Читать книгу Олег Ольжич - Ростислав Коломиец - Страница 4

Перед довгоочікуваною зустріччю зі сім’єю Олесь складає із себе повноваження представника УНР у Будапешті. Й услід за цим кидає навздогін образливе, чого від нього, певне, ніхто не чекав:

Досі не можуть знайти цьому розумного пояснення. Чи то був емоційний виплеск власного розчарування у політиці УНР, що призвела до її поразки? Чи, може, аргумент на користь звільнення сім’ї від радянського полону, адже поема «Перезви», звідки взяті ці рядки, була надрукована у радянській Україні під назвою «Емігрантські перезви»[2]? Нібито виїздові сім’ї за кордон сприяла підтримка радянських високопоставлених чиновників, які прихильно ставилися до поета Олеся після виходу у світ його «Перезв», де у гострій сатиричній формі висміювалася діяльність постпетлюрівської еміграції?..

Сприймемо факт, яким він є: п’ятнадцятирічний Олег разом із сорокадвохрічною матір’ю, зусиллями сорокап’ятирічного батька, нарешті, виїздять із радянської України. Спочатку – до Берліна, де батько їх зустрів. Потім переїздять до Праги, де Олег завершує середню освіту, складає на відмінно іспити в українській школі. Згодом родина оселяється у селі Горні Черношіце, що у 50 км від Праги.

Невипадково оселяються саме там.

Це незвичайне село, більшість жителів якого складали українці, стало осередком української політичної і мистецької еміграції по втраті української державності 1917–1921 років і за сприятливого ставлення до них чехословацької влади. Тут живуть українські культурні діячі, серед яких знаходимо видатні імена – актора, режисера і організатора театральної справи Миколи Садовського, поета, прозаїка, драматурга Спиридона Черкасенка… Тут оселяються й молоді митці-початківці і літератори. Олександр Олесь там навіть організовує клуб українських письменників і журналістів. А згодом завдяки його ініціативі тут створюється «Товариство молодих українських викладачів». Ця місцевість має увійти в історію України, як один з визначних осередків української наукової і мистецької еміграції по втраті української державності 1917—1920-х років…

Цим я хочу сказати, що, вимушено покинувши Україну, Олег Кандиба не розчиняється у зарубіжному просторі, але продовжує перебувати у вишуканому товаристві української інтелігенції. І не просто перебувати, але й виховуватись в українському дусі.

Насамперед він стає членом українського «Пласту», найбільшої неполітичної масової молодіжної скаутської організації, яка виховувала свідомих, відповідальних за свої вчинки українських громадян, які опинилися у зарубіжжі. Нагадаю, що Степан Бандера більше 8 років, від 1914-го до 1921-го року, гартував свій характер у «Пласті», пластуном був і ровесник Ольжича, в майбутньому головнокомандуючий УПА (Української повстанської армії) Роман Шухевич…

Подумалося, що в радянській Україні молодь виховували піонерські та комсомольські організації у дусі марксизму-ленінізму, а в еміграції?.. Дивіться самі.

Герб українського «Пласту» – трилиста лілія, мистецьки вплетена у Знак Княжої Держави Володимира Великого. Серед «14 точок пластового закону» було додержання:

1. Тілесного здоров’я, тобто невживання алкоголю і паління цигарок, обов’язкова ранкова руханка, зайняття спортом, відмови від статевої розпусти…

2. Духовного здоров’я, тобто виховання в собі рис українського громадянина, борця за майбутнє національне визволення України, готового піти для цього на смерть…

Одухотворений вірш «Пластовий капелюх» взірця 1934 року – таким був поетичний відгук Ольжича на вступ до цієї організації. Він звучить як бадьорий заклик до життєтворення юнака, який тільки вступав у доросле життя:

Невипадково пластовий закон, в основі якого були закладені ідеї радикального українського націоналіста Миколи Міхновського, ляже в основу «Декалогу українського націоналіста», який упорядкував 1929 року український пластун, один із співзасновників Організації українських націоналістів (ОУН) Степан Ленкавський. Його напевне виголошував Ольжич як клятву:

«Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

Здобудеш Українську Державність або загинеш у боротьбі за неї.

1. Не дозволиш нікому плямити ні слави, ні честі Твоєї Нації.

2. Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

3. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирського Тризуба.

4. Помсти смерть Великих Лицарів.

5. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з яким треба.

6. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

7. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

8. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити таїни.

9. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави.

* * *

Зовсім не випадково сім’я Кандиб обирає Чехословаччину місцем свого перебування.

Звернімось до історії.

Новий історичний перерозподіл Європи, який стався після Першої світової війни, більшовицького перевороту в Росії, поразки українських національно-визвольних змагань на початку 20-х років, призвели до масової політичної еміграції українців. За межами України опинилися активні учасники тих подій – керівні діячі Центральної Ради, Гетьманської держави, державної Директорії, Української Народної Республіки, Закарпатської республіки, Кубанської народної республіки, офіцери і солдати армій цих українських державних угрупувань, службовці держапарату і працівники зарубіжних представництв українських урядів, значна частина тодішніх політичних партій, представники національно-свідомої української наукової та культурної інтелігенції.

Про це якось не прийнято говорити, але сталася трагедія українського народу – практично Україна обезглавилась, залишившись без своєї еліти, ідеологічних, інтелектуальних і духовних поводирів. У цій ситуації в українському емігрантському середовищі почалася активна розбудова різних державних структур, серед яких чільне місце посіли наукові, освітні, мистецькі заклади, що мали виплекати українські національно свідомі високопрофесійні кадри.

Особливо плідною була діяльність української діаспори у самому центрі Європи – Чехословаччині. Влада Чехословаччини, зокрема її перший Президент Томаш Масарик, прихильно ставилася до українських емігрантів. Це була вдячність за допомогу у створенні армії, яку надав уряд УНР, в результаті чого чехи і словаки змогли вибороти державну незалежність своєї країни. Тож тепер тут знайшли свій притулок і гуртувались близько 22 000 українців. Серед емігрантів було багато талановитих письменників, поетів, художників, композиторів, науковців. Як писав український поет і письменник, культуролог-енциклопедист Євген Маланюк: «може, найважливішим серед наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе. Наше покоління узріло батьківщину в зовсім іншому світі. Вона виглядала зовсім інакше в періоді бездержавності; інакше – у війні за державність краю; інакше – в часі короткотривалої боротьби за державність».

Українським дітям надали можливість отримувати середню освіту українською мовою. Головними науковими і навчальними установами стали Український вільний університет, переведений у 1921 році з Відня у Прагу, і Український вищий педагогічний інститут імені Драгоманова. Наступного року у Подєбрадах, курортному містечку у 50 км від Праги, була заснована Українська господарча академія, куди одразу вступили 300 студентів. Тут почали діяти Українське історико-філологічне товариство, Центральний Союз українського студентства, Українське товариство книголюбів, Музей визвольної боротьби України, Українська гімназія. Виникло декілька українських видань, видано 180 поетичних і прозаїчних творів молодих українських творців. У Празі творили і друкувалися непересічні молоді українські поети – Євген Маланюк, Юрій Дараган, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз, Олена Теліга…

Феномен празької української еміграції у Чехословаччині полягав у системності організації науки, освіти і культури, яка дала можливість створити низку так званих празьких шкіл: археологічну, поетичну, історичну, мистецьку.

У політичному плані українська еміграція – і не тільки празька – гуртувалась навколо ідеї створення вільної, незалежної України. Олег Ольжич виявився яскравою дійовою особою цього процесу – будівничим незалежної, поки що розпорошеної, української держави. З цієї точки й будемо розглядати його життя, творчість і громадсько-політичну діяльність.

Отже, сім’я Кандиб об’єдналась і розпочала нове життя у Чехословаччині. Перед п’ятнадцятилітнім Олегом розгортались широкі можливості для політичного і мистецького самовизначення, і він активно скористався з цього.

Але про все по порядку…