Читать книгу Розбійницькі скарби: Казки про розбійників - Сборник - Страница 8

Край лісу жив собі швець. Господарки, родини у нього не було, жив лише на те, що лагодив людям взуття і за це мав сякі-такі зарібки. Одного разу сів він до столу обідати, коли це звідкись залетіла до хати ціла хмара мух. Упали на миску, за якусь мить усе виїли.

Швець не встиг і ложку вмочити.

– О-о-о, а це що за така пошесть? – процідив крізь зуби і щосили вгамселив ложкою по столі й відразу вбив сто мух.

Поки згортав їх, виносив на вулицю, уже й відхотів їсти, голодний примостився на траві подрімати через полуднє, а на дверях написав: «Одним ударом вбиваю сто душ». Ішли на той час побіля шевцевої хати дванадцять розбійників, прочитали те на дверях та й кажуть одні до одних:

– Це якийсь дужий чоловік, нам би такий пригодився.

І вже не будять його, а сіли збоку й чекають, поки прокинеться. За якусь годину швець розплющив очі.

– Дай, Боже, здоров'я, – кажуть.

– Дай, Боже, і вам, – відповідає швець.

– Читаємо на дверях, що чуєшся у добрій силі, сто душ нараз б'єш, чи не пішов би ти з нами?

– Чого ні, – швець на це, – пішов би. Ні жінки, ні родини в мене нема. А що я у вас робитиму?

Кажуть розбійники:

– Та нічого нам від тебе не треба, лише аби їсти помагав варити.

– Добре, – швець їм, – це я вмію.

Приходять усі разом до лісу, заходять до печери і кажуть до шевця так:

– Кожен із нас по черзі буде приносити дуба, ламати його на тріски, а ти аби підкидав у вогонь, слідкував, щоб не погас.

Так і стали робити. Розбійники цілими днями ходять по лісі, а швець тим часом і варить, і смажить. Але минуло небагато часу, розбійники й шевця посилають принести одного дуба:

– Йди, – кажуть, – ти не слабший від нас, принеси дров на один розпал.

Зажурився швець, де він годен дуба з місця зрушити, але не показує з себе – йде, а дорогою думає, що би то зробити, аби обдурити розбійників. Думав, думав, та й найшло йому на гадку знайти у лісі липу, здерти з неї кору і пов'язати усі дуби докупи. Як гадав, так і зробив. Надер кори, в'яже від дуба до дуба, уже й смерклося йому. Бачать розбійники, що десь довго нема шевця, посилають одного, аби подивився, чи знайшов той дуба. Розбійник приходить, а швець уже обв'язав половину лісу, зробив зав'язку і чекає його, аби завдав.

– Гов, стій, – каже розбійник, – що ти робиш?

– Та як що? – відповідає швець. – Хочу всі дуби за одним разом принести, аби не ходити щодня.

– Лиши, не ламай дерев, хай ще ростуть, нам багато не треба, – сам вирвав з корінням дуба, закинув на плечі й приносить до печери.

– То чого він так довго по лісі ходив, уже все у печі погасло?! – кажуть розбійники.

А той, який ходив по дуба, розказує, що бачив і що чув. Говорять ті між собою:

– Ми дужі, дужих бачили, а цей чоловік ще моцніший.

Але нічого не кажуть, лише приглядаються, що він робить. За якийсь час надійшла пора шевцеві йти до кринички по воду. Взяв він дерев'яні коновки, притяг до кринички і каже сам до себе:

– Як я порожні ледве приволік, мало мені очі не вилізли, то повні й з місця не зрушу.

Сів собі й ножем довбає ровець від кринички. Нараз прибігає розбійник:

– Ти чого, – кричить, – не несеш води, уже півдуба згоріло в печі. Що надумав знову?

– Та нічо не надумав, – каже швець, – просто пошкодував ваших і своїх ніг, що дурно б'ємо щодень до цієї кринички. А так я продовбаю рівець, вона сама притече.

– Де-де, – розбійник говорить, – поки той рівець буде, то ми з голоду повмираємо.

Сам начерпнув коновками води і пішов до печери, а швець недалеко неї сів у кущі й слухає, що будуть про нього розбійники говорити. Чує:

– Моцного хлопа ми взяли до себе, але, певно, мусимо будемо його відганяти геть, бо нічого не помагає.

– Але як тепер його випровадити, – каже другий розбійник, – коли він знає, де ми живемо, ще накличе нам якоїсь біди.

– Не накличе, – втрутився у розмову найстарший, – цієї ночі, коби лише заснув, ми спустимо з нього душу, а тіло лишимо в лісі вовкам.

Швець вислухав усе, приходить до печери і уже не так слухає, як його сварять розбійники за вигадки, а думає, що би то зробити, аби і третій раз розбійників обвести довколо пальця і лишитися живим. Звечора, як ніхто не бачив, наносив у свій куток дубових ковбків, а як усі полягали спати, позапихав ті ковбки у своє вбрання, а сам сховався в кутку і не спить, а дивиться, що далі буде. Десь коло півночі чує: розбійники заворушилися, щось пошепталися між собою, а один устав і ну бити довбнею по тих ковбках. Так лупцював, аж дрантя розліталося.

– Ну, тепер, – каже до своїх товаришів, – можете спокійно спати. Він уже не стане вчити кума розуму.

І знов полягали спати. Як поснули, швець потихеньку виліз зі свого сховку, убрався в пошматовану одіж, ковбки поховав і також трохи передрімав до рання. Як розвиднилося, ідуть розбійники викидати з печери шевця, а той спить, аж носом посвистує.

– Усе ми виділи, – перезирнулися між собою розбійники, – але щоб не чути довбні на собі, такого світ не знав.

Дочекалися вони, поки прокинеться швець, старший розбійник і питає:

– Як спалося, чоловіче?

– Спалося несогірше, – відповідає той, – коби ночі побільше.

– Що снилося?

– Нічого не снилося, лише вночі якісь блохи почали були кусати, ледве-ледве від них відбився.

Учули це розбійники й ще дужче здивувалися.

– Як нам, – кажуть між собою, – тепер його збутися?

Пробують і сяк, і так. Нарешті кличе шевця найстарший і мовить:

– Виджу я, що ти маєш у собі багато пари. Як ти такий сильний, то позмагайся зі мною, хто дужче свисне. Коли я переможу, то нічо від тебе не захочу, лишень, аби ішов геть від нас і забув сюди дорогу, а як ти – дам тобі велику плату.

– Най буде, – пристав на це швець.

Вийшли обидва з печери. Як свиснув розбійник, аж із гір каміння посипалося, а з половини лісу листя опало.

– Е-е-е, що це за свист, – каже швець, – оце як я свисну, то ліс увесь голий буде – й листка у нім не втримається. Але за одним шкодую, як буду свистіти, аби від того тобі очі не повилазили. Краще їх зав'яжи, а я буду помаленьку свистіти, потім дужче й дужче.

Пристав на таку угоду розбійник: зав'язав собі очі. Тим часом швець узяв до рук довбню, підходить близько до розбійника – у вухо потихо свище, а довбнею по голові б'є. І з кожною хвилиною все дужче та голосніше. За якоїсь півгодини розбійник кричить:

– Йой, йой, досить свистіти, у мене вже голова розколюється надвоє.

– А видиш, – каже швець, – добре, що я відразу сильно не свистів, бо давно б голова злетіла.

На це вибігли розбійники з печери, слухають оповідь старшого й кажуть:

– Усе тобі дамо, чоловіче, що душа бажає, лишень іди геть, лиши нас у спокої.

– Добре, – відповідає їм швець, – піду, але віддайте мені ту плату, яку я заслужив, – мішок золота.

Розбійники зготували плату, поставили коло чоловіка і раді, що вже його збудуться, а швець бачить, що не подужає того міха занести та й далі на своє крутить, каже:

– Е-е-е, ми так не домовлялися. Віднесіть це золото мені під хату, тоді лишу вас у спокої.

Вхопив розбійник той мішок, поставив шевцеві перед вікном і вертається, а чоловік каже йому навздогін:

– Біжи до лісу й не обертайся, бо як не послухаєшся мене, то знов до вас вернуся.

Як учув це розбійник, побіг, тільки закурилося за ним і більше ні він, ні його друзі до шевця не навідувалися. А чоловік вернувся і жив-поживав за ті гроші до самої смерті.