Читать книгу Злодії та Апостоли - Роман Іваничук - Страница 4

Данилова неня Федора прийшла в Явірник ще малою із присілка Теребіж, де вузькоокі, кустраті й чорні вуглярі випалювали деревне вугілля й виплавлювали смолу з березової кори, а ще крали курей по довколишніх селах. Вихопила дитину з бруду й нестатків її мати, вродливиця Калина, що невість-як опинилася в хаті відлюдькуватого нероби Івана Джемиги, й привела свою доньку до власника Веснярської полонини Пилипа Шумея, уклінно впросивши його взяти Федорку за пастушку до телят.

Мав Пилип чимале стадо маржини, ще й племінного бугая, від якого корови щорічно телилися чорномордим молодняком; шкодуючи тих теличок і бичків, ґазда ніколи не виганяв їх на полонину – паші вистачало й на Думських пагорбах, що збігали пологими схилами до Черемоша.

Ті обгороджені воринням сінокоси й лисі пасовиська, і кладка через ріку, що провадила до гори Тарниці, порослої рівними, мов пасхальні свічі, смереками, на які був добрий попит в кутських тартаках, і довгий ряд схожих на сірникові коробки вуликів на царині під Маґурою та й сама ґражда, обступлена зусібіч заломленими дахами, піддашшями, ґалереями й подвір’ям, обставленим стайнею, хлівами, стодолою й оборогом, між якими навіть щілини не проглядалося, й на Божий світ виводили тільки хвіртка з боку Думської гори й возова брама від ріки – все це належало фудульному ґазді Пилипові Шумеєві, прозваному Апостолом.

Сирота Федора виростала серед цього добра й не почувалася тут наймичкою: була працьовитою, бистрою, мов бджілка, і все, що її оточувало, немовби їй і належало; дбала вона про Пилипове багатство, як про своє власне; з роками виструнчувалася, мов гаджуга, а коли стала на порі, й тугі циці вже не вміщалися в пазушині, а великі сині очі, заволочені блудною паволокою, крадькома пазили за чорночубим, смаглявим, ніби циганської крові, багацьким одинаком Николою, а той водно вишукував собі роботу, де поралася Федора, – тоді вони обоє почали пропадати то в колешні, то в стодолі; врешті стрункі ноги дівчини у вечірню пору стали дрібно перераховувати щаблі драбини, припертої до оборога, й тріщали ті перекладини теж під вагою ставного парубка, – не промайнули ці гріховні виправи повз пильні очі господаря, й зметикував собі суворий і мовчазний Пилип, що пора дівчину виганяти з обійстя або ж брати за невістку…

Позбуватися такої справної робучої сили Пилипові було шкода, а Никола не відступався від дівки ні на хвилину, й коли фартушина на Федорі почала коротіти, й при зустрічі з ґаздою дівчина соромливо прикривала долонями живіт, а заховати гріха вже не могла, Пилип порішив – бо як не цю, то іншу знайде хлопець, а напевне пустішу, чей працьовитішої невістки не міг собі й придумати, – щоб Никола, хоче того чи не хоче, поніс до ксьондза на заповіді.

З того нерівного й для села несподіваного шлюбу народилася дочка Марійка, й Федора стала повноправною господинею в багацькій ґражді під Думською горою. Бабу Фросину, котра й так до господарки ніколи не належала і весь свій вік просиділа в коморі за вишиванням сорочок на продаж, розбив параліч, і ніхто ніколи не бачив її на білому світі, аж до похорону, що його по-багацьки справив Пилип, немовби перед упослідженою жінкою, якій належалося бути першою ґаздинею в селі, а мала вона від мужа менше пошанівку, ніж служниця, виправдовував свою провину після її смерті: на горах ридали трембіти, везла домовину на цвинтар парокінна фіра, за катафалком тягнулася довжелезна процесія, нібито явірницький люд хотів хоч раз у житті побачити найбагатшу в селі господиню; відправляли по ній панахиду аж три ксьондзи – з Явірника, Зеленої та Буркута, й справив Пилип гучні поминки на просторому подвір’ї ґражди: столи вгиналися від наїдків і питва, ґазди один поперед одного споминали достоїнства найгіднішої в селі жінки, молодиці вмивалися сльозами, витирали очі й носи шальоновими хустками, бідкалися, завивали, аж поки ті голосіння не перемінилися в коломийкові співи і п’яний регіт.

Баба Фросина померла ще при достатку. В Пилипа було все, що міг послати Господь працьовитому ґазді, та найпильніше доглядав він рогату худобу. Кожну корівчину називав по імені: Мінка має спущені вниз роги, ніби дівочі кіски, молода, проте сумирна, й дає на день аж п’ятнадцять літрів молока; Краса ходить з дошкою на лобі й має червоні люті очі, нападає навіть на бика – від неї одного разу потерпів сам Пилип і відтоді обходив товар у кептарі з діркою на спині, проте не продавав Красої й не різав, бо мав від неї таке густе молоко, що півгладущика бралося густою сметаною, хоч край ножем; Ласка була красунею з великими очима, з яких по-людському котилися сльози, коли її якийсь пастух врепіжував прутом по хребті за непослух, й тримав Пилип Ласку лише за вроду, бо надоював від неї, що кіт наплакав… Кожну коровину леліяв Пилип, а мав їх щось аж десять.

Довгими зимовими вечорами, коли в ґражді западала нудьга, й тяжко було дочекатися чергового передзвону старого настінного дзиґаря з чавунними вагунами, мовчазний Пилип заводив розмову про худобу: загинав на лівій руці палець за пальцем, перераховуючи, скільки теличок, а скільки бичків привела кожна корова за свою службу; Пилип знав масть найменшої тварі, пам’ятав вік старших й робив позначки на сволоці – яку й коли треба гнати до Сиґету на продаж, а хатні слухали й мовчали, бо до господарських розрахунків ніхто не мав права втручатися, й Никола, на відміну від Федори, що зайняла становище господині, залишався слугою в батька, а ще любленим мужем у дружини, від якої аж за двадцять літ, коли вже Марія віддалася за вчителя в Білу Річку, народився хлопчик Данилко.

Тоді в Данилового діда вже не було стада, залишилися лише дві корівки – для скоромини, а решту худоби ватаги перегнали в колгоспну артіль на Веснярку, й старий Пилип вряди-годи вирушав на полонину за належною йому бербеничкою гуслянки й там цілоденно тинявся на пасовиськах, відшукував ту чи іншу свою корівчину й кликав до себе, корови ґазду впізнавали, підбігали до нього, брали в морди його рапаві пальці й смоктали, а дід припадав до їхніх лобів, пестив і ридма плакав.

Про все це Данило дізнавався з розповідей матері, а в його власній дитячій пам’яті залишилася лише дідова пасіка, що вишикувалася довгою шерегою на царині під Маґурою.

Та пасіка була окремим царством серед різнобарвного квітування гірських трав, і доступ до нього мав лишень дід Пилип – його одного допускав до себе дзвінкий бджолиний люд, що в цілоденній праці поміж зел і на медоносних липах, зумисне задля пасіки посаджених, поводився сумирно й не помічав чорнявого хлопчика, який у сонячну погоду вибігав з ґражди, стрімко долав Думський горб, однак, добираючись чим ближче до царини під Маґурою, ставав обережнішим і сповільнював хід, а коли вже долинало до вух погрозливе гудіння, то й зовсім зупинявся, не виходячи з дива: як це так, що дід бджіл не боїться, сміливо виймає з їхніх хаток рамці з обважнілими від меду щільниками, кусючі комахи лазять по дідових руках, по обличчі, а він лише денеколи легко їх зсуне долонею й при цьому спокійно смокче люльку, що звисає з губів на довгому цибуху аж до пояса, круглі кільця диму вихоплюються з мосянжової чашечки й пливуть над вуликами, злагіднюють бджіл, а потім розчиняються в повітрі, не залишаючи по собі сліду.

Сидить собі дід на стільчику поміж пнями в солом’яному ширококрисому брилі й білій сорочці, підперезаній вишиваною крайкою, й у білих гачах – усе на ньому біле, як у Бога, та й сам він на небожителя схожий, і якби Данило умів малювати, то списав би з нього Господа й повісив у церкві на бічній стіні замість розсердженого Саваофа з більматими очима й грізно піднесеним вказівним пальцем… Дід Пилип добрий, але тільки в пасіці, а ще коли збирає з липи рій, і бджоли обліплюють його груди, немов у кольчугу одягають – то й зовсім тоді ласкавий, бо не можна бодай необачним рухом сполошити комах; дома ж дідова ласка пропадає, в хаті він бурчить і ніколи не дає хлопцеві навіть понюхати меду – зливає його у слоїки й коновки й щоп’ятниці везе в Жаб’є на продаж, а коли вертається з торгів, закривається в ґражді на всі защіпки й кудись ті гроші ховає, – відколи забрали в Шумея полонину й худобу, став він несусвітнім скупарем, гіршим від Шльоми-лихваря, який тримав колись у Явірнику корчму…

Якось Данило зважився ближче підкрастися до пасіки, так тихо підходив, що бджоли й не помічали його руху, й, знаючи, що дід мусив серед бджіл здобріти, вирішив ще раз запитати його про найцікавіше – про те, чого в книжках недописано, а в маминих піснях недоспівано – про опришків… Дід повинен про це краще знати, бо ж дуже давній – нехай хоч два слова скаже про Довбуша.

Пилип запримітив онука й побачив на його обличчі нетерплячку про щось розпитати – най би лиш меду не просив, бо як то тяжко нині той гріш роздобувати; проте таки відламав кусник соту, з якого потекла по пальцях золота патока, й вийшов з-поза пнів, а за ним хмарою полетіли бджоли; Данилко тепер їх не збоявся, бо вони у дідовій владі, похапливо взяв з його рук той шматочок пахучого воску, довго висмоктував з нього солод і врешті зважився заговорити.

«Агей, дідику, та розкажіть мені щось про опришків!»

Й тоді побачив хлопчина, як гнівно сіпнувся дід, і бджоли гучніше задзумкотіли – стали такі люті, як і він.

«Ти вже раз питав мене про це, хлопче, – наморщив чоло Пилип, і віхті брів підскочили вгору. – Чи не захотілося тобі й самому піти чужі комори розбивати, що про ту голоту водно розпитуєш? А то ж брехня, що ті розбишаки бідним помагали, жебрак тому й жебракує, що не хоче робити й лишень за чужим уміє пазити… А то звідки пішла ця колгоспна банда, що в мене худобу й полонину забрала, як не з опришків! Й такі, як Довбуш, твого прадіда вбили тільки за те, що той ґаздою був!»

Дід лютував і потрясав кулаком до неба, а потім стишився й, примруживши очі, спитав підступно в малого:

«Ти про них з книжок начитався чи, може, неня тобі нашептала?»

О, Данило більше ніколи не запитає про це в діда, бо книжки книжками, а мамі добре дісталось би, якби він признався, що неня колись йому до сну, та ще й тепер, як тільки діда нема в хаті, все наспівувала: «Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький», а в тій пісні – про славне побратимство, про зрадливу Дзвінку та про ясний топір ватажка, за який угорський король готовий був пів царства віддати…

Змовк хлопець, а дід сердиться, і бджоли теж сердяться – вже летять вони, мов кулі, до малого опришка, й він стрімголов утікає з пасіки…

І ще одна згадка скалкою увіп’ялася в мозок Данила, який сидів на приступці автобуса, терпеливо чекаючи надвечір’я… Вмирає дід Пилип, бо час його закінчився, тата вже давно немає – вбило дерево в бутині, а Данилко, Федора й Марія стоять у діда в узголів’ї, й неня слізно просить свекра, щоб сказав, бо ще мить – і не зможе: де він ті гроші, за мед вторговані, заховав, он росте хлопець, і в школу до міста треба буде його послати, бо що без науки нині варта людина? А дід вороже дивиться на невістку й вихриплює таке, чого ніяк не може збагнути Данилко:

«Ти роботяща була в мене, але гадаєш, я не знаю, звідки ти взялася в Джемигів?.. То кров опришківська волає з тебе: хочеш роздати мій набуток голодранцям… А не дам, не дам!»

Дід сконав, і ніхто й досі не відає, де заховані ті його нікому вже не потрібні папірці… Й засолоджує Данилову гіркоту інший спогад – про заховану в коморі бочівку меду, якого хлопчик уволю наївся, аж пупом текло, після дідової смерті…

Нарешті прийшов водій, торкнувся рукою Данилового плеча, щоб той дав йому дорогу до кабіни. Сидячи в задумі на приступці автобуса, хлопець і не помітив, що пасажирів уже набралося чимало, він підвівся, зайшов до салону й зайняв крісло, на якому вчора сиділа Оленка. Все ще сподівався, що до відправлення зайде і вона, придивлявся до облич дівчат, які заходили, та марно: Оленка, видно, давно поїхала… Можливо, вона зійде в Зеленій, щоб навідатися до родини, й майнула в Данила зухвала думка: вийти й собі на наступній зупинці й допитатися до Оленки. Та зразу й відкинув таку затію – що ж бо скаже їй, хоч би й допитався?

У цю мить Данило уявив собі: притиснутий людським тлумом, стоїть він перед першим сидінням і, спершись обома руками на спинку крісла, немовби в обіймах тримає незнайому вродливу дівчину, а його губи мало що не торкаються її губів, а далі, як то було уві сні, вони з’єднуються устами й відірватися не в силі, губи дівчини жваві, рухливі, й вона вбирає в себе його подих…

Стріпнув головою, щоб відігнати солодке марево; автобус деренчить, підскакує на вибоїнах, ніби квапиться, щоб перед смерком добратися до Жаб’я; а ось уже на заході проколола помаранчевий пруг неба гостроверха ґражда під Думською горою – і як то вона з неприступного замку в дитинстві перемінилася нині в маленьку хатку, яка може легко злетіти на доли, підхоплена буревієм…

Степліло на серці в Данила на вид рідної оселі, й майнула думка, що треба до неї прикласти рук: підняти похилені паркани, замінити зітлілу дощану обшивку на ґалереях, побити дах новим ґонтом, бо старий струхлявів, прибрати занедбану світлицю – сповільніли колись жваві руки Федори; перевезти книжки з аспірантського гуртожитку, влаштувати літнисько в Явірнику й запросити в гості Оленку… ет, що це йому весь час верзеться: нема, не було й ніколи не буде ніякої Оленки, все то чари святоіванської ночі…

А ґражда разом з Думською горою наближається, вже від шляху побігла до неї заросла споришем стежка; вхідна хвіртка скрадливо відхиляється, наче за нею хтось чатує, і врешті лунко гримає об паркан, на стежку виходить жінка в терновій хустці, запинає кептар на петельки, пригладжує долонями спідницю, підбігає й таки вже біжить стежкою вниз і зупиняється навпроти високого парубка – ніби перед чужим розгублена.

Вони не обнімаються, в горах не годиться виставляти напоказ родинні почуття, а село стооко дивиться на Думську гору, бо до вдовиці вчений син приїхав, і дивується і заздрить; Данило статечно йде поруч з мамою, й коли хвіртка замикає ґраждову фортецю, аж тоді Федора припадає синові до грудей і говорить крізь сльози:

«Богу дякувати, що вернувся, та то ж така плюта ходила вчора Чорногорою… А ще там, на Попі Івані, казали нині коло церкви, побилися зеленчуки з явірниками, та так, що одного привели…»

Уздрів Данило в очах мами тугий смуток, змішаний зі страхом, і в тому, як вона пригорталася до нього, відчув її розтривоженість – що б це мало означати, чого вона боїться?

«Ходи, повечеряєш», – сказала мати й пішла попереду Данила до світлиці.

Данило сів за стіл навпроти вікна й дивився, як кружало сонця поволі зсувалося вниз по шибці, аж поки не кануло за Маґуру. Федора принесла з кухні підігріту підпалку й поставила на стіл пляшку сливовиці.

«Пий, сину, скільки можеш, а я подивлюся… Чейже престольний празник нині в нашому селі… А ті зганьбилися при такому святі. Ой, Данилку, ти он високу науку здобуваєш, а вони й далі дуріють: кажуть, голову парубкові проломили…»

Данилові згадалася червона пляма на снігу під стіною обсерваторії і зломаний держак від бартки, який чомусь підняла Оленка із землі й пішла з ним. А ще пригадав розповідь ватага…

«То кого побили? – спитав у мами, геть спіснілої, зморщеної, без сліду колишньої вроди на обличчі, а ще ж пам’ятає син, якою гарною була вона за його дитинства. – Кого ж побили?» – допитувався.

«Таж Михалка Джемигу, котрий…»

«Але ж мені відомо, що Шумеї з Шумеями б’ються – Злодії з Апостолами. До чого тут Джемига?»

«Нічого ти не знаєш, сину… Та й навіщо воно тобі? Колись гріх Злодіїв Джемиги покрили й за це ненавидять їх. Той гріх і на мені…»

«Не можу втямити, мамо, чому на вас має падати тінь чиєїсь провини?» – проказав Данило й затнувся на слові, згадавши докір, що його дід Пилип кинув Федорі перед смертю, не признаючись, де сховав гроші.

«Ніхто не винен, ніхто, – тихо мовила Федора. – Вини нема, а пізьма жиє… Але ти їж, їж, сину, напевне, добре зголоднів, поки вибрався з тих чорногорських тарапатів… Та й нащо тобі те все знати?»

«Ви щось недоговорюєте, мамо, щось приховуєте від мене…»

«Не треба того тобі, кажу ще раз. Чей не візьмеш бартку в руки й не підеш на Попа Івана на той рік… Ти вчений, в тебе інше життя».

«Але ж з якогось роду я прийшов у явірницький світ – то з якого: від Злодіїв чи Апостолів?»

«Ти людський, хлопче, і цього з тебе досить… Та й вони не розуміють, за що б’ються. Найстрашніша та ворожнеча, коли причина її забута, а говорить тільки чорна кров…»

Данило випив пугар сливовиці, повечеряв і почав укладатися до сну. Ще запитав у мами:

«Ви не знаєте в Зеленій таких Шумеїв, що їхня донька у Львові вчиться?»

Федора довго мовчала, а потім мовила благально:

«Не знаю, ні… І ти не дізнавайся, прошу тебе. Дай мені в спокої дожити…»