Читать книгу Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник - Сергей Жадан, Сергій Жадан - Страница 5

Залізничний вокзал міста Сватове о четвертій ранку тихий і погано освітлений. Наскільки я розумію, Сосюра десь тут і воював. У його спогадах саме на цьому вокзалі чи то хтось когось узяв у полон, чи то навпаки – полону уникнув. Його важко іноді зрозуміти, особливо коли це стосується біографії, так прочитаєш цілий том і не зрозумієш – за кого ж воював головний герой? Сосюра надзвичайно химерний у своїх спогадах, подумати тільки – чувак пройшов усю громадянську, воював на кілька фронтів, уцілів, що найголовніше, і про що потім пише у мемуарах? Якийсь безкінечний трах із сестрами-жалібницями та відповідальними політпрацівниками (ок, із політпрацівницями – нічого такого, ясна річ, за Володимиром Миколайовичем, здається, не спостерігалося), якісь постійні плачі з того приводу, що десь там, у сонячному Донбасі, на нього чекає його молода незаймана Лілі Марлен, невизначеність політичної платформи й ідейної програми (те, що він за світову революцію, його жодною мірою не виправдовує – усі за світову революцію), порожняк, одним словом, – жодної тобі яскравої батальної сцени з м’ясом і кишками, намотаними на колеса червоних панцирників, жодного виписаного портрета бійців і старшин із послужними списками й зарубками на прикладах снайперських гвинтівок, жодних відомостей про кількісний склад сил супротивника, більше того – за весь цей час жодного власноруч убитого ворога робітничого класу! І він говорить, що він за світову революцію! Почитай, хочеться сказати автору, почитай спогади інших учасників революційних змагань на півдні Росії, ну, себто на Україні, почитай хоча б того ж таки Нестора Івановича – яка увага до деталей і врахування нюансів, він же фіксує кожного повішеного ним мародера чи комісара так ретельно, ніби справді розраховує передати ці списки безпосередньо святому Петрові у сподіванні на те, що старий зарахує йому це при перепустці до райських брам. Що в такому разі мав би зарахувати святий Петро до активу Сосюри Володимира Миколайовича? Оце його тягання із сестрами-жалібницями по санітарних вагонах? Навряд чи. Хіба що я чогось не розумію в концепції християнства. Що святому Петрові до сестер-жалібниць? У нього й без того турбот, я думаю, вистачає. Але менше з тим, навіть якщо ти не дбаєш при цьому про захмарні брами й перепустки, – не подобається мені його постійне недомовляння, адже ясно відчувається за всіма цими санітарними вагонами щось значно цікавіше – щось, про що Володимир Миколайович або справді забув, або зробив вигляд, що забув, – тому що насправді його мемуари пахнуть трупами, пахнуть теплою кров’ю і брудним одягом, тифом і дизентерією, лише чому він про це не пише? Біда цієї літератури в тому, як на мене, що біографії кращих її письменників значно цікавіші за їхні твори, ну та це справи не стосується.

Ми сходимо на перон. Потяг освітлюють кілька потужних ліхтарів, як на стадіоні, вагони важко рухаються, набираючи швидкість перед наступним перегоном, далі потяг повертає на Донбас. Тут немає чого робити навіть удень. Уночі тут немає чого робити взагалі. На вокзалі холодно, навіть незважаючи на те, що зараз літо, серпень, усе одно – на вокзалі холодно, і там уже хтось спить. «Давай, – кажу я, – пішли на автовокзал, там траса, спробуємо щось зупинити, у разі чого – просто дочекаємося першого автобуса, пішли, тут недалеко». Але це я так сказав – недалеко, насправді я ходив цими чорними від ночі вуличками не раз і не двічі, я-то знав, що йти вночі, наосліп, навпомацки по неасфальтованих вуличках цього містечка – заняття майже безнадійне. Та що робити?! Ми пройшли вздовж перону, зістрибнули на стежку, що тяглася вздовж рейок, яких уже й видно не було в траві, оминули кілька цистерн із метиловим спиртом і цементну огорожу, усе далі відходячи від прожекторів і вокзалу, повз нас прокотився наш Суми-Луганськ, обдаючи п’янким запахом тамбурного вугілля й солодкої кип’яченої води, потяг – це було щось останнє світле в цьому місті, далі довелося йти в темряві.

Автовокзал не працював. Востаннє, коли я тут був, себто кілька років тому, він ледь жеврів, дві третини рейсів уже тоді не функціонували, село було відрізане від цивілізації, та й цивілізацією все це назвати було важко; крісла і лавки були напіврозвалені, дерматин із них здерто, і гучномовець тривожно мовчав. Але тоді, у всякому разі, ще працювало кафе, де продавалися старі, аскетичні тістечка і яскраво-недоречні в цих строгих декораціях чупа-чупси. Я якось розраховував на це кафе, на ці чупа-чупси, зрештою, чупа-чупси мені були до одного місця. Я собі думав: о’кей, хай село відрізане від цивілізації, хай здерто дерматин, та хай навіть гучномовець не працює, – я переживу, я переживу без гучномовця, чесне слово, але ж кафе, кафе, курва, має працювати, а де є кафе, там є яке не яке культурне життя – водяра, котлети, проститутки, хоча б щось, хоча б якась електрика й комунікації.

Проте капіталізм оминув своєю вгодованою тушею ці суворі хліборобські місця, які вже тут чупа-чупси – вокзал не працював, на дверях висів замок і сподіватися просто не було на що. Ми обійшли темну споруду й вийшли на трасу. Під будівлею вокзалу стояла фура, очевидно, далекобійники відсипалися до ранку, щоб прокинутись і з новими силами пробиватися до Ростова чи на Кубань, відпрацьовуючи свої бабки, розвиваючи свій бізнес, назустріч своїй мрії, назустріч своїй смерті.

І ось ми стоїмо майже на виїзді з міста, метрів за сто від нас залізничний переїзд, і траса, біля якої ми зупинилися, така чорна, що, якби було не в лом, я повернувся б назад на залізничний вокзал – поближче до людей, поближче до цистерн із метиловим спиртом, поближче до духу Володимира Миколайовича, який час від часу мав би пролітати над залізничним вузлом, завертаючи на свою Третю Роту й тяжко зітхаючи вгорі від спогадів про санітарні вагони й третю селянську революцію. Зараз десь близько п’ятої ранку, ми попадали на землю під чиїмось парканом, у будинку за зачиненими вікнами працює телевізор. Дивні люди, думаю я, живуть у цьому містечку, без кафе й гучномовця, без проституток і чупа-чупсів, сидять по хатах, позачинялися, суки, на всі замки й дивляться телевізор до самого ранку. Що вони дивляться? Що їх цікавить? Останні новини? Що вони хочуть почути в останніх новинах? Чого вони чекають від цього світу, ховаючись від нього за зачиненими дверима й забитими наглухо вікнами? Що їм, своєю чергою, може показати цей світ, що світ приготував для цих дивних людей, котрі дивляться телевізор о п’ятій ранку? Баскетбол? Точно, мабуть, баскетбол, що ж іще, як не баскетбол. І тут звідкись із-за будівлі вокзалу виходить дивна істота, нічний поморочений мужик, сутінковий проспиртований метелик, який так само, як і ми, зауважує фуру, крутиться коло неї, не наважуючись підлетіти ближче, і раптом бачить нас. О, думаю, цей, мабуть, не любить баскетболу, цікаво, що він любить. «Ребята, – каже він нам, – ребята, де тут можна йобнути?» «Йобнути?» – перепитуємо. «Да, – відповідає він, – йобнути». Де тут можна йобнути о п’ятій ранку? Мабуть, теж приїжджий, судячи з цілковитої дезорієнтації й здорових бажань. «На залізничному можеш йобнути», – кажу йому. «А тут?» – «А тут – ні, тут ти не йобнеш, бачиш, усе зачинено, усі баскетбол дивляться». – «А як до залізничного пройти?» – «Іди по рейках, – показую йому, – он переїзд, іди ліворуч, пройдеш хвилин двадцять, там буде залізничний. Там можна йобнути. Тільки не йди праворуч, – кажу, – на Донбас вийдеш».

І вже коли він пішов, я подумав – що насправді шукав цей чувак о п’ятій ранку на автовокзалі? Невже справді йобнути хотів? Невже це не маніяк, не божевільний, не серійний вбивця далекобійників? Дивні діла твої, отче, які безсенсовні знайомства готуєш ти для нас у наших не менш безсенсовних переміщеннях. За годину під’їде перший автобус на Луганськ, ми попадаємо на задні сидіння й проспимо наші шістдесят кілометрів до наступного містечка, загалом – проспимо все, що можна було проспати, навряд чи щось від цього насправді втративши.