Читать книгу Ярмарок нічних жахіть (збірник) - Стівен Кінг - Страница 23

Я відмовився від ролі Гарольда Гілла й покинув драмгурток. Грати мені більше не хотілося. Останній рік навчання в Пітті я присвятив бізнес-адмініструванню, особливо бухгалтерії, і Карлі Вінстон. Я здобув диплом, і того ж року ми побралися. Мій батько був дружком. За три роки він помер.

Одна з шахт, якими він опікувався, розташовувалася в містечку Луїза. Це неподалік Айронвіля, на південь від того місця, де й досі жив мій тато разом із Ноною Маккарті чи Мамою Ноні замість «домогосподарки». Шахта називалася «Добра глибина». У другому стволі стався обвал, а це приблизно двісті футів від земної поверхні. Обвал був невеликий, усі вибралися неушкодженими, але мій батько та ще кілька представників правління компанії мали спуститися, щоби оглянути пошкодження та визначити, коли можна буде все полагодити й відновити виробництво. Він так і не вийшов із тої шахти. Ніхто не вийшов.

– Мені постійно дзвонить один хлопчик, – розповіла Ноні згодом.

Вона завжди була привабливою жінкою, але всього за рік після того, як помер мій тато, змарніла: її шкіра вкрилася зморшками й складками, хода перетворилася на дріботіння, і Ноні вбирала голову в плечі щоразу, як хтось заходив до кімнати, ніби очікувала удару. І все це не через загибель мого батька, а через того поганого хлопчика.

– Усе дзвонить і дзвонить. Лає мене ніґґерською сукою, але я не зважаю. Бувало й гірше. Такі образи сходять із мене, мов з гуски вода. Але він повторює одну річ, яка мене насправді непокоїть, – що нещасний випадок стався через мій подарунок. Через ті чоботи. Але ж це неправда, адже так, Джорджі? Має ж бути якась інша причина. Він мав почепити свої повстяні підошви. Він би ніколи не забув їх надягнути, особливо після обвалу, навіть такого незначного.

Я погодився, але бачив, що її все одно продовжують гризти сумніви.

То були Чоботи Слідопита. Мама Ноні подарувала їх батьку на день народження всього за два місяці до вибуху на «Добрій глибині». Мабуть, вона виклала за них не менше трьохсот доларів, але це взуття було варте кожного пенні. Халяви по коліно, шкіра м’яка, як шовк, але міцна. Такі чоботи чоловік міг проносити все життя та передати в спадок синові. Підошви були поцятковані шипами, а ви самі розумієте, що такі набійки кресають іскри на підхожих поверхнях, наче криця об кремінь.

Мій тато ніколи б не вдягнув шиповані чоботи до шахти, де міг статися викид метану чи рудникового газу, і не кажіть мені, що він просто забув. Як тут можна забути, коли в нього та двох інших бідолах на поясах теліпалися респіратори, а на спинах висіли балони з киснем. Мама Ноні була права: навіть якби він вдягнув Слідопити, то обов’язково пов’язав би на них повстяні підошви. Нагадувати їй про це не було потреби, вона й сама знала, що батько був дуже обережним. Але навіть найбільш божевільна ідея може вроїтися в голову людині, якщо вона самотня й убита горем, а їй не дають про це забути. Такі думки звиваються, немов паразити, відкладають яйця, і незабаром мозок уже кишить хробаками.

Я порадив Ноні змінити номер телефону, і вона дослухалася, але той хлопчик роздобув її новий номер і дзвонив. Він торочив, що мій батько забув, яке на ньому взуття, а тоді один із тих шипів викресав іскру, і все полетіло під три чорти.

– Цього б ніколи не сталося, якби ти не подарувала йому ті чоботи, тупа чорнопика сучко. – Отакі речі він їй казав, а може й гірші, тільки вона мені не розповідала.

Зрештою, вона взагалі вимкнула телефон. Я запевняв її, що телефон потрібен, адже вона жила на самоті, але Ноні й слухати не захотіла.

– Інколи він дзвонить просто серед ночі, Джорджі. Ти не розумієш, як воно – лежати без сну, слухати безперервне дзеленчання й знати, що це той хлопчик. Що ж то за батьки, які дозволяють дитині робити такі речі, навіть не уявляю.

– То вимикай його на ніч, – зауважив я, на що вона відповіла:

– Я пробувала. Але інколи він все одно дзвонить.

Я припустив, що це їй ввижається. Я й сам намагався в це повірити, містере Бредлі, але не вийшло. Якщо той поганий хлопчик зміг поцупити скриньку для ланчів зі Стівом Остіном, яка належала Марлі, якщо він знав про провальні проби Вікі та Чоботи Слідопита, якщо він рік у рік не старів, то, певна річ, він міг додзвонитися навіть на вимкнутий телефон. У Біблії сказано, що Диявол вільно ходить землею і Бог йому не указ. Не знаю, чи той поганий хлопчик був самим Дияволом, але бісом – то напевно.

Також я не знаю, чи врятував би Маму Ноні дзвінок у «швидку». Знаю тільки, що коли в неї стався серцевий напад, то вона не змогла викликати лікарів, бо телефону не було. Вона так і померла самотою в себе на кухні. Наступного дня її знайшла сусідка.

Ми з Карлою пішли на похорон і, провівши Ноні в останню путь, залишились ночувати в будинку, де вона мешкала з моїм батьком. На світанку я прокинувся, бо мені наснилося жахіття, а потім не зміг заснути. Коли я почув, як на ґанок упала газета, то пішов її підібрати й побачив, що на поштовій скриньці піднято прапорець. Тож я почовгав надвір у самих капцях і халаті й зазирнув у неї. Там лежала шапочка з пластиковим пропелером. Я її витягнув, і на дотик вона була тепла, наче той, хто її щойно скинув, палав у гарячці. Мені було огидно тримати її в руках, немов я міг підхопити якусь заразу, але я все одно перевернув її та зазирнув усередину. Тканина була вимазана олією для волосся, застарілим косметичним засобом, що давно вийшов з ужитку. На неї налипло кілька оранжевих волосин. А ще там знайшлася записка, вочевидь нашкрябана дитиною, бо літери були кривими й похиленими. «ЗАЛИШ СОБІ, У МЕНЕ Є ЩЕ ОДНА», – ішлося в записці.

Я приніс цю кляту штуку на кухню (затиснувши її між великим і вказівним пальцями, бо торкатися шапочки мені геть не хотілося) і закинув у дров’яну піч. Потім я підпалив її від сірника, і вона одразу зайнялася зі звуком ка-флумп. Полум’я було зеленуватого кольору. За півгодини зайшла Клара і вдихнула повітря:

– Що це за сморід? Пахне, наче на морському березі після відпливу!

Я відповів, що, скоріш за все, десь на задньому подвір’ї протікає відстійник, який переповнився, і його треба почистити. Але я знав, що це неправда. Смерділо метаном – можливо, саме цей запах відчув мій батько за мить до того, як спалахнула іскра, відправивши його та двох інших чоловіків на небеса.

На той час я працював у бухгалтерській фірмі (одній із найбільших незалежних компаній Середнього Заходу) і досить швидко просувався кар’єрними сходами. Я збагнув, що як приходити рано, іти пізно й не ловити ґав на роботі, то керівництво обов’язково тебе помітить – так і сталося. Грошей було вдосталь, і ми з Кларою хотіли завести дітей, але нічого не виходило. Щомісяця, наче за годинником, до неї прилітав червоний кардинал[96]. Ми звернулися до акушера-гінеколога з Топеки, зробили всі належні аналізи. Лікар сказав, що з нами все гаразд і ще зарано говорити про безпліддя. Він наказав їхати додому, розслабитися та насолоджуватися статевим життям.

Ми скористалися його порадою, і за одинадцять місяців візити червоного кардинала припинилися. Моя дружина виросла в католицькій родині, але на службі не була ще з коледжу. Коли Клара дізналася про вагітність, то почала знову ходити до церкви й потягла мене з собою. Ми обрали храм Святого Андрія. Я не заперечував. Якщо вона вирішила, що сам Бог поклав хлібину до її печі, то нехай.

Вона була на шостому місяці, коли стався викидень. Через нещасний випадок, який зовсім не був випадковим. Дитина прожила кілька годин і, зрештою, померла. Дівчинка. Оскільки їй треба було дати ім’я, ми назвали її Гелен, на честь Клариної бабусі.

Нещасний випадок стався після служби. Меса закінчилася, і ми збиралися перекусити в місті, а потім поїхати додому. Я би дивився американський футбол, а Клара б лежала з задертими ногами, відпочивала й насолоджувалася своєю вагітністю. Вона була по-справжньому щасливою, містере Бредлі, кожного дня, навіть на ранній стадії, коли її нудило зранку.

Я помітив поганого хлопчика одразу, як ми вийшли з церкви. Ті самі мішкуваті шорти, той самий светр, ті самі маленькі кругленькі хлопчачі цицьки та випнуте черево. Шапочка, яку я знайшов у поштовій скриньці, була синього кольору, а цього разу він надягнув зелену, але з таким самим пластиковим пропелером. Я встиг перетворитися з дитини на дорослого чоловіка з кількома сивими пасмами в чуприні, але тому поганому хлопчику й досі було шість років. Щонайбільше сім.

Він стояв трохи подалі від церкви, а перед ним – інший хлопчик. Звичайний хлопчик, який подорослішає. Малий був сторопілий і наляканий. Він щось тримав у руці. Воно скидалося на м’ячик від «Боло», який колись давно мені подарувала Мама Ноні.

– То кидай, – сказав поганий хлопчик. – Або віддавай мої п’ять баксів.

– Я не хочу, – відповів звичайний хлопчик. – Я передумав.

Клара цього не бачила. Вона стояла вгорі на церковних східцях і розмовляла з отцем Патриком про те, яка добра була проповідь і як багато з’явилося тем для роздумів. Сходинки були гранітними й крутими.

Здається, я спробував узяти її під руку, а може, й ні. Може, я просто закляк на місці, як того разу, коли той хлопчик перестрів мене з Вікі після невдалих проб до «Продавця музики». І перш ніж я встиг поворухнутися чи щось сказати, поганий хлопчик зробив крок уперед. Він занурив руку в кишеню шортів і вихопив звідти запальничку. Щойно він креснув нею, з’явилася іскра, і я збагнув, що сталося того дня в «Добрій глибині». Вибух жодним чином не був пов’язаний зі сталевими шипами на чоботах мого тата. Червона куля в руках звичайного хлопчика почала горіти й шипіти. З переляку він кинув цю штуку, і поганий хлопчик засміявся. Тільки то був не сміх, а радше низьке огидне гигикання: «Бхирр-бхирр-бхирр» чи щось таке.

М’ячик влучив у граніт під металевим поруччям збоку від східців, а потім відскочив і одразу ж розірвався. Пролунав оглушливий вибух, спалахнуло жовте світло. То була не звичайна петарда, навіть не вишнева бомба, а М-80[97]. Клара стріпнулася так само, як колись стріпнулася Вікі в підвалі Фаджевих акрів. Я спробував її піймати, але вона обома руками стискала зап’ясток отця Патрика, і мої пальці просто ковзнули її ліктем. Вони вдвох покотилися східцями вниз. Він зламав праву руку й ліву ногу. Клара зламала кісточку й отримала струс мозку. І вона втратила дитину. Вона втратила Гелен.

Хлопчик, який власноруч жбурнув М-80, наступного дня прийшов із мамою до поліцейського відділку та в усьому зізнався. Звісно, він був пригнічений і казав ті самі речі, що завжди говорять (а інколи й мають на увазі) діти, які накоїли біду: що це був нещасний випадок, що він не хотів нікого кривдити. Він сказав, що взагалі не збирався кидати вибухівку, але той інший хлопчик підпалив ґніт, і він боявся, що йому повідриває пальці. Ні, він ніколи раніше не бачив того хлопчика. Ні, він не знав, як його звуть. А потім він простягнув поліцейському п’ять доларів, які дав йому поганий хлопчик.

Після цього у Клари зникло будь-яке бажання ділити зі мною ліжко, і вона кинула ходити до церкви. А я не кинув і зосередився на «Конквесті»[98]. Ви знаєте, що це, містере Бредлі, і не тому, що ви католик, а тому, що маєте те саме покликання. Релігія мене не цікавила, за це відповідав отець Патрик, а я з радістю тренував команди з бейсболу й тач-футболу[99]. Я ходив на усі пікніки, в усі походи, і навіть отримав дозвіл на пасажирські перевезення, щоби возити хлопців на церковному автобусі до луна-парків, підліткових таборів та на змагання з плавання. І я завжди мав при собі пістолет сорок п’ятого калібру, який придбав у ломбарді «Мудра застава», – ну, речовий доказ № 1. Я проносив цей пістолет п’ять років: або в моїй машині – в шухляді для рукавичок, що на панелі приладів, або в скрині з інструментами, яка стояла в автобусі «Конквест». Коли я проводив тренування, то клав його в спортивну сумку.

Кларі було не до вподоби моє захоплення «Конквестом», який забирав увесь мій вільний час. Коли отець Патрик набирав волонтерів, я перший піднімав руку. Гадаю, вона ревнувала.

– Тебе ніколи не буває вдома, навіть по вихідних, – казала вона. – Я вже починаю думати, що ти закохався в тих хлопчиків.

Мабуть, моя пристрасть дійсно здавалася трохи дивною, бо я взяв собі за звичку обирати певних хлопчиків і приділяти їм особливу увагу. Товаришувати з ними, допомагати. Було не складно. Більшість із них походили з бідних родин. Зазвичай про хлопців дбали самотні матусі, які працювали на низькооплачуваній роботі, а то й на двох чи трьох, аби заробити хоч на якісь харчі. Якщо в родині була машина, то нею користувалися батьки, і я радо підвозив своїх особливих хлопців на збори «Конквесту» по четвергах, а потім доправляв їх додому. Якщо в мене не виходило, я вручав їм квитки на автобус. Грошей ніколи не давав, бо швидко збагнув, що давати цим хлопцям гроші – погана ідея.

Інколи мені вдавалося допомогти. Один малий – коли я з ним познайомився, він мав не більше двох пар штанів і трьох сорочок – був математичним генієм. Я примістив його до приватної школи, і зараз він – успішний першокурсник якогось університету в Канзасі. Двійко інших хлопців угрузли в наркоті, і я зміг витягнути тільки одного. Здається.

Ніколи не скажеш напевне. Був іще хлопець, він утік із дому після сварки з мамою і за місяць подзвонив мені з Омахи. Його мати тоді вже була вирішила, що він або помер, або пішов назавжди. Я привіз його додому.

Спілкування з хлопцями давало набагато більше користі, ніж заповнювання податкових декларацій чи ті випадки, коли я допомагав корпораціям Делавера ухилятися від сплати податків. Але я працював у «Конквесті» не заради цього, гарні вчинки – то вже побічна дія. Інколи, містере Бредлі, я брав своїх особливих хлопчиків на риболовлю в затоку Діксона, чи на берег якоїсь великої річки, чи до одного з тих мостів, подалі від міста. Я також рибалив, але не на коропа чи форель. І спливло немало часу, поки поплавець смикнувся. Саме тоді з’явився Рональд Ґібсон.

Ронні мав п’ятнадцять років, але здавався молодшим. Він був сліпий на одне око, тож не міг грати в бейсбол або американський футбол, але йому не було рівних у шахах чи інших настільних іграх, якими хлопці бавилися, коли дощило. Його ніхто не дражнив, він вважався талісманом групи в «Конквесті». Його батько кинув сім’ю, коли Ронні було дев’ять, чи що, і відтоді він прагнув чоловічої уваги. Невдовзі він став ділитися зі мною всіма негараздами. Звісно, першою проблемою було його погане око. Ронні мав уроджений дефект під назвою keratoconus, або «деформована рогівка» з латини. Лікар сказав його мамі, що сліпоти можна позбутися, якщо провести операцію з пересадки рогівки, але вона дуже дорога і його мамка ніколи не назбирає на неї грошей.

Я звернувся до отця Патрика, і ми влаштували з півдюжини благодійних заходів «Новий зір для Ронні». Навіть потрапили в новини на Каналі 4. Там промайнув кадр, де ми з Ронні гуляємо парком Барнума[100] і я обіймаю його за худе плече. Клара пхекнула, коли те побачила. Сказала, що я себе дивно поводжу з тими хлопцями і це неодмінно впаде в око тим, хто подивиться сюжет.

Мені було байдуже, що й кому впаде в око, оскільки незабаром після репортажу на вуді смикнулася волосінь. Просто на моїх очах. Поганий хлопчик попався на гачок. Мені нарешті вдалося привернути його увагу. Я зачув його.

Ронні провели операцію. Повністю відновити зір не вдалося, але око почало бачити. Протягом року після пересадки йому належало носити спеціальні окуляри, скельця яких темніли на сонці, але він тим не переймався. Навіть казав, що в них він круто виглядає.