Читать книгу Сліди на піску - Роман Іваничук - Страница 5

Ой, та ви вже, певне, знудилися мене слухати, то хіба підкріпіться трохи, бо моя розповідь буде довга, як бойків світ… Злітайтесь до альтанки, там моя господиня Марина налила в тарілки меду… Ну а мені, моя вірна Марино, налий з тієї он бутлі, що на столику, «михайлик» медовухи, яку я готую за своїм власним рецептом: як вип’єш нині добрий пугар, то аж завтра розбере… Та й піднеси мені, голубко, бо маю вже, слава богу, небезмай дев’ятдесят і вставати не те що не можу, а не дуже хочу. Красно дякую… О, відразу вдарило в голову, і так мені стало файно та розмаїто!.. А навчив мого тата варити мед дід Теодор – був він не з простих, належав до української шляхти гербу «Погоня»; той герб зображав обрубану руку з мечем. Розказував дід, що якийсь там далекий його предок втратив під Грюнвальдом праву руку, проте справно орудував лівою, й за це отримав герб і нобілітацію. Його сестри ткали полотно, продавали й за ті гроші віддали брата до шкіл, а що він був майже двометровий, то забрали його в цісарську двірську сторожу… Але про що я вам оповідав?

Ага… Запакували нас до потяга, і їдемо ми з нашої Коломиї через усю Європу до Відня. Тарабанимося цілий тиждень телятником чи, як полюбляли австріяки називати той потяг, «сорок чоловік, шість коней», харчуємося вутлою комісною паркою, доїдаємо свої домашні запаси й слухаємо безкінечні просторікування Мелитона Небожителя, який не міг, ну ніяк не міг закінчити довгу байку про свого тата, який щороку гнав з Кут до Відня череду бичків на торговицю, через що бував у столиці нашої матінки Австрії частіше, ніж сам Франц-Йосиф, бо найясніший цісар водно райзував світами, а ще полюбляв сірчані купелі в Бадені й Баден-Бадені, де одного разу якийсь французький розбишака зарізав паню цісареву шпіндлем затруєним… Ми були зголоджені, немов той ненажера Балоун із знаменитої книги Ярослава Гашека про бравого вояка Швейка… Але Балоун, скажу вам, був дитиною супроти нашого кріґсколеги з Підгайчиків Федька Мазура, який теж трясся в кутку на нижніх нарах і, бебехатий, немов поросна льоха, наминав без упину курячі ніжки, ковбаси, сальцесон і солонину, ще й відригував, як кнур. Від запаху того м’ясива з наших ротів котилися потоки слини, а випросити в нього бодай крихту їдла ніхто з нас не зумів. Уночі він так голосно спускав газ, що у вагоні вмить змовкав храп… Через це того Мазура наймали потім за харчі то один, то інший фельдфебель, щоб він у його бараку будив серед ночі хропунів, внаслідок чого жовніри виходили вранці на муштру виспані, проте геть зачумлені… Го, як буде час, то я вам розповім одну пригоду, яка трапилася в нашому реґіменті між тим ненажерливим Мазуром і ротмістром Гольдмайстром. То було сміху!..

Отак ми нарешті доповзли через Чоп, Мішкольц і Братиславу до столичного Відня… Думав я, що на власні очі побачу славетну столицю Європи, як полюбляли називати Відень галицькі австрофіли, – з його палацами, соборами й цісарською резиденцією. Та де там!

Наш телятник зупинився на останній запасній колії товарної стації із закіптюженими гамазеями та зношеними паротягами, що вишикувались один за одним на заіржавілих, порослих чортополохом рейках. Фельдфебелі й капрали забігали вздовж потяга, відчиняли вагони, викрикуючи незрозумілі покутським хлопцям команди; потім нас погнали на привокзальний плац, і там ми лаштувалися із своїми клунками у схожі до арештантських колони. Служиві улани, які супроводжували наш ешелон, виводили з вагонів вороних гуцульських коників, реквізованих у Жаб’єму й Косові, зв’язали їх по шестеро й попудили попереду нашої валки. Відень із своїми шпилями веж і костелів зникав позаду нас у густому тумані, що здіймався над Дунаєм, а перед нами здиблювалися засніжені вершини альпійських гір, з-поміж яких витікали річки й потоки, й старшини привели нас нарешті до барачного поселення, що сховалося на дні Східних Альп – за Медлінгом і перед Баденом – між двома мілководими притоками Дунаю.

Бараки були низькі й довгі, немов стайні, їх заселювали рекрутами й кіньми на рівних правах, з тією лише різницею, що в конюшнях стояли глибокі жолоби для фуражу, а людські бараки були заставлені двоповерховими залізними ліжками, а одне – для командира – стояло збоку під віконцем, і на нього склав свою амуніцію фельдфебель Отто Кац, з яким нам довелося відбути тримісячну муштру на плацу за колишніми бараками для галицьких біженців, у чарівній і дикій гірській місцині.

Нас вмундирували, роздали п’ятизарядні карабіни, вишикували в бараку вздовж ліжок, й фельдфебель Кац, вусатий тіролець, повільно крокував, погойдуючись на носаках, вздовж здвоєної шеренги і з напускною суворістю придивлявся до виправки новобранців, а теж до виразу облич, на яких мали відбиватися лише вірнопідданість, субординація, готовність виконати наказ – і ніякої там хоча б тіні смутку, розгубленості або, крий боже, невдоволення не сміло висвітитися в очах молодих жовнірів.

Біля мене на правому фланзі стояв виструнчений, мов до рапорту, високий, кремезний, із зухвалим полиском в очах Мелитон Небожитель; незалежний його вигляд умить запримітив фельдфебель, і видно було – відразу пройнявся солдафонською неприязню до новачка. Пильно приглядався до виправки бравого новобранця – кутського штрамака, який звик дбати про свій зовнішній вигляд, і довго не міг знайти зачіпки; фельдфебель міряв очима Мелитона з голови до ніг та впоперек, і, врешті-таки запримітивши на комірі його кітеля загнуту вилогу, втішно вигукнув:

«Unförmlich!»[7]

Він вивів Мелитона з шеренги й злісно сіпав за вилогу коміра, раз у раз повторюючи незрозуміле слово; Мелитон слухняно поправляв комір, пригладжував долонями кітель, дотикався до багнета на поясі, відтягував пальцем ремінь карабіна, щоб тісніше приліг до спини, й коли фельдфебель уловив нарешті в очах новобранця близьку до страху покірність, наказав йому стати в шеренгу, спитавши при цьому:

«Was habe ich gesagt?»[8]

На мій подив, Мелитон зрозумів, про що його спитав фельдфебель, певне, знав трохи німецьку мову від тата, який частіше бував у Відні, ніж сам цісар, і відрапортував макаронічно:

«Мельдую gehorsam: ich bin оферма!»[9]

Ото, мої любі, звідси і взялася ця прозиванка для нехарапутів, яку наші люди, треба чи не треба, вживають, не розуміючи значення слова…

Та вельми прикро мені від того, що воно причепилося до всіх, хто служив у Тридцять шостому кавалерійському реґіменті, і до мене теж…

Фельдфебель Кац довго нас оглядав, однак не знайшов причини ні до кого більше присікатися. Та враз він запримітив на лівому фланзі череватого Федька Мазура й притьмом підійшов до нього. Хвилину приглядався й похитував головою, ніби журився: а що цей бельбас робитиме в кавалерії? Натужно мізкував і врешті-таки придумав йому службу, злобно посміхнувся, тицьнув Федькові пальцем у живіт, аж той перднув, і виголосив йому присуд:

«Du bist ganz unförmlich, marsch zum Schkrabkartoffel, verschtanden?»[10]

«Мельдую слухняно: я зрозумів, що мене призначено до шкраббараболі!» – радісно відказав Мазур, втямивши, що відбуватиме службу на кухні.

І був би на цьому закінчився фельдфебельський огляд, аж тут несподівано для всіх виступив із шеренги новобранець Муца, з виду якого ще не зійшов страх і повне нерозуміння того, що взагалі відбувається. Він зняв з плеча карабіна й, показуючи на дуло, проказав винуватим голосом по-польськи з надією, що фельдфебель його зрозуміє, бо німецької мови не знав, а говорити на ідиш боявся:

«Melduję posłusznie, że tu jest dziura, żeby to nie było na mnie, że to ja, bo ja już z taką dziurą dostał…»[11]

Коротко реготнули новобранці і вмить стихли від лютого крику Отто Каца, який нічогісінько не зрозумів з того, що сказав Муца.

«Abtretten!»[12]

…Після відбою, коли ми вже лежали на сінниках, набитих ячмінною половою, й обіськалися від остюків, які немилосердно впивалися в тіло, промовив Мелитон до Муци:

«Тобі, жидику, пощастило, що маєш готову з дзюрою, бо що б ти робив, така мізерота, з цілою: намучився б, а то б іще встиду набрався!»

«Найгірше, що є на світі, – оштемпитися перед жінкою», – почувся чийсь голос із темряви.

«Та замовкніть, щоб вам заціпило! – вискнув хтось інший. – Заткайтеся, бо на стіну полізу!»

Й стало тихо в бараку. Тільки за якусь хвилину простогнав, засинаючи, Мелитон Небожитель:

«Господи ласкавий! Забрав-єсь можливість, забери й охоту!»