Читать книгу Ходіння Туди і Назад - Тіна Гальянова - Страница 3

…Першим, кого побачила, була я сама, розпростерта на брудному асфальті в якійсь неприродній позі. Дивне відчуття − я була тут і там. Але не скажу, що ніколи досі такого не відчувала. Щось подібне іноді відбувалося зі мною в снах, де часто брала участь у якихось подіях і водночас наче збоку спостерігала за собою. То, може, усе це сон? Ні, усе надто реально.

Я лежала, закинувши ліву руку за спину так, як ніколи не могла зробити. Моє обличчя забризкане грязюкою, моє волосся злиплося й затверділо від бруду. І лише якийсь неприродний його відтінок дав мені зрозуміти, що то не багнюка, а кров. Надворі холодно, а мій светр задерся так високо, що геть оголився живіт. У мене враз виникло непереборне бажання прикрити його − чи із сорому, чи від холоду. І лише в той момент до мене чітко дійшло, що там, унизу, уже не я, а лише моє тіло… мертве тіло. Я ніби зависла в просторі й дивилася, як довкола мене метушилися люди. Одні з цікавістю обдивлялися, інші з огидою чи з жахом відверталися і йшли звідти, намагаючись якнайшвидше стерти з пам’яті образ мертвого брудного тіла, щоб потім не бачити його в снах.

Так, я мертва… Але ж ні. Ні! Ні, ні, ні… Цього не могло статися. Я ж ось! Я бачу, чую, думаю… Я думаю! То хіба я можу бути мертвою? Сотні думок розривали мій мозок, бо я ніяк

не могла збагнути, що зі мною сталося. Однак десь глибоко в душі (а вона, певно, єдине, що я ще мала) визрівала жахлива думка, що це і є кінець.

У Нічгороді була 25:00. Сьогодні збори трохи перенесли, бо прибула новенька, і вона запізнювалася. Причин затримки нічгородці не знали, тому зараз усі сиділи в Широкій Залі Для Вузьких Засідань і чекали на прибуття Метра і новопристалої.

Ніщо не порушувало тиші. Тут, у Нічгороді, вона є чимось на зразок візитівки міста і багато охочих щороку збираються сюди на час вакацій, аби трохи відпочити від галасливого й моторошного життя, скажімо, Місяцеграда, Високомурівська, а тим більше Лисогірська.

Широка Зала справді була широкою, і цієї широти їй іще більше додавали незліченні дзеркала, через які сюди й приходили всі запрошені на чергове зібрання. Дзеркало, крізь яке вже більше години чекали на Метра, досі не подавало жодних ознак того, що до нього хтось, хоч і здалеку, та наближається.

Каміла нервувалася, і це вже починало доводити фантомне свербіння у відсутній правій кисті, яку вона колись втратила через необережність уже Тут, у Країні. Тоді вона саме мігрувала в Реальність, бо хотіла провідати свою маленьку доньку, що залишилася Там. Коли Каміла вже збиралася повертатися, до кімнати, у якій спала її люба Саша, увійшла нянька дівчинки. Добре, що дзеркало було вже готове до міграції й Каміла встигла вступити в його розчинену гладінь, але рука, якою вона махала на прощання доці, так і залишилася в Реальності, бо дзеркало, дезорієнтоване появою няньки, умить затверділо, обрізавши тендітну кисть. Відтоді Каміла була однорука. Навіть Метр нічим не міг зарадити. Тут, у Країні, і Там, у Реальності, вони невразливі, проте на межі можна позбутися дечого навіть суттєвішого за руку − існування. Нині Каміла була дуже обережна під час переходів і зараз схвильовано дивилася на дзеркало, через яке мав з’явитися Метр, адже ніхто не застрахований, і навіть у нього під час міграції щось могло піти не так.

Раптом тишу порушив хрипкий голос Мирона. Було помітно, що він не мешканець Нічгорода, бо говорив голосно, метушливо й сильно жестикулював.

− Я перепрошую, − почав він, − але це вже не діло. Якби я знав, що тут усе так несерйозно, хіба б поспішав, немов навіжений, на цей зліт, ризикуючи життям? Бо щоб устигнути, подався не Дорогою Вітру, а Болотами.

− Не гарячкуйте, мій юний друже, − пролунав із глибини зали тихий, але впевнений голос.

Усі відразу впізнали старого Оксентія. Скільки йому років, достеменно не знав ніхто, але подейкували, що він закладав підвалини Нічгорода, а може, навіть самої Країни.

− Ви мені, звісно, пробачте, − трохи зніяковіло, але все ж упевнено вів Мирон, − але в нас у Червоній Вежі…

− Не знаю, як там у вас, а в нас не заведено квапитись і нервуватися, надто коли йдеться про такий важливий момент, як новоприбуття.

Дідусь був авторитетом для всіх краян, і навіть Метр завжди з ним радився, приймаючи важливі рішення. Повагу викликала сама його зовнішність − типово чаклунська: довге сиве, аж біле волосся, така ж борода й кошлаті брови, крізь які визирали проникливі сталеві очі. Цей погляд не кожен міг спокійно витримати. Дідусь був ніби з казки. Зовнішність, певне, єдине, що виказувало в ньому чаклуна. Жодних магічних атрибутів він не використовував: ні тобі конічних капелюхів, хламид чи плащів із капюшонами. Звичайна вишиванка, лляні штани, чоботи. Та, незважаючи на показну ветхість, цей одяг приховував могутнє, геть не дідівське тіло. Про Оксентієву силу ходили легенди, тому він і мав такий авторитет. Бо кого не лякали розум та досвід старого, тому доводилося відчути на собі його бойову майстерність.

Та ось не витримали нерви і в Каміли. Чи погане передчуття, чи нестерпна вже сверблячка у відсутній руці змусили і її подати голос.

− Я цілком із вами згодна, батьку, − звернулася вона безпосередньо до Оксентія, бо не вважала Мирона вартим уваги. − Не слід завчасно нервуватися. Але в одному юнак правий − Метр дуже затримується. Такого з ним іще не було. У мене погане передчуття. А як щось сталося? Якщо йому потрібна наша допомога? Може, комусь варто мігрувати в Реальність…

− Не варто, − мовив старець. − Ти ж знаєш, як він цього не любить. А якщо й справді щось сталося, то навіть коли хтось із нас мігрує, то точно нічим не зарадить, та ще й сам наразиться на небезпеку.

Краяни були дуже врівноважені, але цей діалог їх розворушив. Здійнявся гомін. Усі почали жваво обговорювати ситуацію. Це Оксентію не сподобалося. Він насупився і, скривившись, мовив до Мирона:

− Бачиш, що ти накоїв? Розбурхав це осине кубло. Тепер їх так просто не вгамуєш.

Та щойно зібрався був гаркнути, щоб покласти теревеням край, як найбільше, центральне дзеркало забрижилося і всі враз замовкли. Стало зрозуміло, що Метр повертається.

Я завжди любила зиму. Може, тому, що народилася в січні, хтозна. Хай там як, а саме ця пора року була для мене найбажанішою. Про це знали всі, рідні навіть прозвали мене Сніговою Королевою. Узимку я ніколи не депресувала, завжди була сповнена якогось внутрішнього сяйва, навіть коли збоку здавалася геть невеселою. Годинами могла сидіти й дивитися, як іде сніг, і ніколи не боялася холоду. Мама називала холоднокровною після моїх тривалих походеньок містом без жодних ознак замерзання. Зате восени, коли довго та нудно лив дощ, коли все навколо хляпало й чвакало, сіре, тягуче, я перетворювалася на сомнамбулу, розкисала, весь час без причини плакала, не знала, куди себе подіти, не хотіла ні жити, ні працювати, нічого! А от літо й весна були для мене звичайними порами року. Я сприймала їх без особливого ентузіазму, але й без якихось депресій. Такі дні зазвичай минали швидко, мені добре працювалося, але погано мріялося.

До чого це все? А до того, що коли цього мерзенного мокрого осіннього дня я, надивившись на своє покалічене, заляпане кров’ю та брудом тіло, опинилася на чистенькій, ніби випраний і випрасуваний бинт, галявині, де не було нічого, крім поодиноких дерев та кущів, щедро вкритих снігом, то подумала, що це рай. І справді, якщо моє тіло мертве, то логічним завершенням усього мав стати перехід душі в інший світ. А оскільки ніде не було ні розпеченої смоли, ні попелу, ні смороду, то я вирішила, що таки заслужила на рай. Як же мені було знати, що в житті все не так уже й просто?

Яким чином сюди потрапила, я не збагнула. Просто дивилася на себе згори, а потім раптом − бах! − сніг. Купа снігу! Але найдивовижніше, що я знову відчувала й бачила своє тіло: поворухнула пальцями, покрутила ними перед носом, покліпала очима, промовила вголос слово «мама» й переконалася, що моє тіло знову моє. Згадавши, що воно мало б бути трохи покаліченим, похапцем узялася себе оглядати, але не помітила жодних ушкоджень, не відчула болю, натомість зауважила, що стала досконаліша, ніж досі. Не одразу це зрозуміла, та через певний час до мене таки дійшло, що зараз моє тіло мало саме такий вигляд, про який завжди мріяла: зникло кілька зайвих кілограмів, подовшали ноги, потоншала талія й повужчали стегна. Шкода, що не було дзеркала, бо я була певна, що й обличчя змінилося: поповнішали губи, зменшився ніс, звузилося підборіддя. Та дещо я таки виявила. Облизавши губи, відчула, що моє задовге ліве верхнє ікло не виступає з-поміж решти цілком рівних зубів.

Аж ось з’явився той чоловік. На вигляд йому було років тридцять п’ять − сорок. Я зумисне трохи докинула йому років, бо завжди давала людям значно менше, ніж їм було насправді. У моїй родині всі дуже пізно починали старіти, тому я вважала, що коли моїй сорокарічній матері не даси більше тридцяти, то так само і з рештою людей. Отже, йому було років тридцять п’ять − сорок (читай − двадцять п’ять − тридцять), хоч моя інтуїція відразу підказала, що насправді значно більше. Переді мною стояв високий міцний молодик, темноволосий, з каро-зеленими очима, щетина на обличчі й на голові була майже однакової довжини. У що був убраний, уже не пам’ятаю. У щось темне й безформне. Незнайомець виник так само несподівано, як і сніг. (Чи той, хто вигадав приказку про сніг на голову, теж тут був?) Та найцікавіше, що після стількох пережитих сьогодні химер він мене аніскілечки не злякав і навіть не спантеличив. Незнайомець узяв мене за руку і без слів кудись повів, я навіть не опиралася, а покірно пішла, чекаючи, що ж іще такого може статися, чим же ще мене сьогодні спробують здивувати.

Дівчина була звичайнісінька. Ба більше. Побачивши її, Каміла відразу подумала: «Як же треба затуркати людину в Реальності, щоб вона хотіла мати такий неяскравий і несексуальний вигляд?» Адже Тут усі мали таку зовнішність, про яку мріяли Там. А цій, на позір іще зовсім дитині, геть нежіночній, було вже далеко за двадцять років. Висока, під метр вісімдесят, дуже худа; вузькі стегна й широкі плечі робили її схожою на хлопчика-підлітка. Довге вилицювате обличчя зі східною розкосиною майже цілком прикривало тонке чорне волосся. Вона нагадала Камілі її саму Там. Татарка, вона Тут була рудоволосою з величезними синіми очима та спокусливою поставою. Можливо, саме такою була в Реальності й ця дівчина, адже ми завжди хочемо бути цілковитою протилежністю самих себе.

Метр вочевидь був задоволений новопристалою − про це промовляло його усміхнене осяйне обличчя − і, звісно ж, не збирався пояснювати причин свого запізнення. А запитати ніхто не наважувався. Коли дзеркало розступилося і крізь нього, тримаючись за руки, увійшли ці двоє, усі замовкли й звернули на них зацікавлені погляди. Минула хвилина. Ніхто не порушував тиші. Усі завмерли. Каміла й далі роздивлялася дівчину, і тепер цікавість на її обличчі перетворилася на здивування. Такого вони ще не бачили. Новопристала була спокійнісінька: ні жаху в очах після переходу крізь дзеркало, ні запитань щодо того, де вона опинилася і що все це означає, ні сліз, ні істерик. Ще жоден новенький не поводився так буденно, ніби мало не щодня з ним стається щось подібне. Жінка пригадала себе. Коли вона після важких, нескінченних переймів, що розривали її тіло й свідомість на тисячі атомів болю, прокинулася на березі моря, де її пестили прохолодні й ніжні хвилі, то спершу дуже зраділа. Та коли з’явився Метр і захотів забрати кудись із собою, Каміла почала плакати, кричати, запитувати, де її дочка, куди її ведуть і що все це означає. Коли ж незнайомець запросив її перетнути каламутну поверхню дзеркала, бідолаха подумала, що він божевільний, і спробувала була втекти, вирватися від цього пройдисвіта, і тоді… Тоді він подивився їй у вічі, і Каміла побачила все: свої пологи, дитину, лікарів, що метушилися навколо неї… Картинка була така чітка, що жінка враз усе збагнула й опиратися вже не мала ні сил, ні бажання, бо не бачила в цьому жодного сенсу.

Але опинившись у Нічгороді, Каміла зовсім не була така спокійна, як ця новенька. Чіплялася до всіх із запитаннями, де вона, хто ці люди, що роблять, чого чекають від неї. А дівчисько було якесь байдуже. Може, такий у неї темперамент. Але ж усі знають, що навіть найспокійніша, флегматична людина за екстремальних умов починає поводитися неадекватно, а те, що зараз відбувалося з нею, інакше й не назвеш. Можливо, у новенької був шок, хоча з вигляду цього не скажеш: не загальмована, погляд не розсіяний і не розфокусований, упевнено, навіть дещо зверхньо роздивлялася присутніх, ніби збиралася мовити: «То що ви мені хочете сказати?»

Першим порушив мовчанку Метр. Він уже насолодився здивуванням, яке опанувало всіх краян від нової підопічної.

− Ну, ось ми й прибули, − мовив він і поглянув на дівчину. − Ліє, вам подобається тут?

Новенька дурнувато всміхнулася, і це ще дужче всіх спантеличило.

− Мені подобається, що ви мене назвали Лією. Ніхто, крім найближчих мені людей, не знає про це ім’я. Але я не питатиму, звідки його знаєте ви. Думаю, або ви не скажете правди, або я просто не зрозумію вашої відповіді.

Присутні засовалися, почали перешіптуватися: їм вочевидь подобалася ця дівчина. Та найдужче втішився Метр. На його похмурому обличчі розквітали нові відтінки усмішки, що їх ніхто досі не бачив.

− Правильно міркуєте, тому ви значно швидше, ніж сама можете уявити, збагнете все, що з вами сталося.

Повернувшись до присутніх, чоловік додав:

− Вибачте, що затримався. Виникли певні обставини, пов’язані не з цією юною леді, а, навпаки, з тими, хто мав би нам сприяти. Але я й так добряче вас затримав, тому не робитиму цього далі. − Уже звертаючись до Лії: − Вам тут іще зарано бути, тому прошу зачекати в моєму кабінеті до кінця засідання. Каміло, чи не могла б ти провести дівчину?

Жінку це прохання потішило. Дуже вже цікаве це дівчисько. Тож зраділа з нагоди поспілкуватися з нею і першою щось дізнатися. Каміла без зайвих слів підійшла до Лії, узяла її за руку й кинувши: «Ходімо», − повела до масивних дубових дверей на протилежному від центрального дзеркала боці.

Ця жінка мені чомусь одразу сподобалася, хоча вона й не виявляла особливої приязні. Але зараз мене (як, мабуть, і кожну дівчину в моєму віці) цікавила власна зовнішність. А я вже встигла себе роздивитися в кожному з незліченної кількості дзеркал, що були в залі, де я опинилася крізь одне з них разом із дивним чоловіком. Спершу мене здивувало, що серед просторої засніженої місцини з’явилося дзеркало, та коли Метр (здається, так він відрекомендувався) запропонував до нього увійти, я не вагалася. Це здалося мені таким логічним, наче у світі немає нічого простішого й буденнішого, ніж увійти до дзеркала, яке з’являється взимку посеред галявини, а біля тебе стоїть якийсь божевільний, але дуже впевнений у собі чолов’яга. Я людина не забобонна, та чомусь, заплющивши очі (це він так наказав, а я не ризикнула не послухатися), вирішила переступити цю межу лівою ногою. Мене охопило дивне відчуття, ніби втратила почуття часу й реальності. Я наче стислася до маленького атома й водночас вибухнула до розмірів Усесвіту. Не можу точно передати своїх відчуттів, бо це було так неприродно, так суперечило законам фізики, що навряд чи в якій-небудь мові світу існують слова, здатні таке передати.

Коли я розплющила очі (теж за його наказом), то вже була в цій химерній залі. О, чому я не закінчила школи мистецтв, де навчалася два роки й де разом із музичним та хореографічним мистецтвами студіювала ще й образотворче! Якби навчилася-таки до пуття малювати, то змогла б зобразити це фантастичне місце, і тоді… прощавай Босх, здрастуй Юлія Альданова. Себто Лія… І звідки ж, звідки він знає про це ім’я?

Я ніколи не любила свого імені. Юля, Юлька… У будь-яких варіаціях воно викликало в мене лише роздратування й оскомину. Крім того, до нього завжди ніби напрошувалися рими, − гулька, дулька, − які ще з дитячого садка швидко підбирали, хоча й були далеко не поетами, мої однолітки, і дражнили, аж поки підросли й знайшли інші, вишуканіші способи комусь дошкулити.

Не пам’ятаю, коли саме вирішила врізати своє ім’я і стати Лією, та воно не прижилося. Так мене іноді називали тільки найближчі люди, коли хотіли втішити чи попросити чимось допомогти, бо знали, що це звичайне звукосполучення має на мене магічний вплив. Решта людей про нього успішно забули.

Ха, а все-таки я круто сьогодні відповіла цьому − як його там? − Метрові. І взагалі дивно − я змінилася не лише зовні, а й усередині. Такою самовпевненою, різкою ніколи не дозволяла собі бути, тим більше з незнайомими і, судячи з усього, поважними людьми. Звідки така зухвалість? Не скажу, що мені це не подобається. Зовсім навпаки. Я завжди мріяла стати такою: сильною, мужньою, уміти обстоювати власну думку. Скільки разів замовкала, не наважуючись посперечатися з учителем у школі, чи з викладачем у виші, чи з роботодавцем. І не з остраху, що вчитель може поставити двійку, викладач − зарізати на заліку, а працедавець − звільнити. Не це мене лякало. Моє виховання, яке, звісно ж, можна вважати хорошим, надто з погляду християнської моралі, не дозволяло мені навіть допустити думки, що можна сперечатися зі старшою й мудрішою людиною. Навіть якщо знала, що ця людина не права, якісь внутрішні важелі завжди мене гальмували, коли намагалася порушити прищеплені мені принципи, переступити негласне табу й зробити щось усупереч правилам. Я розуміла, що це неправильно, що в нашому світі-тераріумі так не виживеш, що за своє місце під сонцем треба боротися, вгризатися зубами, ходити по трупах, та нічого не могла вдіяти і, наче собака Павлова, чинила, як завше. І коли сьогодні я раптом перетворилася на дівчину, яка нічого не боїться й каже все, що думає, то просто здивувалася. А якщо я й мала добирати слова, то це тут. Адже геть не знала цих людей, хоча ні двійка, ні звільнення з роботи мені не загрожували. То що ж могло загрожувати? Смерть? Та хіба я вже не мертва? Але після всього пережитого мене вже ніщо не дивувало й не лякало, і, може, саме те, що я вже була на все готова, і надавало такої самовпевненості. Чомусь мені було не страшно. Мене не лякали ці люди, це химерне місце, узагалі всі дива, що сьогодні (сьогодні чи вже минуло багато часу, адже я геть утратила його відчуття?) зі мною сталися. Ба більше − поки що я помічаю лише плюси мого тут перебування: мій характер змінився на такий, про який я давно мріяла, моя зовнішність стала просто − цьом! − ляльковою. Так, саме з цього я й почала, зі своєї зовнішності, і лише зараз до неї дійшла. Побачивши себе в дзеркалах, не могла натішитися з метаморфоз: жодних зайвих кілограмів, висока, струнка; волосся чорне, мов смола, але своє, не фарбоване, не кучеряве й неслухняне, а гарне, блискуче; обличчя ідеальне, на східний манер, як і має бути в дівчини на ім’я Лія… О, Лія. Якщо ж мене тут так називатимуть усі, це буде просто чудово. То чого ж мені тут боятися? Я ж тут нарешті знайшла себе…

− А ви справжня татарка чи лише наполовину? − запитала Лія, коли вони з Камілою вже підходили до дверей. Жінка зупинилася й пильно подивилася на новеньку. Звідки вона це знає? Хто вона? Як їй вдалося побачити її глибоко сховану внутрішню суть, адже, руда й синьоока, вона не лише зовні, а й ментально давно вже не було тією, ким народилася в Реальності.

− З чого ти взяла, що я татарка? − запитала Каміла, не приховуючи свого некерованого роздратування.

− Вибачте, − мовила Лія. Вона й не думала образити цю жінку, яка їй справді сподобалася. − Я подумала, що ви цим, навпаки, пишаєтеся, як от я, наприклад, хоч маю татарської крові, певно, відсотків десять.

− Я цим не пишаюся, бо я не татарка, а якби була, то чого б мала це приховувати?

− Ну, мабуть, є причини, − вела своєї дівчина, якій нові якості характеру не дозволяли просто так здатися, хоч і ображати жінку теж не хотілося. Та вона знала, що Каміла має східну кров, і їй не подобалося, що жінка цього ніби соромиться, адже сама Юля (Лія… Лія… вона ще ніяк не могла остаточно звикнути до нового імені) дуже пишалася тією невеликою дещицею генів, що дісталися їй від прадіда з Казані. Хоча, власне, чому вона була така впевнена в походженні Каміли? У неї ж абсолютно європейська зовнішність. Дивно. Щось прослизнуло повз Ліїну увагу, і вона тепер не могла збагнути що. Якесь нове відчуття чи знання вона здобула, пройшовши крізь дзеркало.

Каміла ще раз пильно поглянула на дівчину, але промовчала, натомість на диво легко відчинила дубові й важезні, на перший погляд, двері й кивком запросила туди новеньку.

Лія ніколи не вміла свистіти, але тепер їй це вдалося дуже хвацько. Та це й не дивно, адже те, що вона побачила всередині Метрового кабінету, викликало шквал емоцій. Перед нею була величезна кімната зі стелею такою високою, що її не було видно. Стіни були заставлені книжками. Сотні, тисячі, мільйони? Скільки їх тут? Чи може людина за все своє життя стільки прочитати? Найрізноманітніші: старовинні, у шкіряних палітурках із золотим тисненням, і сучасні, з глянцевими яскравими палітурками. Для Лії, яка з дитинства обожнювала книжки (вона могла просто їх гортати, гладити, нюхати), це справжній рай. На якусь мить їй здалося, що тут зібрано всі книжки на світі. Звісно, цього не могло бути, хоч і кімната просто гігантська, і дівчина навіть не бачила, де ж вона закінчується, адже протилежну від дверей стіну поглинув морок і Лія не могла знати, чи не тягнеться раптом кімната вглиб ще на якусь енну кількість метрів (кілометрів?). Але вона про це подумала, і, мабуть, не просто так.

Більше в кімнаті не було нічого. І це називається кабінетом? А де ж письмовий стіл, стільці, крісла, шафи для документів? Як тут працює Метр і чи працює він узагалі? Може, лише читає, умостившись просто на підлозі, що хоч і вкрита теплим ворсистим килимом, але до роботи не спонукає? І взагалі що це за робота така? Він що − тільки читає, навіть нотаток не робить? Адже жодного канцелярського приладдя в кабінеті не було.

Каміла зауважила дівочу реакцію і всміхнулася − у Нічгороді всі любили читати. Власне, якби не книжки, то їхнього міста взагалі не існувало б. Як і решти. Враження новопристалої доводило, що вона тут невипадково.

− Подобається? − запитала жінка в розгубленої Лії. Почуття роздратування й недовіри в неї раптово зникло, а натомість виникла якась материнська ніжність, зачудування.

Лія не могла передати словами свого захоплення. Так часто щось подібне вона бачила у своїх чарівних снах, що тепер усе, що з нею відбувалося, було дуже схоже на здійснення мрій. Їй часто снилися книжки, і там, уві сні, її переповнювало лоскітне почуття, коли хочеться відтягувати час, аби розтягти задоволення. Вона дивилася на фоліанти, торкалася до них, а в найкращих снах навіть іноді читала, проте вранці вже нічого не могла пригадати: ні назв, ні імен авторів, ні навіть сюжетів.

− Звідки тут усі ці книжки? − невпевнено поцікавилася дівчина, розуміючи, що запитання трохи безглузде і поставити його треба було хоча б тоді, коли вона вже дізнається, де воно, оце Тут, адже вона й гадки не мала, що це за місце і хто всі ці люди.

Каміла ніби прочитала її думки, тому відповідь була прогнозована:

− Згодом ти все зрозумієш, а поки що походи тут, роздивися, погортай книжки.

Ліїному захопленню не було меж. Їй чомусь здалося, що ці книжки немов священні письмена і до них не можна навіть торкатися.

− І що, мені можна взяти котрусь із них і подивитися?

− Так…

Жінка всміхалася. Її страшенно тішили дитяча безпосередність новенької, її захват.

− І можна навіть щось почитати?

− Так…

Лія підстрибнула, мов дівчисько, і, мало не плескаючи в долоні, підбігла до першої-ліпшої, чи то пак − найближчої − полиці, і вицупила книжку, що стояла на рівні її випростаної руки. Це було звичайнісіньке видання стандартного формату, але обкладинка не просто здивувала, а ледь не вибила дівчину з колії. Лія закліпала й недовірливо поглянула на Камілу, яка не виказувала жодних емоцій, що лякало ще дужче.

− Що це? − ледь чутно, бо язик просто відмовлявся соватися в роті, вичавила Лія.

− Книжка, − з байдужим виразом обличчя, але з прихованим задоволенням у голосі відповіла жінка, яку точно втішила реакція новенької.

Лія й сама бачила, що це книжка. І навіть назва, витіснена великими червоними буквами, хоча й інтригувала, та не могла сильно вразити, адже зараз письменники навчилися називати книжки так, що часом вистачало самої лише назви, аби змусити читача їх купити. Називалася вона «У прірві», і це ні про що не свідчило. З однаковим успіхом це міг бути і любовний роман, і хорор. Але ім’я автора вгорі викликало в Лії суперечні відчуття. Вона вирішила, що її або просто дурять, або ж знущаються. Джером Девід Селінджер. Це її улюблений письменник, і те, що вона витягла саме його твір і що так безглуздо маніпулювали його ім’ям, принаймні обурювало.

− Я бачу, що це книжка, − опанувала себе дівчина. − Але тут написано, що її автор − Селінджер…

− І що ж тебе дивує? − запитала Каміла, яка й справді наче не розуміла, що тут дивного.

− Але я прочитала всі його твори й точно знаю, що такого в нього немає.

− Але ж Селінджер досі живий [1], − мовила жінка так упевнено, що Лія вже й сама почала сумніватися, проте не переставала сипати запитаннями.

− Так, живий. Проте багато років тому він усамітнився, заховався від світу й перестав писати…

Каміла всміхнулася. У її голосі залунали іронічні нотки:

− Це він сам тобі сказав? Люба моя, − жінка говорила, немов із дитиною, і це дратувало Лію, − як ти можеш знати, що робить Селінджер у своєму свідомому вигнанні: пише чи не пише?

− Але ж він відома особистість. Тривалий час його фани, наче манни небесної, чекають від нього нових творів. Якби він щось написав, це була б сенсація і про це б уже знали в усьому світі, навіть у нас!

− Мабуть, − погодилась Каміла. − Але ж я не сказала, що він видає книжки, а сказала, що пише.

Лії вже терпець уривався:

− Але ж ця книжка видана, вона ж не написана від руки, − випалила вона й рвучко розгорнула томик.

На титулці побачила те ж, що й на обкладинці: ім’я автора й назву. Більше нічого… Ні назви видавництва, ні року. Перегорнула далі. Нічого, жодних реквізитів: ні тобі анотації, ні імені перекладача, ні навіть ISBN. Далі йшов власне текст, увінчаний латинською літерою І, який вона чомусь не наважилася читати. На останній сторінці − те саме. Зміст, де навпроти тринадцяти комбінацій із латинських цифр, що позначали розділи, стояли цифри арабські, що позначали номери сторінок. І все. Ні коли книжку було підписано до друку, ні накладу, ні номера замовлення.

Лія була розчарована.

− Ха. Будь-який дурень може в себе вдома на ПК таке зробити. Написати якусь маячню й підписати іменем класика. Теж мені Селінджер знайшовся!

Ці слова розлютили Камілу, бо вона аж на обличчі змінилася.

− Ти сумніваєшся, що цю книжку написав Селінджер?

− Так, − відповіла дівчина, та, перехопивши впевнений погляд співрозмовниці, завагалася. − Зв’язок із ним відчувається хіба що в назві, судячи з якої, це продовження «Над прірвою в житі». І в ньому має розповідатися, як Голден Колфілд таки не став «ловцем у житі», а натомість сам і звалився в ту прірву, від якої хотів рятувати дітей, − випалила Лія з неприхованим сарказмом.

− Я була про тебе кращої думки. − Каміла промовисто демонструвала своє розчарування. − Коли ти з таким захопленням розглядала книжки, я грішним ділом подумала, що переді мною справжній поціновувач мистецтва. Як ти могла припустити, що Тут з’явилася сумнівна книжка, якась дешева містифікація, незрозуміло ким і де створена?

− То, може, ви мені поясните, як вона тут опинилася? І що це за Тут, і чим воно таке особливе, що в ньому не може бути нічого сумнівного? − трохи винувато, але все ж упевнено мовила дівчина.

Каміла охолола. Ну, звісно. І чого було так напосідати на це дівчисько, яке і справді не знає, куди його занесло? Що їй залишається думати? Дівчина звикла (як кожна нормальна людина) шукати нормальних, логічних пояснень для будь-яких явищ. Що ж із неї взяти?

− Розумієш… − почала Каміла й глибоко вдихнула, приготувавшись до тривалої розмови. Вона ніколи не любила щось пояснювати, надто коли йшлося про те, чого не поясниш за допомогою слів, які придумало людство. Зараз їй треба уявити себе вчителькою початкових класів, яка має легко й доступно розтлумачити першачкові складні й незрозумілі речі. − Усі ми щось пишемо. Інша річ, що не всі видають написане. Але книжки наші не зникають. Вони тут. − Каміла всміхнулася так, як усміхається вчитель, знайшовши вдалий і легкий для дитячого сприйняття приклад для порівняння. − Ось ти читала «Майстра й Маргариту» Булгакова?

− Гм, звісно, − хмикнула дівчина так, ніби це питання її образило. Як вона могла це не читати?

− Не ображайся, я запитала, просто щоб переконатися. Так ось там є хороший вислів…

− Я вже здогадуюся, − перебила Лія, чи щоб довести, що справді читала роман, чи щоб показати, що вона не така вже й дурна і з нею не варто розмовляти, як із першачком. − «Рукописи не горять».

− Точно. І це правда. Булгаков був не лише геніальним письменником, він знав значно більше, ніж сам міг уявити. Але якби він пішов далі, то збагнув би, що не горять не лише написані книжки, а й ненаписані. Себто в тому значенні, яке людство надає цьому слову.

− Тобто…

Цього вже Лія не могла второпати. Каміла замислилася, як би це пояснити. Дівчина ще зовсім не готова. Та раптом її осяяло.

− Поглянь, − вигукнула вона й кинулася до другої знизу полиці праворуч від них. Вихопила книжку, але не поспішала демонструвати її Лії, а притиснула до грудей, і дівчина встигла лише зауважити яскраву обкладинку. − Ти теж, Ліє, пишеш книжки…

− Я? − Але зрозумівши, що від співрозмовниці навряд чи щось приховаєш, продовжила: − Ну, це гучно сказано. Так, іноді пишу коротенькі новели чи оповідання. Але тільки «в стіл». Їх ніхто не читав, та й навряд чи я наважилась би їх опублікувати…

− Та ні, ти не зрозуміла. Я не про твори, виведені ручкою на папері чи надруковані на комп’ютері, я про інші, про написані.

Здивування прочитувалося не тільки на обличчі, а й в усій поставі дівчини.

− Сумніваюся, що ти зможеш зрозуміти, якщо я тобі зараз почну пояснювати, краще почитай. − Каміла простягла Лії книжку.

Вона вже десь бачила цей яскравий малюнок на обкладинці. Дорога, що йде в нікуди. Обабіч шереги безлистих дерев, що, ніби щупальці чи кігті, розкинули своє гілля, а вгорі − повня. Картина була моторошна й водночас прекрасна. Від цієї дороги несила було відвести очей, вона вабила. Куди вона вела? І де дівчина могла її бачити?

Каміла немов прочитала останню думку.

− О, так. Я забула сказати: ти ж не лише пишеш, а ще й малюєш.

І лише коли Лія врешті зрозуміла значення в цих словах займенника «ти», відвела погляд від картини й прочитала ім’я автора та назву: Лія Альданова, «Закохана в ніч».

Що я стану письменницею, мені казали ще в дитинстві, коли придумувала різноманітні історії й потім вечорами розповідала їх мамі, бабусі, дідусеві і всім, хто до нас заходив. Я в сім’ї одиначка, і хоч це начебто дуже добре, адже вся увага й турбота перепадали мені самій, проте, з іншого боку, була дуже самотня, що, мабуть, і виплекало в мені некеровану, безмежну фантазію. Сама вигадувала собі друзів, бо на нашій вулиці майже не було моїх однолітків, а з деякими (неблагополучними) мені просто забороняли гратися. Я вигадувала незвичайні пригоди, бо справжнє життя було геть одноманітне й позбавлене несподіванок. Мене не цікавили ляльки. Інша річ − ґудзики, поламані ручки від дверей, дідові інструменти. Усе це дарувало неймовірне поле для фантазії, адже ці речі можна уявити чим завгодно: від зачарованої принцеси до зорельоту.

Коли підросла і в мене з’явилися друзі, фантазія нікуди не поділася. Дитинство моє припало на перебудову: зникла залізна завіса й почалося масове захоплення телебаченням, дуже популярними стали різноманітні закордонні серіали. Оце була моя стихія! Я швидко перекваліфікувалася зі звичайного письменника-фантаста на сценариста й режисера. А які мильні сюжети розгорталися на нашій вулиці. Куди тій американській «Династії» чи мексиканській «Дикій Розі»! У нас, на звичайній сільській вулиці, кохали й убивали, викрадали дітей і втрачали пам’ять, плели інтриги й самі ж потрапляли у власні тенета. Кожен із моїх друзів отримував роль, написану персонально для нього. Звісно ж, я не могла не користатися зі свого статусу, тому ті, кого я, правду кажучи, недолюблювала, отримували ролі або негідників, або якихось нікчем чи я просто ігнорувала їх, призначаючи на другорядні ролі. Та головне, що ніхто, навіть сильні особистості, очевидні лідери не могли опротестувати надану їм роль, бо я, виявляється, мала ще й неабиякі здібності психолога й могла будь-кого переконати, що саме його герой найважливіший. Навіть якщо то лише вбитий грабіжником перехожий, завдання якого − лежати посеред вулиці в багнюці, та якби не він, то й фільму не було б і славнозвісний детектив (себто я) не почав би розслідування.

Захоплення сценаріями тривало недовго. Я захворіла і вже не могла багато часу проводити з друзями. Сумними самотніми вечорами в ліжку, коли від телевізора й прочитаних книжок вже починало двоїтися в очах, я врешті почала писати по-справжньому, ручкою. Тобто Каміла не вважала б, що то по-справжньому, але саме так вважають люди.

Звісно, це теж було наслідування. Наслідування дуже популярних на той час детективів та любовних романів, які я потай від мами ковтала по кілька штук на день. Я починала писати роман і щоразу, написавши кілька розділів на папері й остаточно дописавши його подумки, цілком втрачала інтерес, адже твір уже був готовий (хоч лише в моїй голові), а повторювати те саме − це однаково, що переписувати текст із чернетки в чистовик, − найгидотніше у світі заняття. Скільки таких початих і незакінчених творів у мене було − уже й не пригадаю.

Тому спроб долучитися до когорти майстрів слова (Боже, якими ганебними штампами я висловлююся!) було чимало, та справді почати писати мене змусила… Що б ви думали? Любов? Ні. Матеріальна скрута? Де там. У наш час письмом точно не заробиш. Злість. Ось що вперше мене спонукало взятися за ручку в уже дорослому віці і з серйозними намірами. Принаймні я їх тоді вважала серйозними. Згодом, звісно, зрозуміла, що це насправді лише один зі способів боротися з проблемами, з депресією, з внутрішнім дискомфортом.

Я почала писати, наразившись на несправедливість, зазнавши образи, яка здавалась мені смертельною, а головне − перед якою я була безпорадною. Я не могла відповісти своєму кривднику, бо він сильніший, могутніший. Таких випадків у моєму житті щороку ставало дедалі більше, а можливостей захиститися меншало. І тоді я збагнула, що бодай умовно покарати свого ворога можна лише через творчість. Так почали з’являтися оповідання, де кожну злу людину за кожен її негідний вчинок чекала заслужена й жорстока кара.

Ви можете вважати мене ненормальною, закомплексованою, прихованою маніячкою, що ладна розчленувати кожного, хто косо на неї погляне. Але ж ні. Та й не так часто ображали особисто мене. Просто будь-яку несправедливість я приймаю на свій рахунок. Я читала газети, дивилася телевізор і всюди бачила саму лише несправедливість. Скажімо, син якогось депутата жорстоко вбив людину, а його виправдали й кинули за ґрати невинного.

Я не могла спати ночами, аж поки не виникало оповідання, де прототипа цього мажора вбивав розгніваний месник (родич загиблого чи просто божевільний, що хотів очистити світ від мерзоти), або ж на вбивцю чекала інша, абстрактна кара у вигляді авта, у якому відмовили гальма, чи цеглини, що впала з даху. Та найчастіше помста була виважена й логічна, тому й жінку, яка виловлювала бездомних собак і знущалася з них (цей жахливий сюжет я побачила в програмі Ольги Герасим’юк «Без табу», і він, певно, до кінця життя стоятиме в мене перед очима), ці ж бездомні собаки й загризали. А п’яний лікар, який оперує дівчину й вона через це гине, сам згодом помирає від скальпеля такого ж горлодера.

Свої твори я нікому не давала читати, не публікувала, хоча завжди мріяла побачити власну збірку оповідань (а саме на короткі прозові твори мені вистачало вправності й терпіння) на полицях книгарень. Та одного разу таки наважилася й узялася за роман. Щоправда, на нього чекала така ж доля, що й на все моє попереднє писання: після кількох розділів я так захопилася, що зрештою дописала текст «у голові». У романі йшлося про дівчину, яка страждає на множинність особистості, точніше в її милій голівці вживалося значно більше «альтерів», кожне з яких по черзі заволодівало її тілом і виконувало якусь програму. Однак усі вони мали не лише різні характери, а й несхожу зовнішність, тому героїня частково змінювала і свій вигляд. Скажімо, коли вона ставала чоловіком, її голос нижчав, вона робилася дуже сильна як на жінку й таке інше. У цьому творі я теж не уникла улюбленого мотиву помсти, тому й ввела до численних внутрішніх особистостей героїні чоловіка-месника, що його пригоди й мали становити основну канву сюжету. Так я ніби узагальнювала все написане раніше, весь мій попередній досвід.

Хороший був задум. Тепер розумію, що коли б дописала роман, то справді мала б шанс його видати. Але не судилося. Може, я занадто лінива, а може (це я розумію тепер), твір виявився значно потрібніший Тут, аніж Там . От і завис готовий роман на межі між реальністю й вигадкою. Так ніхто й не зміг дізнатися, що сталося з дівчиною з безліччю різних сутностей у голові, які щодня вели запеклі бої за її тіло, а сама вона лише вночі ставала собою. Саме тому я й назвала своє перше колосальне творіння «Закохана в ніч»…

Метр уважно стежив за Камілою. Жінка була збуджена, щось її сильно хвилювало. Уже давно закінчилися збори, усі розійшлися, у Широкій Залі Для Вузьких Засідань панували тиша й спокій.

− Ця дівчина якась дивна, − почала Каміла, зрозумівши, що Метр уже готовий її почути. − Вона поводиться не так, як годиться, геть не так, як усі.

− А чому ти вважаєш, що годиться саме так, як поводяться всі? − запитав Метр, хоча в його голосі не відчувалося, що він чекає на відповідь.

− Я не знаю, як годиться, − вела своєї жінка, − але ж ти не заперечуватимеш, що вона не така, як усі.

Чоловік замислився. Унікальність новенької він зауважив одразу, але, на відміну від Каміли, Метра це не бентежило, а, навпаки, тішило. Дівчина не випадково потрапила до них, це точно. Так, він − Метр, але не провидець, нічого не відає й нічого не вирішує. Звідки йому знати, з якою метою приходять деякі сутності. У Нічгороді він уже незліченну кількість часу. Яких лише диваків випало йому бачити. Здається, знав про Країну все, проте досі не міг збагнути, хто чи що обирає їх. Мав лише провести обраних, а далі вони вже самі обирали свій шлях. Він − лише проводир.

− Вона… − Каміла замовкла, вагаючись, але таки вирішила сказати: − Вона побачила мене такою, якою я ніколи тут не була.

− Тобто? − Метр не знав, що мала на думці жінка. Він бачив перед собою гарну молоду особу з рудим волоссям. Такою вона сюди прийшла, хоча, напевно, у Реальності була зовсім інакша: у Країні люди ставали такими, якими хотіли, бо ті тіла та характери, які отримували в житті, були лише в’язницями, що слугували для того, аби людей стримувати, аби заважати їхньому духовному зростанню. Адже, долаючи свої зовнішні вади, вони не могли вдосконалюватися внутрішньо. Таке людське життя, і це, певно, правильно, бо якби всі мільярди людей на землі стали досконалими, це призвело б до краху. Хто зробив так, що людина в житті завжди незадоволена собою, що брюнетки хочуть стати білявками, а худорляві − повненькими й навпаки? Хтозна. Але ця незбагненна сила давала кожній людині певне уявлення про досконалість, а потім із точністю до навпаки нагороджувала її тілом, характером, звичками.

Якою була Каміла за життя, Метр не знав, та й не годиться Тут таким цікавитися. У Країні всі є собою. Кожен виходить із власної в’язниці й навіки про неї забуває. Проте виявилося, що не навіки й не всі.

− Ти ж здогадуєшся, що я насправді не така, якою ти мене бачиш? − Жінка ретельно добирала слова. − Як ти вважаєш, якої я національності?

− Гадки не маю, − чесно відповів Метр.

− Ти б міг колись уявити, що я татарка?

Чоловік цілком міг би уявити її хоч афро-американкою.

− Звісно міг би, ти ж знаєш, що це реально. Каміла роздратувалася.

− Я не про це. Міг − то міг, але чи здогадувався, що я власне татарка?

− Я ніколи про це не думав, − сказав Метр, але вже почав потроху розуміти, до чого вона веде.

− А от вона відразу побачила. Ні, вона не побачила моєї зовнішності, а ніби збагнула суть. Як таке може бути? Навіть ти цього не можеш.

Чоловік мовчав. Він справді ніколи цього не міг. Чи просто не хотів. Словом, не пробував.

− А ще вона не побачила моєї руки, − уже тихіше мовила Каміла й поглянула на відсічену дзеркалом культю.

− Я теж її не бачу.

Це мало скидалося на жарт, тому жінка ще дужче роздратувалася.

− Не бачиш, бо її нема. А дівчисько, певно, бачить, бо не звернуло жодної уваги. Я махала перед нею руками, діставала книжки з полиць, і, думаю, брак кисті вона б мала помітити.

− А може, вона просто вихована й не хотіла ставити тобі неприємні запитання?

− Може, й так. Але навіть якби вона вирішила не говорити про це, то навряд чи зуміла б приховати емоції, уперше побачивши мій обрубок. Але в неї був цілком незворушний вираз обличчя.

− Що ж, − бадьоро мовив Метр, − якщо ти права й дівчина таки незвичайна, то нас можна привітати. Це щось небачене, отже, настає час змін. Це ж прекрасно.

− Не знаю…

Жінка радше занепокоїлася, ніж зраділа. Не всі люблять зміни.

− До речі, де вона? − поцікавився Метр.

− У тебе в кабінеті. Я вирішила, що нічого не станеться, якщо залишу її без нагляду. Уже три години вона читає свій роман і, схоже, не збирається відволікатися.

− Що ж, пора з нею поговорити.

І вони вирушили до кабінету.

− Не знаю, чи варто, та все ж запитаю, − мовила Каміла невпевнено, бо розуміла, що вона сьогодні й так занадто допитлива, і хтозна, як відреагує на це Метр. − Я не була на засіданні, тому не знаю, про що там ішлося. Та мені б хотілося знати, що ти мав на думці, кажучи, що твоя затримка пов’язана з тими, хто мав би нам допомагати.

Чоловік зупинився й обернувся до Каміли, яка йшла за ним і, може, саме тому, що не дивилася йому в очі, наважилася на це запитання. Метр, який іще кілька хвилин тому мав безтурботний і щасливий вигляд, здається, занепокоївся.

− Щось дивне коїться в Реальності, Каміло, − мовив він, і такої відвертості жінка не очікувала. Завжди стриманий, Метр ніколи не видавав своїх почуттів, надто коли це був страх чи нерозуміння певних явищ. − Я не казав про це на засіданні, але відчуваю, що має щось статися.

− А як же ти це відчув? Щось змінилося?

− Може, мені це лише здається, але чи не помітила ти, що Їх приходить до нас дедалі менше?

Каміла розуміла, про що йдеться. Так, давно вже не з’являлися в Нічгороді новопристалі, і та дівчина стала для всіх мов свіжий вітер у пустелі. Але це нормально, адже їх не може бути багато, інакше вони б утратили свою унікальність.

Метр, немов прочитавши Камілині думки, продовжив:

− Я хочу наголосити на слові «приходить». Насправді Там їх не меншає. Але до нас їх щось не пускає. Якась сила стоїть на заваді. Я не можу її виявити, не можу збагнути її суті. Але дивно: що більше небайдужих у Реальності, то менше вони доступні для нас. А ти розумієш, чим це загрожує?

− Чим? − Голос жінки тремтів, вона розуміла…

− Їх може стати занадто багато Там. Вони самі не усвідомлюють своєї сили, а в Реальності вона може виявитися руйнівною. А що станеться, коли зникне Реальність?

Це питання не потребувало відповіді. Чи могла Країна існувати без Реальності? Чи може людина існувати без їжі? Чи може вогонь існувати без повітря? Чи може письменник існувати без натхнення?

Ще кілька секунд вони постояли, дивлячись ніби одне на одного, а насправді в нікуди. Метр перший розвернувся й попрямував до дверей свого кабінету.

− Коли я побачив цю дівчину, − уже іншим, трохи спокійнішим тоном сказав він, − чомусь подумав, що вона має принести якісь зміни. Нехай навіть на гірше − це все одно добре. Адже ми не можемо просто чекати, поки хтось вирішить усе за нас. Я не помилився в дівчині, бой ти, бачу, помітила її незвичність, якусь незбагненну силу. Ходімо, спробуймо розібратися.

Я так захопилася читанням, що й не помітила, як вони ввійшли. Дивно, як можна захопитися читанням власної книжки, адже це ти її написав, отже, маєш напам’ять знати, про що там ідеться. А я наче й розумію, що все це мої думки, бо саме такий один із тисячі моїх варіантів роману, та водночас наче й не я це писала. Мої вислови, мої фрази, навіть слова-паразити, проте вони ж ніколи не були впорядковані. А тут усе розкладено по поличках − хронологічно, чітко, вишукано, грамотно. Певно, якби це таки писала я, то саме так би й зробила, бо тут угадувався мій стиль і спосіб мислення. Але ж я насправді ніколи цього не робила!

Поки я їх помітила, минуло, певно, чимало часу. Хоча я вже зрозуміла, що тут або не існувало поняття часу, або на нього просто не зважали. Для них важило тільки те, що відбувалося поза часом, решта не мала значення.

Якби я зустріла цю парочку в минулому житті (хоча я ще достоту не вирішила, де перебуваю: у новому житті чи це просто черговий етап старого), то подумала б, що вони якісь дивні, щоб не сказати гірше. Але вони мені подобалися. Не знаю чому. Метр і Каміла. Ха. Виникає лише одна асоціація: Майстер і Маргарита. Прикольно… До речі, уже вдруге сьогодні я згадую Булгакова. Що б це мало значити?

Так от, я не одразу їх помітила, і вони, мабуть, не збиралися звертатися до мене першими й чекали, поки сама до них звернуся. Та я не квапилася. Я читала свою книжку про Юлю. І чого я головну божевільну героїню назвала власним іменем? З творами не можна жартувати, бо все написане збувається. І називаючи героя своїм іменем, ми наражаємося на небезпеку, бо можемо повторити його долю.

Отже, я читала про поневіряння своєї головної героїні. Про Роксолану, одну з її особистостей, яка була талановитою художницею; про сорокарічну домогосподарку Ольгу, через яку в Юлії на певний час з’являлися зморшки; про алкоголіка-афганця Микиту, що хворів на цироз печінки, і цей діагноз цілком підтверджувався в Юлі, коли він заволодівав її тілом. Та найцікавішими були пригоди Романа. Невловимий месник, він саме збирався розправитися з ґвалтівником, та ще й дуже жорстоко, аж раптом я відчула чиюсь присутність і, обернувшись до дверей, побачила їх.

Вони стояли, як дві статуї, і незмигно дивилися на мене. На їхніх ніби з каменю витесаних обличчях відбивалося щось дуже схоже на захоплення.

О, скільки ж я мала запитань, яким так і кортіло вирватися з мого горла! Скільки всього хотіла довідатися! Але й досі не можу пригадати всього, що тоді від них почула. Чи, може, мій мозок просто не подужав сприйняти інформацію і, відфільтрувавши й викинувши все незрозуміле, залишив у пам’яті лише уривки якихось фраз, висновків, порівнянь і натяків. Метр увесь час щось казав про мою винятковість, незвичність, про якесь надпризначення. Я нічого не могла второпати. Лише хотіла знати, що це за місце і що я в ньому роблю, але так і не взнала. Я навіть не зуміла сформулювати це запитання, а самі вони не поспішали мені нічого такого пояснювати. Може, сподівалися, що сама здогадаюся? Чи думали, що ще не час? Але якщо я така вже особлива, то невже не маю права бодай щось знати?

Зрештою, мені тут подобалося, і, можливо, саме тому я не надто поспішала щось додатково з’ясовувати − а що, як насправді не все так добре, як на перший погляд? Однак я чітко усвідомила, що скоро, зовсім скоро дізнаюся, що тут роблю, і це неодмінно припаде мені до душі. Принаймні Метр із Камілою мені це пообіцяли.

Не знаю, скільки саме тривали їхня розповідь і моє мовчання, та врешті-решт вони вгамувалися, помітивши, мабуть, у моїх очах цілковите нерозуміння, і змінили тему.

− То як тобі книжка? − поцікавилася жінка.

− Я б сказала, що хороша, але це було б нескромно, адже вона моя. Так же?

Метр усміхнувся й відповів, що тут усе моє так само, як і кожного нічгородця. Ми всі ланки одного ланцюга, що тримає світ. Він висловився трохи інакше, але зрозуміла я це саме так. Хто такі «ми», я не знала, та оскільки мене вже зарахували до їхньої когорти, тепер мала б поцікавитися своїми обов’язками. Але…

Але, що сталося потім, я згадати не можу. Пам’ятаю лише довгий коридор. Не просто довгий − безкінечний! Ще хвилину тому я сиділа на підлозі в кабінеті Метра й збиралася щось у нього дізнатися, аж раптом уже тут, у цьому дивному напівтемному коридорі з безліччю дерев’яних дверей по обидва боки. Якусь мить я стояла, не знаючи, що робити, а потім вирішила відчинити одні двері й зазирнути всередину.

Легенько штовхнула найближчі праворуч (ручки на жодних із них не було), і двері на диво легко піддалися. Повільно й обережно зазирнула всередину і, не помітивши нічого загрозливого, наважилася зайти. Кімната за дверима була безмежна, як і Метрів кабінет. Зрештою, у цьому місті все було безмежне. Я розуміла, що за законами чи фізики, чи математики це просто неможливо, адже в коридорі за якийсь метр від цих дверей розташовані інші, за якими теж має бути кімната. Але як вона може там поміститися? Та я не стала заморочуватися цим питанням, бо, мабуть, збожеволіла б. У мене завжди були проблеми з точними науками, тому я просто все списала на власне невігластво. Хтозна, може, й існує в природі якийсь закон, що здатен пояснити це дивне явище.

Я почала розглядати кімнату, точніше, те, що міг охопити мій зір. У кімнаті панував напівморок. Я зробила крок уперед, але далі йти не наважилася. Одночасно притримувала двері, боячись, що може статися, як у голлівудських фільмах жахів − варто комусь зайти до якоїсь кімнати, як двері позаду нього самі зачиняються й він опиняється в пастці.

Коли очі призвичаїлися до темряви, я побачила за кілька метрів від себе якусь істоту. Спершу мені здалося, що це кіт − маленький пухнастий клубочок. Та вже наступної миті зрозуміла, що помилилася, бо створіння почало рости, збільшуватися, і здавалося, ще мить − і воно накинеться й поглине мене. Я скрикнула, різко відступила й вискочила за двері.

Я знову була в коридорі. Кімнату зачинено, але мене не відпускав панічний жах. Що воно таке? Чи не вирветься зараз сюди, щоб запопасти мене? Стояла закам’яніла, аж раптом мене осяяло − я ж колись це вже бачила й відчувала: бачила дивне створіння, що росте й намагається мене поглинути, відчувала цей жах, цю безвихідь. Так, точно, це вже було. Давно, ще коли я була геть маленька. Тоді, подивившись по телевізору якийсь фільм жахів, − чи «Дзвінок», чи «Воно» за Стівеном Кінгом, − я довго не могла заснути, а коли нарешті заснула, мені наснився той кошмар. Сон був короткий, але я прокинулася вся зарюмсана і в холодному поту. Горло звело, я не могла поворухнутись, і здавалося, ніби я померла. Аналізуючи потім сон (якщо, звісно, мала дитина здатна щось аналізувати), за наймоторошніше й найбезглуздіше визнала те, що на чудовисько перетворювалася істота, покликана тішити, − маленьке пухнасте кошеня. Це лякало найбільше, бо найстрашніша та загроза, від якої не чекаєш нічого поганого.

Те, що дівчина потрапила в Коридор, Метр зрозумів із її погляду. Щойно вона щось розпитувала, говорила, − зацікавлено, здивовано, спантеличено, − аж раптом її очі з карих стали чорними, зіниці розширилася так, що райдужна оболонка просто зникла. Зовні наче нічого не сталося: вона була тут, з ними, але водночас стала заручницею Коридору. Каміла це помітила не одразу, а лише тоді, коли на Метровому обличчі відбився переляк, якого вона вже давно не бачила.

Саме тоді вона й поглянула в Ліїні очі.

− О, ні… − тільки й змогла простогнати жінка.

Цього просто не могло бути. Тим більше з новопристалою. Коридор байдужий до таких осіб. Він на них не розмінюватиметься. Навіть задля Метра, такого сильного й важливого, він не потикатиметься в Нічгород. Хіба що… Хіба що воно того справді варте…

Якусь мить вони стояли й мовчки дивилися на дівчину, але так не могло тривати довго. Треба щось робити. Поки не пізно.

Першою оговталася Каміла.

− Я впевнена, ти знаєш, що робити. − Вона благально дивилася на Метра. − Адже знаєш? Так?

Чоловік був розгублений.

− Власне, знаю, але… Я ніколи цього не робив.

− Ти мусиш. Ми маємо її повернути.

− Так, − погодився Метр і тієї ж миті підступив упритул до дівчини й зазирнув їй у вічі. Враз його зіниці теж почали розширюватися. І хоч жоден м’яз обличчя не здригнувся, неймовірне напруження раптом передалося Камілі, і вона ледве втрималася, щоб не скрикнути від цього жахливого відчуття.

Час ніби зупинився. Скільки це тривало − невідомо. Та раптом якесь дивне синє світло осяяло кімнату й зникло так само несподівано, як і з’явилося. Коли Каміла оговталася, Метр сидів на підлозі, обхопивши голову руками, а Лія лише здивовано на нього дивилася.

− Вам погано? − запитала вона і вже було нахилилася до нього, аж раптом зойкнула й відсахнулася. Їй здалося, що вона бачить юнака, але дуже страшного й хворого. Він мав якесь зачумлене обличчя, жовту шкіру й божевільні невидющі очі. Смерть оселилася в цьому худому, немічному тілі. Хто він? А де ж Метр?

− Що сталося? − Каміла теж перелякалася. Вона не побачила того, що дівчина, проте Ліїна реакція її налякала ще дужче за недавні події.

Тієї ж миті чоловік підвів голову. Він був таким, як і завжди, просто трохи змореним. Мужнє обличчя, щетина, упевнений погляд. Дивне видиво зникло, і Лія заспокоїлася.

− Нічого не сталося, − якимось наче не своїм голосом мовила вона, − просто мені здалося…

− Що здалося? − поцікавився Метр і спробував підвестися, та це йому не вдалося. Сили його покинули. Тіло було ніби чуже. Дівчина з Камілою це помітили. Першою кинулася на допомогу Лія. Вона ще не знала, що цього Метр не любить.

− Що з вами? Вам зле?

Метр відштовхнув її. Без злості, роздратування, але рішуче. Він не потребував нічиєї допомоги. Робота, яку він щойно виконав, не просто могла позбавити його сили. Хтозна, коли він зможе оговтатися, але зробити це мусить.

− Ліє, не займай, − втрутилася Каміла. − Метр сам упорається.

− Я ж лише хотіла…

Чоловік не дав їй договорити:

− То що тобі здалося, дівчино?

Він пильно дивився на Лію, і цей погляд ніби читав її думки. Вона знала, що чоловік здогадується про те видиво, яке вона бачила. Але як?

Господи, де вона? Що тут коїться? Вона мертва? Чи збожеволіла? А може…

І тієї ж миті до Лії ніби прийшла відповідь. Вона згадала коридор, двері, сон… Так, сон. Саме так. Усе дуже просто. Вона ж лише спить. Це все їй сниться. Авжеж. Бо як усе це пояснити? То був сон, але й це теж сон. Сон у сні. Таке буває. Вона читала. Та і з нею таке було, коли спиш, а потім прокидаєшся, а потім прокидаєшся знов, уже по-справжньому. І тепер вона мусить прокинутися. Звісно, це сон. Сніг, дзеркала, книжки, кошмари. Так, наче марення якогось божевільного режисера фільмів жахів. Якогось Девіда Лінча.

З цих роздумів її вивів Метр.

− І не сподівайся, люба, − мовив він із сумом у голосі, ніби чудово її розумів. − Ти не прокинешся, хоч те, що ти бачила за дверима, і було сном, але тут усе навсправжки.

Лія стрепенулася. Він прочитав її думки. Це неможливо. Але чоловік вів далі:

− Ти зараз, мабуть, думаєш, що я вмію читати думки, але, на жаль, помиляєшся. Просто ти надто голосно думала, так голосно, що навіть Каміла почула твоє бажання прокинутися. Це зрозуміло. Так завжди буває з новопристалими. Зіткнувшись тут із різними неймовірними речами, вони інакше, як сном, пояснити цього не можуть, от і прагнуть прокинутися. А якби я й справді міг читати думки, то, певно, не питав би, що ж ти таке страшне побачила, що так налякала нас із Камілою.

− Та нічого страшного… − Дівчина вагалася, але вирішила не жартувати з цим чоловіком. − Мені лише на якусь мить здалося, що переді мною сидите не ви, а якийсь юнак, смертельно хворий. Він мав такий жахливий вигляд, що я рефлекторно відсахнулася. У нього було чумне обличчя. Хоча… Про це я лише читала. Я ніколи не бачила людей, хворих на чуму, але тоді мені раптом здалося, що саме ця хвороба вразила хлопця.

Якби Каміла стояла ближче до Метра, то, мабуть, помітила б, як він змінився на лиці. Ліїне зізнання розкривало якусь таємницю, таке, про що знав лише чоловік.

− Не зважайте, − сказала Лія. Але раптом їй на думку спало щось таке, що знову примусило змінити тему розмови. − Краще поясніть, що зі мною щойно сталося. Викажете, що то був сон. А як це я раптом заснула?

− Ти не заснула, дорогенька. − Чоловіків голос полагіднішав. Мабуть, у його голові нарешті вибудувалася з уламків думок та здогадів яскрава картина, і він знайшов якийсь дуже важливий для себе рішенець. − Ти побувала в Коридорі.

− Звідки ж ви знаєте? − Дивний здогад, що Метр таки вміє читати думки, повернувся. − Ви ж казали, що не читаєте думок.

− Я не брехав. Не читаю. І справді не знаю, що ти там бачила, бо кожен, хто там опиняється, бачить щось своє. Я просто знаю, що ти там була. Можу лише додати, що то погане місце. Там можна загубитися, і я доклав чимало зусиль, щоб витягти тебе звідти.

− Так, я відчула, що то погане місце. І саме тому вам стало зле? Через мене? Вибачте…

− Не через тебе. Через мене, через Камілу, через Нічгород… Якби я не повернув тебе, усім було б кепсько.

− Я все одно нічого не розумію…

Метр замовк. Роззирнувся. Складалося враження, що він про щось важко розмірковує, шукає ради.

− Скоро зрозумієш. Але ти мусиш зрозуміти це сама. Ні я, ні будь-хто інший цього тобі не пояснить, тим більше тими словами, які зараз ти тільки й можеш розуміти, враховуючи надто малий досвід, хоч і неймовірні потенційні можливості. А тепер вибач, але мені треба переговорити з Камілою. Розважся чимось. Візьми хоча б книжку якусь почитай.

Лія мовчки погодилася й пішла вглиб зали між нескінченними рядами полиць. Тепер вона вирішила не вибирати книжку навмання, як першого разу, а трохи тут освоїтися, пороздивлятися палітурки, погортати, одне слово, оцінити асортимент. Хоча в глибині душі сумнівалася, що Селінджер тоді був спонтанним вибором, який нічого не значив. Тим часом Метр відвів Камілу вбік і, хоч знав, що дівчина не підслуховуватиме, усе ж трохи стишив голос:

− Тепер я все зрозумів. Ця дівчина таки особлива. Ні! Не просто особлива − не така. Це щось геть інакше, ніж ми колись бачили, чули, відчували. І тепер я розумію, чому вона, щойно прибувши, ще нічого не досягши, потрапила в Коридор. Уяви, що буде, коли вона чогось тут досягне. Яку силу вона зможе мати.

Каміла лише кліпала, бо нічого не могла второпати.

− Ти так вирішив через її видіння? Через цю маячню про чуму? Але ж ми так мало знаємо про тих, хто повертається з Коридору. Що, як це якийсь побічний ефект? Що, як це залишки тих кошмарних снів, які вона там устигла побачити?

− Ні, ти нічого не розумієш. Ніякі це не залишки. Вона побачила мене. Розумієш, мене. Той юнак, хворий на чуму, то я. Я дуже багато знав про те, як повертати інших із Коридору, але, на щастя, раніше мені цього не випадало робити. Я й гадки не мав, що це аж так важко. Я витратив стільки сил… Та що там, ти ж сама бачила − я не зміг навіть підвестися. Так от, витративши всю свою енергію, я, мабуть, оголився, відкрив свою суть, своє істинне обличчя, яке в Країні взагалі не можна побачити. Але навіть цієї оголеності не можуть побачити такі, як ми. Ти ж не побачила? А от вона побачила. Вона побачила мене справжнього. І кому, як не тобі, це розуміти, адже ти сама допіру мені казала, що вона побачила тебе справжню.

− Але ж то я, а то ти. Це різні речі. Я звичайна, я така, як усі, а ти − Метр.

− Вважаєш, що для того, у кого є дар бачити суть, це має якесь значення?

Каміла мовчала. Вона щось напружено обмірковувала. Щось дуже її лякало. Те, що дівчина має дар, чудово, але водночас страшно. Що міг він дати їм, нічгородцям? У їхнє спокійне життя ввірвалося щось незвичне. Чи принесе воно новий етап творення (те найважливіше, для чого вони існують), чи, навпаки, усе зруйнує? Останню думку засвідчував той факт, що сьогодні раптом нагадав про себе Коридор, який уже дуже давно перестав цікавитися нічгородцями.

Каміла ще довго лякала б себе, та спромоглася-таки відігнати страшні думки. Вона наважилася запитати, хоч і знала, що Метрові це не сподобається (але ж він сам почав):

− Той юнак − то твоє справжнє обличчя?

Метр не відповідав. Його знову опанував давно забутий страх. З пам’яті виринули крики болю й розпуки. У повітрі закружляв запах смерті. Навколо трупи, сморід, зойки… Люди мов божевільні. Вони сахаються одне одного: батьки − дітей, брати − сестер, чоловіки − жінок…

− Таким я був колись. Потворним і моторошним, на межі буття й небуття. Таким я й потрапив до Нічгорода.

− Ти, мабуть, був хорошим митцем. Навряд чи пересічний чумний потрапив би сюди.

Метр звів на Камілу сповнені сліз очі, і вона, збагнувши, якого болю завдають йому ці спогади, вирішила змінити тему:

− То що робитимемо з дівчиною?

− Треба показати її Оксентієві. Думаю, зараз лише він зможе дати слушну пораду. Дівчина ця − скарб, але іноді скарби бувають прокляті й приносять лихо, тому нехай він вирішує, як із нею бути.

Я сама себе дивувала. Як можна, стільки всього переживши, бути такою спокійною і, діставши з полиці книжку, наче в себе вдома, насолоджуватися читанням? Книжка була простісінька, як і всі тут: стандартний формат, близько трьохсот сторінок, у зеленій палітурці. Дуже добре пам’ятаю її зміст, а от ім’я автора й назву − ні! Дивно.

Я знову втратила лік часові. Хоча річ, певно, не в майстерності автора книжки, а таки в часі цієї місцини (якщо час у земному розумінні тут узагалі існує). Не думаю, що Каміла з Метром могли розмовляти стільки часу, скільки мені треба було, щоб прочитати книжку. Але підійшли вони саме тоді, коли я перегорнула останню сторінку.

Мабуть, для них і для мене час плинув по-різному, принаймні так тоді мені здалося. Чому?

Я ніколи не читала швидко. Не тому, що не могла (навпаки, ще в школі техніка читання в мене була найкращою в класі), просто завжди свідомо не поспішала, намагаючись смакувати кожне речення, кожне слово. Крім того, жодна людина не може читати дуже довго без перерви: очі втомлюються, тіло ціпеніє; потрібно змінити діяльність, щоб відпочити. Тому в житті я нізащо не прочитала б книжку обсягом триста сторінок навіть за день, хоч яка б вона була захоплива. А тут усе сталося так швидко, що я й не похопилася. І жоднісінької втоми, ніяких надзусиль. На одному диханні. І якби ж хоч книжка була вартісна. Коли почала її читати, то не могла відірватися, та, прочитавши останній рядок і зрозумівши, що все, продовження не буде, подумала, що мене нахабно, як першокласницю, надурили. Таке ж відчуття було й після перегляду серіалу «Загублені». Я ненавиджу серіали, але цим була просто одержима: не пропускала жодної серії, навіть повтори дивилася. Мало того: коли мені довелося поїхати на кілька днів на конференцію в інше місто й жити в гуртожитку, де не було телевізора, я щовечора дзвонила мамі й просила слово в слово переказувати мені все, що сталося в «Загублених». Такий заплутаний сюжет, такі неймовірні повороти, фатальні події − усе це так мене захопило, що я не хотіла, щоб кіно закінчувалося, але вже й не могла дочекатися розв’язки.

Та, мабуть, автори сценарію самі заплуталися й просто вирішили залишити все як є. Я була шокована. Серіал закінчився, а запитання множилися в геометричній прогресії. Після перегляду останньої серії я зрозуміла, що мене, як і мільйони інших глядачів, просто «кинули». Спочатку я чекала на продовження, але його не було й бути не могло, адже всі герої повернулися з острова, а от що то за острів і що ж урешті там відбувалося, так і залишилося загадкою.

Щось схоже я відчула, прочитавши цю книжку. Автор (як потім з’ясувалося, авторка, і це знаково, бо частіше саме жінки на таке здатні) дуже хвацько закрутив сюжет, хоча нічого особливого в ньому ніби й не було. Письменниця просто трохи схитрувала. Насправді ж писала про звичайнісінькі, цілком банальні речі. А нас зараз нічим не здивуєш. Нині, здається, сама історія, яку розповідає автор, уже нічого не важить. Стільки вже написано детективів, трилерів, мелодрам із такими закрученими сюжетами, з такими натуралістичними зображеннями чи, навпаки, з такими фантастичними подіями, що звичайна житейська історія нікого вже не може зацікавити. Але якщо їй надати несподіваної форми, а головне − поспекулювати на одвічному людському бажанні − обов’язково знати, чим усе закінчиться, то можна досягти неможливого. Оце, власне, і зробила письменниця, ім’я якої я, на жаль, забула.

Книжка розпочиналася звичайнісінькою історією життя звичайнісінької людини. І коли ця історія добігала, здавалось би, найцікавішого моменту, який починав просто пахнути інтригою, авторка ніби не навмисне, а так, мимохідь, перемикала свою увагу на когось геть випадкового, людину, абсолютно не пов’язану з попереднім героєм, ну, припустімо, перехожого, на якого персонаж, про якого мовиться у творі, випадково кинув погляд, скажімо, у метро чи в магазині. І тут уже авторка наче забуває про свою першу жертву й цілком перемикається на другу: з тим самим захватом починає оповідати цікаву й захопливу історію її життя-буття, поки не доходить до найцікавішого (з погляду читача, та, мабуть, не її) місця, перестрибуючи знову на якусь іншу випадкову людину, яку обрала так само спонтанно й невмотивовано.

Прочитавши трохи більше половини, ознайомившись із долями чималого числа звичайнісіньких людей і подивившись на кількість сторінок, що залишилася, я подумала, чи вистачить цього авторові, щоб завершити історію кожного з них. Адже розв’язка таки має бути. Вірилося, що всі ці люди невипадкові, або що вони врешті познайомляться, або принаймні в них виникне якась спільна мета, або хоча б я дізнаюся, чим закінчаться історії кожного з них, хай навіть вони й виявляться абсолютно банальними.

Та коли до кінця залишалося кілька сторінок, а чорторий ідіотських незавершених історій тривав, я вже й не сподівалася на розв’язку. Але читала далі, бо (хоч як це дивно) ще жевріла маленька анемічна надія щось таки збагнути, адже попереду спокусливо маячіли кілька сторінок з обнадійливою назвою «Епілог». Ну, може, хоч тут, хоч у двох словах авторка щось скаже, щось прояснить.

Але я знову наступила на ті ж граблі, що і з «Загубленими» − мене ошукали. Епілог виявився безглуздіший за все написане: якісь філософські роздуми про незбагненність буття, доленосні випадковості тощо. Складалося враження, що це витяг із наукової роботи якогось студента філософського факультету.

Та хай там як, авторці слід було віддати належне: вона змогла заінтригувати, тримати мене в напрузі до фіналу, врешті, змусила мене, людину вкрай вибагливу в літературі, прочитати книжку до кінця. Бо чи стала б я читати всі ці триста сторінок, якби письменниця завершила історію свого першого героя, а не перескакувала з одного персонажа на іншого? Та й що б із тим героєм могло статися такого виняткового, щоб написати про це цілий роман? Навіть моя неприборкана фантазія не може вигадати нічого путнього для такої нікчемної особи. А ця жінка спромоглася описати життя десятків таких нікчем, змусила читати, а отже, думати про них. Вона була хитріша за мене, і найбільший плюс книжки в тому, що забути її просто неможливо. Її можна зненавидіти, її можна розгромити в критичній статті, але покласти на полицю й забути − ні.

Саме від цих думок відволік мене Метр. Але тепер їх було троє. Приєднався дідусь, якого я, щойно прибувши сюди, уже бачила в залі. Він здавався дуже давнім. Напрошувалося порівняння з довженківським дідом: так само поважний, мудрий, ніби є ровесником усього нашого світу.

Не знаю, що він такого побачив на моєму обличчі, та, глянувши на мене, а потім на книжку в моїх руках, усміхнувся у вуса й мовив:

− О, вдалий вибір. З того, що мені про тебе розповіли, зрозумів, що ти не лише талановита, а й маєш вроджений хист до навчання.

Чоловік підійшов і вмостився біля мене на килимі. Каміла з Метром залишилися позаду, тож я зрозуміла, що мене збираються залишити наодинці з дідусем. І не помилилася.

− Ліє, дівчинко, − Метр пильно дивився на мене. − Цей чоловік, Оксентій, прийшов допомогти тобі в дечому розібратися. Думаю, йому це вдасться краще, ніж мені, тому ми з Камілою полишаємо вас.

Вони повернулися й рушили до дверей. Я незворушно сиділа навпроти дивного дідуся, спокійна й готова до тривалої, але (знала це напевне) цікавої розмови.

− З чого Ви взяли, що я маю схильність до навчання?

Я була смілива. Я перша ставила запитання. Відчувала: мені нічого втрачати й нічого боятися. Крім того, дуже вже симпатичний був цей незнайомець.

− Бо ця книжка багато чого може навчити. Невже тобі вона не дала хорошого уроку?

− Хорошого уроку? − Я була приголомшена. − Та жоднісінького уроку вона мені не дала. Про що вона взагалі? Яка її тема, ідея? Що виховує, до чого закликає?

− Сам зміст, може, нічого тобі й не дав. Але ж у цьому й полягає найголовніший урок: часом важливим є не те, про що йдеться у творі, а те, як про це написано.

− Он ви про що. − Тепер я зрозуміла. Він казав про те, про що я й сама думала. − Ви про те, як змусити людей купувати й читати книжки, які того зовсім не варті. Але ж, як на мене, це насамперед урок не для письменника, а для видавця, для рекламника, піарника, інакше кажучи, для продавця.

− Але ж і письменник має бути продавцем. Якщо його книжку не куплять, то й не прочитають. А для цього повинна бути реклама, повинна бути інтрига.

− Рекламують завжди поганий товар, який без реклами ніколи не куплять, а все вартісне купують без зайвих рекомендацій.

− Цілком із тобою згоден. Та у твій час, навіть щоб продати хорошу книжку, треба якось її оздобити, додати перцю. Уяви, якби Оксана Забужко не назвала свою скандальну книжку «Польові дослідження з українського сексу», хто б її читав?

− Згодна. Але, правду кажучи, з усіх книжок пані Забужко ця сподобалася мені найменше.

− Бо вона справді значно поступається решті. І все ж її ти прочитала першою, правда ж?

− Так.

− А до того ти й не знала, хто така Забужко. І якби не назва, то й не взяла б її книжку з полиці.

Чоловік казав правду. Хоч як це гірко, але факт залишався фактом: нас уже мало цікавить зміст, нас цікавить форма.

− Але прочитавши цю книжку, ти захотіла прочитати й інші її твори. І хоч перша тобі не зовсім сподобалася, ти вже не змогла забути цієї авторки і врешті-решт перечитала справді хороші тексти. Який тобі сподобався найбільше? Дай угадаю: «Казка про калинову сопілку»?

− Так. А як ви здогадалися?

− Це просто. Тобі вона не могла не сподобатися.

− Отже, щоб хтось читав твої хороші твори, треба написати щось поганеньке, але майстерно його прорекламувати, вставити кілька вбивчих слів у назву і в такий спосіб змусити про себе заговорити?

− Шкода, але так і є. Це доводить і книжка, яку ти щойно прочитала.

− Але ж це не творчість, це… Це замануха…

Оксентій розсміявся так щиро й по-дитячому, аж на якусь мить мені здалося, що він і не дід зовсім, а підліток-шибайголова.

− Браво, люба моя. Я стільки часу думав, як усе це назвати, і ніяк не міг придумати (жодні заморські «реклама», «PR» мені не подобаються), а тобі це вдалося за виграшки. Браво! − Він ніяк не міг пересміятися. Врешті трохи заспокоївся й повів далі: − Справді замануха. Раніше письменники про таке не думали. Але в часі, з якого ти прийшла, інакше не можна. Письменники вдаються до різних заманух. От хоча б той роман, що ти його щойно прочитала. Ти не знаєш, але він має продовження.

− Справді? − Я страшенно зраділа. Невже в цієї жінки прокинулася совість і вона вирішила винагородити своїх читачів за терпіння й розповісти все-таки, що сталося з її героями в найцікавіші моменти їхнього життя.

Та з виразу обличчя свого співрозмовника я збагнула, що не все так просто. І таки переконалася, що письменниця не така вже й звичайна, а її другий роман довів, що вона ще й справжня садистка.

− Перша книжка зчинила в читацьких колах страшенний галас, − продовжував Оксентій, − багато разів перевидавалася, на ній заробили купу грошей і сама авторка, і безліч стерв’ятників, що зазвичай на такому наживаються. Та читачі вимагали продовження. Жінка довго відмовлялася, та врешті здалася. Твір ще не було дописано, а вже всюди його рекламували. Письменниця розуміла, що ця її книжка не має бути слабшою за першу, а навпаки. Але як цього досягти? Що ще таке придумати?

Я згорала з цікавості, а дід, як на зло, не квапився.

− І що ж ти думаєш? Виходить книжка. Її вмить змітають із полиць. Але тільки тому, що сподіваються на провал. Адже зрозуміло: якщо вона просто позакінчує історії кожного свого випадкового героя, то твір буде банальний і на латку не годитиметься попередньому.

− І як же вона викрутилася? Відчуваю, так просто ця письменниця не здалася. І що писала продовження не задля грошей, а тому, що справді хотіла довести свій талант, хай навіть це талант піарника.

− Не поспішай, доню. Усе взнаєш. У творі, як з’ясувалося, вона таки змальовує тих же героїв, що й у попередньому, навіть послідовність їхньої появи в тексті однакова. Проте розповідь починається не з того місця, у якому закінчилася, а значно пізніше. Знову розлогі теревені про життя, проблеми, їх розв’язання; знову безсистемне перестрибування на іншого героя і… лише невеликий натяк (у кожній історії) на якусь давню подію, що неабияк змінила життя героя. Але що то за подія, авторка жодного разу не обмовилася. Ми розуміємо, що в житті кожної цієї випадкової людини щось сталося, щось дуже вагоме: когось, можливо, викрали інопланетяни, і після того в нього з’явився дар провидця; когось пограбували й побили в під’їзді, і тепер він став чемпіоном із боксу; хтось зламав ногу, тому не став танцюристом, зате почав малювати геніальні картини. Але, як і в першій книжці, наша письменниця-авантюристка так і не розкриває нам таємниці тих подій, які сталися в житті її персонажів. Вона знову ошукує читачів, знову розставляє пастки, у які вони з власного бажання втрапляють, але головне − вона зберігає своє обличчя − обличчя талановитої витівниці.

− Оце круто!

У мене не було слів. Я б до такого ніколи не додумалася.

− Ох, до яких лише заманух не вдаються письменники!

− То ви знаєте ще якісь цікаві випадки?

− Безліч, − усміхнено продовжував дідусь. − Одна вигадниця до такого додумалася! Написавши доволі цікаву, захопливу, хоча й не геніальну книжку, вона вирішила увічнити її назву в літературі. І в який спосіб? Вона пише ще дві книжки, які мають однаковий початок. Але доходячи до певного місця, скажімо, до зав’язки, у кожній із них починають відбуватися геть інакші події, з’являються інші герої і відповідно розвивається зовсім інший сюжет. Домовившись із видавцями, усі три книжки вона видає як одну: з однаковою назвою, з однаковою обкладинкою і з однаковими реквізитами. Візьмеш ці три книжки в руки − і наче одна, та коли почитати всі, то вони геть різні. Отак усі три варіанти й пішли на книжкові полиці в бібліотеки. Крім того, мудрі видавці подбали, щоб книжки старанно перемішали і щоб у кожному магазині були всі три твори. Щоб троє сусідів, купивши на одному лотку начебто один роман, насправді читали зовсім різні.

− Анотації теж були ідентичні?

− Так.

− Але ж якщо вони геть різні, то як це можливо?

− А ти хіба ніколи не читала анотацій? Хіба вони колись бувають конкретними? Зазвичай в анотаціях пишуть про зав’язку твору, а тут саме до зав’язки вони ідентичні.

− Усе одно не розумію.

− Скажімо, така анотація: «Вона сильна й упевнена в собі жінка, вона має все, про що може мріяти самодостатня особистість: сім’ю, власну справу, друзів… Та все її життя змінює випадок… Чи вдасться героїні витримати бурхливу круговерть життя й залишитися собою?» Випадок може бути різним, і залежно від нього й розгортатимуться події. Отже, це може бути анотація і для детективу, і для любовного роману, і навіть для фентезі. Ти згодна?

− Так. Добре. Це зрозуміло. Але для чого письменниці все це потрібно? Адже люди не знали про її задум. А для того, щоб дізнатися, книжку потрібно спочатку купити, а як змусити їх це зробити, не розкривши таємниці?

− О, ти мислиш, як продавець. Письменниця ж дбала більше про свою славу, ніж про наживу. Найсолодші плоди ті, на які чекаєш довше. Звісно, ти маєш рацію, і певна реклама спершу справді була. Не геніальна, звичайна: у газетах, журналах. І де які люди таки придбали книжку. І отут почалося найцікавіше. Уяви: дві сусідки купили однакову книжку. Вона їм сподобалася, вони щось там обговорюють, та виявляється, що йдеться про різні романи. Жінки починають з’ясовувати суть, сваряться, кожна приносить свій примірник, цитує певні місця, і врешті вони розуміють, що книжки таки різні. Або така історія. Чоловік узяв у бібліотеці книжку, прочитав її, здав. Та вона йому сподобалася, і він вирішує прочитати її ще раз. Іде в іншу бібліотеку чи купує книжку, але йому до рук потрапляє інший варіант. Чоловік бачить, що щось не так. Він же читав її, добре пам’ятає зміст, а тут щось геть інше. Бідолаха починає думати, що божеволіє. І таких історій стається безліч, аж поки правда не відкривається.

− І що тоді?

− А тоді − справжня слава. Геніальній ідеї присвячується безліч статей, її обговорюють наймаститіші письменники, авторку показують по телевізору. Книжка безліч разів перевидається, а головне дає шалений прибуток як автору, так і видавцям, адже кожен тепер хоче купити відразу три варіанти. А це потрійні гроші.

− Та хіба це найважливіше для митця?

− Ні. Але наша героїня − жертва піару. Вона більше не спромоглася на щось вартісне у своєму житті, натомість зробила карколомну кар’єру менеджера з реклами в якійсь дуже впливовій фірмі. І таки стала найкращою в цій царині. Але як письменниця так і не відбулася. А мала ж таку можливість…

Дідусь замовк. Я певна, що він знав іще безліч таких історій, але й цього вистачило для роздумів.

Наша розмова виявилася такою простою, невимушеною, що я наче й забула про все на світі, та зараз до мене дуже гостро прийшло розуміння того, що насправді я геть нічого не розуміла. Адже ж дідусь прийшов сюди для того, щоб пояснити мені, де я перебуваю. Чому ж ми знову говорили про книжки?

− Скажіть, − мовила я несміливо, намагаючись-таки хоч щось зрозуміти, − а чому тут усе обертається лише навколо книжок?

− Бо це Нічгород, − він так просто відповів, наче саме слово мало мені все пояснити.

Нічгород… Десь уже чула це слово. Я напружила пам’ять і таки згадала. Це слово чомусь асоціювалося з Богданом-Ігорем Антоничем. Мабуть, я читала щось у якійсь статті. Точно. Ще навчаючись у виші, я писала про нього дипломну і саме тоді почула це слово. Та, мабуть, я не дуже старанний науковець, бо мені все одно не вдавалося приплести це до постаті митця. Тому не втрималася й запитала:

− Це якось пов’язано з Антоничем?

− О, Антонич. Це справжній Письменник, навіть більше − Письменник-Провидець. Але йому, на жаль, не судилося побувати в Нічгороді. Він помер.

Остання фраза мене вразила. Ні, не те, що Антонич помер. Це я чудово знала. Але ж і я… Наче… Чи ні?

− А я? Хіба я жива? Ну, тобто там, звідки прийшла. Ну, тіло моє, земне, тлінне… Хіба мене не збило авто? Хіба не я лежала розмазана на асфальті? Господи, де ж я?

Дідусь був здивований не менше за мене.

− Ти не мертва, ясна річ. Хіба Метр тобі взагалі нічого не розповів? Ні, це неподобство. Де ж він? Так не можна! Хай негайно йде сюди. Не починатиму ж я з азів. Ти справді геть нічого не розумієш?

Він казав щось іще, але я вже не витримала. Хоч як це соромно, та я розревілася. У мене просто почалася істерика. А ще…

Ще в мене після того, як побачила перед очима своє понівечене тіло, ніби якась полуда з очей спала. Я згадала маму… Господи, хоч де б я була і хоч що б зі мною сталося, але ж вона там геть сама, наодинці з власним горем. Мені стало так боляче. Я тут читала, теревенила, сміялася з Оксентієвих історій і жодного разу про неї не згадала…

Де моя мама? Що з нею? Вона, мабуть, плаче. Що вона відчула, коли довідалася? Так, я не мертва. Моя душа жива, я в іншому світі, мені добре. А що відчуває вона? Бідна моя мама.

Я намагалася пригадати той день перед аварією. Пригадати, коли востаннє бачила маму, що вона говорила, у що була вдягнена… Але нічого не могла згадати. Жах. Я не могла згадати свою маму…

Повернувшись у кабінет, Метр із Камілою побачили не надто приємну картину: дівчина сиділа на підлозі і, обхопивши голову руками, нестримно ридала, а Оксентій марно намагався її заспокоїти.

− Ох, лишенько, що сталося? − жінка зойкнула і вже хотіла бігти на допомогу старому, та він її спинив.

− Ви що, геть нічого їй не казали?! − обурився Оксентій. − Вона вважає, що померла. Це ж неподобство!

− Як померла? − Метр не приховував здивування.

− Так, як можна померти в Реальності. Вона ж іще не розуміє іншого значення, іншого вияву смерті.

− Звісно, не казали. Але ж коли вони приходять, то самі знають про це.

− А вона − не вони. Ти ж сам мені казав, що дівчина особлива.

Метр замислився. Таке сталося вперше. Але чому ж тоді дівчина плакала? Якщо вона взнала, що не мертва, то, навпаки, мала б радіти, адже люди найбільше бояться саме смерті.

Лія їх наче й не помічала. Та коли Метр підійшов до неї й поклав руку на плече, вона, трохи заспокоївшись, підвела на нього очі.

− Люба, не плач. Витри сльози. Ти ж хотіла знати правду? Зараз дізнаєшся.

Дівчина схлипнула, втерлася. Чоловік сів поруч і взяв її за руку.

− Чому ти вирішила, що мертва?

− Бо я бачила, − через силу, ковтаючи схлипи, казала новенька, − бачила себе на дорозі. Мене збила машина.

− А що ти бачила потім?

− Не пам’ятаю. Сніг… Так, сніг. Потім з’явилися ви, ми вступили в дзеркало, потім зала, потім…

− Так, це я вже знаю. Отже, після аварії ти більше нічого не пам’ятаєш?

− Там? Ні.

− Що ж. Слухай. Як ти думаєш, де ти зараз?

− Ну, як би це назвати… На тому світі.

− На якому?

− На тому, куди йдуть після смерті. Так кажуть люди − «той світ».

− А, так-так. Душа відділяється від тіла і вирушає в пекло чи в рай. Такого навчають релігії.

− А хіба не так?

− Якщо так, то, на твою думку, де ти зараз: у пеклі чи в раю?

− Навіть не знаю. Це місце за описами не схоже ні нате, ні на те. Може, це чистилище?

− Не схоже на чиї описи? Хтось, хто бачив рай чи пекло, повертався звідти?

− Не повертався, але так кажуть Біблія, Коран…

− А як смерть трактують в індуїзмі, у буддизмі?

− Там узагалі все інакше. Є поняття безсмертя душі, сансара, нірвана…

Дівчина замовкла. Нарешті вона почала розуміти, до чого веде чоловік.

− То на боці якої релігії правда? Ти християнка, тому думаєш, що після смерті тіла підеш у рай чи в пекло, а кришнаїт думає, що його душа реінкарнується в іншу людину чи тварину залежно від того, яке життя він прожив. То куди ж ми йдемо насправді після втрати тіла? Де ти?

− Я не знаю, де я, але тіло своє я таки втратила…

Чоловік пильно дивився на Лію. Бідолашна, вона стала заручницею догм Реальності, тому їй важко тепер пояснити, що сталося. Та він мав це зробити.

− Хтозна, потішу я тебе чи розчарую, але ти не мертва. Принаймні в людському розумінні. Якби ти померла, то зараз би й справді перебувала на тому світі, хоч він і не такий, яким ти собі його уявляєш, і я не беруся пояснити, у тебе ще надто мало досвіду, щоб це усвідомити. Ти ще мислиш, як звичайна людина, спираючись на п’ять органів чуттів, а не на інтуїцію, так зване шосте чуття. Але згодом ти й це зумієш. З часом. Окрім того, думаю, це буде дуже скоро, бо ти незвичайна дівчина, особлива. Але про все по порядку. Тобі пощастило: тебе обрала Сила й наділила міццю. Лише найкращі потрапляють сюди. Це Країна. Те місце, звідки ти прийшла, ми називаємо Реальністю. Країни не існує без Реальності, і навпаки.

− Якщо я можу в принципі зрозуміти, що таке Реальність, то що ж таке Країна, якщо не той світ?

− Слушне запитання. У Країну потрапляють ті, хто творить Реальність, хоч вони й приходять саме з неї. Одним словом, це світ творців. Ось ми зараз перебуваємо в Нічгороді.

− Це слово я вже чула від Оксентія.

− Сюди приходять ті, хто пише. Саме на них і покладено найважливішу місію − творити Реальність. Тому всі важливі зібрання відбуваються саме тут. Але є ще Місяцеград, Червона Вежа… Різні митці потрапляють до нас: одні малюють, інші народжують звуки. Ти ж бачиш усі ці книжки. Тут є й твої. І ти маєш цим пишатися. Сюди не потрапляє абихто, лише обрані, найкращі, позначені знанням і силою. Наше призначення − творити життя в Реальності. Але річ у тім, що ми не можемо існувати без неї, тому, щоб існувати в Країні, треба залишатися в Реальності. Інакше кажучи, не можна там помирати. Треба балансувати на межі.

− Але як це можливо? Там можна бути або живим, або мертвим. Іншого не дано.

− Дано. Саме це з тобою й сталося. І стається з іншими, такими, як ти. Це Камілин стан, мій, Оксентіїв.

− То я що, привид?

− О, ні, − Метр замахав руками. − Я ж кажу, ти жива. Він не знав, як це пояснити, тому й вирішив вдатися до найпростішого способу: продемонструвати наочно.

− Пам’ятаєш, − почав він, − ми прийшли сюди через дзеркало.

− Пам’ятаю.

− Так от. Через нього ми можемо потрапити і в Реальність. Ненадовго, бо цього робити не можна. Але зараз миз тобою це зробимо, і ти сама переконаєшся.

− Тобто як? − Ліїне здивування не мало меж. − Ми можемо зараз повернутися?

− Так.

− І я зможу побачити маму?

Он воно що! Метр почав розуміти причину її сліз. Вона ж звичайна людина. Це нормально − тужити за рідними, друзями. Навіть якщо нам дуже добре, ми не можемо бути цілком щасливі, знаючи, що страждають ті, кого ми любимо. Часто люди бояться смерті саме тому, що цим можуть завдати болю іншим, а не тому, що їх лякає власне смерть.

− Звісно, зможеш, − сказав ласкаво Метр. − Якщо вона перебуватиме там, де й ти, а я в цьому не сумніваюся.

− Тоді давайте швидше. − Лія так змінилася на обличчі, наче це не вона щойно ридма ридала. − Де ці ваші дзеркала?

− Ходімо до зали.

Каміла схопилася було, щоб іти з ними, та Оксентій зупинив її:

− Каміло, ми зачекаємо на них тут.

− Добре, − погодилася жінка, а Метр із дівчиною попрямували до дверей, що вели до Широкої Зали Для Вузьких Засідань.

Те, що я побачила, вразило. З мого тіла стирчали якісь дротики, трубки, під’єднані до апаратів. Я лежала, мов овоч, безпорадна, ні жива ні мертва.

Тепер я врешті зрозуміла значення Метрових слів. Я перебувала в комі… Але ж людина не може бути в такому стані довго. Або з коми виходять, або тебе від’єднують від апаратів життєзабезпечення. Що ж буде зі мною в Країні, коли це станеться?

− Нічого не зміниться, − сказав чоловік, коли я озвучила своє запитання. − У Країні ти існуватимеш завжди, навіть якщо тут пробудеш у комі лише півдня.

− Але як таке може бути?

− А ти хіба не помітила, що там немає часу? Ми не вимірюємо свого існування годинами, хвилинами, роками. Ми просто існуємо, а такий стан, як кома, лише відкриває нам шлях.

− Отже, завтра я можу просто померти? Це ж уб’є мою маму.

− Не вб’є. Принаймні для тебе. Бо там, куди ми повернемося, для тебе в Реальності існуватиме лише той час, коли ти перебуваєш у комі. І в будь-який момент, як ти захочеш прийти через дзеркало сюди, ти завжди бачитимеш себе з цими трубками й апаратами.

Я злякалася, адже не надто приємно бути вічним овочем. Та водночас раділа, що ніколи не побачу маминих сліз. У моєму житті вони не проллються…

У палаті не було дзеркала, тому до лікарні ми потрапили через люстро, що висіло в туалеті. Потім пройшлися коридором. Біля ліжка нікого не застали, але я знала, відчувала, що зараз має прийти мама. Я хотіла її дочекатися. Нас ніхто не бачив, мій супутник сказав, що це ненадовго, бо наші сутності не мертві, тому через певний час починають проявлятися. Ясна річ, не як жива людина, а лише як заломлення сонячних променів, світляні кулі, у будь-якому разі ми стаємо зримі, тому довго тут перебувати не можна, щоб, бува, когось не налякати. Але я просила зачекати. Я хотіла побачити маму…

І я її побачила.

Я ніколи досі не бачила її такою. Завжди весела, усміхнена, молода, вона постаріла років на десять. Але я помітила в її очах надію.

Бідна мама. Вона не знала, що коли вже я в Нічгороді, то ніколи сюди не повернуся. Ніколи не розплющу очей, не заговорю до неї. Але вона все одно вірила. То й добре.

Мама підійшла, сіла на стілець біля ліжка. Узяла моє тіло за руку. Рука, певно, холодна. У мене виникло непереборне бажання подати якийсь знак, показати, що я тут, поруч. А що тілом своїм я володіти не могла, то вирішила задіяти свій дух. У цю мить я була готова підійти до неї, доторкнутися, та Метр, ніби прочитавши думки, штовхнув мене до дверей, і ми опинилися в коридорі. Наші сутності ще не досягли того стану, щоб почати матеріалізуватися, тому мама відчула тільки легкий повів вітерцю, бо я краєм ока побачила, що вона таки обернулася до дверей, але нічого не помітила.

− Навіть не думай, − уже в коридорі крізь зуби процідив Метр. − Це небезпечно. Ще раз таке утнеш − більше ніколи не дозволю тобі йти в Реальність.

− Але ж я нічого не зробила.

− Ти хотіла зробити. Усе. Розмову закінчено. Ходімо шукати дзеркало.

У Нічгороді була 23:32. Каміла нервово походжала залою. Вона від самого початку була проти цієї подорожі в Реальність, але нічого не могла вдіяти. Навіть те, що Лія особлива, має якийсь непересічний талант, не переконувало, що новенька вже може спокійнісінько мандрувати крізь межі. Але Метр був невблаганний, а Оксентій не заперечував.

Поки вони чекали на мандрівників, сюди прибуло ще кілька людей. Першою завітала Аврора, вісімнадцятирічна Художниця. Вона чекала на Метра, бо досі не могла розв’язати своїх проблем із Письменником Іллею. Так склалося, що вони мали одного реципієнта на двох, тому в них весь час виникали суперечки. Що сталося цього разу, вона не казала, але категорично наполягала на зустрічі з головним.

Дівчина сиділа в кріслі й читала якусь книжку з дуже своєрідною ілюстрацією на обкладинці: химерні постаті, похмурі кольори, загалом занадто гротескне зображення. Читала вона з виразом поблажливої зверхності та скепсису на обличчі. Та варто було перегорнути ілюстровану сторінку, вона враз змінювалася: на лиці з’являвся вираз задоволення, упевненості й захвату. Вряди-годи юнка кидала репліки на кшталт: «Таки видно, що малював майстер» або «А текст (це ж очевидно) таки поступається ілюстраціям».

На Аврору ніхто не зважав. Кожен робив своє, хоч насправді всі вони просто чекали на повернення Метра і Лії.

Ще одним гостем Нічгорода був Матвій. Він єдиний, хто не вдавав спокійного й байдужого, бо насправді такий і був − цілком переконаний, що з ними нічого не може статися. Він був Читачем, і там, звідки прийшов, звикли, що за законами жанру (будь-якого) швидко нічого не трапляється. Навіть якщо та дівчина покликана була змінити їхнє існування, то спершу принаймні мала відбутися зав’язка. Зав’язки поки що не було, тож про кульмінацію, а тим більше про розв’язку думати ще занадто рано. Хай там як, а будь-якій біді завжди передуватимуть ще якісь, хай незначні, та все ж події.

У Нічгород Матвій і прибув задля того, щоб побачити новеньку Письменницю. Останнім часом їх з’являлося тут дедалі менше, а коли до Місяцеграда дійшли чутки про дівчину, яка, крім письменницького, має ще якийсь небачений досі талант, хлопець спалахнув бажанням побачити вже таку популярну в Країні Лію.

Але на своє розчарування він її не застав: дівчина помандрувала в Реальність, і це ще дужче заінтригувало Матвія. Щойно з’явилася, а їй уже таке дозволяють? Отже, вона справді того варта, бо Країна − не Реальність, хабарі та зв’язки тут неможливі.

Оксентій, побачивши юнака в Нічгороді, не здивувався: той частенько тут гостював. Та довідавшись про причину його візиту, зауважив:

− От уже ця людська натура. Не встигло ще заспокоїтися дзеркальне плесо, через яке дівчина до нас прийшла, а чутки вже розлетілися по всіх усюдах. А ще дехто обурюється, що ми, мовляв, могли б обійтися без Реальності, створити інше джерело живлення та натхнення, автономне, власне, цілком від нас залежне й підпорядковане. Та як же нам без Реальності, коли навіть із себе не можемо її викорінити, зі своїх звичок, свого ладу? Навіть втративши своє земне тіло, ми не втрачаємо свого язика.

− Не обурюйтеся так, Оксентію, − Матвій намагався виправдати тих, хто поділився з ним такою хорошою звісткою. − Ніхто ж її появи не засекречував. Окрім того, ви ж знаєте, навіть якби вона була звичайною собі Письменницею, я б усе одно негайно завітав, бо скучив за свіжим словом і думкою. Я вже пізніше довідався про Ліїн надзвичайний хист і про те, що навіть сам Метр нею захоплюється.

Оксентій нічого не відповів. Він любив цього юнака, тому й не надто хотів із ним сперечатися.

Знову запала мовчанка. Каміла й далі ходила сюди-туди, чухаючи свою фантомну руку, Аврора читала, а Матвій сидів і намагався уявити, про що зараз думає дідусь. У цю мить поверхня одного із дзеркал забрижилася. Усі полегшено зітхнули: крізь неї ввійшли Лія та Метр.

Лія мала приголомшений вигляд, а Метр був трохи роздратований.

− Як враження від подорожі? − звернувся Оксентій до дівчини й ніби вивів її з оціпеніння.

− Га? Що? − Вона ще перебувала під враженням від зустрічі з матір’ю. − О, так. Відчуття незабутні.

− Але це можуть бути твої останні відчуття, якщо ти ще раз спробуєш утнути щось подібне, − не міг угамуватися Метр.

− Та я ж нічого не зробила. Я хотіла, але…

− Усе, закрили тему. Думаю, ти мене зрозуміла. Оксентій мусив на це відреагувати.

− І що ж ви, мила пані, збиралися зробити? Чи не хотіли часом виявити мамі своєї присутності?

− Але ж вона так страждає! Я просто хотіла, щоб вона знала, що я не покинула її, що я поряд, чую її, бачу…

− Даремно, − втрутилася Каміла. − Поки ти таму комі, мама вважає тебе живою. Якби ж вона побачила твою іншу сутність, то вирішила б, що ти вже померла. Так сталося, що для людей Реальності іншу подобу, інший вияв буття може мати лише мертва людина. Тож цим ти б її лише налякала.

− Вибачте, я не подумала. Я просто ще багато чого не розумію. Але я спробую.

− Куди ж ти дінешся, − мовив Метр і продовжив, звертаючись уже до Оксентія: − Тепер, думаю, ваша черга виховувати цю панну. Не заперечуєте?

Оксентій усміхнувся.

− Залюбки. А тим часом тобі варто заопікуватися іншою панянкою. Аврора знову щось не поділила з Іллею й чекає, щоб ти допоміг їм посклеювати побиті горщики.

Метр глипнув на дівчину, що вже підвелася й чекала моменту, щоб вилити своє відро образ. Сутички цієї парочки вже нікого не дивували. Метр утомився вислуховувати їхні скарги. Але він − авторитет, тому нічого не залишається, як, підхопивши дівчину під руку, провести у свій кабінет і вкотре порозкладати все по полицях. У залі залишилися тільки Оксентій, Лія та Матвій.

Читач зрозумів, що розмова вчителя й учениці дуже важлива і йому доведеться залишити їх сам на сам. Та поки йому про це не натякнули, не поспішав покидати зали.

− Що ж, дівчинко моя, − почав Оксентій, − ти, бачу, вже дещо зрозуміла з того, що з тобою відбулося і що ще має відбутися.

− Трохи, − відказала Лія. − Я в Нічгороді, де живуть письменники, які перебувають на межі життя та смерті.

− Невдале визначення, − аж скривився дідусь, − але нехай буде так. Як думаєш, що ти тут робитимеш?

− Мабуть, писатиму.

− Тобі вже видали ручку й папір?

− Краще вже ноутбук, − спробувала пожартувати Лія. − Та я вже не така дурна. Я втямила, що тут пишуть трохи інакше, і це дуже добре, бо я з дитинства ненавиділа писати й роблю це, як курка лапою.

− Добре, − усміхнено погодився дід. − Що ти ще знаєш про Країну?

− Знаю, що, окрім Нічгорода, є й інші міста…

− О, до речі, − перебив Оксентій, − геть забув. Знайомся, це Матвій. − Він підійшов до юнака, який уже почав був думати, що про нього забули. − Мешканець Місяцеграда.

Лія лише зараз помітила в кімнаті ще одну людину. Перед нею стояв високий, дужий хлопець. Міцна, ніби вилита з бронзи статура свідчила, що це атлет. І лише очі, блакитні, трохи стомлені й сумні, жили ніби самостійним життям, видаючи людину розумну, перейняту одвічними питаннями існування.

− Матвій − Читач, − пояснив дідусь.

Лію, здається, здивувала ця репліка. Адже в Країні мешкають митці − творці, таланти… А що ж тут робить Читач? Вона негайно вирішила озвучити своє здивування.

− О, моя люба. Щоб стати Читачем, треба мати неменше хисту, ніж Письменнику. І перших значно менше, ніж останніх.

− Справді? − Лія не переставала дивуватися.

− Так. Окрім того, саме вони визначають наше існування: не буде їх, ми теж не будемо потрібні. Вони нас надихають, задають темп нашій творчості, а ми лише перетворюємо дійсність залежно від їхніх потреб. Одним словом, ми творимо для них життя.

− Якщо вас послухати, то виходить, що споживач важливіший за виробника.

− Так і є. Але зауваж − не кожен споживач, а лише той, що й сам має хист творця.

− Я геть заплуталася, − відмахнулася Лія. Мабуть, вона ще не готова до таких розмов.

Раптом її осінило.

− Добре. Якщо ви кажете, що талант Читача важливіший за талант Письменника…

− Хіба я таке казав? − перебив її дід. − Я сказав, що це теж великий талант, але всі таланти важливі однаково.

− Добре. Кажете, вони однаково важливі? А я хочу заперечити, бо вважаю, що Письменники важливіші, потрібніші.

− Чому це? − втрутився нарешті Матвій і відразу почервонів, бо його ж не запрошували до дискусії і він би ніколи через свою вихованість не втрутився, якби репліка новенької не зачепила хлопцевого самолюбства.

− Зараз поясню, − вела своєї Лія. − Якби Читачі були потрібніші Країні за Письменників, то я б потрапила саме в Місяцеград, а не в Нічгород. Бо такого читача, як я, ви у всій Реальності не знайдете. За все своє життя Там я, може, і написала кілька милих книжечок (уявних, звісно), може, мала кілька непоганих ідей. Зате як я читала! Я читала з дитинства, читала все, читала всюди. Я обожнювала книжки. Для мене день вважався назавжди втраченим, якщо я не прочитала бодай сторіночку. Я марила книжками. Ні сон, ні потреба в їжі не могли мене відволікти. Я гладила книжки, нюхала їх. Я мріяла жити в бібліотеці, щоб навколо мене були лише книжкові полиці. Колись моя улюблена телеведуча Ольга Герасим’юк сказала, що в дитинстві мріяла бути читачкою, не знаючи, що такої професії не існує. Я теж усе своє життя мріяла бути просто читачкою. Мріяла, щоб з’явилася така професія − просто читати різні книжки: художні, науково-популярні, розважальні… Якби така професія справді існувала, я будь-що її опанувала б…

Лія замовкла й перевела подих. Вона сама від себе такого не очікувала. Давно вже з таким захватом нікому нічого не розповідала.

Захват прочитувався й на обличчях чоловіків. Окрім того, Матвієві ще й були знайомі ці відчуття.

Першим наважився порушити мовчанку Оксентій:

− Я вражений, Ліє. Але я маю й контраргументи. Ти любиш книжки, любиш читати, але це люблять всі Письменники, не лише Читачі. Однак Письменники ще й самі можуть писати. Невже в тебе ніколи не виникало почуття заздрості до якогось талановитого письменника?

Дівчина на мить замислилася.

− Авжеж, виникало. Це ж нормально. Я людина, і я можу обманювати будь-кого: мовляв, не заздрю успіхам інших, але це ж природно, це людська сутність.

− Цілком із тобою згоден. Але ж у тебе ніколи не виникало почуття заздрості, скажімо, до механіка, що сконструював дуже вдалий автомобіль?

− Ні, бо це мені нецікаво.

− Отож. Ти не цікавишся тим, чого не вмієш, і не вмієш того, чим не цікавишся. А писати ти можеш. Сама можеш перетворювати дійсність. А читаючи інших, ти просто вчишся, і коли в них щось виходить дуже вдало, так, що ти вважаєш за неможливе цього досягти, тоді ти й починаєш заздрити.

− Нащо ви мені це кажете?

− Бо Читач ніколи не заздритиме Письменникові. Його талант у тому, щоб просто читати, просто захоплюватися чужою творчістю, а якщо ти здатна створити щось сама, ти автоматично переходиш із розряду Читачів у розряд Письменників.

Дівчина замислилася. Їй потрібно трохи часу, щоб перетравити почуте, тому вона вирішила придумати собі інше заняття: спробувати уявити, який насправді Матвій.

Лія вже зрозуміла, що в Країні кожен має інакший вигляд, ніж за життя в Реальності; тут кожен такий, яким хотів би себе бачити. Перед нею стояв красивий спортивний юнак, але вона достеменно знала, які насправді хлопці, що полюбляють багато читати. Це зазвичай худі, кволі, бліді створіння у величезних окулярах, завжди розгублені, сором’язливі, їм важко вийти зі свого уявного книжкового світу у світ живих людей із їхніми реальними побутовими проблемами. Певне, таким і був Матвій.

Але хоч як пильно вона в нього вдивлялася, бачила лише гарного, статурного юнака. Може, вона проґавила ту мить прозріння, коли могла б розгледіти його суть. Але ж у решти не проґавила! Вона побачила в Камілі татарку, юнака в Оксентієві й хворого на чуму хлопця в Метрові. Чи це лише гра її уяви?

Ні, Лія впевнена: саме такі й були їхні сутності. Вони це потвердили своєю реакцією. Саме тоді й констатували Ліїну незвичність і дар. Мабуть, ніхто тут не міг бачити своїх друзів справжніми. То чому ж у Матвієві вона нічого не бачить?

Хлопець, певно, перехопив цей пильний погляд, тому мовив:

− Чому ви так на мене дивитеся? Щось здається вам незвичним?

Дівчина вирішила не приховувати своїх думок. Заодно це дало б можливість запитати в Оксентія про природу цього її дару, а також чому він усіх тут так дивує.