Читать книгу Співомовки - Степан Руданський - Страница 1

Народився я на світ,

Як їдного рання

Моя ненька забагла

Шпаків на снідання.

А я, хлопець-молодець,

Пожалував мами,

Серед лісу відпитав

Дупло зі шпаками.

В дупло руку — не йде,

Голови не впхаю,

Сюди-туди край дупла —

Та й сам улізаю.

Ходжу голий по дуплі…

Шпаченят до ката!

Я в пазуху й загорнув

Тії шпаченята.

Вилізати б, так не то!…

Я й домудрувався,

Лиш сокиру притащив,

З дупла прорубався.

Гиц із дуба на коня!

Кінь собі брикає,

А сокира моя все

Зад йому рубає.

Нагадався за сім миль,

Назад подивився,

А у коня, як на сміх,

Лиш перед лишився.

Я і взявся йому зад

З верби підправляти,

І підправив, та й заліг

На годинку спати.

А кінь ходить по траві,

І перед пасеться,

А зад росте та й росте,

Аж до неба пнеться.

А для моїх шпаченят

Того було й треба —

Додряпались по вербі

До самого неба.

Пробудився — до шпаків —

Та де вже до ката!…

Аж на небі половив

Свої шпаченята!…

Ото знову до верби!

А верба й пропала,

Бо коняка напаслась

Та й, знать, побрикала.

Щастя тілько, що святі

Не горшки ліпили,

Але якось на той час

Гречку молотили.

Розказав я їм біду,

Випросив полови

Та з полови ізсукав

Мотуз прездоровий.

Вп’яв до неба та й униз!

Мені й горя мало!…

Аж до низу на сім миль

Мотуза не стало.

Згори й кажуть, що скачи!

Але я не хочу,

Що вгорі собі урву,

То внизу надточу.

І спускаюсь собі вниз,

Мало й остається,

Ще б урвати кілька раз,

А мотуз не рветься.

І висів я кілька літ,

Мамина дитина,

І висохла, як дупло,

Уся середина.

А рій якось пролітав

Та туда й забрався,

Наніс меду, щільників,

Розхазяювався.

Наніс меду кілька пуд,

Ну його з бідою!…

Мотуз рветься — я в багно

Чуть не з головою.

А тут якось по багні

І качка ходила,

На чуприну набрела,

Гніздо собі звила.

Яєць много нанесла.

За дітей помовка,

Аж нечистая несе

Голодного вовка.

Та фурнула з голови,

А той завинувся,

Поїв яйця та й на чуб

Хвостом обернувся.

А я за хвіст: «Гуттю-га!»

А вовк налякався

Та як скочить — я і — гоп!

На світ показався!

І ото вже я підріс,

Літ десяток було;

Дід ходив ще без штанів,

А батька й не було.

То, бувало, коли хто

В гості запрошає,

То дід сяде на полу

Та мене й питає:

«А хто ж, сину, піде з нас?»

То я його гладжу:

«Та хто б, — кажу, — не пішов,

Все то їдно, — кажу. —

Або я піду туди,

А ви сидіть, діду;

Або ви собі сидіть,

А я туди піду».

А зимою холодно,

Нічим затопити,

То й питається дідунь:

«Що, сину, робити?»

А що ж, — кажу, — тра комусь

Їхати в дубину!»

То, бувало, й каже дід:

«Хто ж поїде, сину?»

То я й кажу: «Хоч сидіть,

А я не поїду!

Хоч посиджу я за вас,

А ви їдьте, діду!»

То, бувало, й їде дід…

А раз таки, в біса,

Потягнувся вже і я

За дідом до ліса.

Тілько входимо у ліс,

Аж купа ломаччя!

Я сокирою гу-гуп! —

Заєць з-під ломаччя.

А ми собі не страшкі!…

«Гуттю-га!» — на зайця!

Та живенько до ломач —

Аж там сиві яйця.

«Заберімо!» — «Заберім!»

Зважили дрючками,

То насилу що згорнув

У шапку руками.

Ото я їх і приніс,

А в нас на ту пору

Розквокталася свиня,

Квокче коло двору.

«Пійміть, діду!» Дід пійняв,

Посадив на яйця…

То ми мали шість волів,

Як орлів, від зайця.

Зараз таки й запрягли,

Припічок зорали,

То такого ж, кажу, ми

Того хліба мали!…

Що як то вже нам женців

Прийшлося збирати,

То безрукая якась

Сама прийшла жати.

І нажала ж вона нам

Та кіп наскладала,

І стебла вже не було,

А та іще жала.

«А що, сину? — каже дід. —

Треба спогадати,

А де-то ми ті скирти

Будем закладати?»

То, бувало, я сиджу

Та й дідові раджу:

«Адже у нас комин е,

На комині! — кажу. —

На комині як складем,

То й не тра сушити,

А на печі, як Бог дасть,

Будем молотити!»

То, бувало, святий хліб

Аж комин колише!…

Їдна тілько нам біда,

Що вклюнулись миші.

А кіт якось на полу

Із дідунем грався,

Від дідуня гиць на піч,

В закутку закрався…

Та як хвостом замахнув —

Жиди б його з’їли! —

То в помийницю скирти

Так і полетіли!

А ото вже дід підріс

Та й і одубився;

Після нього через рік

І батько родився.

Та ото вже тра було

Батька мені вчити;

Але зато, як навчив, —

То-то було жити!

Все було у нас їдно:

Здатність і заможність,

І хазяйство, й ремество,

І смак, і набожність.

Мати любить все парне,

А ми з батьком кисле,

Мати парить по селу,

А ми собі киснем.

Мати ходить цілий день,

Тілько оглядає,

А ми з батьком уночі

Вудку закидаєм.

То, бувало, таки так

В добрую годину,

Як не клюнеться кожух,

То тягнем свитину.

Купувати коли що —

То рука дрижала,

Зато купим, то по нас

Аж земля движала.

А набожні що були,

То сохрани, Боже!

Як до церкви серед дня

І не пустять, може,

То, бувало, уночі

Церкву підкопаєм,

Помолитись хоч на час

Таки повлізаєм.

То так собі розжились,

Що й світлицю мали,

Світилося, куди глянь,

Лиш стовпи стояли!

А одежі що було!

Боже, твоя воле!

Вісім було свит бери,

А все тіло голе.

Та й хазяйство таки ми

Поряднеє мали,

Бо сусіди навкруги

В два плуги орали.

Та й воли які були!

Рога не дістати,

Бо то чорт його і мав

Кому доставати.

А як поле ізорем,

То вже чиє краще?

То не наше, а чуже,

То чуже, не наше.

А раз мати таки нам

Збитка ізробила:

Взяла батьковий кожух

Та й гречку накрила.

А худоби було шмат,

Гречка лиш біліла,

Та з кожуха як пішла —

Чисто гречку з’їла.

А було й таке у нас,

Що ми й лавки мали,

Та все-таки через ню

І то позбували.

Як умерла — де було

Домовини взяти?

Мусили вже для біди

І лавки віддати.

Та ще потім по біді

І обід справляли,

Взяли собі понад став

Людей поскликали.

Та й просимо їх удвох:

«Пийте юшку, люди!

Як вип’єте теє все —

То там рибка буде!»

А тепер ми розійшлись —

Батько шинк тримати,

А я не так до шинка,

Як люблю орати.

Батько п’яний все держить

За шинок рукою,

А я орю, як уп’юсь,

Носом за корчмою.