Читать книгу Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр. - Роман Іваничук - Страница 2

Мені це прийшло до голови нині вранці, і я таки зроблю те, що задумав…

Я працюю в майстерні електропобутових приладів, що міститься на першому поверсі нашого нового будинку, вікна з якого виходять на стару міську магістраль.

Щоранку спускаюся ліфтом з сьомого поверху і прямо з ліфта заходжу до робітні. Мені добре: я не мушу, як інші, товпитися у дверях трамваїв чи автобусів, влітку не стікаю потом у переповнених вагонах і автосалонах, зимою не знаю, що таке одягання і роздягання, не боюся запізнитися вранці до праці, а ввечері на телепрограму «Новини», якщо, буває, на дорозі станеться затор. Міським транспортом користуюся тільки у вихідні, коли забагнеться виїхати за місто подихати чистим повітрям або ж повештатися старими кварталами, де музей біля музею, кав’ярня біля кав’ярні, де перші поверхи – суцільні крамниці, а в кожному кварталі свій кінотеатр, де прохолодний підземний перехід виводить тебе в старовинний район міста з відновленими фортечними стінами та вежами.

Та це вже моя охота, а не щоденний обов’язок, і тому я співчуваю людям, яким доводиться тяжче, ніж мені.

Навпроти нашого будинку – трамвайна зупинка. З вікна майстерні я маю можливість спостерігати невпинну метушню, яка в години пік до краю виморює людей, коли вони вранці квапно добираються на роботу – хто до старого, хто до нового міста, – а ввечері не менш квапливо повертаються до своїх жител. Я не старий, ще й не жонатий, і досвіду в мене не бозна-скільки, зате я містянин потомствений, не зайшлий, і тому мене обходить усе, чим і як живе наше місто, – тож радію радістю його мешканців, і болять мене їхні болі, як мої власні, бо й до своїх вигод і невигод я теж не байдужий. Мені здається, що та міська метушня, яка вдвічі або і втричі помножилася за останні кілька років, найбільше наше лихо, і хоч воно породжене добробутом (якби жилося в місті погано, то не подвоїлось би його населення, не кажу вже про приватні автомашини), – треба якось з цієї біди вилазити.

Тож нині вранці прийшла мені до голови непогана ідея: зменшити, хоча б для початку, кількість трамвайних зупинок. Наш будинок, наприклад, виріс на колишньому базарчику. Базарчика, отже, немає, то й відпала потреба у трамвайній зупинці, яка досі вирує навпроти вікон моєї майстерні, і якби її зняти – спала б бодай на стілечки тижба на цій перевантаженій магістралі, люди швидше б добиралися на роботу, менше витрачали б здоров’я, та й ми, які тут працюємо, відпочили б від невпинного галасу – в нас нерви також не залізні.

Моє робоче місце – обличчям до вікна. Кожного ранку о восьмій тридцять я бачу, як, притримуючи однією рукою капелюха й витягаючи з-поміж щільно збитих людських тіл товстого портфеля, завжди розстебнутий, виштовхується з трамвайних дверей сивий і поважний учитель математики Іван Григорович; трохи раніше вискакує з трамвая кругленький коротун з ріденькими вусиками, завжди усміхнений голяр Влодко; о восьмій сорок п’ять, за цілу годину до початку свого робочого дня, приїжджає кравчиня Павлина – ті колишні селюки завжди бояться запізнитися; ґраційно, не кваплячись, ніби проникаючи крізь юрбу, прямує до пивного бару розкішностанна буфетниця Аня, і тільки швець Юзько завжди сидить за машиною у своїй майстерні, що на другому боці вулиці, – він, як і я, теж мешкає над своєю робітнею.

Та найбільше співчуття викликає в мене незнайома дівчина з розпущеним білим волоссям; вона появилася на цій зупинці не більше року тому – така тендітна, тоненька, з «дипломатом» у руці, певне, студентка: дівчина весь час нервово позирає на годинника і розпачливим поглядом супроводжує щонайменше три трамваї, не маючи сили пробитися досередини. Я не витримую, вибігаю з майстерні, й коли підходить четвертий, заштовхую її зі сходинок на площадку і вертаюся назад. І хоч вона, звісно, й не підозрює, що має в моїй особі такого доброго приятеля, все ж останнім часом помічаю, що білявка вже й не пробує сама входити до трамвая, а мені від того якось добре на душі. Я вирішив було допомагати їй пробиватись у перший трамвай, та досі ще ні разу не виконав своєї обіцянки: так мені любо дивитися на її тендітний стан, на стурбоване личко, на той плавний жест, коли вона позирає на годинника.

Я не вперше нині задумався над проблемою зменшення руху, штовханини, скреготу в місті, вона мене весь час турбує, і я іноді приходив до зовсім нісенітних висновків, наприклад: розселити б людей за місцями їх праці! Розумію всю марність своєї філософії. Бо якби це старе і вічно поновлюване новими районами місто хтось і справді якимось чудом перебудував наново, якби навіть у кожному кварталі відкрили майстерню «Хвилинку» і пив’ярню, подібну до нашого «Вітерцю», все одно комусь знадобився б саме Юзьо, який бездоганно накладає шви на розпорені жіночі чобітки, комусь не смакувало б пиво в іншій пив’ярні, а тільки в Ані, яка вправно вишиковує керамічні кухлі на ляду, і вони стрімливо пливуть по ній не розливаючись, попадаючи в руки спраглих чоловіків; зрештою, коли б у кожному мікрорайончику був свій індпошив, то багато хто не міг би обійтися без майстрині Павлини з ательє «Оксана», бо вона знає свій, сільський секрет крою жіночих свит; десятки, а то й сотні чоловіків доїжджали б до голяра Влодка, який віртуозно дрібно січе ножицями над вухом і завжди має свою постійну клієнтуру; інший ходив би сюди спеціально для того, щоб поглянути крізь пройму між висотними будинками на Замкову гору, яку звідси видно всю – від підніжжя до купола, всіяного людьми, схожими на цвяшки; припустимо на мить, що всі школи нашого великого міста стали рівноцінними, – все одно хтось посилав би свою дитину в тридцять дев’яту, висунуту до самого тротуару скреготливої вулиці, бо тут працює видатний математик Іван Григорович, а той, що проживає поруч зі школою, посилав би свого вундеркінда на другий край міста, щоб тільки якнайдалі від цього деспота, несправедливця і мучителя.

Неможливо, ніяк неможливо навести тишу в місті; рух, який розносить людські потоки з краю в край, мов кров по жилах, оживляючи всі його клітини, є, власне, життям міста, бо тільки так воно може обмінятися досвідом, клопотами, радощами; я не хотів би, щоб наше майже мільйонне місто розпалося на безліч автономних містечок, не зв’язаних єдиним кровообіґом, – тоді б його просто не стало. І все ж, коли дивлюся на цю зупинку, яка називається «Базар», а базару давно немає, я усвідомлюю її непотрібність: адже нижче на якихось двісті метрів є зупинка для медиків, вище – на стільки ж – для політехніків, тому я впевнений, що зроблю добру справу, якщо напишу просьбу в міськраду, щоб її зліквідували: цей захід заощадить людям дрібку часу і звільнить їх від зайвої нервозності.

Це тверде рішення остаточно викристалізувалося в мені, коли спускався до майстерні. Я вийшов з ліфта, сів за свій робочий столик, вікно запітніло від весняного туману – трамвайної зупинки не було видно, а намір мій був такий твердий, що мені здалося: зупинки давно вже нема, принаймні місяць.

І ось я дивлюся в матове вікно і бачу: шастають автомобілі по магістралі не зупиняючись, зрідка прогуркотить трамвай, а на тротуарі гнітюча тиша; я намагався зловити хоча б одне обличчя в трамвайному вікні, та це не вдається, і мені стає шкода, що вже ніколи жодне не вкарбується в мою пам’ять, мало – шкода, я відчуваю терпкий щем усамітнення, бо ж минув тільки місяць, а людей довкола мене стало менше, я тих людей, з трамваїв і автобусів, упізнавав у всіх кінцях міста, з деякими навіть вітався, а тепер моє знайомство щоразу звужується, і мене огортає почуття осиротіння.

Тротуар порожній, чисто підметений, ніхто не заважає мені бачити другий бік вулиці. Доля частково компенсувала мої втрати: я маю можливість вряди-годи помахувати рукою Юзьові, який теж сидить обличчям до вікна і відкивує мені головою: руки й ноги в нього зайняті. Він без упину махає коліном, розганяючи колесо шевської машини, голка дрібно строчить по швах жіночих чобітків – до Юзя завжди довга черга. Біля нього, за другою машиною, сидить без роботи молодий хлопчина, тільки що з профтехучилища, я бачу, як Юзьо жестами переконує клієнтів: я ж не сторукий, та йдіть до хлопця, він уміє, чогось-таки навчився в училищі; хто не має часу, виходить з черги, стає біля другої машини, з недовір’ям приглядаючись, як працює молодий майстер, та ось одна жінка розмахує руками, не йде, впирається: а може, я аж з Левандівки йшла до вас, а ви мене до хлопчика відсилаєте; друга масно усміхається: та де ми такого сторукого найдемо; Юзьо статечно витирає об фартух долоні й, зітхаючи, береться далі за шиття, бо – що маю з вами робити?

А тротуар давно порожній, не скриплять на вулиці гальма, не товпляться й не галасують люди, жодного знайомого обличчя, ні на кому око зупинити, Юзьо махає коліном і, зайнятий за шитвом, не має часу глянути в мій бік, а мені вже Юзя й замало; мчать трамваї і автобуси мов шалені, я ловлю себе на думці, що Павлини-кравчині давно не бачив і не скоро побачу: в неї раз на два роки псується пилосос, а «Оксана» вище, і Павлина виходить з трамвая десь там, біля політехніків, виходить теж, напевно, з запасом на годину, і з ким-то вона збавляє той час, а приходила ж до мене іноді на балачку. «Ой, майструню, маю того міста по ґульку, і яка то лиха година вигнала мене з села, таж там така благодать – запахи, щебети, шелестіння, а тут стук та грюк, та я там усіх до одного знала: що говорить, що думає, що їсть, а що п’є, а тут немов у пущі; людей багато, і всі чужі, в одному будинку роками живуть і не знайомляться, повітря смердить бензином, вода – залізом, а там такі криниці, Боже: гукнеш у неї вранці, а ввечері луна вертається». Я слухаю, посміхаюся і потім кажу їй, що хто не любить людей, той не знає їх ні в селі, ні в місті, а я на Базарній зупинці якщо не з кожним розмовляю, то хоч вітаюся, і ви не думайте, Павлино, що пахнуть тільки трави, ви лише принюхайтеся до розігрітого влітку асфальту – і вже ніколи того запаху не забудете, таж навіть трамвайні рейки пахнуть після того, як пройдуть вагони, а втім, плачте собі за тією сільською криницею, а я тут маю свою у дворі і дивлюся не в неї, а з неї – вгору, тільки того, що плюнути не можу, бо вернеться слина… «А то, майструню, в яку криницю не плюнеш, все одно твій плювок тобі й повернеться». – «Щоб вам добре було, Павлино».

Нема Павлини, а пилосос у неї ламається раз на два роки, з ким вона цю годину пробалакує?.. Господи, коли то я розмовляв з Влодком? Підстригатися ще не час, а на зупинці ми майже щодня балакали; я виходив курити й частував його «Орбітою», а він за те випалював мені, мов з кулемета, всі відомості про своїх клієнтів; не можу твердити, що Влодко завжди правду каже, та все одно мені здається, що я побував на всіх художніх виставках, бо він стриже художників. Знаю, що хто намалював і за що дістав нагороду, кого хвалять, а кого критикують; Влодко таки не все бреше, я сам бачив, як він у Ані пив пиво з тими малярами – і як він їх стриже та голить, коли вони всі патлаті й бородаті. Влодко хвалькувато підморгнув, але не підходив до мене – де б то! – а потім, коли вони вийшли, таки підкотився й показав услід рудобородому: голови ліпить, а три його сини вчаться в Художньому інституті, і всі будуть ліпити голови, але чи то так повинно бути, чи мої діти теж колись мають стати голярами, а той другий, вусатий, має дві коханки, диви-диви, підійшов до них третій, з мішками під очима, той з натурницею оженився, бо вона – хи-хи – щодня стояла перед ним у чім мати народила; я від Влодка знав про всіх письменників – то теж його клієнти, тепер же не знаю нічого, бо зупинку зняли, а я стрижуся раз на місяць.

Мені сумно, що давно не бачив Івана Григоровича; хоча з ним ми особисто й не знайомі, але я від Ані багато дечого дізнався про нього: він міг би вчити не лише малих голопуцьків, а й студентів – таку має голову; Аня знає, бо в Івана Григоровича вчиться її син, і най заткнуться ті, які брешуть, ніби він злий… Згадую, що давно не бачив, як учитель виштовхується зі своїм портфелем з трамвайних дверей, він тепер сходить на зупинці внизу або вверху і двісті метрів тюпає, бо школа поруч з моїм будинком, і мені його жаль… І Аня вже давно не вигинає розкішний стан перед моїм вікном, і дівчина з довгим білим волоссям не пропускає три трамваї…

Сумно мені… І враз я проганяю задуму, дивлюся на годинник: восьма сорок п’ять, на вулиці тихо – це ж та раптова тиша після години пік повернула мене до дійсності. Встаю, протираю запітнілу шибу: на зупинці вже нема нікого, тільки – мамо рідна! – стоїть вона, така тендітна, русоволоса, з «дипломатом» у руці, раз у раз поглядає на годинника, трамваї проходять один за одним, а вона не сідає і – чи це мені здалося – позирає на моє вікно. Кидаюся до дверей – бідна, не могла без мене сісти, вибігаю на тротуар, вона лукаво посміхається і йде до трамвая, я за звичкою підбігаю за нею, допомагаю їй увійти до вагона і аж тоді помічаю, що він напівпорожній; дівчина повертає до мене своє сліпучо-біле обличчя й каже: «Дякую, ви такий добрий…»

Мені присихає язик до піднебіння, я відриваю його, ковтаю слину й питаю: «Ви студентка?» Вона знизує плечима, відказує: «Чому конче – студентка? Може, я у вашому тресті прогресивку вам нараховую? Хіба це має якесь значення?»

Трамвай рушив і швидко поїхав униз, я ж стою, мов очманілий, і перше, що приводить мене до тями, – залізний стовпчик з табличкою «Зупинка “Базар”». Я аж передихнув, підійшов, ніжно повів рукою по залізу і вмить відчув, як моє рішення написати листа в міськраду гасне, тане, я з любов’ю поглянув на двірничку, яка замітає засмічений недопалками тротуар. Мені жаль стало, що нині запітніло вікно в моїй майстерні і я не побачив, як ідуть на роботу Іван Григорович, Аня, Павлина, Влодко; наче збіднів, і подумав, що все мені в цьому місті дороге, і зупинка також, і якщо її знімуть, то це, безперечно, добре, але хай воно станеться без моєї участі. Терпіли дотепер і ще потерпимо: і галас, і скрип гальм, і метушню, і спізнення на роботу, і шарпання нервів.

Нічого тут не вдієш – місто є місто.

1975