива-живісінька, а кондукторка – на цвинтарі. Отже, янгол охороняв саме мою маму, а не ту кондукторку.

І ось ЦЕ трапляється з нами… І ми миттєво усвідомлюємо, що є одного тіста книш з усіма. Та цього разу лихо саме в нашій домівці. А ТОЙ, на якого ми так самовпевнено покладалися, не зачинив перед нами або нашими близькими трамвайні дверцята, а навіть підштовхнув легенько: «Заходь, please».

Оттоді люди і замислюються… Хоча б ненадовго, проте замислюються. Стають такими маленькими-маленькими і вже ні до кого не апелюють. Німують небеса, і вони помовкують. Починають розуміти, що все то була фігня – і мама із трамваєм, і він перед вантажівкою випадково вирулив. Потім йдуть зі своїми питаннями та за розрадою до церкви.

… Якось у травні вирішила авторка цього, вибачайте на слові, роману втекти на свій день народження з ненависного міста поблукати просторами сільської місцевості. І натрапили ми на одну церкву XVIII століття. Церква була порожня, всі двері зачинені, окрім тих, що вели на дзвіницю. Вузькими похмурими кам'яними сходами залізли ми на верхівку, застелену зіпрілими дошками, слизькими від пташиного посліду. Довго дивилися на світ очами дзвіниці й назорили золоті куполи. Попрямували туди…. Табличка на церкві інформувала: «Заснована 12 травня 1947 року». То був саме день мого народження. Збіг? Звичайно. Випадковість? Звісно. Церква була обмазана кізяком і вибілена, як бабусина хата з далекого дитинства. Чистенька й дуже приємна церківка. І бабуся така, справжня сільська бабуся в білій хустинці з блакитними квіточками, відчинила нам двері храму… Ми поставили свічки, постояли, помолились, а потім сіли на широку лаву, застелену квітчастим рядном, розбалакалися з бабусею і запитали, чи багато мають парафіян. Для центральної України питання – аж ніяк не позбавлене змісту. І бабуся відказала: «Ні, небагато… Люди ходять до церкви лишень тоді, коли яка біда трапиться … Тоді й свічки ставлять, і служби замовляють».

Ні повстати, ні перегорнути… Життя пішло шкереберть. І виявляється, що той світ, який ти так дбайливо лаштував – не що інше як замок на піску. І тут передбачив, а там соломки підстелив, та все дарма. Катастрофа… І сталося це саме з тобою. Не з кондукторкою, яка начебто не мала янгола-охоронця, не з кимось в екрані телевізора, а саме з тобою… Тому що ніякий ти не особливий… І нікого твоє горе не стосується, окрім тебе і тих, кого воно стосується також. І ніякі розради тобі не допоможуть. Тому що ти – один з тих, з якими щохвилини, щомиті може статися щось жахливе.