Читать книгу Ти хочеш яблуко? - Ірина Стефанюк - Страница 1

Сонячне проміння освітило обличчя. Вона посміхнулася, солодко потягнулася, швидко підвелася з ліжка, накинула довгий пеньюар і підійшла до вікна. Глянула на місто – там пробуджувалося життя… Так і в неї відновлювалася внутрішня радість… Жага починати новий день… Скільки часу сплинуло, як не було цього відчуття, коли вранці не хотілося навіть розплющувати очей? Раптом навернулась сумна згадка… та через частинку секунди відштовхнула її. І вже вдруге сьогодні посмішка з'явилася на обличчі жінки.

Тут пролунав ніжний телефонний дзвінок. Поспішила зняти трубку, не хотіла, щоб він довго чекав.

– Привіт, милий!

– Привіт, кохана! Я тебе розбудив?

– Ні, я вже прокинулася. Як ти?

– Маю декілька хвилин перед нарадою, а потім затягне круговерть. За відпустку набралося стільки всього!

– Ти не повинен все переробити відразу! – зауважила.

– Так, але працюю для наших інтересів! Ланочко, не забудь про святкову вечерю в мами. А ти встигнеш забрати дитину?

– Ну, звичайно, зайду після роботи в садочок.

Квіти підбереш ти?

– А подарунок ти! Твій вибір завжди гарний.

– Роберте, в тебе золота мама! Якщо їй щось і не сподобається, то про це ніхто не здогадається, і всі будуть певні, що це саме те, про що вона мріяла все життя.

– Чомусь ти її знаєш краще, ніж я, хоч вона і моя мама!

– Наша! Ти забувся! – виправила зі сміхом Лана.

– Ну, добре-добре… Повертаюсь до роботи. До вечора! Люблю тебе! – І я люблю тебе! Гарного дня!

Вимкнула телефон і присіла на ліжко. Провела рукою по шовковому простирадлу ще теплому від сну… Який він був ніжний… Промайнула думка: «Я щаслива. Я знову почуваю себе коханою…» Вщипнула себе за руку і вголос промовила: «Це реальність. Він сказав, що любить». Відпустка справді пішла їм на користь, і загадане збулося.

Озирнулася навколо. В спальні все гармоніювало між собою. Спокійна пастельна колірна гама кімнати утворювала затишок. Пісочний відтінок шовкових шпалер заспокоював. Килимок із великим пухнастим ворсом лагідно та м'яко пестив ступні, коли босоніж проходила по ньому. Круглі свічки в обрамленні застиглого воску чекали на комоді, коли знову запалиться їх серцевина та віддасться тепло навколишній атмосфері. В цій кімнаті все надихало на відпочинок. Вони домовилися, що в спальні не місце телевізору, хіба може звучати музика. Їй подобалася класика, і тому щоранку вмикала улюблену радіохвилю. – О! Саме зараз, це для мене грає Шопен!!! – Вона підкрутила гучніше мелодію.

«Вальс дощу» розлився на всю квартиру. Легкою ходою вона зайшла у вітальню. На столі у високій прозорій вазі красувались білі гладіолуси. Чим подобалися ці квіти? Мабуть, своєю благородністю.

Щось було в них величне… А, можливо, й тому, що на першому побаченні Роберт подарував їй букет гладіолусів.

Він ішов Набережною, несучи оберемок білих квітів, як найдорожчий скарб. Ми зустрілися, дивились у вічі одне одному. Він стояв із простягнутими гладіолусами, перетягнутими білою широкою атласною стрічкою.

– Це для мене? – не втрималася.

– Це… для тебе! Я сам, сам зв'язував. Тобі подобається?

Він був такий зворушливо милий! І справді хвилювався, чи його творіння виглядає красиво.

– Дякую! Як приємно… Ти даруєш найоригінальніший букет… …А познайомилися ми за день до тієї зустрічі. Був концерт танцювального колективу «Бліц». На сцені драмтеатру готувалося справжнє шоу за участі дітей. Свого роду їх річний звіт – чого навчилися і що вміють. (Я сама раніше займалася танцями, тричі на тиждень бігала на заняття. Нас вимотували по повній програмі: розтяжки, фізичні навантаження… Щоб легко танцювати, ми докладали багато зусиль. Але ми виступали і мали успіх!) Із радістю я пішла на концерт, запрошення дістала моя подруга. Місця наші, правда, були не поруч – через прохід. Я вмостилася в кріслі в очікуванні задоволення. Був повен зал. В місті, мабуть, не було людини, яка б не чула про «Бліц». Для Ужгорода то була подія, бо, якщо не з родини хтось займався в цьому колективі, то діти знайомих чи сусідів танцювали в ньому.

Я шукала поглядом знайомі обличчя. Через вільне місце сиділа інтелігентна літня жінка. Пролунав уже третій дзвінок. І раптом почула збоку приємний баритон: «Дозвольте пройти! Вибачте, що турбую!» Я підвелася, щоб дати дорогу і… завмерла… Молодий чоловік зупинився… Наші погляди злилися… На якусь мить все навколо стихло, не було чути ні шуму залу, ні оплесків… Я бачила лише його бездонні темні очі, вдихала незнайомий приємний запах… Моє серце ніби зупинилося… Чоловічий погляд мене пронизував!

– Роберте, проходь швидше, не заважай людям! – нахилившись у наш бік, прошепотіла жінка збоку. І час рушив далі. Чоловік присів поруч, не зводячи погляду з мене. Моє серце билося так гучно, що здавалось в залі чути стукіт!

– Чому ж так довго? Ледь не запізнився, – притишено запитала сусідка поруч.

– Вибач, мамо! Робота, біганина, – і поцілував її в щоку.

«Такої теплоти між сином і матір'ю не часто зустрінеш!» – подумалося мені.

Почався виступ дітей. Танці в стилі джаз-модерну змінювались хіп-хопом, афроджазом, контемпорарі. Шалений успіх мали юні танцюристи у східному танці. Проте сценічне дійство відбувалося ніби на другому плані, а в центрі моєї уваги був цей чоловік.

Я сканувала його боковим зором. На зріст, мабуть, вищий за мене на сім-десять сантиметрів, отже, близько ста вісімдесяти п'яти. Хороша спортивна статура, напевне займається якимось спортом. Брюнет, зачіска стильна: коротко підстрижене з боків і ззаду волосся, а чубчик укладає гелем. Одягнений зі смаком: твідовий піджак, добротні джинси та джинсова сорочка. А вік? Гм… Напевно, старший за мене, на вигляд йому років тридцять. Чоловічий млосний, солодкуватий аромат мене огорнув, я вдихала на повні груди. Мені все подобається в ньому!

Легкий дотик ліктя… Відчуття його плеча, коли трішки посунувся в мій бік… Як же приємно!

Шоу на сцені завершувалося. Вийшли на уклін усі учасники, тренери та керівник «Бліцу». Глядачі підвелися. Злива оплесків, оберемки квітів! Слова подяки… «Ну ось, зараз усі розійдуться… Він піде…» – подумала я.

– Ми можемо зустрітися? – почула збоку його ніжний голос.

Як він був близько…

– Запрошення на побачення? – грайливо запитала я.

– На класичне побачення з квітами. Завтра опівдні на початку липової алеї! Пропозиція приймається?

Я зачекала хвильку, і, збентежено розтягуючи перші слова, промовила:

– Якщо із квітами! Тоді домовились!

– А як же Вас величають? – уже веселіше запитав.

– Лана – відповіла.

– Лана – як ніжно! А мене…

Я не дала можливості договорити, перебила його: – Знаю, знаю. Я чула! Роберт!

– У такому разі – дуже приємно познайомитися!

– Мені теж… – із теплотою в голосі відповіла я. – До зустрічі!

– Чекатиму з нетерпінням!

Я посміхнулася на прощання і рушила до виходу. А в голові дзвеніло: «О, так, так! У мене завтра побачення! Хай живе «Бліц!» Він подарував мені зустріч із цим чоловіком!»

Звуки крапель «Вальсу дощу» обірвали мої спогади… Треба випити теплої води… Котра ж година? На стінному годиннику показувало дев'яту. Довго сьогодні спала. Та це й недивно. Ми пізно повернулися із подорожі додому. Переліт, потім переїзд вночі машиною, добре, хоч за кермом був водій Роберта, він і зустрів нас в аеропорту. А як себе почуває Роберт – невідомо… І не скаже, буде бадьоритись та говорити, що все гаразд. По приїзді завжди потрібен хоч би день налаштування на звичайний ритм життя. До обіду ще повно різних справ, бо потім на роботу!

Як же я скучила за своїм сонечком малим! Бачились і розмовляли ми з донечкою практично щодня скайпом, але обійняти і пригорнути до себе – це зовсім інше і неможливо замінити нічим! Робертова мама просто обожнює єдину внучку! Відразу ж і передзвоню.

– Доброго ранку, мамо! – ввімкнула телефон на гучномовець і так вирішила обійти квартиру.

– Доброго, дорога! З приїздом! Як ви там? – я любила її спокійний турботливий голос.

– Дякую! Все добре! Сердечно вітаю Вас із Днем народження! Здоров'я Вам і радості, мамо!

– Спасибі, Ланочко! Першою мене вітала Катеринка і подарувала картину- шедевр! Оголосила вчора, що йде творити, зачинилася сама в кімнаті. Чаклувала близько півгодини. Вийшла, витерла рукою лоба і сказала: «Бабусю, чому ж ти не питаєш, чи я втомилася, чи все зробила, що задумала?» Я все перепитала і почула у відповідь серйозні слова: «Ця картина варта таких зусиль! Але чекай дня, що прийде!» – І що то за шедевр? – сміялась я. – Їй чотири рочки, а говорить, як дорослий митець.

– Посеред великого аркуша – яскраво-жовте сонце усміхається і навколо проміння! А як вручала подарунок, то промовила: «Мила бабусю! Хай це сонечко буде щодня у твоєму житті!» Я більш, ніж упевнена, коли Катеринка вітала, то по обличчю мами стікали сльози від розчуленості та дитячої любові. І зараз вона схлипнула від переповнених емоцій.

– Катеринка пішла в садочок охоче?

– Уже дочекалася нарешті вашого приїзду! Знає, що сьогодні заберете її швидше, бо ввечері святковий торт! Отож, запрошую!

– Дякуємо, мамо! Ми б прийшли і без запрошення!

– Тоді до зустрічі!

– До вечора!

Уже лунає інша мелодія. «Повітря» Бетховена… Нова програма в айфоні для визначення музики досить допомагала мені у розпізнаванні творів класиків. Якщо раніше майже на кожну другу композицію вмикала програму, то тепер все рідше шукаю підказку. Так доречно і своєчасно Роберт угадав із подарунком – сучасним телефоном! І як здорово, що розширюються технології на благо людства!

А зараз час для водних процедур. У просторій ванній кімнаті повільно скинула шовковий пеньюар і ретельно вдивилася в образ у дзеркалі. Локони кольору темного шоколаду плавно спадали на плечі. Великі карі очі, довгі вії… Уже проглядались ледь помітні зморшки. «Ну, все ж таки не дівчинка, але молода і приваблива!» – майнуло мимоволі. Струн ка постать. Свіжа середземноморська засмага нада вала тілу спокусливості. Провела рукою від підборіддя до невеличких грудей, які біліли на тлі загорілого тіла, до тонкої талії, по підтягнутому животику, ідеальних сідничках… Відчула в собі солодке бажання любові… Обличчя в дзеркалі розквітло… «Життя прекрасне!» – промовили її вуста… Вона підняла руки догори, приємно потягнулася і склала руки в намасте: «Добрий ранок, новий день!» Запах лісових трав шампуню та крем-мила наповнив ванну кімнату. Оливковий лосьйон зволожив шкіру… Тіло дихало свіжістю.

В комфортному трикотажному костюмі заходилася готувати сніданок: свіжо вичавлений апельсиновий сік, вівсяна каша з сухофруктами. Заварила каву. «Яка ж смачна! Хороша якість!» – зауважила подумки, і, попиваючи напій, милувалася (вже вкотре) їхнім новим помешканням. Розмірковувала: «Чому ж нове, якщо перебралися сюди вже півроку тому? Напевно, так буде в їхній сімейній історії: та квартира і ця – нова. При згадуванні старої квартири в неї коливались двоякі почуття: сум і радість…

Вона виросла там. У міцній дружній сім'ї… Музика звучала в хаті безперервно: якщо мама не грала на фортепіано, то крутилася вінілова пла тівка на програвачі. Гм… Скільки співпадінь! Музика познайомила батьків і мене з Робертом! А місце зустрічі?!

Тато міг до нескінченності повторювати історію знайомства з мамою. Він тоді проходив строкову службу в одній із військових частин Ужгорода. На святкування з нагоди Дня Перемоги в драмтеатрі зібралися всі в формі, яку прикрашали відзнаки. «При повному параді!», – так гордо тато називав цей варіант військового одягу. Після офіційної урочистості розпочався концерт. Один виступ змінювався іншим: оркестр, оперні співаки, дітки, а потім на сцену вийшла… вона… Граціозно вклонилася залу, усміхнулася і подивилася на глядачів і на нього… Він ухопив блиск її очей! Ця жінка подарувала усмішку йому, лише йому! Поправила своє хвилясте шатенове волосся з неймовірною чарівністю і попрямувала до роялю. Довга чорна сукня з розсипом блискучого каміння окреслювали її тендітний стан. Неземна краса! А потім заграла… Виявилось, що він любить слухати класику! Тато казав, що ніколи в житті так сильно та енергійно не плескав у долоні, а «Браво!» кричав найголосніше. «Що робити? Який план дій? – думав він, спрацьовував військовий менталітет. – Не можна втрачати момент, все залежить від мене!» Хутко підвівся з місця. Намітились два варіанти. Перший: відразу йти знайомитись за куліси; другий: підійти елегантно. Зваживши секунду, вирішив діяти згідно з другим планом. Артисти – люди витончені, отже потрібно культурно. Кулею полетів до магазину, вибрав коробку «Стріла». Назва цукерок звучала, як почуття, що пронизали серце батька. У руці найкращий букет, вибраний на квітковому базарі, що недалеко від драмтеатру, і… тато був у повній готовності та впевненості в своїх намірах. За мить він стояв за лаштунками сцени, дочекався ведучого та без вступу звернувся:

– Де зараз піаністка в довгому платті?

– А Ви, власне, що хотіли? Хто Ви їй будете?

На що батько без коливань відповів:

– Я майбутній чоловік!

– Ну, якщо так, то пройдіть он до тієї гримерної.

Знайдете її там!

– Дякую, Ви мене врятували!

Тато підійшов до дверей, тричі постукав. Пролунало милозвучно: «Відчинено, заходьте!» Гримерна кімната була маленькою, але яскраво освітленою.

Сміливо ввійшов. І… раптом уся рішучість кудись поділася! Він не очікував від себе такої скутості… А зблизька ця жінка виглядала ще привабливішою. В неї було напрочуд гармонійне обличчя: виразні брови, великі темно-коричневі очі, ніс із дрібним ластовинням та яскраво-червоні губи. Під сценічним макіяжем він бачив її природну красу. Вона стояла, немов молода цариця: горда постава, розправлені плечі, піднята голівка, красиві груди гойдались від подихів.

Декілька секунд збентеження… І тато взяв себе в руки, зібрався духом. Зробив декілька кроків назустріч, кашкет повісив на вішак, опустився на коліна і, дивлячись прямо у вічі незнайомці, голосно продекламував:

– Візьміть мою руку! Дарую Вам моє серце! Ваше життя буде зі мною солодким! – ліва рука з піднятим ліктем тримала цукерки та квіти, а праву руку приклав до грудей.

Приголомшена раптовістю ситуації, жінка не змогла збагнути, чи це розіграш, чи щиросердечна пропозиція? Але цей високий красивий офіцер у білій формі з низкою нагород був таким елегантним, що їй захотілось підіграти йому. Вона простягнула руку. Тато з трепетом підніс її пальці до вуст і ніжно поцілував… Все відбувалось, як у фільмах, неймовірно!

– Кавалер пропонує дамі руку та серце? – щирий та приємний жіночий сміх заполонив усю гримерку.

Він насолоджувався її сміхом і милувався нею.

Вона, не витримавши, запитала:

– Ви серйозно чи жартуєте?

– Обіцяю Вас оберігати й шанувати!

У відповідь лунав знову сміх.

– Я не піднімусь, допоки не дасте згоди! – наполягав батько.

Своєю напористістю він підкоряв маму.

– Гаразд… Та я не кажу – ні, але й не кажу – так! Я подумаю…

– Даю Вам час на роздуми до вечора. Запрошую Вас до ресторану «Скала»! – лише тоді галантно підвівся батько. – О котрій годині визначайте Ви!

– Мене влаштовує сьома вечора.

– Кожну хвилину до сьомої буду мріяти про Вас!

З офіцерською вишколеністю вклонився, здійняв кашкета, прокрокував до виходу й тихо зачинив за собою двері.

Що це було? Мама розповідала, що потім довго дивилася на зачинені двері та не могла прийти до тями. В середині вирував фонтан емоцій, а в голові безліч запитань! Хто він? Звідки? Цей чоловік у військовій формі мене не знає, та, навіть, не спитав, як звати?! Хоч моє ім'я Марія йому, напевне, сподобається! А його як звати? І є різниця у віці, точно більше 10 років! Але що значать літа! От і їй немало – 30 буде! Позаду Івано-Франківське музичне училище, Львівська консерваторія, робота в музичній школі, виступи, гастролі… Та вечори проводила самотньо. Подруги повиходили заміж, у всіх сім'ї, діти, домашні клопоти… В неї, звичайно ж, були хлопці, з якими зустрічалася довго, підтримувала стосунки. Але душа прагнула іншого, чекала на щось краще… На принца на білому коні? «Так цей чоловік не на білому коні, зате у білій формі! Можливо, це знак!» – весело підказувало серце.

А ввечері була уже каблучка… І відповідь: «Так!» Володя й Марія танцювали, розмовляли, довго сиділи уже в порожній ресторанній залі. Світанок зустріли разом…

В моїй уяві легко вимальовувалася вся ця картина зустрічі. Я підсвідомо теж хотіла зустріти свого судженого в театрі, в культурному центрі, щоб життя лилось на піднесеному духовному рівні… Може тому, що я мріяла, попросила… АНГЕЛИ ПОЧУЛИ і створили… Розклали наш день і умови знайомства так, щоб якоїсь миті ми змогли зупинитись одне біля одного…

Час не зупиняється, а невпинно минає… Ого! Мені варто поквапитись зі збиранням. До роботи необхідно ще знайти подарунок. Дещо придбали в подорожі та ще хочу вибрати Робертовій мамі плаття.

На диво, зібралась я досить швидко! Легкий брючний костюм білого кольору підкреслював оксамитовість шкіри. М'якою щіткою уміло вклала волосся… Декілька штрихів тушшю, помада тілесного відтінку окреслила ніжні обриси губ… Босоніжки на танкетці… І… парфуми… Коли краплі ароматів лягають на мене, я завжди заплющую очі. Щоб нічого не завадило вловити особливі ноти запаху… Коли рука поставила білий флакон парфумів, відчула завершеність…

«Доброго ранку, моє місто!» – вітання співало всередині. Як же я скучила за Ужгородом! Вийшовши з будинку, повернула праворуч і відразу впіймала шлейф кави, хоч щойно смакувала вдома. Багато хто з ужгородців вважають себе справжніми гурманами цього напою. В нашій місцевості панує культ кави: робочий день починається з неї, бізнесові питання, різні події, будь-які проблеми і просто дружнє проведення часу – все за чашкою міцної ароматної кави! Столики в «Антресоль» і «Меделін» заповнені… Помірний ритм міста. Тут немає гаму трамваїв, тролейбусів. Це робить Ужгород спокійним, затишним. Навіть у центрі міста проживати комфортно: все поруч!