Читать книгу Хресна проща - Роман Іваничук - Страница 3

У страдчівській пущі щойно починає розпаношуватися осінь: кольористі клени, тихо засинаючи, струшують із себе лапате листя, встелюють ними жухле моховиння, заквітчують золотистими узорами кущі глоду й ожини, які стають схожими на святково одягнутих охайних бабусь, що он, обтяжені віком, повагом прямують зусібіч до церкви на храмову відправу; притишені співи, нібито в храмі правиться молебень за упокій природи, ледве долинають до заґратованого отвору печери, біля якої на зваленому бурею буковому стовбурі сиджу я, Ігор Романюк; прихожани, такі ж урочисті, як і дерева у страдчівському лісі, стоять півколом перед папертю маленької й тісної, критої замохнатілим ґонтом церковці; на дзвіниці бемкає самотній дзвін, рунтаючи осінню тишу; луна дзвону колотиться поміж деревами, струшуючи червоне листя з буків, й нечутний подих втомленого літніми бурями вітру несе його на голубу стрічку Верещиці, що вливається у круглу видолину, мов у чашу, й, обважніле від листяного покриву, зупиняється біля крутих берегів, зацвітає білими із жовтими сердечками лілями й, непомітно просочуючись у ізворину, прямує до Дністра, – і над усім цим спокоєм повисає елегійний спів «Пресвятая Богородице, спаси нас!»; пелену благальних тренів рунтає дзвін благовісту й кришить її, кремсає, ніби переконує прихожан, що марно благати в Господа милосердя, адже після осені неминуче прийде зима.

Я слухаю празнешну літургію, що її так само, як і тридцять років тому, відправляють тут люди і природа, й мені дивно й любо, що відтоді у страдчівському світі нічого не змінилося, тільки й того, що отвір печери перехрещено залізними штабами й прихожан біля церкви набагато менше, ніж колись, і я знаю, чому так сталося: ніхто ж уже не забороняє молитися за добру долю своїх рідних і за легку зиму, немає більше причин для протесту, що колись примушував людей валом валити до церкви й благати Богородицю про порятунок від неволі – її не стало.

Помінялися тільки люди, їх я не знаю, й вони не знають мене теж, крім, можливо, того чоловічка в клепані, що, здається, впізнав мене й раптом зник кудись, – тож марно мені дошукуватись між мирянами знайомих облич; я теж не вірю, що колишні друзі прийдуть сюди, як обіцяли, хоч теплиться-таки в душі надія, що хоча б хтось прийде – ну бодай один!.. А кого найбільше хотів би побачити? Антона Доленка й близько немає, Мирон Синютка, ставши після арешту народним депутатом Верховної Ради України, по вуха вліз у політику; Ореста… вона ні на мить не вступається з-перед очей, але її немає, немає!; Аркадій із того провалля, в якому опинився, ніколи, мабуть, вже не вибереться, – не існує на світі більше доморосів, як я колись назвав наше товариство, залишилася у Львові тільки Ліда, і я хочу вірити, що вона, нехай лише одна з усіх, таки прийде, і дивно мені стає, що нестерпно жду саме її…

Та бачиться мені, що марно жду. Святковий люд уже розходиться з церкви празникувати, однак у мені ще теплиться пломінчик надії, що хтось таки з'явиться, я вирішую чекати до смерку й настирливо кличу друзів… І ось вони в моїй уяві прямують від залізничної станції лісовою доріжкою, здалеку вітаються, й нарешті оточує мене той самий гурт романтичних доморосів, які колись уперше тут зійшлися – в день страдчівського престольного празника 21 вересня 1956 року.

…Наш задум, що виник під час дискусії з приводу Корнійчукової п'єси – для подальших розмов збиратися у Страдчі, – був по-юнацьки романтичний і вельми ризиковний: подих політичної відлиги в Союзі марно здавався нам справжньою весною.

Був то час суспільного відпруження після розвінчання культу Сталіна на XX з'їзді комуністичної партії: закритий лист про сталінські злочини читав студентам університету в тому ж kolegium maximum секретар парткому; ми спершу сиділи тихо – розгублені й здивовані, злякані, чей за одне зневажливе слово на адресу вождя ще так недавно можна було зазнати тяжкої кари, а тут нам повідають, що Сталін злочинець! Ми крадькома переглядалися, озиралися й водночас поволі сміливішали, і врешті зловісний гул сповнив актову залу; ніхто студентів не втихомирював, тільки голос секретаря парткому вряди-годи набирав металевої тональності, в якій вчувалася погроза; вона вже нас не лякала – нам здавалося, то партбос зачитує маніфест свободи: в залі почулися то схвальні, то обурені вигуки – у студентів уже бракувало стриму, та ніхто з нас не запримічував, що з балкона пильно стежить за нашою поведінкою секретар комітету комсомолу Черепов і бере на мушку найсміливіших.

Тієї миті ми забули, що в совєтській системі свобода взагалі неможлива, що влада лише випускає надмір пари з котла, аби не розірвався: ми ще не знали, що за кілька місяців за крихітний подих свободи Угорщину стратують танки й потече кров вулицями Будапешта; ми зривали кляпи із своїх уст, забуваючи про обережність, в гуртожитках студенти шельмували радянську владу й, надриваючись, співали спародійовану пісню про Сталіна «Із-за гір та з-за високих налетіла сарана»; жадоба волі була дужчою за страх, та й страху не було: ми навіть у думках не допускали, що за нами й досі стежить недремне око тих самих ґебістів, які так несподівано заблазнювали перед народом у фальшивому розкаянні.

…Ігор прийшов до печери перший, йому недалеко: ночував у батьків – потомствених янівських столярів. Пильно, аж до болю в очах, вдивлявся у глибину темного тунелю поміж буками, в який шугнула вузька доріжка до залізничної станції, нарешті в сутінній глибині заворушилися три чоловічі постаті, а попереду них дріботіла, просто-таки бігла золотоволоса дівчина, туга коса спадала їй на груди, вона притримувала її лівою рукою, а правою помахувала Ігореві, і йому солодко защеміло в серці від думки, що Ореста до нього квапиться, що не образилася за його поцілунок, яким він обпік її щоку, коли вони після репетиції в актовій залі прощалися біля під’їзду на Пісковій, – видно, пам’ятає, видно, слід його шаленства гріє її й досі; дівчина стрімко наближалася, й Ігореві здалося, що вона хоче втопитися в його обіймах, однак Ореста різко зупинилася перед хлопцем, ніби їй стало соромно за невтримність, хвильку стояла непорушно, приглядаючись до Ігоря, враз безпричинно засміялася, зніяковіння згасило гримасу усмішки на її устах, й вона промовила:

– Ти такий дивний… Що з тобою?

– Смішний? – витиснув Ігор з горла одне слово й більше нічого не зумів сказати, тільки рвучко подався вперед з простягнутими руками й так застиг, наче спійманий на крадіжці: з лісового тунелю виринули на світло три постаті, й тіні враз ожили: Доленко, підкручуючи вуса, лукаво посміхався до Ігоря, Молодин відвів убік погляд і, як це здалося Ігореві, вмисне не дивився на нього й Оресту, й вигляд його був надто поважний, гейби аж сердитий; Синютка, виставивши вперед вказівного пальця, щось лепетав крізь сміх, певне, розказував свіжий анекдот, бо всі враз голосно засміялися, однак Ігор того дотепу не почув: він цієї миті зустрівся з поглядом Ліди, яка досі ховалася за спинами хлопців і врешті протиснулася проміж них уперед; обличчя панни було ясне й відкрите, ніби висвітлене чарівним ліхтарем ізсередини, вона розпростерла руки й вигукнула, дивлячись при цьому на Ігоря, немов хотіла поділитися своїм захопленням тільки з ним:

– Як тут гарно, як гарно! – й додала пригаслим тоном, показуючи на овальний чорний отвір печери: – І моторошно… А взагалі, ти молодець, Ігоре, що покликав нас у своє царство…

Ігор прикипів поглядом до Ліди, ніби вперше її побачив: певне, ця панянка, коли їй хотілося, мала дар висвітлювати свою приховану за холодною маскою дивну вроду; зблиск Лідиної чарівності на мить засліпив Ігоря, він хотів якось зреагувати на Лідине захоплення, та не знаходив слів; за час Ігоревого сторопіння на Оресту нахлинуло гірке відчуття своєї непотрібності, й вона вийшла з поля Ігоревого зору, врешті хлопець відвів від Ліди погляд й почав очима шукати Оресту, довго не міг знайти її, аж поки не побачив – маленьку, скривджену, гейби заховану від нього за спиною Аркадія. Збагнувши провину, Ігор умить опинився біля неї й промовив владно до товариства:

– Запалюйте свічки й заходьте в аїд. Я поведу вас дном пекла, як Верґілій Данте…

Ігор увійшов у отвір печери, за ним шнурком подалося товариство. На нас дихнув підвальним запахом холод, зимний струмінь повітря вихопився з печерної глибини, й Ореста, яка трималася за мою руку, зіщулилася, притиснулася плечем до мене, щоб зігрітися, й від цього мені стало добре; упевнившись у прихильності дівчини, я обняв її однією рукою за стан, а в другій тримав запалену свічку, позаду нас мерехтіло ще їх чотири, й мені згадався ряд княжої родини, викладений мозаїкою на стіні київської Софії; ми заходили в глибину печери, й мені здалося, що, долаючи століття, проникаємо в серцевину найдавнішої нашої історії…

Історична наука змалку вабила Ігоря, й він чекав того менту, коли насмілиться взятись за працю над історичним романом про Страдчівську печерську Лавру; поезія поволі вступалася з Ігоревих захоплень, його останній вірш звучав обіцянкою розпочати важку й заманливу працю в історичному жанрі: «Історія минулих днів в мені цікавість завше будить: події давні й давні люди встають із пороху віків, я бачу, як з старих пісень сьогоднішній сіяє день»; ця неоковирна строфа ще раз прозвучала в моїй свідомості тоді, коли зі свічкою в руці заглиблювався в печерний тунель, і я подумав, що історичні романи, які колись напишу, мусять бути вигранені словами так доладно, як рисунок на Ахілловому щиті, бо тільки в такому вигляді давня історія повинна приходити до читача… Ігор заглибився в свої думки, і так усі йшли б мовчки, схилившись під склепінням печери до самого дна аїду, якби не зупинив його оклик Антона:

– Агов, Верґілію, ти так затято мовчиш, ніби ведеш нас на страту, а обіцяв же розповісти історію цих катакомб!

Ігор підніс над головою свічку.

– А ми далі й не підемо – може, іншим разом: попереду прохід місцями дуже низький, деколи й повзти треба. Тож піднесіть свічки горі й погляньте довкола: у цій галереї печерна каплиця другої на Русі Лаври: он бачите ніші для ікон на стінах. А в глибині галереї, пильно придивіться, стоїть камінний хрест і поруч з ним витесаний з каменю стілець – то сповідальня. За нею ж чорно зяють келії для затворників. Усе це збереглося з одинадцятого століття…

– Хто грішний, сідай на цей стілець і сповідайся, – промовив Аркадій. – Тільки сповідника немає серед нас.

– Цю функцію найкраще сповнив би наш Старий, – обізвався Мирон. – Він вусатий, а бороду йому приклеїмо. Ти ж, Аркадію, сідай перший і признавайся до своїх гріхів – певне, вже досить натворив їх у театрі з юними артистками.

– Старі набагато гріховніші, з юними не так цікаво, – засміявся Аркадій. – Але як признаватися до провин, коли немає сповідника, – вголос?

– Можна і вголос, тут ніхто, крім нас, не почує, ми ж нікому не розкажемо.

Ігор вийшов на середину галереї, закріпив свічку на сповідальному камені й заговорив, надаючи мові вмисної урочистості:

– Ми зібралися тут не для жартів, друзі мої. Маємо створити схоже на масонську ложу товариство, тільки треба його якось назвати.

Мирон Синютка, який на третьому курсі вважався всезнайком, запропонував:

– Назвемося філоматами, тобто любителями наук.

– Непогано, але ж товариство під такою назвою існувало у Вільні ще за Міцкевича, – засумнівався Ігор.

– І їх усіх пересадили, – вставила Ліда.

– Тому, що вони з любителів наук перетворилися на політиканів, – зауважив Антон. – Ми ж маємо бути лояльними.

– А для чого лояльному товариству збиратися в печері?

– Для емоцій, – зіронізував Аркадій. – Ти ж сама сказала, що ми романтики.

– Дурницю ляпнула… Романтики – то не ті, що зітхають до місяця під спів соловейків, а котрі потайки чистять зброю…

– То щоб жінка не ляпала дурниці, краще, як сказала поетеса, нехай мовчить серед збору…

– Не сваріться, – обірвав суперечку Ігор, помітивши в очах Ліди й Аркадія злостиві іскри, – і чого то вони незлюбили одне одного? – Й теж не викликайте вовка з лісу: в цій печері живе й чатує на свої жертви енергетика катів і скривджених. Колись давно татари задушили тут димом монахів, а вже за нашої пам’яті, в сорок першому, новітні ординці замордували священика й дяка…

– І ти – до політики? – озвався Антон. – Застерігаю ще раз: ми повинні сприяти вдосконаленню чинного ладу, а не його деструкції.

– Старенька пісня на новий мотив, – промугикав Мирон.

– Я ще нічого не вмотивовував, – огризнувся Антон. – Поки що викладаю свої погляди на наш суспільний устрій в трактаті «З полону власності». Давно вже над ним працюю.

– І що зробиш з тим трактатом?

– Заклею в конверт і вишлю в ЦК.

– Наївний. Колись за таку консультацію тебе вислали б на Соловки. А тепер, у кращому випадку, викинуть до кошика твоє дослідження.

Ігор махнув рукою.

– Припиніть пустопорожні балачки, ніхто нічого в цій державі не змінить і не вдосконалить – існує єдине правило у верхах: «Ми тут порадилися й вирішили…» А товариство, яке хочемо створити, буде покликане для того, щоб удосконалювати, а може, й змінити самих себе… Тепер послухайте, яку я придумав назву, уважно слухайте, бо свічки вже догоряють. Ось – Доленко, беремо перший склад ДО, Молодин – МО, Романюк – РО, Синютка – СИ, й утворюється ніде не чуване слово ДОМОРОСИ.

– Згода! – вигукнули хлопці, а Ліда проказала сама до себе:

– Та й справді, жінки серед збору мають мовчати, – нас проігноровано.

– А я, приміром, жодних претензій не маю, – пискнула Ореста. – Аби брати участь у наших розмовах, мені аж ніяк не завадить те, що першого складу мого прізвища не буде в назві товариства.

– Не ображайся, Лідо, – поблажливо мовив Арка дій. – Хлопці складуть стрижень товариства, ти ж будеш зв’язковою з журналістами. А Ореста – нашою окрасою…

Полохливе полум’я свічки промерехтіло обличчям Орести, й воно стало достоту таким екзальтованим, як у Корнійчукової героїні Валі, зачарованої сонцем. Ореста вдячно глянула на Аркадія і, знітившись від його хтивого погляду, защебетала, намагаючись здолати своє зніяковіння:

– Як тут дивно, урочо, я ніколи й мріяти не могла, що колись зможу збагнути таємницю потойбіччя…

І враз зблякла пишнота її слів від скептичної репліки Ліди, що глухо прозвучала в сутінках:

– Не вживай, ради Бога, висловів, які нічого не означають. Я ніяк не можу зрозуміти поняття «мрія» – що воно таке?

– Але ж ти сама щойно була замріяна, коли ввійшла в страдчівську пущу, – промовив Аркадій, стаючи на захист Орести.

– То був хвилевий стан, а не мрія, – відказала Ліда.

– Співчуваю людям, – голос Аркадія набирав саркастичної тональності, – до яких раз на рік приходить подібний стан, та й то на престольний празник.

– А я співчуваю тим, які за престольними празниками не встигають побачити красу будня.

Свічки скапували, язички полуменю ставали цяточками, немов на сільських каганцях; Ігор знову припинив су перечку між Аркадієм і Лідою – «чого ви не поділили?» – й потішив товариство, що наступного разу, а буде це рівно за два тижні, в неділю, він візьме з дому стаєнну гасову ліхтарню, й свічки більше не знадобляться.

– А що ми будемо робити крім того, що пускати одні одним словесні шпильки? – запитав Антон і тут же відповів на своє питання: – Наша компанія склалась як драмгурток, то нехай і залишається в такому ж амплуа. Подумаймо, яку п’єсу можемо взяти до роботи.

– Гамлета! – випалив Аркадій.

– Ти хочеш відразу вхопитися за вершину дерева, а ще не встиг як слід обняти стовбура… А втім, печерна сценографія сприяла б реалізації шекспірівської філософії: Гамлетові суджено діяти у двох світах – він має виконати волю потойбіччя в реальному світі і, стикаючись у ньому не з привидами, не з уявністю, а зі справжньою людською мораллю чи то пак аморальністю, не може сповнити синівського обов’язку й пасує перед вимогами реального життя… Однак роз в’язати таке завдання було б нам надто складно.

– То візьмім «Макбета», – запропонував Мирон. – Яка актуальна тема на сьогодні – засудження тиранії!

– Надто прозорий підтекст для нинішньої ситуації, – зауважив Антон. – Не треба пертися на рожен.

До сповідального каменя, на якому догоряла свічка, вийшла із сутінку Ліда.

– Якщо ми вже так дуже хочемо розпочинати свої акторські спроби з Шекспіра, то візьмімо його феєрію «Сон літньої ночі». У цій казці кожен з нас знайде відповідну для себе роль, адже там усі персонажі, як і ми, – Ліда значуще глянула на Ігоря й Оресту, – впереміш закохані!

– Ай справді! – підхопила Ореста. – Я б спробувала зіграти Гелену, закохану в Деметрія.

– О, а я тоді зіграв би Деметрія, – зовсім серйозно промовив Аркадій.

Ігор мовчав. Свічки згасали, темрява в печері густішала, й ніхто не бачив виразу його обличчя. Він проказав їдко:

– Тобі, Оресто, найкраще пасувала б роль когось із ельфів – хоча б Метелика.

– Тоді ти грав би ельфа Горошка! – відгризлася Ореста.

Вибухнув сміх, свічки разом погасли, й товариство почало шнурком вишиватися з печери. Першими зникли в лісовому тунелі Ореста з Аркадієм, за ними подалися Мирон з Антоном, а Ігор стояв непорушно біля печерного отвору й до болю зімкнув повіки, ніби його засліплювало сонце, й коли церковця спорожніла й довкруж стало по-осінньому тихо, до нього підійшла Ліда й діткнулася до його ліктя рукою.

– Не падай у відчай, Ігорку, – промовила шепотом, й хлопець відчув на своїй щоці її теплий подих. – Не так важливо, щоб тебе любили, справжнє щастя тоді, коли любиш ти… Ходімо й ми до електрички.

– Піду до батьків, то зовсім недалеко, – відказав Ігор зрезигновано.

– Я проведу тебе до тракту, мені нікуди поспішати… А ти не бійся, я ні в чому тобі не заважатиму. Незважаючи на мій огидний характер, я можу бути доброю колежанкою…

Ми йшли мовчки лісовим тунелем, і коли в далині з-поза старих лип визирнув станційний будиночок, я звернув на стежку, що пробивалася крізь гущавину до Яворівського тракту, поступився, пропускаючи Ліду поперед себе, й вона, минаючи, черкнула мене м'якушем грудей, і тоді наші очі, зніяковілі й водночас утішені, вичікувально на мить зупинилися, й мені здалося, що той дотик – прихований заклик дівчини до чогось зовсім іншого, ніж приятелювання, однак мент був надто нетривким: Ліда вже йшла попереду, й мої очі тепер любовно огортали її виточений стан, довгу шию, на яку спадала пілка коротко стриженого русявого волосся, хода дівчини була гнучка, зваблива, і в мене майнула ревнива думка, що хтось колись пізнає цю досконалість природи й не матиме ніколи сил звільнитися від неї; Ліда йшла й щось говорила наче сама до себе, вона вряди-годи повертала голову, немов давала знати, що її мова адресується мені, а може – намагалася затінити нею своє зніяковіння, і я теж відчував, як її слова тлумлять у мені хвилеве захоплення дівчиною.

– Який парадокс, – про щось розмірковувала вголос Ліда й не дбала про те, чи її слова доходять до свідомості Ігоря, думки якого враз перемістилися до станційної почекальні, де, напевне, ждуть електрички Ореста й Аркадій, а які вони обоє зараз, – підкочувалися до серця хлопця пекучі ревнощі, й він більше не помічав грації Ліди, бачив лише тих двох: стоять вони одне навпроти одного й, може, обнімаються, може, цілуються, а Мирон з Антоном повідверталися і вдають, що того не бачать, але як це могло так статися, що Ореста насправді, мов той шекспірівський Метелик, безтурботно перелетіла з квітки на квітку, й терпкий туск занімів у його грудях; він цієї миті виразно побачив вродливе обличчя Аркадія, поруч з яким він, Ігор, виглядав би мов горошок біля тюльпана; гіркота добиралася до самого серця, й ще дужче згірчував її образ золотокосої Орести, яка впивається великими синіми очима в Аркадія й готова прийняти його поцілунок – зовсім інший, умілий, не схожий на той, яким він обпікав – а чи обпік? – Орестину щоку біля під'їзду на Пісковій.

– Ти мене зовсім не слухаєш, – дорікнула Ліда й, зупинившись, пильно глянула на Ігоря. – Та вийди, вийди врешті на свіже повітря з тієї прокуреної почекальні! – І звідки вона знає, що він там, незримий, дивиться з кута, як вони цілуються, кусає до крові губи й ненавидить себе за свою нікчемність, а Ліда наглить на нього, щоб не підглядав, не ставав жалюгідним. – Отже, слухай, Ігоре, який парадокс: ченці в печерах прирікали себе на самотність, бо вважали її сенсом свого існування, а їхні нащадки косяками тиснуться до лавр, обмацують пальцями мощі, обслинюють їхні зображення на іконах, знаючи, що мертві не запротестують. Й, можливо, душі анахоретів обурюються на таке блюзнірство…

– Й деколи мстяться, – відказав Ігор, відсторонившись від ревнивих роздумів, які щойно діймали його до болю. – Згадаймо лише таємничу смерть деяких дослідників, які зважувались анатомувати єгипетські мумії.

– І ще мені цікаво, – продовжувала Ліда, – як реагує на свою всесвітню славу і всезагальне поклоніння душа Шевченка, який у «Перебенді» висловив найвищу похвалу самотності. Хіба не мучиться, адже усамітнену душу поета невпинно тривожать голоси як прихильників, так і лихословів?

– Помиляєшся, Лідо. Шевченко випрошував у Бога самотності у хвилини втоми. А насправді жадав слави: «А слава – заповідь моя». Я особисто ніколи не бажав би самотності, це смерть, це знищення людського в людині навіть тоді, коли вона ще живе… Небіж Мазепи Войнаровський – високоосвічений муж, знакомитий полководець, підкорювач жіночих сердець – здичавів за час довголітньої самотності в Сибіру.

– Це правда. Тому юнакам треба шукати не лише любовниць, а й співрозмовниць. Кохання для кохання – то теж здичавілість.

Розмова зацікавила нас обох, і ми пішли поруч, торкаючись плече до плеча – на стежці було тісно. Ліда взяла мене під руку.

– А ти знаєш, про що я подумала щойно? – по хвилі заговорила, і в її голосі я вчув довірливість до мене. – Ти пишеш вірші, а вірші пишуть усі – хто вміє і не вміє… Але ж є глибинний і просторий жанр, який, зрештою, визначає рівень літератури, – проза. Ти нам розповів дещо з історії страдчівської печери, а властиво – не сказав нічого… А чому б тобі не сісти за роман на цю тему? Або, скажемо скромніше, – повість. Ми задумали взятися за вистави, та я мало вірю, що це нам удасться. Але ж філомати, а домороси хочуть їх наслідувати, збиралися передовсім для читання власних творів. И серед них формувався Міцкевич. А що якби ти взявся за прозовий твір на страдчівську тему і – звісно, не в печері – читав нам розділ за розділом, а ми б висловлювали свої думки з того приводу…

– А як ти вгадала, що я давно вже думаю про такий твір? – здивувався я. – Ти що – Кассандра?

– Чому – Кассандра? її ж пророцтвам ніхто не вірив.

– Але ж про мене ти вгадала, і я це підтверджую.

– То випадок, не сприймай всього серйозно, Ігоре… О, їде вже автобус до Львова. Бувай здоров!

Я хотів її затримати, чогось ми ще не договорили, та Ліда вскочила в автобус. Я довго дивився, як він віддаляється, з віконця висунулась її рука, й дівчина довго помахувала нею, прощаючись зі мною…