Читать книгу Саламандра (збірник) - Стефан Грабинский - Страница 5

[4]

На двірці в Горську панував гарячковий рух. Була омріяна передсвяткова пора, у перспективі – кілька вільних від праці днів. Перон роївся прибульцями і тими, що від’їжджали. Сяяли збуджені жіночі личка, майоріли барвисті стрічки капелюшків, пістрявіли дорожні шалі. Тут пропливав над тлумом вузький циліндр елеганта, там чорнявів сутаною духівник; де-не-де під аркадами синіли серед тисняви військові шинелі, обіч сіріли робітничі блюзи.

Буйне життя, затиснуте в завузькій облямівці двірця, вирувало і шумно виплескувалося через край. Збуджений гамір пасажирів, перегукування носіїв, вереск свистків, шум випущеної пари зливалися в одній запаморочливій симфонії, в котрій власне «я» глухло, маліло, губилося, віддаючись на поталу потужної стихії, що несла, колисала, одурманювала…

Двірцева служба працювала, як годинник. Вряди-годи серед метушні вигулькували червоні кепки урядовців, що віддавали команди, усували роззяв із колії, відпроваджували метким і уважним оком потяги у мент відправлення. Без кінця метушилися кондуктори, нервово гасаючи вздовж нескінченної вервиці вагонів, блокмайстри – лоцмани станції – чітко і вправно виконували інструкції, достоту, як рупори, видавали оголошення про від’їзд. Усе рухалося в бадьорому темпі, відміряному на хвилини і секунди – всі очі пантрували час за подвійним білим циферблатом двірцевого дзиґаря.

Але якби хтось спостерігав цю гармонію осторонь, то дуже швидко б пересвідчився, що дещо суперечить зразковому станові речей. Щось наче закралося в унормований приписами і традиціями перебіг подій, якась неокреслена, проте серйозна завада стала впоперек священній регулярності руху.

Це відчувалося в роздратованих жестах, у неспокійних поглядах, в очікувальному виразі облич. Щось зіпсувалося у взірцевому досі організмі. Якийсь нездоровий, несамовитий струм кружляв його стократно розгалуженими артеріями і просочувався на поверхню у підсвідомих зблисках.

Колійовою службою керувало ревне бажання запобігти таємному розладу, що нишком був замахнувся на досконалий механізм. Кожен роздвоювався і розтроювався, щоб негайно притлумити дратівливу примару безладдя, щоб за будь-яку ціну врятувати налагоджений до автоматизму графік, монотонну, проте безпечну рівновагу процесу.

Була то прецінь їхня царина, їхня «парафія», і опікувалися нею впродовж багатолітньої практики; терен, який, здається, знали рar excellence[5] достеменно. І для них, утаємничених, тут не мало би бути нічого незрозумілого, їх, живих індикаторів процесу, не мусила, не повинна була б спантеличити жодна загадка. Адже впродовж років усе було враховано, зважено, відміряно – адже все, нехай і складне, не суперечило здоровому глуздові, – адже всюди панувала точність і впорядкованість без жодних несподіванок!

Адже чули спільну відповідальність щодо мерехтливої маси подорожніх, яким належало забезпечити спокій і цілковиту безпеку.

Тим часом внутрішній розлад служби поволі передавався публічності, і хвиля роздратування, що хлюпала від неї навсібіч, розбивала потік нуртуючих пасажирів у неокреслені струмені.

Якби принаймні йшлося про так званий «трафунок», який і справді неможливо передбачити, але який, після того, як стався, надається до витлумачення – це ще півбіди. Тоді вони, фахівці, чулися безпорадними та не розпачали. Одначе нині йшлося про дещо геть інше.

Ішлося про щось невловиме, як химера, примхливе, як шаленство, що єдиним змахом перекреслило прадавні уявлення щодо «трафунків».

Тому їх гризло сумління – і перед собою, і перед іншими, хто стояв поза межами фахової сфери.

Передовсім залежало на тому, щоб «справа» не розголосилася, щоб про неї не дізналася «широка публічність». Належало докласти всіх зусиль, аби «чудернацьку історію» не розпатякали часописи, аби за будь-яку ціну уникнути «скандалу».

Досі історія лишалася суцільною таємницею, відомою лише вузькому колові втаємничених. Воістину небувала солідарність сполучила цих людей у винятковій ситуації: всі мовчали. Тільки виразні погляди, таємні жести і натяки полегшували їхнє порозуміння. Досі «публічність» ні про що не відала. Одначе неспокій служби, нервозність колійових урядовців повільно переносилася і на неї, готуючи родючий ґрунт під засів «примари».

А «справа» й направду була чудернацькою і загадковою.

Від певного часу з’явився на лініях державної колії якийсь потяг, не вписаний до жодних реєстрів, не зазначений у переліку курсуючих поїздів, словом, зайда без номеру і патенту. І годі було навіть з’ясувати, до якої категорії він належить, і з якої фабрики вийшов, бо його блискавичні з’яви і зникнення унеможливлювали всяку орієнтацію. Хоча, коли судити з нечуваної швидкості, з якою пролітав повз ошелешених очевидців, мусив посідати вельми високий ступінь: був це потяг щонайменше блискавичний.

Але найбільше турбувала ця його непередбачуваність. Зайда з’являвся то там, то сям, зненацька вигулькував не знати звідки, пролітав із сатанинським гуркотом по рейках і зникав у далечі. Нині його бачили біля станції М., завтра випірнав десь у чистому полі за В., кількома днями пізніше шубовснув повз будку обхідника в околиці Р.

Спершу всі зійшлися на тому, що шалений потяг належить до чинного штату, і його досі не затверджено в розкладі тільки через недбалість, а чи помилку служби. Почалися розслідування, нескінченні з’ясовування, переговори між станціями – і все марно. Цей нахаба начебто кпив із силкувань урядовців, виринаючи зазвичай там, де на нього найменше чекали.

А найбільше приголомшував факт, що його ніде не можна було заскочити, наздогнати чи затримати. Спроби погоні за одною з найпотужніших машин, визнаною останнім словом техніки, зазнали прикрого фіаско, несамовитий потяг бив усі рекорди швидкості.

Поволі коліярів огортав забобонний ляк і глуха, притлумлена страхом лють. Це було таки нечувано! Відвіку поїзди курсували згідно з запровадженим згори розкладом, який планувався в дирекціях, затверджувався в міністерствах, реалізовувався в русі – і завжди все можна було врахувати, сяк-так передбачити, а коли й траплялася якась помилка або недогляд, то їх можна було направити чи бодай логічно витлумачити – аж тут раптом на колію висковзує непроханий гість і порушує порядок, обертає на ніщо регламент, вносить у гармонійний організм зародки безладдя і хаосу!

І ціле щастя, що досі сей самозванець не викликав жодної катастрофи. Був це направду вражаючий факт. Якось завше відтинок колії, на якому вигулькував, був у той мент вільний. Дотепер не трапилося жодного зіткнення. Одначе це могло статися будь-якої миті, тому що шаленець поволі проявляв схильність саме до такого трафунку. В його з’явах спостерігалася певна хіть до тісніших контактів із регулярно курсуючими товаришами. Якщо спершу він уникав їхнього сусідства, виринаючи на значній відстані за чи перед ними, то нині волів скорочувати дистанцію. Якось уже був проскочив обіч експреса дорогою до О., тиждень тому заледве розминувся з пасажирським на відрізку між С. і Ф., днями якимсь дивом щасливо перетнувся зі швидким із В.

Начальники станцій здригалися від рапортів про ті «щасливі випадки», котрі треба було завдячувати лише подвійній стрічці колії і обачності машиністів. А вони щодалі частішали, натомість шанси на те, що чергова стріча знову минеться без аварії, маліли що не день.

Відтак зайда з утікача перемінився на переслідувача, рухомого якоюсь магнетичою силою, і загрожував повною деструкцією старого порядку. Будь-якої миті історія могла завершитися трагічно.

Упродовж останнього місяця начальник Горської станції забув про сон і спокій. В очікуванні небажаного візитера він ні вдень, ні вночі не полишав свого посту, котрий ще й року не збігло, як обійняв у визнання своєї «енергії і виняткової свідомості». А дільниця була важлива, бо в Горську перетиналися дві головні колійові лінії і зосереджувався рух цілого краю.

Нині ж, коли зважити на небувалий наплив пасажирів і напружену ситуацію, його посада стала надміру обтяжлива.

Поволі надходив вечір. Розсіювали світло електричні жарівки, множили свої потужні проекції рефлектори. У зелених вогнях стрілок зблискували похмуро-металевим полиском рейки, звиваючись холодними залізними змійками. Замиготів у напівмороці тьмяний ліхтарик кондуктора, блимнув сигнал обхідника. У далині, ген-ген за двірцем, там де гаснуть смарагдові очі ліхтарів, креслив свої нічні знаки станційний семафор.

Оце, власне, здригнувся, поповз догори і навскісно завмер під кутом у 45 градусів: наближався пасажирський з Бжеска.

Уже було чути задихане сопіння локомотива, розміряний гуркіт коліс, уже виднілися його ясно-жовті окуляри. Уже в’їжджав на станцію…

Із прочинених вікон вихилялися золотаві дитячі кучері, цікаві жіночі личка, радісно розмаєні хустки…

Лава цікавих на пероні миттєво посунула до вагонів, з обох сторін тягнулися долоні, готуючись до стрічі…

Але що це за галас отам, праворуч? Відчайдушний вереск свистків дірявить повітря. Начальник станції горлає щось захриплим диким голосом:

– Геть! Вертайте його, втікайте! Задній хід! Назад! Назад! Нещастя!

Тлум шаленим натиском сахається до балюстради і ламає її. Нажахані очі інстинктивно обертаються вправо, туди, де юрмиться служба, і бачать спазматичну, безцільну вібрацію ліхтариків, що силкуються зупинити якийсь потяг, який на повних парах наїжджає з протилежного боку колії, зайнятої пасажирським з Бжеска. Вихори свистків перебивають розпачливі відозви рупорів і несамовиті крики людей.

Усе даремно. Неочікуваний потяг наближається з запаморочливою швидкістю; велетенські зелені баньки машини розрізають темряву диявольським поглядом, потужні колеса обертаються з фантастичною, скаженою швидкістю…

Із тисячі грудей виривається жахлива тривога, безмежна паніка, надсадний вигук:

– Це він! Блудний потяг! Шаленець! На землю! Порятунку! На землю! Гинемо! Порятунку! Гинемо!

Якась гігантська сіра маса пролітає над покотом тіл, імлиста маса з наскрізними проломами вікон – чути вихор сатанинського протягу, що дме з тих розчахнутих дір, чути шарудіння химерно розвіяних жалюзі, видно відьомські личини пасажирів….

Утім відбувається щось дивне. Скажений потяг, замість того, аби вщент розтрощити свого товариша, якого він доскочив, проходить крізь нього, як імла: за хвилю вже видно, як проковзують один крізь одного паротяги, як безгучно труться стіни вагонів, як зливаються передачі і вісі коліс – ще секунда, і привид, пролетівши з блискавичним шалом крізь цілий організм бжеского потяга, щезає і роздимлюється вдалині, десь у полі. І западає тиша…

На колії проти станції стоїть собі спокійно неушкоджений пасажирський з Бжеска. Довкола панує безмежна, бездонна тиша. Тільки від лук, там, у далечі, лунає стишене свіркотіння коників, тільки по дротах, там, угорі, пливе буркотлива балачка телеграфу…

Люди на пероні, служба, урядовці протирають, наче зі сну, очі і спантеличено перезираються: чи воно насправді було, а чи примарилося?

Поволі всі погляди, охоплені спільним імпульсом, скупчуються на потязі з Бжеска. Стоїть він геть глухий і мовчазний. Лише запалені в купе лампи жевріють рівним, спокійним світлом, лише у прочинених вікнах легкий вітерець бавиться фіранками…

У вагонах запала мертва тиша, ніхто не висідає, ніхто не визирає зсередини. Крізь освітлені прямокутники вікон видно пасажирів: чоловіків, жінок і дітей. Усі вони цілі й неушкоджені – ніхто не зазнав і найменшої контузії. Однак стан їх напрочуд дивний…

Усі вони застигли, обернуті обличчями в керунку, куди зник диявольський потяг. Якась жахлива сила заклякла тих людей в одній поставі і тримає в німому остовпінні.

Якийсь сильний струм переорав скупчення душ і споляризував їх на один манір. Випростані руки вказують на якусь неясну ціль, певно, віддалену – похилені тіла пориваються у запаморочливі далі, до імлистої потойбічної країни – а очі, пройняті божевільною тривогою і… захватом… очі втопились у просторі без меж…

І так вони усе стоять і мовчать; жодна жилка не здригнеться, жодна повіка не кліпне. Так усе стоять і мовчать…

Бо пройшов крізь них предивний повів, бо торкнулося їх велике осяяння, бо були вже всі вони… несповна розуму…

Аж тут відлунням безтурботних буднів забриніли міцні й знайомі звуки – удари, ритмічні, як серце, що калатає у здорові груди – розмірені, звиклі звуки, що від віку виголошують те ж саме:

– Бім – бам… – і пауза. – Бім – бам… Бім – бам…

Сигнали тривали…