Отрывок из книги
Через війну я і мої ровесники не зазнали дитинства, й тому до нас, п’ятнадцятилітніх учнів Коломийської гімназії, прорвалась крізь воєнну завірюху передчасна зрілість й захопила той відрізок часу, в якому мало відбутися, випереджаючи підлітковий вік, раннє дитинство. Й хлопці несподівано для себе відкрили існування на світі раніше погорджуваних ними дівчаток – теж зарання доспілих – із округлими сідничками, до яких, розправляючи фалди, тісно прилягали плісовані спіднички, а на грудях випиналися звабливі горбочки, які вперто намагалися прозирнути алебастровою білизною крізь прошивки, умисне недбало зав’язані кольоровими кутасиками, і ми вперше в житті почали відчувати солодку млість у чреслах, й те непереборне гріховне почуття намагалися сублімувати загорнутими в латину двозначними освідченнями, на яких, вдаючи, що їх не чують, добре розумілися наші викладачі: «Inter pedis pucllarum est fortuna puerrorum», й отримували від панянок сміливу обіцянку, яка зрідка сповнювалась, приносячи обранцям найвищу радість: «Propera ad me, amici, ego dabo tibi pisi!».
Й позирали ми на дівчат з неприхованою жагою, а у відповідь отримували багатозначні усмішки, й відтоді часто вночі я прокидався від липкої мокроти, вичерпаний гарячою пристрастю, що уві сні навально приходила до мене в образі голісінької, мов янголятко, чарівної Богданки з китичкою у пропахвині, яка засвідчувала, що дівча вже має змогу сповнити заповітну обіцянку.
.....
І я поплив тим потоком звуків до Гаврилишиної стодоли…
Й заполонила мене малого троїста музика, всього поглинула, немов вода, що рине з водоспаду, і я, побравшись із сільськими хлопчаками позашиї, закрутився в тій невтримній круговерті, що й облич не було видно, і пробивалися з того розшалілого ланцюга браві примовки – а прибий, повтори, ще такий! – і гупають босі ноги п’ятами в землю і як вона не провалюється під нами, а музики, заохочені витворним рисунком аркана в дорослому гурті та ще й нашими дрібушечками, невгавають, й коли найстарший Підлетейчук натискає підборіддям на деко скрипки, мало не розчавлюючи її, тоді бубон дає собі повну волю, що аж повітря від того гупання загусає, мов хмільна брага в діжці, а струни на цимбалах спливають з кобилок золотою патокою, та й флояра ридає, немов від солодкого болю.
.....
