Читать книгу Під куполом - Стівен Кінг - Страница 13

Молитви

Оглавление

1

Барбі й Джулія Шамвей недовго балакали – не було про що. Барбі подумки зауважив, що, окрім їхньої, машин на дорозі більше нема, але поза містом у більшості вікон фермерських будинків світиться. Тут, на висілках, де господарі завжди мусять робити якусь нагальну роботу, ніхто не покладав великої надії на Електрокомпанію Західного Мейну, і тому генератори мали майже всі. Проїжджаючи повз радіовежу РНГХ, вони побачили пару червоних вогників, що, як завжди, зблискували на її верхівці. Електрифікований хрест на фасаді невеличкої будівлі студії горів теж – білий осяйний маяк серед темряви. А понад ним по небу, теж як зазвичай, з екстравагантною щедрістю було розсипано зірки, безкінечне сяйво енергії, що не потребувало ніякого генератора.

– Я подеколи вибирався сюди на риболовлю, – промовив Барбі. – Тут спокійно.

– Ну то й як, вдало?

– Риби повно, але в повітрі іноді так тхне, ніби брудною білизною, що не доведи Господи. Чи то добривами, чи ще чимось, але я так ні разу й не наважився покуштувати виловленої риби.

– То не добрива – то чисте лайно. Відоме також як запах лицемірства.

– Пробачте?

Вона показала на темний силует, що врізався шпилем у зоряне небо.

– Церква Святого Христа-Спасителя. Вони володіють тією станцією РНГХ, яку ми проїхали. Її ще називають «Радіо Ісус», чули?

– Авжеж, я звернув увагу на цей шпиль, – знизав він плечима. – І станцію цю знаю. На неї важко не натрапити, якщо живеш тут і маєш радіоприймач. Фундаменталісти?

– Порівняно з цими консервативні баптисти просто пухнастики. Сама я ходжу до Конго. Бо не переварюю Лестера Коґґінса, всі оті «ги-ги-ги, ось ви потрапите до пекла, а ми ні», і всяке тому подібне. Кому шовком, а кому вовком, отак. Хоча мені завжди було цікаво, звідки в них можливість утримувати таку потужну, п’ятдесятикіловатну радіостанцію.

– Благодійні пожертви.

– Мені, либонь, варто було б порозпитувати Джима Ренні, – пхикнула вона. – Він у них диякон.

Джулії належав чистенький «Пріус-гібрид», автомобіль, який, на думку Барбі, не личив хазяйці непохитно республіканської газети (утім, цілком гідний парафіянки Першої Конгрегаційної церкви). Але машина їхала майже безшумно, і радіо працювало. Єдине, що тут, на західній околиці міста, сигнал «Радіо Ісуса» був таким потужним, що глушив майже все інше на FM-частотах. Цієї ночі вони передавали якусь святенницьку лайно-музику, від якої Барбі ломило голову. Звучало це так, ніби польки з сольним акордеоном чеше якийсь оркестр потерпаючих від бубонної чуми.

– Чому б вам не пошукати чогось на середніх хвилях? – попросила вона.

Він почав крутити настройку, натикаючись лише на марнослівне нічне базікання, поки аж наприкінці шкали не натрапив на якусь спортивну станцію. Тут він почув, що перед плейоф-матчем «Марінерз»[105] і «Ред Сокс» на їхньому стадіоні Фенвей-парк у Бостоні було оголошено хвилину мовчання на спомин жертв того, що диктор назвав «колізією в Західному Мейні».

– Колізія, – промовила Джулія. – Термін, мабуть, характерний саме для спортивного коментатора, хоча не так вже й багато я їх чула. Можете його вимкнути.

Десь через милю після того, як вони проїхали церкву, крізь дерева почало жевріти світло. За черговим поворотом дороги вони в’їхали просто в сліпуче сяйво прожекторів, що розміром були, як ті прем’єрні «сонця» в Голлівуді. Два були націлені в їхній бік, ще пара – прямо вгору. Рельєфно виступала кожна вибоїна на шосе. Худими привидами здавалися стовбури беріз. Барбі охопило відчуття, ніби вони в’їжджають прямісінько в якийсь фільм-нуар кінця 1940-х років.

– Стоп, стоп, стоп, – загукав він. – Ближче не треба. Виглядає так, немов там нічого нема, але повірте мені, воно там є. І воно може вмент знищити всю електроніку вашого автомобільчика, якщо чогось ще гіршого не наробить.

Зупинившись, вони вийшли з машини. Трохи постояли перед її передком, мружачись від сліпучого світла. Джулія підняла руку, прикриваючи очі.

Одразу позаду прожекторів стояли ніс до носа два військових фургони з коричневими тентами. На додаток, по дорозі було розставлено козла, їхні лапи закріплені мішками з піском. У темряві рівномірно гуділи двигуни – не один генератор, а кілька. Барбі помітив товсті електрокабелі, що зміями повзли від прожекторів у ліс, де за деревами жевріли інші вогні.

– Вони хочуть освітити весь периметр, – сказав він і покрутив піднятим угору пальцем, як бейсбольний суддя, котрий сигналізує чиюсь перемогу. – Прожектори навкруг усього міста, освітити тут все наскрізь і вгорі!

– А навіщо вгорі?

– Щоби попередити про загрозу для повітряного руху. Якщо когось сюди раптом занесе. Гадаю, зараз вони найбільше переймаються саме цим. Але завтра повітряний простір над Міллом буде запечатано незгірш за грошовий мішок Дядька Скруджа.

У смугах темряви по боках прожекторів, проте видимі в їх відблисках, стояли з півдесятка озброєних солдатів у парадній стійці «вільно», спинами до периметра. Напевне ж вони почули наближення автомобіля, хоч як тихо він не гудів, проте жоден не озирнувся в їхній бік.

– Агов, хлопці! – погукала Джулія.

Жоден не обернувся. Барбі від них цього й не очікував (перед виїздом Джулія розповіла йому, що почула від полковника Кокса), але мусив спробувати. А оскільки він розумівся на знаках розрізнення, то й знав, як саме це зробити. Тутешнім шоу керують сухопутні армійці – участь Кокса підказувала йому такий умовивід, – проте ці хлопці не належали до них.

– Йо, морпіхи![106] – гукнув він.

Безрезультатно. Барбі підступив ближче. Він уже помітив темну горизонтальну смугу, що зависла в повітрі над дорогою, але поки що ігнорував її. Його більше цікавили люди, котрі охороняли бар’єр. Чи Купол. Шамвей розказала йому, що Кокс називав цю штуку Куполом.

– Якось дивно бачити розвідників з Корпусу морської піхоти вдома, у Штатах, – промовив він, підходячи ближче. – Усі спецоперації в Афганістані вже завершено, так треба розуміти?

Безрезультатно. Він підійшов ще ближче. Йому здавалося, гравій під його підошвами так голосно рипить, що аж луна йде.

– Я чув, у вашій бригаді надзвичайно багато кицьок. Уже легше. Якби тутешня ситуація виглядала насправді зле, сюди б напевно прислали рейнджерів[107].

– Дрочило, – пробурчав хтось із них.

Не вельми значний успіх, але Барбі повеселішав.

– Попустіться, хлопці, попустіться та давайте потеревенимо.

Знову безрезультатно. А він уже стояв ледь не впритул до бар’єра (чи Купола). Шкіра йому не взялася сиротами і волосся не стало сторч на потилиці, але він знав, що ця штука зовсім поруч. Він відчував її.

І навіть бачив: смуга висіла в повітрі. Йому не ясно було, якого кольору вона виявиться при денному світлі, хоча він і здогадувався, що червоного, кольору небезпеки. Намальовано її було аерозольною фарбою, і він міг закластися всім умістом свого банківського рахунку (наразі там лежало десь трохи більше п’яти тисяч доларів), що йде вона навкруг усього бар’єра.

«Як зашморг на мішку», – майнула думка.

Стиснувши кулак, він постукав зі свого боку по смузі, знову почувши той самий звук, ніби по склу. Один із вартових-морпіхів аж підскочив.

– Не думаю, що варто… – почала Джулія.

Барбі її проігнорував. Його це почало вже бісити. Злість, що весь день накопичувалася в глибині душі, отримала нарешті свій шанс. Він розумів, що не варто дрочити цих хлопців, вони усього лиш пішаки, але стриматися було несила.

– Йо, морпіхи! Виручайте братана.

– Кінчай, чувак.

Хоч той, хто це сказав, навіть не озирнувся, Барбі зрозумів, що саме він начальник цієї веселої ватаги. Знайома інтонація, він сам такою колись користувався. Неодноразово.

– Ми маємо наказ, тож краще ти нас виручи. В іншому місці, в інший час я радо пригостив би тебе пивом або надрав сраку. Але не тут і не цієї ночі. Що на це скажеш?

– Скажу: гаразд, – відповів Барбі. – Проте, оскільки ми по різні боки спільної проблеми, мені від цього нерадісно. – Він обернувся до Джулії. – Де ваш телефон?

– Вам би і власний не завадив, – продемонструвала вона йому телефон. – За ними майбутнє.

– Я мав, – відповів Барбі. – Купив дешевку на розпродажу. Майже не користувався. Полишив у шухляді, коли намагався накивати п’ятами з цього містечка. Там він і зараз мусить лежати.

Вона вручила йому слухавку.

– Номер набирайте самі. Мені треба працювати. – Підвищивши голос, щоб її почули застиглі в тіні прожекторного сяйва солдати, вона гукнула: – Я видавець місцевої газети, врешті-решт, і хочу зняти кілька кадрів. – А далі продовжила ще голосніше: – Особливо мені згодяться знімки, де солдати стоять обернені спинами до міста в скрутному становищі.

– Мем, я вам не рекомендував би цього робити, – відгукнувся їхній командир, кремезний парубок з широкими плечима.

– Зупиніть мене, – запропонувала вона.

– Гадаю, ви й самі знаєте, що ми не можемо цього зробити, – відповів він. – А стоїмо ми до вас спинами, бо такий наказ.

– Пане командире, – крикнула вона. – Скрутіть щільненько ваші накази, нагніться і засуньте їх собі туди, де дуже проблематична якість повітря.

У сліпучому світлі Барбі побачив чудернацьке видовище: губи її перетворилися на суцільну жорстку, безжальну риску, а з очей струменіли сльози.

Поки Барбі набирав номер із загадковим кодом, вона почала знімати.

Спалахи фотокамери виглядали блідо порівняно з живленими від генераторів прожекторами, але Барбі помітив, що солдати здригаються з кожним її клацанням. «Хотілося б їм, либонь, щоб на знімках не було видно їхніх знаків розрізнення», – подумав він.

2

Полковник Армії США Джеймс О. Кокс казав, що о десятій тридцять сидітиме, тримаючи руку на телефоні. Джулія з Барбі приїхали трохи запізно, і Барбі набрав номер десь за двадцять хвилин до одинадцятої, проте Кокс, мабуть, дійсно не прибирав руку з апарата, бо не встиг телефон видати й половину першого гудка, як колишній командир Барбі озвався.

– Алло, Кен слухає.

Хоча роздратування не покинуло Барбі, він все одно розсміявся.

– Атож, сер. А я той самий курваль, що продовжує встрявати у всякі веселі оборудки.

Кокс також засміявся, гадаючи, поза всякими сумнівами, що початок у них виходить гарний.

– Як ви там, капітане Барбара?

– Я в порядку, сер. Але, з усією моєю повагою, зараз я просто Дейл Барбара. Єдине, над чим я тепер можу капітанствувати, це гриль та глибокі пательні в місцевому ресторані, до того ж у мене нема зараз настрою до теревенів. Я збентежений, сер, а оскільки бачу перед собою спини цілої зграї дрочил-морпіхів, котрі всіляко уникають того, щоб обернутися й подивитися мені прямо у вічі, я також ще й вельми обурений.

– Розумію. Проте й ви мусите дещо зрозуміти, поглянувши на це з мого боку. Якби ті вояки могли чимось зарадити або ж покласти край цій ситуації, ви бачили би їхні лиця, а не сраки. Вірите мені?

– Я чую вас, сер.

На відповідь це було мало схоже.

Джулія все ще знімала. Барбі відсунувся на край дороги. Звідси він розгледів поза фургонами великий намет і ще один, менший – напевне, там містилася їдальня, а також заповнену іншими машинами стоянку. Спецпідрозділи отаборилися тут, а ще більші табори, либонь, розташовані там, де з міста ведуть 119-те і 117-те шосе. Отже, це надовго. Серце йому занило.

– Та газетярка поряд? – спитав Кокс.

– Вона тут. Знімає. І ще, сер, повна відкритість: усе, що ви мені скажете, я переповім їй. Зараз я на цьому боці.

Джулія припинила своє заняття й послала Барбі посмішку.

– Зрозуміло, капітане.

– Сер, звертаючись до мене таким чином, ви не заробите собі ніяких очок.

– Гаразд, хай буде просто Барбі. Так краще?

– Так, сер.

– А щодо того, що саме та леді захоче опублікувати… заради добра мешканців вашого містечка, я сподіваюся, в неї вистачить почуття міри.

– Гадаю, саме так.

– А якщо вона надсилатиме свої знімки електронною поштою назовні – до якихось новинних служб чи, скажімо, у «Нью-Йорк Таймс» – з інтернетом у вас може трапитися те саме, що й з телефонними кабелями.

– Сер, це доволі гівняна гра…

– Рішення приймаються людьми вище мого рівня зарплатні. Я лише ретранслятор.

Барбі зітхнув.

– Я їй скажу.

– Що ви мені скажете? – запитала Джулія.

– Якщо ви намагатиметеся передати кудись ваші знімки, вони можуть ціле місто позбавити доступу до інтернету.

Джулія показала рукою жест, який у Барбі слабо асоціювався з симпатичними леді республіканських переконань. Він знову повернувся до телефонної розмови.

– Як багато ви мені розкажете?

– Все, що сам знаю, – відповів Кокс.

– Дякую, сер.

Хоча Барбі мав великі сумніви щодо щирості Кокса стосовно геть усіх питань. Армійці ніколи не розповідають усього, що знають. Чи, як їм здається, нібито знають.

– Ми називаємо цю річ Куполом, – сказав Кокс. – Але воно не Купол. У всякому разі, воно нам таким не здається. Ми вважаємо, що це така капсула, стінки якої точно збігаються з межами міста. Говорячи точно, я саме це маю на увазі.

– А вам відомо, наскільки ця річ висока?

– Схоже, що здіймається вона на сорок сім тисяч футів з лишком[108]. Нам не відомо, чи верхівка в неї кругла чи пласка. Поки що принаймні.

Барбі промовчав. Від ошелешення.

– А щодо глибини… хтозна. Наразі нам лише відомо, що глибше сотні футів. Це та глибина, до якої вже дорилися на кордоні між Честер Міллом і тим позамуніципальним поселенням, що лежить на північ від вашого міста.

– ТР-90, – власний голос здався Барбі якимсь безбарвним, апатичним.

– Між іншим, ми розпочали в гравійному кар’єрі, який уже мав футів сорок глибини чи близько того. Я бачив спектрограми, від яких розум заклинює. Довгі шари метаморфічної породи просто розрізано наскрізь. Провалля нема, але можна помітити зсув там, де трохи опустилася північна частина геологічного пласта. Ми перевірили сейсмографічні записи метеостанції в Портленді, і ось воно. Об одинадцятій сорок чотири ранку було зафіксовано поштовх, 2,1 бала за шкалою Ріхтера. Отже, тоді-то це й трапилося.

– Чудово, – зауважив Барбі, сподіваючись, що прозвучало це саркастично, але почуття шоку, приголомшення не дозволяли йому бути надто цього певним.

– Усе це ще не остаточні дані, але переконливі. Звісно, вивчення проблеми лише почалося, але вже зараз виглядає на те, що вглиб ця штука йде на стільки ж, наскільки й угору. Тож, якщо висота в неї п’ять миль…

– Звідки ви це довідалися? Радаром?

– Аж ніяк. Цю річ не видно на радарі. Нема способу її упізнати, поки на неї не наштовхнешся, або поки не наблизишся впритул. Людські жертви, коли вона встановлювалась, виявилися напрочуд скромними, але мертвих птахів вздовж контуру до чорта. І всередині, й ззовні.

– Я знаю. Я їх бачив. – Джулія вже закінчила свої зйомки і стояла поряд, слухаючи, що каже Барбі. – То як ви дізналися про висоту. Лазери?

– Ні, вони теж проникають наскрізь. Ми використали ракети з холостими головками. З четвертої дня з Бенгора почали робити регулярні вильоти «Ф-15А»[109]. Дивно, що ви їх не чули.

– Я, може, й чув щось таке, – проказав Барбі, – але мій мозок переймався іншим… Літаком. Лісовозом. Людьми, що загинули на шосе 117. Тими напрочуд скромними людськими жертвами.

– Вони рикошетили й рикошетили… а тоді, вище сорока семи тисяч футів – вжик-вжик! – і почали собі летіти геть. Між нами кажучи, я навіть здивований, що ми не втратили нікого з наших акробатів-літунів.

– А вони вже пролетіли понад цією штукою?

– Менше двох годин тому. Місія пройшла успішно.

– Хто це зробив, полковнику?

– Ми не знаємо.

– Це наші? Це якийсь науковий експеримент вийшов не тим боком? Чи це, Господи вбережи, якесь тестування? Ви обіцяли мені правду. Ви заборгували правду цьому місту. Люди тут уже дуже налякані.

– Розумію. Але ми тут ні до чого.

– А хіба ви знали б, якби це було не так?

Кокс завагався. Коли він заговорив знову, голос його звучав тихіше.

– Я маю надійні джерела в моєму департаменті. Хтось лише пердне в Службі безпеки, як нам уже чутно. Те саме щодо Дев’ятої Групи в Ленглі[110] і пари інших контор, про які ви ніколи навіть не чули.

Цілком імовірно, що Кокс казав правду. Проте не менш імовірним було й протилежне. Він цілком відповідав власному покликанню, врешті-решт; якби його поставили вартовим отут, серед холодної осінньої темряви в ряду оцих дрочил-морпіхів, Кокс точно так стояв би спиною до міста. Йому б це не подобалося, але наказ є наказ.

– Чи є сподівання, що це якийсь природний феномен? – спитав Барбі.

– Такий, що цілком відповідає визначеним людьми кордонам міста? З кожним завертом і кожною сраною щілинкою? Як ви гадаєте?

– Моя справа питати. Ця штука проникна? Ви знаєте?

– Вода проникає, – сказав Кокс, – хоча й потрошку.

– Як таке може бути?

Утім, він сам бачив, як дивно поводиться вода; разом з Джендроном вони це бачили.

– Звідки нам знати? – в голосі Кокса почулося роздратування. – Ми працюємо з цим усього лиш якихось дванадцять годин, навіть менше. Тут так раділи, так ляскали одне одного по спинах, коли тільки вичислили, на яку висоту ця річ здіймається. Згодом і нове щось з’ясується, але поки що ми просто не знаємо.

– А повітря?

– Повітря проникає краще. Ми встановили пункт моніторингу там, де ваше місто межує… ммм… – Барбі розчув шелестіння паперів, – з Гарлоу. Там уже провели, як вони це називають, «продувні тести». Гадаю, так вимірюється співвідношення між кількістю того повітря, що проникає, і того, що відбивається. У будь-якому разі, повітря проходить, і то набагато краще за воду, хоча науковці кажуть, що все одно не цілком. Це дуже сильно вплине на вашу погоду, друже, хоча поки що ніхто не в змозі сказати, в який бік. Чорт, можливо, Честер Мілл перетвориться на Палм Спрингс[111], – розсміявся він, проте доволі вимушено.

– А тверді частинки? – Барбі подумав, що відповідь на це питання йому відома.

– Аж ніяк, – заперечив Кокс. – Тверді частинки не проникають. Принаймні нам так здається. І певне, вам варто знати, що так само відбувається в обох напрямках. Якщо тверді частинки не проходять всередину, не виходять вони й назовні. Це означає, що автомобільні вихлопи…

– Тут нема де далеко їздити. Упоперек Честер Мілл сягає хіба що чотирьох миль. А по діагоналі… – він глянув на Джулію.

– Сім. Не більше, – підказала вона.

Кокс продовжував.

– А ще в нас не думають, що викиди мазутних обігрівачів становитимуть велику проблему. Гадаю, у місті кожен має гарненьку й дорогу опалювальну систему такого типу – в Саудівській Аравії в ці дні всі машини їздять з липучками на бамперах, де написано «Серцем я з Новою Англією», – але сучасні мазутні обігрівачі потребують електрики для забезпечення регулярної іскри запалювання. Із запасами пального у вас мусить бути все гаразд, оскільки опалювальний сезон ще не розпочинався, хоча в нас вважають, що багато користі вам воно не принесе. У довготривалому вимірі, тобто зважаючи на забруднення повітря.

– Ви так думаєте? Приїздіть сюди, коли тут тридцять нижче нуля і вітер дме так, що… – на мить він затнувся. – А вітер дутиме?

– Нам це невідомо, – сказав Кокс. – Спитайте в мене завтра, і тоді, можливо, в мене з’являться принаймні хоч якісь теоретичні міркування.

– Ми можемо палити дрова, – сказала Джулія. – Передайте йому.

– Міс Шамвей каже, що ми можемо палити дрова.

– Там у вас люди мусять бути обережними з цим, капітане Барбара… Барбі. Звісно, деревини у вас більше ніж достатньо і ніяка електрика не потрібна для її запалювання й підтримування горіння, але дрова продукують сажу. Чорт забирай, вони продукують канцерогени.

– Опалювальний сезон тут починається… – Барбі подивився на Джулію.

– П’ятнадцятого листопада, – підказала вона. – Чи близько того.

– Міс Шамвей каже, що в середині листопада. Тож пообіцяйте мені, що ви ще до того вирішите цю проблему.

– Я можу лише сказати, що ми будемо працювати над цим, як скажені. Наразі я мушу завершувати нашу розмову. Розумаки – принаймні ті, яких ми вже встигли підключити – всі погоджуються з думкою, що ми маємо справу з якимсь силовим полем…

– Чисто тобі «Стар Трюк», – промовив Барбі. – Телепортуй мене, Снотті[112].

– Прошу?

– То пусте. Продовжуйте, сер.

– Вони всі погоджуються з тим, що силове поле виникло не саме собою. Його мусить генерувати щось поблизу або в центрі нього. Наші хлопці гадають, що центр – це найімовірніше. «Це як держак парасольки» – так один з них висловився.

– Ви вважаєте, що це робота когось зсередини?

– Ми не відкидаємо такої можливості. Але, на наше щастя, в місті ми маємо відзначеного нагородами офіцера…

«Колишнього, – подумав Барбі. – А нагороди пішли на дно Мексиканської затоки півтора року тому». Проте схоже, що строк його служби продовжено, подобається йому самому це, чи ні. Гастролі подовжено на вимогу публіки, як то кажуть.

– …чиєю спеціалізацією в Іраку було полювання на фабрики вибухівки Аль-Каїди. Знаходження їх і ліквідація.

Отже, просто якийсь такий собі генератор. Йому згадалися усі ті генери, які вони проминули, їдучи сюди з Джулією Шамвей, ті, що гули в темряві, виробляючи тепло і світло. Пожираючи заради цього пропан. Він усвідомив, що тепер пропан і акумулятори, навіть більше за їжу, стають у Честер Міллі золотим стандартом. Однак він розумів: люди точно палитимуть дрова. Коли похолоднішає і закінчиться пропан, вони спалюватимуть багато деревини. Стовбури, гілки і тріски. І будуть до сраки їм усі ті канцерогени.

– Той генератор навряд чи схожий на ті, що працюють цієї ночі у вашому закутку нашого світу, – промовив Кокс. – машина, яка здатна творити таке… ми не знаємо, на що вона може бути схожа чи хто міг її збудувати.

– Але наш Дядечко Семмі бажає таку машинку собі, – підхопив Барбі. Телефон у його руці міг ось-ось луснути, так міцно він його стискав. – Це й є пріоритетним завданням, чи не так? Сер? Бо така машинка здатна змінити світ. Мешканці цього міста – питання абсолютно другорядне. Фактично, другорядні втрати.

– Ох, тільки не треба мелодраматизму, – відрізав Кокс. – У даному випадку наші інтереси збігаються. Знайдіть генератор, якщо він там знаходиться. Відшукайте його, як ви розшукували бомбові фабрики, і змусьте його перестати працювати. Ось і кінець проблемі.

– Якщо він тут є.

– Якщо він там, значить все окей. Ви спробуєте?

– А хіба я маю вибір?

– Мені так не здається, але я кадровий військовий. Для нас свободи вибору не існує.

– Кене, це реально якісь срані протипожежні навчання.

Кокс не поспішав із відповіддю. Хоча на тому боці лінії застигла тиша (не рахуючи ледь чутного гудіння, яке могло вказувати на те, що розмова записується), Барбі майже фізично відчував, як той розмірковує. Нарешті він промовив:

– Так і є, але ж тобі, курвалю, завжди дістається найзапашніше лайно.

Барбі розсміявся. Незмога було стриматися.

3

На зворотному шляху, коли вони вже проїжджали повз Церкву Святого Христа-Спасителя, Барбі обернувся до Джулії. У світлі вогників приладової панелі його обличчя мало вигляд утомлений і серйозний.

– Я вас не переконуватиму, що треба мовчати геть про все, – промовив він. – Але сподіваюсь, що про одну річ ви інформацію притримаєте.

– Про генератор, який нібито є, а може, його й нема в місті.

Вона прибрала одну руку з керма, потягнулася позад себе і погладила по голові Гореса, пестячи, втішаючи пса для власного заспокоєння.

– Так.

– Бо якщо існує машинка, котра генерує поле – створює Купол вашого полковника – значить, хтось нею й опікується. Хтось тут.

– Кокс цього не казав, але я певен, він мав це на увазі.

– Я про це не повідомлятиму. І не розсилатиму мейлів ні з якими фото.

– Добре.

– Та й у будь-якому разі вони мусять спершу з’явитися в «Демократі», чорт мене забирай. – Джулія продовжувала гладити собаку. Водії, що кермують однією рукою, завжди нервували Барбі, але не цього вечора. На всю Малу Курву й шосе 119 вони були самісінькі. – А ще я розумію, що іноді суспільна користь важливіша за класний газетний матеріал. На відміну від «Нью-Йорк Таймс».

– Атож, – відгукнувся Барбі.

– А якщо ви знайдете цей генератор, мені не доведеться занадто довго ходити на закупи до «Фуд-Сіті». Терпіти не можу це місце. – А далі дещо схвильовано: – Як ви гадаєте, там буде відкрито завтра вранці?

– Мені здається, що так. Люди зазвичай повільно усвідомлюють нові реалії, коли старі закінчуються раптово.

– Гадаю, мені треба буде таки туди піти й скупитися, – промовила вона задумливо.

– Якщо зустрінете там Розі Твічел, передайте їй вітання. Вона напевне буде зі своїм вірним Енсоном Вілером, – пригадавши свої недавні поради Розі, він промовив: – М’ясо, м’ясо, м’ясо.

– Прошу?

– Якщо ви маєте в себе вдома генератор…

– Звісно, що маю, я живу над редакцією. Не якісь там апартаменти, просто затишна квартира. Цей генератор подарував мені зниження податків[113], – гордо пояснила вона.

– Тоді купуйте м’ясо. М’ясо і консервовані харчі, консерви і м’ясо.

Вона задумалась. Центр міста вже був поруч. Там тепер горіло набагато менше вогнів, ніж зазвичай, але все одно чимало. «Чи довго це триватиме?» – загадувався подумки Барбі. А тоді Джулія спитала:

– А ваш полковник не запропонував ніяких підказок, яким чином шукати той генератор?

– Нічогісінько, – відповів Барбі. – Шукати подібне лайно, такою була колись моя робота. Йому це добре відомо. – Він помовчав, а тоді сам спитав: – Як ви гадаєте, чи не завалявся десь у місті лічильник Ґайґера?

– Я навіть знаю, де саме. У цокольному приміщенні міськради. Точніше, під ним. Там знаходиться старе протиатомне бомбосховище.

– Та ви з мене глузуєте!

– Чорта з два, Шерлоку, – розреготалася вона. – Я робила статтю про це три роки тому. Знімав Піт Фрімен. У цоколі там велика кімната засідань і маленька кухня. А з кухні до сховища веде кілька сходинок. Доволі величеньке приміщення. Побудовано його було в п’ятдесятих, коли величезні кошти закопувалися в землю, що ледь не загнало нас до чорта в пекло.

– «На березі»[114], – промовив Барбі.

– Йо, приймаю вашу ставку й підвищую її: «Горе тобі, Вавилоне»[115]. Вельми депресивна місцинка. На знімках Піта нагадує фюрербункер перед самим кінцем. Там є щось на кшталт комори – полиці й полиці консервів – та з півдюжини тапчанів. І деяке обладнання постачене урядом. Включно з лічильником Ґайґера.

– Їжа в бляшанках, либонь, дуже посмачнішала за п’ятдесят років.

– Насправді вони замінюють консерви на нові час від часу. Там навіть є маленький генератор, який придбали після одинадцятого серпня. Продивіться міські звіти і побачите, що кожні чотири роки чи близько того виділяються кошти на придбання чогось для сховища. Колись було по триста доларів. Тепер шістсот. Отже, лічильник Ґайґера ви вже собі знайшли. – Вона скинула на нього оком. – Звісно, Джеймс Ренні розглядає всі речі, що знаходяться у міській раді, як свої власні, від горища до бомбосховища, і тому він забажає знати, навіщо вам раптом знадобився лічильник.

– Великий Джим Ренні нічого про це не знатиме, – відповів Барбі.

Вона залишила це зауваження без коментарів.

– Хочете зі мною до редакції? Подивитися виступ Президента, поки я верстатиму газету? Робота, можу вас запевнити, буде швидка й брудна. Одна стаття, півдесятка фотографій для місцевого вжитку, і ніякої реклами осіннього розпродажу в Берпі.

Барбі зважив пропозицію. Завтра в нього багато справ, і не лише куховарство, а й багато інших питань. З іншого боку, якщо він зараз повернеться до свого помешкання над аптекою, хіба він зможе заснути?

– Гаразд. До того ж, можливо, мені не варто було би про це об’язичуватися, але в мене неабиякий талант офіс-боя. І ще я можу зварити скаженої кави.

– Містере, вас прийнято, – вона підняла від керма праву руку, і Барбі ляснув її по долоні.

– Можна мені поставити вам ще одне запитання? Абсолютно не для публікації.

– Звісно, – сказав він.

– Цей фантастичний генератор. Ви вірите, що знайдете його?

Поки вона припарковувалася перед фасадом редакції «Демократа», Барбі зважував шанси.

– Ні, – врешті відповів він. – Це було б надто легко.

Вона зітхнула і кивнула. А тоді вхопила його за пальці.

– Як ви гадаєте, вам допоможе, якщо я молитимуся за ваш успіх?

– Не завадить, – погодився Барбі.

4

На День Купола в Честер Міллі існувало тільки дві церкви; й обидві постачали протестантський набір товарів (хоча в дуже різних упаковках). Тутешні католики відвідували храм Пресвятої Діви на Чистих Джерелах у Моттоні, а близько десятка міських євреїв, коли відчували потребу в духовній втісі, їздили до синагоги Бет Шалом у Касл Року. Колись у місті була також Унітаріанська церква[116], але занепала через брак парафіян наприкінці вісімдесятих. Та й ще до того усі погоджувалися з думкою, що то була не церква, а якась ледь не хіпейна божевільня. Тепер у її будівлі містилася крамниця «Нові & Уживані книги».

Обидва актуальні в Честер Міллі пастори того вечора перебували, як полюбляв висловлюватися Великий Джим Ренні, в «уклінному стані», але тональності їхніх молитов, хід думок і жадання вельми відрізнялися.

Преподобна Пайпер Ліббі, котра проповідувала своїй пастві з кафедри Першої Конгрегаційної церкви, більше не вірила в Бога, хоча не ділилася цим фактом зі своїми вірними. Натомість віра Лестера Коґґінса сягала рівня святого мучеництва або безумства (втім, це ті два слова, які, либонь, означають одне явище).

Преподобна Ліббі, все в тому ж суботньому одязі, в якому вона поралася в себе у дворі – й безперемінно гарна у свої сорок п’ять, щоб симпатично в ньому виглядати, – стояла перед олтарем навколішках майже в суцільній темряві (у Конго не було генератора), а позаду неї розташувався Кловер, її німецький вівчар, пес лежав з понурими очима, уткнувши носа собі в лапи.

– Агов, Несьогосвітній, – покликала Пайпер. Несьогосвітнім вона почала називати Бога віднедавна. На початку осені вона мала для нього інше приватне ім’я – Великий Можливий. А влітку він був Всемогутнім Імовірним. Їй подобалося це ім’я, в ньому вчувалося щось лунке. – Ти знаєш, що зі мною було коїлось… Авжеж, мусиш, я Тобі вже цим повні вуха натуркувала, але сьогодні я тут не для того, щоб знову товкти про те саме. Мабуть, Тобі від цього тільки легше.

Вона зітхнула.

– У нас тут такий безлад, Друже. Маю надію, хоч Ти розумієш, що тут діється, бо сама я аж ніяк. Але ми обоє знаємо, що завтра в цьому приміщенні буде повно людей, котрі шукатимуть, як заведено, небесної підтримки в катастрофічному нещасті.

Тиша стояла в церкві, тиша надворі. «Чарівлива тиша», як казали в старих фільмах. Та хіба вона хоч коли-небудь чула таку дивну тишу в Міллі, та ще й у суботній вечір? Ні машин на вулицях, ні гупання басу якого-небудь чергового бенда, що натрапився зіграти в «Діппері» (ПРЯМО З БОСТОНА! – як завжди писалося в рекламі).

– Я не проситиму Тебе проявити Твою волю, бо не вірю більше, ніби Ти насправді маєш волю. Але про всяк випадок, якщо Ти, врешті-решт, десь там дійсно існуєш – ймовірність така є, і я більш ніж рада це визнавати, – прошу Тебе, допоможи мені сказати їм щось помічне. Надія не на небесах, надія тут, на землі. Бо…

Її не здивували власні сльози. Останнім часом вона часто ридала вголос, хоча завжди робила це на самоті. Мешканці Нової Англії вельми несхвальні щодо сліз у проповідників і політиків.

Кловер, співчуваючи її розпачу, і собі заскиглив. Пайпер на нього шикнула і знову обернулася до олтаря. Хрест на ньому часто навертав її думки до бантика-логотипа «Шевроле», товарного знака, котрий народився сто років тому, бо один парубок випадково помітив його в узорі шпалер якогось паризького готелю і він йому сподобався. Щоб уважати такі символи божественними, либонь, треба бути несповна розуму.

Тим часом вона вперто продовжувала:

– Бо я певна, Ти сам знаєш, земля – єдине, що ми маємо. Це те, в чому ми впевнені. Я хочу допомагати моїм людям. Це моя робота, і я все ще бажаю її робити. Сподіваючись, що Ти там таки є і Тобі це не байдуже – сумнівні сподівання, мушу визнати, – прошу, допоможи мені, будь ласка. Амінь.

Вона підвелася. Ліхтарика в неї не було, але їй не становило проблеми вийти звідси надвір, ні на що не наштовхнувшись, не забивши об щось коліно. Вона знала це приміщення від сходинки до сходинки, від першої притичини до останньої. І любила його. Вона не дурила себе щодо відсутності в ній віри і присутності впертої любові до самої ідеї Бога.

– Ходімо, Клове. За півгодини буде Президент. Ще один Великий Несьогосвітній. Ми його послухаємо в машині по радіо.

Кловер, не переймаючись питаннями віри, слухняно рушив слідом за нею.

5

Поодалік, на Малій Курві (яку парафіяни Святого Спасителя завжди називали дорогою номер три), дія відбувалася набагато динамічніша, і при яскравому світлі. Дім богослужіння Лестера Коґґінса обслуговував генератор, до того ж майже новенький, навіть транспортні ярлики ще не відклеїлися від його яскраво помаранчевого боку. Генератор стояв у власному сарайчику, також пофарбованому оранжевим, поряд зі складом позаду церкви.

П’ятдесятирічний Лестер перебував у такій прекрасній формі – завдяки фамільним генам і власним напруженим зусиллям з підтримання в порядку храму власного тіла, – що виглядав років на тридцять п’ять (цьому також сприяли розважливо застосовувані засоби «Тільки для чоловіків»[117]). Цього вечора на ньому були лише спортивні шорти, по правій холоші яких ішов напис великими літерами «Oral Roberts Golden Eagles»[118], і майже кожен м’яз на його тілі був рельєфним.

Під час служб (вони відбувалися п’ять разів на тиждень) Лестер не цурався стилю телепроповідників, проголошуючи молитви таким екстатично вібруючим голосом, що титул Головнокомандувача в його виконанні звучав, немов пропущений крізь форсовану педаль ва-ва[119]: не Бог, а БУ-У-У-ОГХ! У своїх приватних молитвах він іноді, сам того не помічаючи, також з’їжджав на ці модуляції. Але, коли бував глибоко стурбованим, коли мав нагальну потребу порадитися з Богом Мойсея і Авраама, з тим Ним, котрий ходив у стовпі диму вдень і у стовпі вогню вночі, Лестер свою частину розмови провадив низьким гарчанням, що нагадувало голос собаки за хвилину до нападу на непроханого гостя. Сам він цього не зауважував, бо не було в його житті анікогісінько, хто міг би почути, як він особисто молиться. Пайпер Ліббі була вдовою, її чоловік і обоє синів загинули в аварії три роки тому; Лестер Коґґінс усе життя залишався парубком, котрий ще підлітком страждав від кошмарів, у яких він, мастурбуючи, піднімав голову й бачив, що в дверях його спальні стоїть Марія Магдалина.

Збудована з дорогого червоного клена церква була майже такою ж новенькою, як і її генератор. Її інтер’єр буквально вражав скромністю. Позаду голої спини Лестера під сволоками стелі тягнулася потрійна галерея лав. Перед його очима була кафедра, вона визначалася лише пюпітром, на якому лежала Біблія, та великим, вирізаним з червоного дерева хрестом, що висів на портьєрі кольору «королівський пурпур». Праворуч височіли хори з музичними інструментами, був там і «Стратокастер»[120], на якому подеколи грав сам Лестер.

– Боже, почуй мою молитву, – промовив він тим своїм особистим молитовним голосом. У руці він тримав довгий шмат важкої линви з дванадцятьма вузлами, кожний з яких символізував одного з апостолів. Дев’ятий вузол, присвячений Юді, був пофарбований на чорне. – Боже, почуй мою молитву, во ім’я розіп’ятого й воскреслого Ісуса прошу Тебе.

Коґґінс почав шмагати себе линвою по спині, спершу через ліве плече, потім – через праве, ритмічно здіймаючи й згинаючи руку. Невдовзі піт почав прискати з його накачаних біцепсів і дельтаподібних м’язів. Вузласта линва ляскала по вже добряче пошрамованій шкірі, видаючи звуки вибивачки для килимів. Він неодноразово робив це й раніше, але ще ніколи з таким завзяттям.

– Боже, почуй мою молитву! Боже, почуй мою молитву! Боже, почуй мою молитву! Боже, почуй мою молитву!

Лясь, і лясь, і лясь, і лясь. Пече, як вогняною кропивою. Жене магістралями й путівцями жалюгідних нервів його людського тіла. Такий це жах і така насолода.

– Боже, ми согрішили в нашому місті, і я найбільший серед усіх тут грішник. Я слухав Джима Ренні й вірив його брехням. Атож, я вірив, і ось вона, розплата, неминуча, як це буває завжди. І не один сплачує за гріхи свої, а багато хто. Твій гнів не поспішливий, але коли час настає, Твій гнів, як та буря, що налітає на пшеничне поле, покладаючи долі не один колос чи кілька, а геть усе колосся. Я посіяв вітер і пожав бурю, не тільки на себе самого, а й на всіх.

Були й інші гріхи та грішники в Міллі – він це добре знав, бо ж не наївний, вони лаялися, і танцювали, і займались сексом, і вживали наркотики, він багато чого про все знав – і вони безумовно заслужили на покарання, на бичування, проте цим Мілл аж ніяк не відрізнявся від будь-якого іншого міста, але саме його вибрав для такого жахливого покарання Господь.

Та все ж… усе ж таки… Чи можливо, щоб до такого дивного прокляття спричинився не його гріх? Так. Можливо. Хоча й навряд чи.

– Господи, я хочу зрозуміти, що мені робити. Я на роздоріжжі. Якщо така Твоя воля, щоб я стояв на цій кафедрі завтра вранці й сповідувався у тому, на що намовив мене цей чоловік – у гріхах, що ми творили з ним разом, у тих гріхах, які я творив на самоті, – тоді я так і зроблю. Але це означатиме кінець мого пастирства, а мені важко повірити в те, що такою є воля Твоя у цей скрутний час. Якщо Твоя воля буде, щоби я зачекав… почекав, побачив, що трапиться далі… чекав і молився з моєю паствою за те, щоб знято було цей тягар… тоді я так і робитиму. Все в Твоїй волі, Господи. Тепер і назавжди.

Він припинив себе шмагати (відчув, як по спині йому стікають теплі, утішливі струмочки; кілька вузлів на линві вже почервоніли) і підняв заплакане обличчя до стелі.

– Але ж я потрібен цим людям, Боже. Ти знаєш, як вони потребують мене, а зараз іще більше, ніж завжди. Тому… якщо Твоя воля, щоб ця чаша була прибрана від моїх вуст… молю, подай мені знамення.

Він чекав. І зріть, Господь Бог заговорив до Лестера Коґґінса.

– Я подам тобі знамення. Ходи туди, де Біблія твоя лежить, хоча й були діяння твої, як колись дитиням після отих твоїх бридких сновидінь.

– Цієї ж хвилини, – відгукнувся Лестер. – Сю ж мить.

Він повісив вузлату линву на шию, відпечатавши криваву підкову собі на плечах і грудях, і видерся на кафедру, а кров так і стікала йому по спині, зволожуючи еластичний пояс шортів. Він став перед пюпітром, немов до проповіді (хоча й у найгірших кошмарах не міг собі уявити проповідування в такому мізерному одязі), закрив Біблію, яка завжди там лежала відкритою, і заплющив очі.

– Господи, хай здійсниться воля Твоя – прошу в ім’я Твого Сина, розіп’ятого в ганьбі й воскреслого в славі.

І Господь сказав:

– Відкрий Мою Книгу і зри, що узриш.

Лестер виконав інструкцію (стараючись не відкрити велику Біблію посередині – якщо й покладатися на щось в такій справі, то тільки на Старий Заповіт). Тицьнув пальцем у невидиму сторінку, потім розплющив очі й нахилився. Попав на другий розділ Повторення Закону, двадцять восьмий вірш. І прочитав: «Ударить тебе Господь божевіллям, і сліпотою, і зчудуванням серця».

Зчудування серця – це, може, й добре, але все загалом виглядає не вельми обнадійливим. І не дуже ясним. І тоді Господь знову заговорив:

– Не зупиняйся, Лестере.

Він прочитав двадцять дев’ятий вірш.

«І будеш ти мацати в полудень»

– Так, Господи, так, – видихнув він і поспішив читати далі.

«як мацає сліпий у темряві, і не матимеш поводження в дорогах своїх, і будеш ти по всі дні тільки утискуваний та грабований, та не буде кому боронити».

– Невже я осліпну? – запитав Лестер, трохи підвищеним проти свого молитовного гарчання тоном. – О Господи, не роби цього… хоча, якщо на те Твоя воля…

Бог знову заговорив до нього, запитавши:

– Чи ти не з тої ноги сьогодні встав, Лестере?

Він вирячився. Голос Бога, а примовка улюблена його рідної матері. Справжнє чудо.

– Ні, Господи, ні!

– Тоді ще раз прочитай. Що я тобі товкмачу?

– Тут щось про божевілля. Чи про осліплення.

– Яке з цих діянь більш імовірне, на твою гадку?

Лестер порівняв вірші. У них повторювалося єдине слово – сліпота.

– Боже, це… це мені знамення?

Господь відповів йому «так».

– Атож, воістину, але не твоя сліпота, бо наразі очі твої бачать ясніше. Шукай осліпленого, котрий збожеволів. Коли його ти побачиш, мусиш повідати своїм вірним, чим Ренні опікувався тут, і про свою участь у цьому. Ви обидва мусите повідати. Ми ще поговоримо про це, а зараз Лестере, ходи спати. З тебе крапає на долівку.

Лестер так і зробив, але спершу витер невеличкі калюжки крові біля пюпітра.

Робив це навколішки. Поки витирав, не молився, проте повторював знаменні вірші. Йому значно покращало.

Поки що він може проповідувати загалом про гріхи, які могли спричинитися до появи цього незрозумілого бар’єра між Міллом і зовнішнім світом; а тим часом шукатиме своє знамення. Сліпого чоловіка або жінку, котрі збожеволіли, воістину, атож.

6

Бренда Перкінс слухала РНГХ, бо ця станція подобається (подобалася) її чоловіку, але ніколи її нога не ступала до церкви Святого Спасителя. Її душа цілком належала церкві Конго, вона ж намовила піти туди й свого чоловіка.

Була намовила. Тепер Гові знову там побуває. Того не знаючи сам, лежатиме в церкві Конго, а Пайпер Ліббі промовлятиме надгробне слово.

Ця картина – така очевидна і безповоротна – вразила її у самісіньке серце. Вперше з того моменту, як їй повідомили, Бренда попустилася й заголосила. Мабуть, тому, що тепер вона вже могла це робити. Тепер вона була сама.

З серйозним і лячно постарілим лицем Президент говорив у телевізорі:

– Співвітчизники, американці, ви потребуєте відповідей, і я обіцяю надати їх вам одразу, як тільки сам їх отримаю. У цій справі не буде секретності. Все доступне мені ставатиме й вам доступним. Я запевняю вас цілком відповідально…

– Авжеж, були такі дурні, що намагались нас дурити, – промовила Бренда і заридала ще дужче, бо то була одна з улюблених приказок Говарда. Вимкнувши телевізор, кинула пульт на підлогу. Їй схотілося наступити на нього, розчавити з тріском, але вона стрималася лише тому, що уявила, як Гові, похитуючи головою, дивиться на неї і каже: «Не роби дурниць».

Натомість вона пішла до його кабінету з бажанням торкнутися чогось, поки його недавня присутність звідти ще не вивітрилася. Як же їй не вистачало його доторку. Надворі вуркотів їхній генератор.«Сито і щасливо», – сказав би Гові. Їй страх як не сподобалося це марнотратство, коли після одинадцятого вересня Гові замовив цю штуку (просто заради безпеки, пояснював він їй), і зараз їй соромно було за кожне з тих злих слів, яких вона тоді доволі йому наговорила. У темряві тужити за ним було б іще жахливіше, бо зовсім самотньо.

Стіл його зяяв пусткою, якщо не рахувати ноутбука, що так і залишився відкритим. Екранною заставкою йму слугувало старе фото, зроблене після давнього матчу Малої Ліги[121]. На ньому Гові й Чіп, котрому тоді виповнилося одинадцять чи дванадцять, обидва в зелених формених светрах «Аптечних Монархів Сендерса»; знімок було зроблено того року, коли Гові з Расті Еверетом вивели команду Сендерса у фінал штату. Чіп обіймає батька, а Бренда їх обох. Гарний був день. Але нетривкий. Крихкий, як бокал з тонкого кришталю. Хто міг про це думати тоді, коли ще можна було трішечки довше потриматися одне за одного?

У неї поки що не було можливості зв’язатися з Чіпом, і думка про дзвінок йому (припустімо, їй це навіть удасться) зовсім її розстроїла. Рюмсаючи, вона опустилася на коліна поряд з письмовим столом свого чоловіка. Не зчепила руки, а склала їх долоня до долоні, як колись робила це дитиною, уклякаючи в фланелевій піжамці біля ліжка, і повторювала: «Боже, благослови маму, Боже, благослови тата, Боже, благослови мою золоту рибку, у котрої поки що нема імені».

– Господи, це я, Бренда. Я не прошу повернути його назад… тобто я хочу, але я розумію, що Ти цього не можеш зробити. Лишень дай мені сили пережити це, гаразд? І ще, можливо… я не знаю, чи це не богохульство, може, й так, але я питаю, чи не міг би Ти зробити, щоб він поговорив зі мною ще раз? Може, зробиш так, щоб він міг торкнутися мене ще раз, як сьогодні вранці…

Від цієї згадки – його пальці на її шкірі в яскравому світлі сонця – вона заплакала ще гіркіше.

– Я розумію, Ти не маєш справи з духами – звісно, окрім Духа Святого, – але хоч би уві сні? Я знаю, що прошу забагато, але… о Боже, в мені наче діру сьогодні прорубали. Я не уявляла, що в людині може бути така діра, і я боюся туди провалитися. Якщо Ти зробиш це для мене, я також щось для Тебе зроблю. Тобі варто тільки попросити. Будь ласка, Боже, усього лише доторк. Або слово. Хоч би уві сні, – вона набрала повні груди повітря й зітхнула. – Дякую тобі, Господи. Хай буде по-твоєму. Сподобається мені це чи ні, – посміхнулася вона втомлено. – Амінь.

Розплющила очі і, тримаючись за край столу, підвелася з колін. Зачепила ліктем комп’ютер, і його екран моментально засвітився. Він завжди забував його вимкнути, але принаймні не вимикав з розетки, тож акумулятори хоч не розряджалися. І «робочій стіл» на своєму комп’ютері він тримав у кращому порядку, ніж вона на своєму; в неї екран завжди був захаращений завантаженими файлами й електронними нагадуваннями. А на його «робочому столі», акуратно розташовані під іконкою хард-диска, завжди висіли тільки три папки: ПОТОЧНЕ, де він тримав інформацію про поточні розслідування; СУД, де він тримав список тих (включно з собою), хто наразі є свідком – де саме і в якій справі. Третя тека називалася САДИБА МОРІН-СТРИТ, де він тримав усе, що стосувалося домашніх справ. Їй дійшло, що, відкривши цю теку, вона може знайти там щось про генератор, а їй потрібно це знати, аби підтримувати його в робочому стані якомога довше. Генрі Моррісон із поліцейської дільниці, напевне, залюбки підключить їй новий балон з пропаном, проте чи є в неї запасний балон? Якщо ні, треба придбати в Берпі або в «Паливі & Бакалії», поки їх не розкупили.

Вона вже поклала пальці на мишку, та щось її утримало. Помітила на екрані ще й четверту папку, причаєну в лівому нижньому кутку. Ніколи раніше її не бачила. Бренда намагалася пригадати, коли востаннє дивилася на екран цього комп’ютера, і не змогла.

ВЕЙДЕР, було написано там.

Авжеж, у Міллі живе одна-єдина людина, котру Гові іменував Вейдером, на кшталт того Дарта з «Зоряних війн», – це Великий Джим Ренні.

Заінтригована, вона пересунула туди курсор і двічі клацнула, побоюючись, чи не захищена ця папка паролем.

Так і виявилося. Вона спробувала набрати слово WILDCATS, яким відкривалася папка ПОТОЧНЕ (Гові не захищав паролем СУД), і вгадала. Всередині знайшлося два документи. Один називався ПОТОЧНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ. Другий файл, у форматі PDF, називався ЛИСТ ВІД ГПШМ. Мовою Гові це означало Генерального прокурора штату Мейн. Вона клацнула цей файл.

Бренда читала лист зі зростаючим здивуванням, і сльози висихали на її щоках. Перше, на що вона звернула увагу, було звертання: не Шановний шефе Перкінс, а Дорогий Дюк.

Хоча лист було складено не мовою Гові, а на юридичному жаргоні, деякі фрази просто впадали у вічі, немов їх було надруковано жирним шрифтом. Перша – неправомірне присвоєння міських коштів і ресурсів. Наступна – більш ніж імовірна участь виборного Сендерса. Далі – сукупність посадових злочинів виявилися більш глибокою й широкою, ніж нам уявлялося три місяці тому.

А наприкінці, вже ніби не просто жирним шрифтом, а великими літерами: ВИРОБНИЦТВО І РОЗПОВСЮДЖЕННЯ НЕЛЕГАЛЬНИХ НАРКОТИКІВ.

Виглядало так, що молитву її було почуто і відповідь вона отримала, хоча абсолютно неочікуваним способом. Бренда сіла на стілець Гові, клацнула на файлі ПОТОЧНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ в папці ВЕЙДЕР і продовжила спілкування зі своїм покійним чоловіком.

7

Промова Президента – задовге підбадьорення, обмаль інформації – закінчилася о 24:21. Расті Еверет подивився виступ по телевізору в кімнаті для відпочинку на третьому поверсі лікарні, востаннє проглянув папери з клінічними даними і вирушив додому. У його медичній кар’єрі траплялися й клопітніші дні, але ніколи ще він не відчував такого занепокоєння, такої зневіри щодо майбутнього.

Будинок стояв темний. Вони з Ліндою балакали на тему придбання генератора минулого року (і позаминулого теж), бо Честер Мілл кожної зими залишався без електрики, бувало, й на чотири-п’ять днів, те саме також траплялося разів по два щоліта; Електрокомпанія Західного Мейну не належала до найнадійніших постачальників послуг. Усі ті балачки закінчувалися однаково: вони не можуть його собі дозволити. Можливо, якби Лінда працювала в поліції на повну ставку, але ні вона, ні він цього не бажали, поки їхні дівчатка ще такі малі. «Принаймні в нас добра піч і до чорта дров. Якщо до цього дійде».

У бардачку лежав ліхтарик, але, коли він його ввімкнув, той видав бляклий промінь і вже через п’ять секунд умер. Расті пробурмотів гидке слово і нагадав собі, що завтра треба прикупити батарейки – тобто сьогодні вдень. Звісно, якщо працюватимуть крамниці.

– Якщо після дванадцяти років життя в цім домі я не знайду дорогу, я мавпа.

Авжеж, так воно й є. Цього вечора він дійсно почувався мавпою – тією, котру лише щойно зловили, привезли у звіринець і замкнули в клітці. І тхнув він, безперечно, як та мавпа. Мабуть, треба стати під душ перед тим, як лягати…

Аякже. Нема електрики – нема душу.

Ніч була безмісячна, але ясна, з неба на дім дивилися мільярди зірок, і виглядали вони такими ж, як одвіку. Може, там, нагорі, бар’єра нема? Президент на цю тему не висловився, тож, можливо, ті, хто вивчає цю справу, ще й самі не знають. Якщо Мілл опинився на дні чогось на кшталт колодязя, а не накритий якимсь ідіотським скляним ковпаком, то справи не такі вже й погані. Уряд зможе скидати сюди все необхідне з повітря. Безперечно, якщо країна може витрачати сотні мільярдів на забезпечення корпоративних боргів, то й сюди закинути на парашутах трохи зайвих смаколиків і кілька паршивих генераторів вона може собі дозволити.

Подолавши сходи ґанку, він уже витяг ключа, та тут помітив, що щось висить на дверній клямці. Нахилився ближче, роздивився й посміхнувся. То був міні-ліхтарик. На розпродажу Останній День Літа в Берпі Лінда купила їх таких шість штук за п’ять баксів. Тоді це здалося йому дурним марнотратством, він навіть пригадав, що подумав тоді: «Жінки скуповуються на розпродажах із тих же мотивів, що й чоловіки деруться на гори – просто тому, що вони туди потрапили».

На задньому торці ліхтарика стирчала маленька металева петелька. Крізь неї було протягнуто шнурок від одного з його старих кедів. До шнурка було приклеєно записку. Він відірвав папірець і націлив на нього промінь ліхтарика.


Привіт, коханчику. Сподіваюся, ти в порядку. Обидві Джей нарешті вгомонилися. Обидві були розстроєні й неспокійні проти ночі, але кінець-кінцем повирубалися. Завтра я зранку на службі цілий день & я саме це маю на увазі – цілий день, з 7:00 до 19:00, наказав Пітер Рендолф (наш новий шеф – ЖАХ). Марта Едмандс пообіцяла взяти до себе дівчаток, благослови Господи Марту. Намагайся не розбудити мене. (Хоч я можу й не заснути.) Боюся, попереду в нас важкі дні, але ми їх переживемо. У коморі повно їжі, слава Богу.

Коханчику, я знаю, ти втомився, але чи не вигуляєш ти Одрі? У неї так і не минулося оте її дивне скиглення. Мо, відчувала наближення цієї штуки? Кажуть, собаки передчувають землетрус, тож можливо

Джуді й Дженні просили переказати, що люблять татуся.І я теж.

Ми встигнемо побалакати завтра, правда ж? Побалакати і скупитися.

Мені трішечки боязко.

Лін


Йому теж було боязко і не вельми радісно від того, що його дружині завтра доведеться працювати дванадцять годин в той час, як йому самому шістнадцять, а то й довше. Не радий він був і тому, що Джуді й Дженілл цілісінький день пробудуть з Мартою в той час, як їм, розуміється, також страшно.

Але найменше радості він відчував від того, що мусить вести на прогулянку собаку, тоді як надворі вже майже перша ночі. Він подумав, що вона дійсно могла відчувати наближення бар’єра; він знав, що в собак розвинене передчуття багатьох явищ, не лише землетрусів. Проте, якщо оте її дивне скиглення дійсно було пов’язане з цим, Одрі вже мусила б заспокоїтися, хіба ні? По дорозі додому він не чув міських собак, усі вони справляли гробову мовчанку. Жодна не гавкала, не вила. Не чув він також ніяких розмов про те, щоб якась скиглила перед цим.

«А може, вона собі зараз спить спокійно на своїм лежбищі біля печі?» – подумав він, відмикаючи двері.

Одрі не спала. Вона одразу підійшла до нього, не стрибаючи радісно, як то бувало зазвичай: «Ти вдома! Ти вдома! О, дяка Богові, ти вдома!» – а підволочилася, ледь не крадькома, з винувато підібганим хвостом, ніби замість ласкавого пещення по голові очікувала на удар (яких вона ніколи не отримувала). А таки й справді, вона знову скиглила. Тобто продовжувала робити те саме, що розпочала ще до появи бар’єра. На пару тижнів вона було перестала, і Расті тоді гадав, що це в неї назовсім минулося, а потім виття почалося знову, подеколи стиха, подеколи голосно. Зараз вона робила це голосно – чи, може, так лише здавалося в темній кухні, де не горіли цифрові табло на печі й мікрохвильовці і світло над мийкою, яке зазвичай залишала ввімкнутим для нього Лінда, теж.

– Перестань, дівчинко, – попросив він. – Ти перебудиш усіх в хаті.

Але Одрі не послухалася. Вона ласкаво штовхнулася головою в його коліно і підняла очі проти вузького яскравого променя ліхтарика, котрий він тримав у правій руці. Він готовий був поклястися, що в неї благальний погляд.

– Гаразд, – промовив він. – Гаразд, гаразд. На прогулянку.

Її поводок висів на цвяху біля дверей комори. Він зробив крок у тому напрямку (перед тим перекинувши через голову шнурок, повісивши собі на шию ліхтарик), але Одрі стрімко забігла поперед нього, наче не собака, а кішка. Якби не ліхтарик, він би об неї точно перечепився і впав. Імпозантне було б завершення для такого паскудного дня.

– Зачекай лише хвильку, зачекай.

Але вона гавкнула на нього й позадкувала.

– Цить! Одрі, тихо!

Замість замовкнути, вона знову загавкала, у сплячому домі це прозвучало шокуюче лунко. Він аж смикнувся від здивування. Одрі метнулася вперед, вхопила зубами його за холошу і почала задкувати до передпокою, намагаючись тягти його за собою.

Заінтригований Расті дозволив їй себе вести. Побачивши, що він іде, Одрі відпустила його штани і побігла до сходів. Подолала пару сходинок, озирнулася й гавкнула знову.

Нагорі, у їхній спальні, ввімкнулося світло.

– Расті? – голос Лін звучав сонно-похмуро.

– Так, це я, – відгукнувся він, намагаючись промовляти якомога тихіше. – Хоча насправді це Одрі.

Він рушив услід за собакою вгору по сходах. Одрі не промчала їх одним духом, як звичайно вона це робила, а раз у раз зупинялася, озираючись на нього. Для собачників міміка їхніх тварин є часто цілком зрозумілою, і зараз Расті бачив її велику тривогу. Одрі притиснула вуха до голови, хвіст так і залишався підібганим. З тихого скиглення вона перейшла на вищий рівень. Раптом Расті подумав, а чи, бува, не ховається десь у хаті злодій. Кухонні двері були замкнуті, Лін зазвичай завжди замикала всі двері, коли залишалася вдома сама з дівчатками, проте…

Лінда вийшла на сходовий майданчик, підперізуючи білий махровий халат. Побачивши її, Одрі знов гавкнула. Прозвучало це, як «геть-з-мого-шляху».

– Ану перестань, Одрі! – прикрикнула жінка, але Одрі промчала повз неї, штовхнувши її в ногу так сильно, що Лінда аж поточилася на стіну.

А собака побігла коридором у бік дитячої спальні, де все ще було тихо.

Лінда теж видобула з кишені халата ліхтарик.

– Що це тут таке коїться, заради всього святого

– Гадаю, краще тобі повернутися до спальні, – відповів їй Расті.

– Чорта з два!

Вона побігла по коридору, випереджаючи його, тонкий яскравий промінь стрибав перед нею.


Дівчаткам було сім рочків і п’ять, вони нещодавно увійшли в той період, що його Лінда називала «фазою жіночої секретності». Одрі вже стала на задні лапи перед їхніми дверима й почала шкрябати їх пазурами.

Расті наздогнав Лінду в ту мить, як вона прочиняла двері. Лінда влетіла всередину, навіть не кинувши погляд на ліжко Джуді. Та їхня п’ятирічна донька спала.

Не спала Дженілл. Але й не прокидалася. Тієї ж миті, як два промені зійшлися на ній, Расті все зрозумів і вилаяв себе за те, що не второпав раніше того, що відбувається – того, що, либонь, триває вже від серпня, а може, й від липня. Бо те, чим дивувала їх Одрі – оте скиглення, – було добре задокументовано. Він просто не помічав правди, хоча вона зирила йому прямісінько у вічі.

Дженілл, з розплющеними очима, в яких виднілися лише білки, не билася в конвульсіях (слава Богу й за це), але тремтіла всім тілом. Вона зіштовхнула з себе ковдру ногами, мабуть, на початку приступу, і в подвійному світлі ліхтариків він побачив вологу пляму на її піжамних штанцях. Пальці в неї ворушилися так, ніби вона розминалася перед тим як заграти на роялі.

Одрі сіла біля ліжка, захоплено-уважно дивлячись на свою малу хазяєчку.

– Що це з нею? – скрикнула Лінда.

На іншому ліжку заворушилася Джуді.

– Мамуню? Вже сніданок? Я запізнилася на автобус?

– У неї епілептичний припадок, – промовив Расті.

– То допоможи їй! – заплакала Лінда. – Зроби що-небудь! Вона помирає?

– Ні, – відповів Расті, та частина його мозку, що зберегла здатність до аналізу, підказувала, що це майже напевне тільки малий епілептичний припадок – як і всі, що могли траплятися в неї раніше, інакше б вони про це вже дізналися. Але все сприймається по-іншому, коли таке відбувається з твоєю рідною дитиною.

Джуді сіла в ліжку, розкидавши навсібіч свої м’які іграшки. Очі в неї були широко розплющені від переляку, дитина не вельми зраділа, коли Лінда вихопила її з постелі й притиснула собі до грудей.

– Нехай вона перестане! Зроби щось, аби вона перестала, Расті!

Якщо це малий припадок, він сам собою припиниться.

«Прошу Тебе, Господи, нехай він припиниться сам собою», – подумав він.

Він обхопив долонями дрібно тремтячу голову Джен і спробував легенько її підвести й покрутити, щоб перевірити, чи чисто в дихальних шляхах. Спершу йому це не вдалося – заважала чортова поролонова подушка. Він скинув її додолу. Та, падаючи, вдарила Одрі, але собака, не відриваючи від дитини закоханого погляду, тільки здригнулася.

Тепер Расті вдалося трохи відхилити назад доньчину голівку і він почув її дихання.

Не прискорене, і не чутно брутальної рвучкості, як при нестачі кисню.

– Мамуню, що трапилося з Джен-Джен? – запитала Джуді крізь плач. – Вона збожеволіла? Вона захворіла?

– Не збожеволіла, лише трішечки хвора, – Расті сам здивувався, як спокійно він говорить. – Чому б тобі не попросити маму віднести тебе вниз до нашої…

– Ні! – скрикнули обидві разом перфектно гармонійним двоголоссям.

– Гаразд, – погодився він. – Тоді поводьтеся тихенько. Не налякайте її, коли вона прокинеться, бо їй і так буде страшно.

– Трохи страшно, – виправився він. – Одрі, наша люба дівчинко. Ти наша дуже-дуже гарна дівчинка.

Зазвичай такі компліменти викликали в Одрі пароксизми радощі, але не цієї ночі. Вона навіть хвостом не вильнула. Раптом собака видала короткий рик і лягла, впустивши морду на лапи. Буквально за кілька секунд Джен припинила тремтіти і очі в неї заплющилися.

– Хай мені грець, – промовив Расті.

– Що? – перепитала Лінда з ліжка Джуді, на краєчку якого вона сиділа з меншенькою на руках. – Що?

– Минулося, – відповів Расті.

Але ж ні. Не зовсім. Дженні знову розплющила очі, і вони виглядали нормальними, але нікого й нічого не бачили.

– Великий Гарбуз! – скрикнула Дженілл. – Це Великий Гарбуз у всьому винен! Треба зупинити Великого Гарбуза!

Расті її легенько струснув.

– Дженні, тобі щось привиділося. Мабуть, поганий сон наснився. Але все минулося і з тобою тепер все гаразд.

Якусь мить вона ще не приходила до тями, хоча очі рухалися, і тому він зрозумів, що дочка його бачить і чує.

– Припини Гелловін, тату! Ти мусиш припинити Гелловін!

– Гаразд, донечко, зараз же. Гелловін відміняється. Цілком.

Вона моргнула, підняла руку, щоби прибрати з лоба жмут просякнутого потом волосся.

– Що? Чому? Я ж хотіла убратися в костюм принцеси Леї![122] Отак все пішло прахом в моєму житті? – заплакала вона.

Підійшла Лінда (слідом дріботіла Джуді, тримаючись за поділ матусиної спідниці) і, примовляючи: «Ти обов’язково виступиш принцесою Леєю, любонько, я тобі обіцяю», взяла Дженілл на руки.

Джен дивилася на своїх батьків здивовано, підозріливо, дещо перелякано.

– Що ви тут робите? А вона чому не спить? – показала дівчинка на Джуді.

– Ти обпісялась у постелі, – радісно повідомила Джуді, а коли Джен зрозуміла, що так воно й є, заридала ще сильніше.

Расті ледь утримався, щоб не дати меншій добрячого ляпаса.

Він завжди вважав себе доволі цивілізованим батьком (особливо в порівнянні з тими, котрі подеколи нишком приводили до амбулаторії своїх дітей – кого з поламаною рукою, кого з підбитим оком), але сьогодні він себе таким не відчував.

– Це не має значення, – оголосив Расті, міцніше обіймаючи Дженілл. – Це не твоя провина. Ти була трошки захворіла, але тепер усе вже минулося.

– Її треба везти до лікарні? – спитала Лінда.

– Тільки до амбулаторії, і не зараз. Завтра вранці. Там я підберу для неї необхідні ліки.

– НЕ ХОЧУ НІЯКИХ УКОЛІВ! – заверещала Дженні, ридання її ще подужчали. Расті це сподобалося. Здорова реакція з її боку. І потужна.

– Уколів не буде, мила, тільки пігулки.

– Ти певен цього? – спитала Лінда.

Расті подивився на собаку, котра тепер мирно лежала з мордою на лапах, не звертаючи уваги на всі ці драматичні перипетії.

– Одрі певна, – відповів він. – І цієї ночі вона спатиме тут, з дівчатками.

– Вау! – скрикнула Джуді. Вона стала навколішки і театрально обняла собаку.

Расті поклав руку на плече дружині. А вона похилила голову йому на плече так, ніби в неї вже закінчилися сили тримати її прямо.

– Чому це? – запитала вона. – Навіщо?

– Сам не знаю. Просто на знак подяки за те, що це був лише малий припадок.

Наразі його молитву було почуто.

105

«Seattle Mariners» – бейсбольна команда з міста Сіетл у штаті Вашингтон.

106

Збройні сили США поділяються на п’ять бойових видів: Армія (сухопутні війська), Корпус морської піхоти, Військово-морські сили, Військово-повітряні сили, Берегова охорона; кожний вид має власні спецпідрозділи, авіацію тощо.

107

Розвідувальні підрозділи Корпусу морської піхоти й рейнджери (спецпідрозділи сухопутних сил) традиційно конкурують.

108

47 тис. футів – 14325,6 м.

109

«F-15A» («Eagle» – «Орел») – тактичний винищувач четвертого покоління, на озброєнні з 1976 року.

110

Містечко в штаті Вірджинія, де розташована штаб-квартира ЦРУ.

111

Palm Springs («Пальмові джерела») – засноване 1896 року місто в Південній Каліфорнії в гірській пустелі Коачелла, у 1970-х рр. перед тим майже спустіле місто почало стрімко перетворюватися на модний курорт.

112

«Телепортуй мене, Скотті» – фраза, яку, часто каже герой фантастичного серіалу «Стар Трек» капітан Кірк, звертаючись до головінженера космічного корабля Монтгомері Скотта, цей вислів став таким же популярним у реальному житті, як примовка Шерлока Голмса «Елементарно, Ватсоне»; от тільки Барбі замість Скотті промовляє Снотті, що означає «нахаба», і «трюк» замість «трек».

113

За підписаним 2003 року президентом Бушем законом «Про створення робочих місць і збільшення податкових пільг», зокрема, придбання і встановлення до 2005 року нового устаткування, також і генераторів, забезпечувало до 2010 року людині загальне щорічне зниження податків від 60 % до 30 %.

114

«На березі» – знаменитий роман (1957) британсько-австралійського письменника Невіла Шюта (1899–1960), у якому розповідається про те, як мешканці мирного Мельбурна очікують невідворотної смерті від атмосферних наслідків атомної війни, яка вже знищила все населення північної півкулі.

115

«Горе тобі, Вавилоне» – фраза з Біблії, яка дала назву постапокаліптичному роману (1959) американського письменника Пета Френка (1908–1964), у якому йдеться про життя маленького міста у Флориді після атомної війни.

116

Унітаріанство – започатковане в часи Реформації ліберальне протестантське віровчення, яке відкидає ідею Трійці, визнаючи єдиного Бога; зокрема у XVI–XVII ст. унітаріанські громади існували також в Україні.

117

«Just For Men» – лінія барвників для різних типів сивого волосся (голова, вуса, борода, груди, пах тощо); завдяки рекламній стратегії компанії «Combe», яка виробляє ці фарби, бренд чітко асоціюється зі спортом і здоровим стилем життя.

118

«Золоті Орли Орела Робертса» – загальна назва 16 команд із різних видів спорту університету християн-харизматів, заснованого 1963 року проповідником Орелом Робертсом у місті Талса, штат Оклахома.

119

Wha-wha – педаль звукових ефектів (квакадло), найчастіше використовувана рок-гітаристами.

120

«Fender Stratocaster» – створена 1954 року Лео Фендером модель електрогітари з суцільним корпусом; «Страт» залишається чи не найпопулярнішим інструментом серед джазових і рок-гітаристів.

121

Мала Ліга з бейсболу і софтболу – заснована 1939 року Карлом Штотцем у штаті Пенсільванія неприбуткова організація, яка займається організацією місцевих і міжнародних турнірів дитячих команд (від 5 до 18 років).

122

Принцеса Лея Органа – героїня серіалу «Зоряні війни».

Під куполом

Подняться наверх