Читать книгу Острів Дума - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 8

Залишайтеся голодним. Це було дієвим для Мікеланджело, це було дієвим для Пікассо, це діє на сотні тисяч художників, котрі роблять свою справу не з любові (хоча вона й може відігравати якусь роль), але заради того, щоб мати їжу в себе на столі. Якщо бажаєте відтворювати світ, використовуйте свій апетит. Дивно? Нічого дивного. Голод – найлюдськіше з почуттів. Нема істот безталанних, це я вам кажу, але талант – дешевка. Талант жебрачить. Голод – ось поршень мистецтва. А що маленька дівчинка, про яку я вам розповідав? Вона знайшла свій талант і застосувала його.

Вона думає – Годі вже валятися у ліжку цілий день. Я йду до Татової кімнати, до Татового кабінету. Інколи я кажу кабінет, інколи – кобелет. Там є велике красиве вікно. Мене садовлять на стилет. Я дивлюся на все-все. На пташок й інше красиве. Занадто красиве, як на мене, тож я жмурюся. Якісь хмаринки з крилами. У деяких сині очі. Кожного разу, як сідає сонце, я плачу, бо жмурюся. Мені болить дивитися. Боляче мені всій. Я ніяк не можу розказати, що я бачу, і від того мені жмурно.

Вона мислить – ЖМУРНО, а правильне слово ЖУРНО. Це таке відчуття, коли садовлять на стилет.

Вона мислить – Аби ж то я могла зупинити цей біль. Аби я могла його випісяти. Я плачу і прошу прошу прошу когось сказати те, що я не можу вимовити сама. Няня не може помочи. Коли я кажу «Колір!», вона лапає себе за лице й каже: «Завжди таке було, завжди таке буде». Великі дівчатка теж не помагають. Я так гніваюся на них, чому ви мене не слухаєте, ви великі ЗЛЮКИ! Аж ось одного дня приходять близнючки, Тесі й Ло-Ло. Вони по-особливому балакають між собою, по-особливому слухають мене. Спершу вони мене не розуміють, а тільки потім. Тесі приносить мені папір. Ло-Ло приносить мені олівець, і я вимовляю «ові-лець!», і вони від цього полохають у донолі.

Вона мислить – Я МАЙЖЕ МОЖУ ВИМОВИТИ СЛОВО «ОЛІВЕЦЬ»!

Вона мислить – Я можу створити світ на папері. Я можу намалювати значення слів. Я бачу дерево, я створюю дерево. Я бачу пташку, я створюю пташку. Це приємно, як пити воду зі склянки.

Вона маленька дівчинка з забинтованою головою, в рожевому домашньому халатику, вона сидить біля вікна в кабінеті свого батька. Її лялька Новін лежить поряд на підлозі. В неї є дощечка, а на дощечці аркуш паперу. Їй щойно вдалося нарисувати пазуристу лапу, яка дуже схожа на суху гілку сосни за вікном.

Вона мислить – Мені потрібно ще паперу, будь ласка.

Вона мислить – Я ЕЛІЗАБЕТ.

Це ніби знову повернути собі язика після того, як гадалося, що він закляк навіки. І навіть більше того. Краще того. Це її дарунок самій собі – ЕЛІЗАБЕТ. Навіть з тими першими навдивовижу зухвалими малюнками вона напевне зрозуміла, що саме відбувається. І захотіла ще більшого.

Її хист був голодним. Такими є всі найкращі – та й найгірші – обдаровання.