Читать книгу Кінець зміни - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 25

Коли Рут Скапеллі мала двадцять три роки і ще не починала нарощувати навколо себе той панцир, який є навколо неї зараз, у неї стався короткий і незграбний роман із не зовсім чесним чоловіком – господарем кегельбану. Рут завагітніла й народила дочку, яку назвала Сінтія. Це відбувалося в Дейвенпорті, штат Айова, де вона здобувала диплом медсестри в університеті Каплан. Вона зі здивуванням виявила, що стала матір’ю, а ще більше дивувалася, що батько Сінтії – сорокарічний чолов’яга з висячим пузом і наколкою «ЛЮБИТИ ЩОБ ЖИТИ І ЖИТИ ЩОБ ЛЮБИТИ» на волохатій лапі. Коли б він зробив їй пропозицію (він не зробив), то вона б із внутрішнім здриганням відмовилася. Дбати про дочку їй допомагала тітка Ванда.

Сінтія Скапеллі-Робінсон нині живе в Сан-Франциско, має чудового чоловіка (без наколок) і двох діточок, старший з яких – відмінник і скоро закінчить школу. У її домі панують тепло і затишок. Сінтія дуже дбає, щоб підтримувати таку атмосферу, адже в домі її тітки, де вона в основному зростала (тоді як мати почала вже нарощувати свій міцний панцир), було завжди емоційно холодно, багато звинувачень і зауважень, які зазвичай починалися словами: «Ти забула…» Емоційна температура здебільшого перевищувала точку замерзання, але вище за +7 підіймалася нечасто. Коли Сінтія ходила в школу, вона вже називала матір на ім’я. Рут Скапеллі нічого не мала проти цього; власне, це стало для неї навіть трохи полегшенням. Через роботу доччине весілля пройшло повз неї, але Рут надіслала молодятам подарунок – радіо з годинником. Нині Сінтія з матір’ю розмовляють раз чи двічі на місяць, вряди-годи обмінюються електронними листами. На розповідь: «Джош гарно вчиться в школі, потрапив до футбольної команди», – прийшла лаконічна відповідь:

«Молодець». Сінтія ніколи не скучала за матір’ю, бо не дуже й було за чим скучати.

Того ранку молода жінка встає о сьомій годині, готує снідати чоловікові й синам, проводжає Хенка на роботу, а хлопців – до школи, споліскує посуд і кладе його в посудомийну машину. Йде до кімнати-пральні, складає одяг у машинку й запускає її теж. Ці ранкові справи вона виконує, ані разу не подумавши: «Не забудь…», тільки от десь у глибині ця думка в неї все ж думається, і так буде завжди. Посіяне в далекому дитинстві пустило глибоке коріння.

О дев’ятій тридцять вона запарює собі другу каву, вмикає телевізор (поглядає вона туди нечасто, але все ж яке-не-яке товариство) і ноутбук – перевірити, чи немає якихось електронних листів, крім регулярних розсилок з «Амазону» й «Urban Outfitters». Зранку є лист від матері, відісланий учора о 10:44 вечора, – отже, за часом Західного берега, о 8:44. Дивиться на тему листа – це одне слово: «Пробач».

Сінтія відкриває лист. Її серце починає шалено калатати.

Я жахлива. Я жахлива нікчемна сука. Ніхто мене не захищатиме. Я мушу це зробити. Я тебе люблю.

Я тебе люблю. Коли ж мати востаннє казала їй це? Сінтія, яка говорить синам ці слова по чотири рази на день, чесно не може згадати. Хапає зі столу телефон, який заряджався, і телефонує мамі на мобільний, потім на стаціонарний. Чує короткі ділові слова її голосом:

«Залишіть голосове повідомлення. Я зателефоную, якщо це буде доцільно». Сінтія просить матір зателефонувати негайно, але їй дуже страшно, що та, можливо, вже не буде в змозі це зробити. Ні зараз, ні, може, навіть потім – і взагалі ніколи.

Вона двічі обходить по периметру свою сонячну кухню, кусаючи губи, потім хапає телефон і набирає номер лікарні імені Кайнера. Поки її з’єднують із мозковою травматологією, вона далі ходить колами по кухні. Нарешті слухавку бере медбрат, який називається Стівом Галперном. Ні, каже їй Галперн, сестра Скапеллі не прийшла, і це дивно. Її зміна починається о восьмій, а на Середньому Заході вже двадцять хвилин на першу.

– Спробуйте зателефонувати їй додому, – радить Стів. – Може, вона на лікарняному, хоча це на неї не схоже – залишитися вдома, не попередивши.

Ви навіть не уявляєте наскільки не схоже, думає Сінтія. Хіба що Галперн теж виріс у домі, де повсякчасним приспівом ідуть слова: «Ти забув…»

Вона дякує медбратові (про таке вона за жодного хвилювання не забуде!) і телефонує до поліцейського відділку за дві тисячі миль. Називається і якомога спокійніше намагається окреслити свою проблему.

– Моя мати живе в будинку 298 на вулиці Танненбаум. Її звати Рут Скапеллі. Вона старша медсестра у відділенні мозкової травматології лікарні імені Кайнера. Сьогодні зранку я отримала від неї електронного листа, який змушує мене думати…

Що в неї глибока депресія? Ні, таким поліцейських не докличешся. Та й не вважає вона так насправді. Жінка набирає повні груди повітря.

– …змушує мене думати, що вона могла замислити самогубство.