Читать книгу Жарінь. Зупинись, подорожній! - Роман Іваничук - Страница 8

За спущеними шторами – непевна ніч. Із спальні долинає густе сопіння. Дружині екс-міністра ще сняться бали й почесті. Бендас нервово походжає з кутка в куток у своєму кабінеті, в нього зараз таке відчуття, наче йому на голову гультіпаки-студенти накинули мішок, – було подібне ще замолоду в Кракові, – але чомусь ще не б’ють. Як дочекатися ранку, адже мусить все це з’ясуватися!

Навальний стукіт у двері – мабуть, чобітьми. Отетерілий Бендас застигає посеред кімнати – це вже б’ють! – усе пропало, його прийшли арештувати.

Різкий наказ відчинити негайно виводить професора з отупіння. Кидається до дверей, тремтячими пальцями повертає ключ, сахається в глибину коридора.

Зневажливо минаючи господаря, до кімнати широко ступив офіцер з емблемою черепа на вигнутому круглому кашкеті. Троє молодих військових у пілотках штовхнули Бендаса до вітальні. Офіцер зажадав документів.

Екс-міністр довго порпався задубілими пальцями в кишенях, поки добув паспорт. Офіцер пильно глянув на документ, здивовано повів очима по тремтячому обличчю професора і повернувся до молодих військових.

– Вас фюр айн місферштендніс?[1]

У Бендаса на мить відлягло від серця. Він аж тепер помітив на їхніх темно-зелених пілотках тризубці, а на рукавах жовто-блакитні пов’язки.

Один – високий, з швидкими очима, заговорив по-українськи:

– Ваше прізвище Бендас?

– Достовірно так, – вклонився професор.

– Колишній професор Краківського університету?

– Достовірно так! – прояснів Бендас.

Іронічна посмішка майнула під м’яким рудим вусиком військового:

– Міністр освіти?

Бендас розгублено бликнув очима. Хто це прийшов до нього серед ночі? Жовніри українського війська, якого ніхто ніде ще не бачив, чи новостворена українська поліція? Відповів затинаючись:

– Власне, ні… Тобто так… Але це трапилось, що так скажу, майже випадково. Я… професор-славіст.

– Заспокойтеся. Нас не цікавлять зараз ваші посади і функції. Наш нічний візит до вас майже випадковий. – Він звернувся до офіцера по-німецьки: – На вулиці Зіморовича мешкає професор-славіст Бендас, а не Мохнацький. Сталася прикра помилка.

– Цум тойфель! – гаркнув німець. – Де ж тоді він? Не знаєте випадково, пане професоре?

Бендас зорієнтувався, в чому справа. Шукали Мохнацького, а потрапили до нього. На якусь мить заворушилася людина в малому Бендасовому серці. Та, ворухнувшись, збудила диявола заздрості й злоби, і він нагадав про те, що, зрештою, й не забувалося: «Ви свиня, професоре. Така, як і була».

– Знаю, – відповів. – На Замарстинівській. Це в другому кінці міста.

Офіцер полагіднішав. Він глянув на годинник, примружив очі і, зміркувавши, що допитуватись до квартири Мохнацького не вистачить часу, попросив зовсім ласкаво:

– Будьте добрі, проведіть нас.

– Але ж ніч, такий час… – пробував відмовитися Бендас.

– Назад привезе вас наша людина! – зовсім не в тон попередній просьбі прозвучав наказ.

Бендаса відпустили тоді, коли він серед нічної темряви вказав на будинок Мохнацького.

Супроводжував його в автомобілі високий військовий з рудими вусиками і швидкими очима.

Професор намагався переконати себе в тому, що він виконав лише наказ озброєних людей.

– Що зроблять з Мохнацьким?

– Нічогісінько. Порозмовляти хочуть.

Бендас знав, що це не так. Але не хотів ставати віч-на-віч з своїм сумлінням, що десь там таки шкреботалося в грудях, немов павук у сірниковій коробці, й шепотіло докірливо: «Це твоє останнє слово в дискусії… Останнє…» Тому почав нав’язувати супутникові розмову.

– Яка приємність бачити українських жовнірів!

Військовий повернув голову.

– Ви, наскільки мені відомо, не чистокровний українець.

– Я? (Звідки він мене так добре знає?) Ну, не зовсім. Мій батько – онімечений поляк із Шльонська. Проте я… Моя мати – щира українка з відомої родини…

Військовий захихикав.

– Мабуть, це виняткове сплетіння кровних зв’язків з трьома націями й сприяє тому, що вам при кожній владі щастить займати недругорядні посади.

– Ви дозволяєте собі глузувати…

– Аж ніяк. Польський уряд врахував ваше походження по батькові, український – по матері. На жаль, він проіснував мінімально коротко. Ви народилися під щасливою планетою, професоре. Німці оцінять заслуги вашого батька перед германською нацією, ви не залишитесь без хліба. Не ображайтесь… Я говорю це щиро і трохи з заздрістю. Моя мати українка, а батько – українізований поляк… І ні краплі германської крові…

Після тривалої мовчанки Бендас спитав обережно:

– А що буде з урядом Стецька? Невже нема ніякої надії на самовизначення України?

Відповідь була непряма.

– Якщо хочете зробити щось корисного для нації, зв’яжіться з Українським крайовим комітетом.

– Щиро дякую… Ось ми вже й приїхали. Чи я ще побачуся коли-небудь з вами, добродію?

– Цілком можливо. Я вступаю на службу до української поліції.

– Нічого не розумію. Яка ж влада буде в нас – німецька чи українська?

– Думаю, що це не особлива проблема для нас з вами. Головне, що не більшовицька. Про вас я чув у Кракові, коли вчився в школі української поліції. Я гадаю, що немає вам поки що потреби афішувати своє споріднення з німцями. Все-таки сорочка ближча, ніж кожух.

Бендас остовпів. І про це знають?

Та, здається, про журналістську практику професора військовий не знав нічого. Він подав руку Бендасові, дружньо потряс нею.

– До побачення. Моє прізвище Якубський.

– Дуже приємно, дуже приємно, – захлинався Бендас, вилізаючи з машини.

– Слава Україні! – Якубський змахнув рукою вгору і кивнув шоферові, щоб їхав.

Збентежений Бендас пробелькотів услід:

– О пане…

В цю ніч Юля не спала. Останнім часом вона не могла спати ночами. Вдень хилилася зморена, важко дрімала, скоцюрбившись клубочком на отоманці, вдень засинала й дитина в помітно випнутому животі, і хіба що тільки різкі викрики гітлерівських солдатів і зухвале ревіння мотоциклів проганяли з Юлиних очей дрімоту.

А вночі дитя стукотіло, било ніжками, спиналося десь там на ліктики, підводило голівку, немов хотіло запитати: «Мамусю, татко повернеться, чи я, ще не народившись, стану сиріткою?»

О, це було настирливе, болюче запитання. Дитя раз у раз повторювало його, обіймало рученятами саме серце матері, смикало, до болю стискало й просило відповісти.

Мати гладила під сорочкою живіт і шепотіла крізь сльози:

– Любе моє, засни. Все буде добре…

Але передчуття не віщувало добра. Не приносив його кожний наступний день.

У перші дні війни Кривда вирішив евакуюватися на схід разом з деякими викладачами університету. Щодня приходив додому пригнічений, до невпізнання нервовий і дразливий. Кожного разу, тамуючи роздратування, пробував розмовляти з тестем. Але Мохнацький впертою мовчанкою відповідав на його наполегливу пропозицію негайно виїжджати. Професор нагадував тепер дідугана, який чіпляється за одвірок старої хати, коли діти переселяються в іншу.

– Зрозумійте ж, нарешті, – кипів Антін, – нікому з нас не можна залишатися. Фашисти не пощадять ні вас, ні мене, ані Юлю.

– Ви їдьте, – мовив Мохнацький. – Я не піду трясти по світу старими кістками. І куди, куди? Під голе небо, від села до села, з міста до міста – у вічному страху й невигодах… Ні, ні. Це не для мене. Що громаді, те й бабі…

Просила Юля і бачила: марно.

– Нічого мені не зроблять, – переконував сам себе Мохнацький. – Нічого не зроблять… І чого втікати? Усім втекти, щоб легше було тут німакам господарювати? Я не впізнаю вас, діти мої…

Розуміли обоє: батьків докір справедливий. Але сьогодні неможливо будь-що зробити. Йти поодинці в підпілля – що це дасть? Все сталося так несподівано. Армія відступає, підприємства, організації евакуюються, ніхто не дає ніяких розпоряджень, крім евакуації. Навіть Мирона ніде не видно. А їхати без батька – він же старий і немічний. Залишилися всі.

За день перед приходом окупантів до них забіг Сарабай і в хату, повну журби й нерішучості, вніс хвилю свіжої бадьорості, що бризкала з його гарячково збуджених очей. Мирон був тепер схожий на того відчайдушного юнака, який колись вимагав влаштувати втечу для Юлі з тюрми на вулиці Лонцького, а під час жовтневої демонстрації два роки тому говорив: «Я звик зубами гризти життя. Спокою боюсь, щоб не занудило, бува».

«Радіє, що спокій минув?» – ворухнулося в Антоновому серці неприязне. Але тільки на мить. «Ні, Мирон розумний і найбільш рішучий серед нас. Таким був завжди. І тепер він перший знайде вихід із становища, струсоне тих, хто злякався або розгубився серед цієї раптово розшалілої грози».

– Що нового, Мироне? – спитали разом Антін і Юля, і професор запитливо виставив сиву борідку, зупиняючись на порозі спальні.

– Буде жити! – радісно зітхнув Сарабай і знітився. Він уперше помітив тінисті плями на дрібному Юлиному обличчі, вільно скроєне плаття на її колись стрункій талії. Зніяковів, наче винний у тому, що безнадійна любов до цієї жінки не минає навіть тепер, коли вона чекає дитини від Антона, коли Мирон сам уже зрадив своє кохання, цілуючи непритомну Віру, яка в ці дні боролася зі смертю. Тихо повторив: – Буде жити, поправляється…

Але ніхто його не зрозумів. Антін пильно глянув на Мирона; злегка знизавши плечима, Мохнацький куйовдив пальцями борідку, скоса зиркаючи на Юлю, і тільки вона жіночим інстинктом відчула, що Мирон говорить про людину, яку покохав. А десь глибоко, у тих несходжених душевних нетрях, у малесенькій клітинці серця, давно наглухо окутаній любов’ю до своєї сім ї, щось ворухнулося, тьохнуло і боляче обірвалось.

– Ми не знаємо, про кого ти говориш, Мироне.

– Аа-х!.. – Сарабай побагровів, наче той юнак, у якого вивідали таємницю першого кохання. – Казьо або Марина не казали вам нічого? А мене вдома не було кілька днів. Це я про ту дівчину, яка була зі мною у вас на банкеті. Її поранило першого ж дня, коли бомбардували Замарстинів… Я приніс її тоді до Казя напівживу, – розповідав Мирон і бентежився під здивованими поглядами друзів. – Але я про важливіше прийшов сказати, – він провів долонею по обличчю, немов стер з нього ніяковість, і в очах знову спалахнув відчайдушний сарабаївський вогник. – Я прийшов сказати, щоб ти, Антоне, якомога швидше попрощався…

Мирон замовк, зустрівшись із зляканими Юлиними очима. З них збігла враз ревнива цікавість – чому саме тут, на Замарстинові, настиг Віру осколок? З серця спливла гіркота, яка плеснула було й залила те ніжне й незабутнє, що залишилось в ньому з дівочих днів… Тепер Юля знову була тільки дружиною і матір’ю.

– Як – прощатися? – ледве прошепотіла вона.

Сарабай помовчав. Він прийшов сказати, щоб вони йшли обоє. Але ж Юля…

– Ми з Антоном ідемо в підпілля. За ці дні я зв’язався з Круком на Тернопільщині. Радились в обкомі. Наш намір схвалили, ми зникнемо.

Юля, та сама Юля, яка колись не боялася йти в пастку польської поліції, коли викрадала Антонів рукопис, та, що не зойкнула на допиті в Костельницького, тепер злякалася самотності, впала грудьми на стіл і затряслася в риданні, захлипала, склавши руки на животі, наче від болю.

– А як же я… Як?

Антін узяв її за плечі, витер долонями сльози з щік.

– Будь мужньою, Юлечко. До кінця…

Того вечора вони й пішли.

…Не спала ночами. Не давало спати дитя. Прислухалася до кожного шурхоту за вікном.

Здригнулася від грюкоту в двері, настирливого дзвінка й команди:

– Ауфмахен![2]

Схопилася, вибіг із спальні професор.

Квапно одягнувши халат, Юля підійшла до дверей.

– Хто?

– Ауфмахен! – вдарила хрипка відповідь разом з стуком чобота в двері.

Професор заступив собою Юлю, відчинив.

Tpoє військових з камінними обличчями увійшли в коридор і, не питаючи дозволу, ступили до вітальні.

– Документи!

Офіцер кинув погляд на фотографію в паспорті, згорнув паспорт.

– Це ваша дочка? – показав на Юлю.

– Так.

– Заміжня?

– Вдова, – квапливо пояснив професор. – Місяць тому зять помер від туберкульозу.

– А може, з совітами втік?

– Ні, – твердо відповів Мохнацький.

Офіцер підморгнув військовим у пілотках. Ті цинічно розглядали Юлю з ніг до голови, перешіптувалися, кивали на її красиве обличчя. Юля зрозуміла небезпеку. Опустила руки, впали поли халата, показавши розповнілий стан. Гидливо скривилися.

– Одягайтеся, професоре, підете з нами! – наказав офіцер.

Мохнацький стояв занімілий, зляканий. На круглому кашкеті гітлерівця зяяв череп. Він чув уже про цю емблему. Гестапо.

– Ну, швидко, швидко!

– Куди? – вимовив пересохлими губами. – Я… прошу зважити на мій вік і…

– Шнель, шнель!

– Я нікуди вночі не піду, – відступив професор назад.

Юля підійшла до офіцера.

– Не забирайте його. Він старий, він професор!

– Якраз тому нам і потрібний ваш батько, – глузливо посміхнувся офіцер. – Треба вирішити одну наукову проблему. Не бійтеся, фрау, вранці він повернеться.

Мохнацького виводили. Поглядом, повним відчаю й любові, він приголубив Юлю, схлипнув глухо. «Чому ми не послухали Антося?» – хотів сказати, але опанував себе і промовив спокійно:

– Не забудь на ранок приготувати міцної кави, любочко…

Юля не плакала, не ридала. «Будь мужньою до кінця… Мужньою до кінця…» – повторювала в думці і стискала зуби, щоб не закричати. Мовчки дивилася, як штовхнули батька в коридор, за ним поповзли дві пілотки й кашкет. Потім кашкет повернувся, показавши вишкірений череп мерця, череп враз став великим, як людське обличчя, клацнув зубами і зник за дверима.

Зовсім далеко, наче в довгому тюремному коридорі, глухо брязнув замок.

– Та-а-а-тку! – в нестямі закричала Юля і непритомна впала на підлогу.