Читать книгу Звірослов - Таня Малярчук - Страница 2

Капітоліна прокидається від того, що за вікном щось гупає об землю зі страшною силою. Так могло би гупнути людське тіло, викинуте з дев’ятого поверху. Або мішок з картоплею.

Ще темно. Зараз найдовші в році ночі.

Капітоліна крадеться до вікна, але нічого особливого не бачить. Вулиця порожня. Чорні дерева стоять собі і майже нечутно шарудять чорним листям, яке чомусь забули скинути восени.

Тут, у Києві, усе по-інакшому, думає Капітоліна. Навіть дерева інакші. Якісь страшні. На них не хочеться вилізти, щоб щось побачити.

Першою приходить на роботу, переодягається і стає так, щоб контролювати вхідні двері. Щоб знати, коли він прийде.

Альберт Романович з’являється, як завжди, рівно о пів на дев’яту.

Усе-таки, думає Капітоліна, з нас вийде чудова пара. Альберт і Капітоліна. Цурес! (Як любила казати покійна Капітолінина бабка.) Закоханої пари з такими іменами ще не було. Принаймні в усіх перечитаних Капітоліною любовних романах.

Він одягнений у чорне пальто з хутряним коміром, чорний костюм і рожеву з блискітками краватку. Такий елегантний і недосяжний.

Капітоліна несвідомо шукає прихистку у дзеркалах і нарешті, розгледівши своє відображення на овочевій вітрині, трохи заспокоюється. Вона, може, не така елегантна, але дуж-ж-же вродлива. У любовних романах про неї могли б написати: «Навіть у білому чепчику і фартушку прислуги Капітоліна з першого погляду привертала до себе увагу; її хотілося вдихнути як свіже повітря».

Капітоліна всміхається сама собі. «Її хотілося вдихнути як свіже повітря».

– Доброго ранку, Альберт Романович, – урочисто виголошує Капітоліна, трохи заголосно як для такої буденної фрази.

– Капітоліна, – він елегантно киває головою у відповідь і, проходячи повз, тихенько докидає:

– Тобі пасує форма. Особливо чепчик.

Капітоліна шаріється. Капітоліна готова стати повітрям, яке він вдихне.

– Пасує, – погоджується вона, – але я би краще обійшлася без чепчика. Я люблю ходити з розпущеним волоссям.

Покійна Капітолінина бабця завжди казала, що найкраще волосся – розпущене. Чим довше, тим краще, щоб було розпущене. Нехай люди дивляться на нього, а особливо чоловіки. І що б чоловіки не казали, саме довге розпущене жіноче волосся приваблює їх найбільше. Можливо, вони навіть не підозрюють про це. Адже чоловіки рідко коли дають собі відлік у тому, що керує їхніми вчинками. Вони наївно думають: честь, гідність і гордість. Але ж ні. Жінка. Тобто її волосся.

Волосся має бути живе.

– Що це значить – живе? – трохи глузливо запитує Натаха.

Вони з Капітоліною стоять у ванній напроти дзеркала і досліджують волосяний покрив власних голів. Волосся у Натахи коротко стрижене, висвітлене, з елементами нерівномірно облізлої рудизни.

– Я сама добре не розумію, – каже Капітоліна, – бабця завжди пояснювала цей пункт розпливчасто, образно шолі. Живе волосся, повторювала вона, це волосся, яке ворушиться.

– Само?

Капітоліна знизує плечима.

– Так бабця казала. Волосся має ворушитися.

– Шото твоя бабця тут напутала, – Натаха підходить до дзеркала впритул, і її волосся їй здається швидше мертвим, аніж живим.

– Щоб волосся ворушилося, – жвавіше продовжує Капітоліна, – його треба раз у тиждень мастити яєчним жовтком або кислим молоком і промивати відваром з кропиви. Але найкраще робити примочки на волосся з ранкової сечі трирічної дитини.

Натаха з недовірою дивиться на Капітоліну, потім знову на своє волосся, потім знову на Капітоліну.

– Де я тобі візьму трирічну дитину?! – і, ніби отямившись, додає: – А у твоєї суперумної бабці яке було волосся, Капітоліна?

Капітоліна якраз цього запитання боялася найбільше.

– Бабця не мала волосся. Бабця була зовсім лиса.

– От ти, Коля, скажи мені чесно, тобі подобається моє волосся?

Коля сидить на табуретці біля службового виходу і їсть принесений з дому бутерброд. Капітоліні не видно, з чим бутерброд, можливо, тільки з маслом. Капітоліна теж голодна, але бутерброд з маслом ніколи не їла б.

– Коля, з чим твій бутерброд?

Коля мовчить.

– Коля, скажи мені чесно, я тобі не подобаюся вся, да? Ані моє волосся, ані я взагалі. Не подобаюся, да?

Коля мовчить.

– Але за що? Що я тобі зробила?

Капітоліна відвертається до акваріума з двома старими лящами і починає тихенько схлипувати.

– Мене всі люблять, – плаче вголос, – бо я гарна і весела. Мене немає чого не любити. А ти вперся, як баран… Я ж не прошу в тебе загробної любві, Коля… Просто поговори зі мною. Сидимо тут цілими днями і мовчимо одне до одного як супостати. Я так не можу! Я люблю багато говорити, люблю слухати когось і щоб мене слухали.

Коля дістає зі свого рюкзака другий бутерброд і простягає його Капітоліні.

– Це мені? – від здивування Капітоліна перестає ревіти. – А я з маслом не їм. Я люблю з гірчицею і «Докторською» ковбаскою.

Усе одно бере бутерброд і надкушує.

– А ти добрий, Коля, – каже Капітоліна, пережовуючи «Докторську» ковбаску. – Якщо так страшно не хочеш говорити, не говори. Я буду говорити за нас обох.

Капітоліна зіскакує з ліжка і біжить до вікна.

– Ти чула це, Натаха? Як щось бахкає об землю. Ти чула це?

Натаха незадоволено бурчить щось з-під ковдри.

– Натаха, тут попахує криміналом! – збуджено каже Капітоліна. – Нам треба викликати міліцію. Так по через день бахкає.

– Я нічого не чула, – сонно відповідає Натаха. – Заспокойся, Капітоліна. Лягай спати. Ти перечиталася любовних романів.

– І таких людей, як ти, – більшість, – ображається Капітоліна. – Таким людям усе байдуже. У них перед носом уб’ють людину, а вони скажуть, що нічого не чули. Не можна так жити.

– Ти куди? – Натаха висуває голову з-під ковдри.

– Я йду на вулицю. Подивлюся, що це бахкає.

– Зараз третя ночі, Капітоліна! Нікуди не йди! Ще мені цього не ставало! Нікуди не йди!

Капітоліна одягає на нічну сорочку з мініатюрними рюшами чорну синтепонову куртку.

– Ходи зі мною, Натаха. Якщо мене вб’ють – ти будеш винна.

– А хто буде винен, якщо приб’ють нас обох? – Натаха все-таки встає з ліжка і теж одягається. – Ти сумашедша, Капітоліна. І чим я думала, коли брала тебе до себе жити?

Вони крадькома виходять на коридор, спускаються сходами на перший поверх.

– Мороз, – шепоче Натаха. – Я залегко вбралася.

У Капітоліни блищать від хвилювання і передчуття очі. Вона не слухає Натаху. У голові проносяться спотворені злобою і ненавистю мармизи розбійників, які от-от нападуть, і Капітоліна не матиме звідки сподіватися на допомогу.

Капітоліна всміхається.

Розбійники нападуть, прикладуть ніж до її тендітної білої шийки, докинуть ще кілька масних жартів, і тоді, коли всяка надія на порятунок згасне і Капітоліна почне промовляти останню у своєму житті молитву, – тоді мусить з’явитися ВІН. Капітолінин рятівник, Капітолінин принц. Він одним пострілом знешкодить одразу всіх розбійників (скільки б їх не було). Лице таке серйозне і безжальне (схоже на лице Альберта Романовича). З легкістю, наче пушинку, він візьме Капітоліну на руки (бо вона якраз лежатиме на землі) і суворо спитає:

– Відколи це такі молоді леді розгулюють о третій ночі самі, без лакеїв?

Капітоліна тулитиметься до його широких грудей, вдихатиме його мужній запах. Відповість, гордо задерши носика:

– Я не зобов’язана перед вами звітувати! Ви мені не батько і не чоловік!

– Ну що ж, – скаже він, і погляд його потеплішає, – щоб отримати відповідь на своє запитання, мені доведеться одружитися з вами.

– Тільки через мій труп!

– Спокуслива пропозиція. Я думаю, ви будете найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.

Натаха торкає Капітоліну за рукав:

– Мені страшно, Капітоліна, давай повернемося додому.

– Не сци, Натаха.

Вони обходять будинок і стають навпроти нього, через дорогу, щоб бачити всі вікна.

– Гупало дуже сильно, – пробує аналітично мислити Капітоліна. – Це означає, що падало звисока.

– Світиться тільки в нашій квартирі. Решта вікон темні.

– Почекаємо трохи. Ми добре стали. Нас не видно.

Натаха дрижить не то від холоду, не то від страху.

– Ходімо, – ниє вона.

– Тссс! Дивись, Натаха!

На балконі дев’ятого поверху вигулькує чиясь невисока темна постать. Постать піднімає руку, жбурляє щось через балкон і відразу зникає. Гуп! Предмет важко падає на землю.

– А я тобі казала! – сплескує в долоні Капітоліна і кидається вперед. – Я тобі казала!

Натаха суне за Капітоліною. Їй страшно так, як ніколи досі.

– Що там, Капітоліна?

Загадковий предмет упав на занедбаний газон перед будинком, поміж тополею і старою скрипучою акацією. Капітоліна обережно присідає поруч, торкає предмет закоцюблою від холоду рукою. Її розчаруванню немає меж.

– Що це, Капітоліна?

– Це батон, – тихо каже Капітоліна. – Білий, черствий батон.

Сьогодні я зроблю перший крок, думає Капітоліна. Досить чекати. Він так дивиться на мене, коли я стою, коли він приходить, – тут не може бути сумнівів. Йому просто незручно. Він тричі сказав, що мені пасує чепчик, і один раз – що фартушок. Він боїться. І правильно. Бо хто я така? Ніхто. Продавщиця з провінції. Табличку множення я знаю лише до семи. Якби не калькулятор, то мене б і з продавщиці вигнали. Але табличка множення не має значення, коли до справи береться любов. Любов перемагає все. Любов нестерпна – і в цьому її… як це слово?.. шарм. Він пробачить мені табличку множення, бо все решта в мені досконале. Жінка найперше мусить бути жінкою, а вже потім – уміти рахувати.

Капітоліна стоїть під кабінетом Альберта Романовича й обмірковує, що зараз скаже.

Я скажу: «Вибачте, але, здається, я вас люблю».

Ні, це не підходить. Надто прямолінійно. Зникне вся інтрига.

«Сьогодні рівно місяць, як я почала у вас працювати. Може, відзначимо?»

Капітоліна відмахується від придуманого, як від обридливого комара.

«Я відома хіромантка. Хочете, погадаю вам по руці? Безплатно».

Раптом двері кабінету відчиняються і звідти показується сам Альберт Романович.

– Капітоліна, що ти тут робиш?

– Я… Я до вас. Маю розмову.

– Взагалі-то, я збирався йти, але якщо недовго…

– Недовго.

Капітоліна невпевнено проходить повз Альберта Романовича всередину. Уловлює його запах. Запах видається Капітоліні дивним.

– Що ти хотіла?

Альберт Романович повертається до свого столу.

– Я…

– Ну?

– Я прийшла вам подякувати, – бурмоче Капітоліна. – Сьогодні рівно місяць, як я у вас працюю.

– Вітаю.

Він роздягає мене поглядом, думає Капітоліна, це ж видно. Він точно не байдужий до мене. Ну, давай! Зроби щось! Запроси мене кудись. Або просто підійди і поцілуй! Ти ж хочеш, я бачу. Підійди і поцілуй! Жінку треба брати. І для цього в неї не треба питати дозволу.

– Це все? – Альберт Романович нервово соває великий перстень на правій руці туди-сюди.

– Хіба цього мало?

– Капітоліна, у мене за півгодини важлива зустріч. Мені треба йти. Якщо в тебе більше нема…

– Є!

Альберт Романович залишає в спокої свій перстень і пильно роздивляється Капітоліну.

Цікаво, чи ворушиться зараз у мене волосся, думає Капітоліна. О, лиш би ворушилось!

– Взагалі-то, – випалює Капітоліна, – я прийшла вам поскаржитись.

– На що?

– Не на що, а на кого. На свого напарника.

– На якого напарника?

– На Колю. Я не можу з ним працювати. Він постійно мовчить. За місяць роботи він жодного слова мені не сказав, уявляєте?! Так можна в дурку загриміти! Ні тобі «добрий день», ні «будь здоров». Скажіть йому щось. Скажіть, щоб він зі мною говорив!

Альберт Романович регоче. Бере свій дипломат і рушає до виходу.

– Ти місяць з ним пропрацювала і нічого не зрозуміла, Капітоліна?

– Що не зрозуміла?

– Твій напарник не може говорити. Він німий.

Капітоліна розгублено стоїть посеред кабінету.

– До побачення, Капітоліна, – підганяє її Альберт Романович. – У мене справді обмаль часу.

– До побачення.

Проходячи повз свого боса, Капітоліна знову вловлює його запах.

Фу.

Покійна Капітолінина бабця була зовсім лиса.

Зараз не має значення, як її звали, хоча живим часто кортить називати мерців на імена. Капітоліна без вагань сказала б, що її бабцю звали Маргарита. Хоча вірити Капітоліні не варто.

І ось, покійна Капітолінина бабця – Маргарита. Молодою вона мала дивовижно розкішне волосся. За таке волосся більшість жінок продали б свою душу. І можливо, Маргарита народила собі немовля лишень для того, щоб кожного ранку мати дитячу сечу і робити з неї на волосся примочки.

Волосся не те, щоб блищало. Воно сяяло.

Маргарита ніколи не зав’язувала волосся у вузол чи хвіст, ніколи не носила головні убори, навіть у найлютіші зими. Вона казала, що волосся її гріє краще за будь-яку хустку. Ймовірно, вона мала на увазі щось зовсім своє, коли говорила «гріє».

Чоловік Маргарити прийшов за нею, коли Маргариті виповнилося чотирнадцять років. Йому приснилась Маргарита та її волосся. Приснилось усе до найдрібнішої деталі: Маргаритине село, будинок, батьки, пічка в будинку, колір скатертини, якою був накритий у вітальні стіл.

Прокинувшись, він заявив усім родичам, що сьогодні одружиться. Зібрав сватів і поїхав шукати свій сон. Село виявилося реальним. І будинок Маргарити. Її батьки, і пічка, і скатертина.

Він зайшов до чужої хати і відразу, з порога, крикнув:

– Я беру вашу доньку за дружину!

Маргарита якраз була в сусідній кімнаті. Вона почула його голос і все зрозуміла. Вона не опиралась, а прийняла долю, як належне. Пізніше Маргарита повторювала Капітоліні, що жінку треба приходити і брати. Жінка піде за того, хто наважиться не спитати в неї дозволу.

– Але ж їй тільки чотирнадцять років! – заголосила Маргаритина мама. – Куди їй одружуватись?!

Маргарита вийшла з кімнати до гостей, і її волосся засяяло яскравіше, аніж десять свічок, аніж усі свічки світу.

– Усе добре, мамо, – сказала Маргарита. – Я згідна.

Вони прожили разом сорок сім років, аж поки чоловік не помер від раку легенів. Маргарита ніколи ні з ким не обговорювала своє подружжя, а знайомі і сусіди розповідали Маргаритину історію як казку дітям перед сном.

На двадцятому році шлюбу Маргарита сказала своєму чоловікові:

– Адже ти мене більше не любиш, правда?

Чоловік сховав у землю погляд і деякий час понуро мовчав. Потім нарешті озвався:

– А куди я піду? Я не маю куди піти.

– Не треба нікуди йти. Будемо жити, як жили.

Решту часу вони жили, як жили. Ніхто нічого не запідозрив, ні про що не здогадався. Тільки волосся Маргарити раптом відпало само собою і більше не виросло.

– Натаха, мені терміново треба придумати іншу ціль в жізні, – зітхає Капітоліна.

– Твій Альберт послав тебе куди подалі?

– Мені не подобається його запах.

– Ну і що?

– У жінці найважливіше волосся, а в чоловікові – його запах.

– Странна ти, Капітоліна, – каже Натаха, – при чому тут запах? Так і скажи, що обламалася з Альбертом. Шукай собі тепер Хуана-Карлоса.

– Ні. Я не буду нікого шукати. Мені не потрібні чоловіки. Я так вирішила. Буду горда і самотня.

– Запхай собі свою гордість в сраку, – каже Натаха і йде на кухню підігрівати квасолевий суп.

Кричить звідти:

– І що ти тепер будеш робити?

– Буду допомагати людям.

– Господи, ну курка куркою! Де ти така взялася? В тебе, Капітоліна, напевно, від рождєнія якоїсь звивини в мозку нема.

– Жінка не повинна мати багато звивин у мозку. Вона створена для любові. Якщо любові нема, то значить жінка має присвятити себе милосердю. Ось тобі два призначення жінки: любов і милосердя.