Читать книгу Коли ти поруч - Светлана Талан - Страница 13
Частина II
Розділ 10
ОглавлениеДаринка сходила на перев’язку, продовжила свій лікарняний лист і вирішила зайти на роботу. Вона була задоволена своєю професією, і її нинішня робота їй подобалася. Тут вона почувала себе впевнено та не соромилася і не боялася. Це була її стихія, яка цілком задовольняла Дашу.
Вона застала Свєту в робочому кабінеті Веніаміна Павловича. Завідувач сидів, розкинувшись у своєму дорогому шкіряному кріслі, виваливши вперед круглий живіт. Його кругле обличчя з чорною бородою і вусами розпливлося в посмішці при появі Даші.
– А-а, Дашо. Проходь-проходь. Розказуй, як здоров’я, як справи.
Даринка присіла на краєчок стільця поруч із подругою, що сиділа в короткому білому напівпрозорому халатику, крізь який чітко проглядалися її бежевий ліфчик і мереживні плавочки.
– Спасибі, Веніаміне Павловичу. У мене все чудово. Днями знімуть шви і я зможу вийти на роботу.
У двері кабінету хтось постукав.
– Заходьте! – крикнув завідувач.
– Веніаміне Павловичу, – у двері зазирнула молоденька медсестра і збуджено сказала: – Вас там питають. Термінова справа.
– Ну, дівчата, посидьте без мене. Вибачте, робота, – мовив Веніамін Павлович, поспішно виходячи з кабінету.
– Залицялась? – звернулася з посмішкою Даша до подруги.
– Доводиться залицятись. А ти звідки?
– З перев’язки йшла, вирішила тебе відвідати.
– Вдома набридло сидіти?
– Можна подумати, ми бачимося цілими днями. То ти на зміну, то я, то на побаченнях, то в селі…
Даринка не встигла договорити, як двері кабінету різко відчинилися і в очі їй ударило яскраве світло прожектора. Одразу ж за сяючим завідувачем до кабінету ввалилися телевізійники з камерами та мікрофонами.
– Ось вона, – Веніамін Павлович показав на Дашу, яка геть нічого не тямила. – Знайомтеся – це наша Дарина Андріївна Шевченко, наша гордість, так би мовити, героїня нашого часу.
– Що все це означає?! – обурилася дівчина та підхопилася. За звичкою вона стала за спину подруги, немов шукаючи захисту.
– Дашо, – звернувся до неї завідувач із задоволеною усмішкою на обличчі. – Це телекомпанії РНТ і «Нюанс». Вони дізналися про твою самовідданість під час рятування людей в аварії і хочуть про тебе зробити репортаж.
– Ви що?! Я не хочу ніяких репортажів! – Даринка затулилася рукою від яскравого світла, що сліпило їй очі.
– Дівчино, лише кілька слів. Вам просто треба розповісти, що ви робили, як рятували людей, якої тяжкості були травми, – звернувся до неї хлопець із мікрофоном у руках.
– Я нічого не робила. Просто надала першу допомогу потерпілим.
– Я вас розумію, – хлопець був наполегливий. – Як і всі, ви губитеся перший раз перед камерою. Але це нічого, ми зробимо другий дубль, якщо знадобиться.
– Дашо, – зашепотіла їй Свєтка. – Ти зовсім очманіла, чи що?! Тебе по телеку показувати будуть! Усі побачать тебе і будуть захоплюватися!
– Навіщо мені це? Дозвольте, я піду звідси. – Даша м’яко відсторонила подругу, намагаючись вибратися. Її обличчя пашіло, і від цього їй ще більше хотілося зникнути від цікавих поглядів або взагалі провалитися крізь землю.
– Дашо, – звернувся до неї Веніамін Павлович. – Зрозумій, це не тільки тобі треба, а й нашій клініці. Подумай, скільки людей звернуть на нас увагу, дізнавшись про такі кадри, як ти!
– Ну, хочеш, я розповім про тебе? – Свєта схопила її за руку. – Хочеш, розповім, як ти Васьці Чернову кров зупиняла? Пам’ятаєш? Це ж було непросто. Вже тоді ти зрозуміла, що рятувати людей – це твоє покликання.
Хлопці з мікрофонами почули, що говорила Свєтка, і мало не накинулися на дівчат, тицяючи їм мікрофони просто в обличчя:
– Дівчино, ви подруга героїні?
– Ви можете розповісти про ваше дитинство?
– Коли ви познайомилися?
– Так! Так! Так! – зупинив цей потік питань Веніамін Павлович. – Заспокойтеся всі й послухайте мене! Зараз я, як завідувач найкращої приватної клініки міста, скажу кілька слів про нашу лікарню. За цей час Даша заспокоїться і забуде про об’єктиви ваших камер. Еге ж, Дашо?
Голос завідувача пролунав владно – не як питання, а як наказ.
– Можна після виступу Веніаміна Павловича я розповім про свою подругу? – Свєтка виставила вперед свої округлі груди і скинула вгору голову. – Я не боюся камер і про Дашу можу розповісти багато цікавого.
– Добре, – дав команду хтось із натовпу. Чоловік розставив їх в один ряд. Зліва від Даринки виявився завідувач, праворуч – Свєтка. Даша відчула, як від хвилювання її всю кинуло в жар і по спині пробігла зрадницька тоненька цівка поту.
– Камера! – почула вона чийсь голос, і Веніамін Павлович почав свою розповідь про клініку, її технологічну базу, послуги, що надаються, поступово переводячи розповідь на його роботу з добору кадрів. Даринка не знала, куди себе подіти. Ще хвилина – і їй здалося, вона провалиться в прямому значенні під землю. Час швидко біг, а вона ніяк не могла сконцентруватися. Думки плуталися в голові, і Даша з жахом розуміла, що, коли черга дійде до неї, вона не зможе нічого сказати. І вона ще гарячковіше намагалася знайти потрібні слова.
– Я прекрасно пам’ятаю той день, коли Свєта, яка вже працювала в нашій клініці, вперше привела до мене в кабінет просту і скромну дівчину… – як крізь сон, долітали до слуху Даринки слова завідувача, а вона стояла, опустивши погляд, немов учениця, яку викликали до дошки відповідати, а вона не вивчила урок.
Потім заторохтіла Свєтка. Вона розповідала й про раннє дитинство, і про перший дзвінок у школі, коли вони стояли удвох, узявшись за руки, і про Васька з розбитим носом, і про те, що вони разом працюють і живуть в одній квартирі.
– Дашо, розкажіть тепер нам про той фатальний день, – попросив Даринку чийсь голос.
– Був гарний, прекрасний ранок, – видавлюючи кожне слово з себе і не піднімаючи очей, пробурмотіла Даша. Так було з нею і раніше, в школі. Вона могла б розповісти багато, докладно й барвисто, до найменших деталей, але не тут, а в іншій обстановці, коли вона відчувала б себе більш спокійно і комфортно.
– Стоп! Стоп! Стоп! Так не годиться! Дашо, ви можете підвести голову?
– Можу, – сказала дівчина і підвела голову.
– Підніміть очі й дивіться на камеру. Забудьте про неї і уявіть, що це обличчя… Наприклад, вашої подруги. Можете це зробити?
– Так, – видавила з себе Даринка. Вона зрозуміла, що ця екзекуція ніколи не скінчиться, якщо вона не зможе хоча б щось їм розповісти. І тоді вона подумки повернулася в той злощасний день, коли вони поверталися з Олексієм від його батьків.
– Того дня я зі своїм хлопцем поверталася з села, де живуть його батьки. Ми їхали на «жигулях», і, здавалося, ніщо не віщувало біди, – почала вона говорити, ніби переживаючи події того ранку ще раз. Її вії трепетно здригалися від хвилювання, і голос звучав несміливо й тихо, але вона вже не мимрила собі під ніс, а говорила й говорила з одним-єдиним бажанням – швидше звідси втекти. – Напевно, люди, які поспішали назустріч своїй смерті і травмам, теж нічого не підозрювали. Вони будували плани на майбутнє, прагнули до своєї певної мети, не думаючи про те, що вже перебувають на межі життя і смерті. В одній точці на землі, у Т-подібного перехрестя, в глибокому тумані було визначено їм зустрітися. Там вирішувалися їхні подальші долі. Страшне слово «фатум» відправило двох в інший, незнаний світ, решті ж – підготувало інакшу долю…
Голос Даринки поступово набирав упевненості, адже вона говорила не про свій вчинок, а про інших людей…
Наступного дня по телебаченню транслювали знятий напередодні репортаж. Даша дивилася його разом з Олексієм, у його малосімейці. Хлопець із закинутою вгору ногою в гіпсі лежав на дивані й міцно стискав руку Даринки. В його очах світилася і радість, і гордість за свою дівчину. Він намагався не пропустити жодного слова, жодного жесту Даші, що говорила з екрана телевізора.
– Ти була прекрасна! – захоплено сказав Олексій, коли репортаж закінчився.
Він притягнув її до себе і поцілував коротким, але ніжним поцілунком.
– Знав би ти, як мені далося це інтерв’ю, – зітхнула Даринка.
– Ти так гарно говорила!
– Звичайно. Ти ж знаєш, яка я боягузка. У той момент я повірила, що земля може піді мною розколотись і мене поглинуть її глибокі надра, – засміялася Даша.
– Я своїм батькам подзвонив, щоб вони увімкнули телек. Уявляєш, як вони зараз раді? Дашулю, а ти своїм телефонувала?
– Нє-а.
– Але чому?! Таке по телевізору не кожен день побачиш.
– За мене це зробила Свєтка. І своїм, і моїм усе доповіла.
– Значить, усе село тепер знає? Всі бачили?
– Напевно, – посміхнулася Даша. – У селі що знає один – знають усі.
– А брат твій бачив?
– Думаю, що йому мама зателефонувала й усе розповіла. – Даринка підвелася зі стільця і сказала: – Досить про це. Давай краще буду тебе годувати. Що приготувати сьогодні?
Олексій не встиг відповісти, як у Даші задзвонив телефон. Дівчина подивилася на дисплей. Дзвонив її рідний брат Олександр.
– Привіт, Сашулю, – зраділа Даша його дзвінку.
– Дашко, ну, ти молодець! Я не чекав від тебе такого! По телеку виступала!
– Сашо, хоч ти не починай. Я ж медсестра і просто зробила те, що мені належало зробити. А ці журналісти як роздують усе! З мухи слона зроблять в одну мить!
– Ну, не скажи, сестричко! Ми тут із хлопцями всією бригадою тебе дивилися. Пацани вимагають виставити їм після роботи могорич.
– За що?
– За героїчний вчинок моєї сестри!
– Поясни, що нічого героїчного я не зробила.
– А ще всі неодружені нашої бригади в тебе закохалися. Щоправда, заочно, але готові хоч зараз із тобою одружитися.
– Скажи їм, що потяг уже пішов, а вони спізнилися.
– Значить, весілля не відміняється?
– Звичайно ж, ні!
– Я радий за тебе, сестричко. Як ти себе почуваєш зараз?
– Дуже добре! Скоро знімуть шви і піду на роботу.
– Ну й гаразд. А то мати з батьком так хвилюються за тебе після цієї аварії.
– Я вже їм дзвонила і не раз пояснювала, що я не постраждала.
– Ну, тепер побачили тебе по телеку й заспокояться.
– Ти краще розкажи, як там мої улюблені племінники.
– Воюємо потихеньку. У червні почнуться канікули, привезу їх до дідуся та бабусі, там і побачимося.
– Переказуй вітання дружині, а Маринці й Русланчику від їхньої хрещеної найвеличезніший, найтепліший привіт.
Даринка попрощалася з братом і пішла на кухню готувати на прохання Олексія його улюблену страву – солянку.
…Увечері подзвонила мама Даші.
– Донечко, ми з батьком такі раді, що виховали гарну доньку! – крізь сльози сказала мати.
– Мамо, ну що ти таке кажеш? У вас звичайна дочка. Це репортери вміють все прикрашати. Як ви там?
– Ой, не повіриш, Дашо! З ніг валюся від утоми. Ти ж знаєш, як воно в нас у селі. Новина про те, що тебе будуть по телевізору показувати, облетіла всіх. Усі дивилися тебе, а потім стали заходити в гості. То один, то другий, то третій загляне. Всі хочуть сказати кілька слів. А я ж не можу гостей так просто відпустити, саджу за стіл. Була курка, тушкована з картоплею, та огірки, відкрила банки з помідорами. Все поїли, а односельці йдуть знову і знову. Стала яйця смажити, а потім і ті закінчилися. Довелося бігти до сусідки позичати. Вже й бутиль вина домашнього випили, а все йдуть і йдуть.
– Робити вам нема чого, – сказала невдоволено Даринка. – Знайшли, з якого приводу бенкет улаштовувати!
– Ну, не скажи, дитинко! З нашого села тебе першу по телевізору показали. Це ж треба! Навіть директор школи заглянув. «Спасибі, – каже, – за хорошу дочку». А завтра зайде твоя перша вчителька. Пам’ятаєш її?
– Мамо, я всіх чудово пам’ятаю. Але навіщо ви влаштовуєте це шоу? Кому це треба? – обурилася Даша.
– Дашо, та я тобі кажу, що жодної людини ні я, ні батько не запрошували. Що мені робити, якщо вони йдуть і йдуть? – виправдовувалася мати, а потім додала: – Мало що самі йдуть, так іще й могоричі з собою несуть.
– Тато вже наклюкався?
– Вже, – зітхнула мати. – Не пив десять років з того моменту, як обморожену ногу відрізали, а це напробувався. Та він і потроху пив, по ковточку з кожним.
– І сильно він наковтався?
– Порядно. Спить вже.
– А бабуся як?
– Лежить і плаче від радості. Каже: «Двері ширше у мою кімнату відчини, а то гостей погано видно».
– У неї ще є памперси?
– На місяць іще вистачить.
– Я приїду в червні, ще привезу. Передай їй від мене привіт. Скажи, що я її дуже люблю.
– Добре. Ой, Дашо, пора закінчувати! Собака у дворі гавкає. Треба йти гостей зустрічати!
Мати вимкнула телефон іще до того, як Даринка хотіла попрощатися.
– І треба ж таке придумати, – посміхнулася Даша сама до себе, – гостей зустрічати і за стіл садити. Ні б, посиділи біля паркану на лавці, язиками поплескали та й годі.