Читать книгу Львів. Спогади. Кохання - Уляна Дудок - Страница 1

Ялинку в родині Демчуків прикрашали завжди на Святвечір. Шостого січня. Новий рік зустрічали тринадцятого числа, на Василя. Збігали роки, але традиція залишалась незмінною. Наближався Новий 1954-й рік за старим стилем.

Зіра і Дзюлька – так лагідно в сім’ї називали Зоряну та Андріянну – уже давно вдягли свої парадові суконочки й носилися по квартирі, намагаючись скрізь бути корисними. Гарне вишукане вбрання зшила їм мама Стефа цієї весни, до першого Причастя. Білий атлас, шовкове гаптування, неймовірно крихкі на позір коруночки у вигляді сріблястих крижинок оздоблювали рукави та комірці. Дівчатка з нетерпінням чекали на тата, що ось-ось мав прийти в товаристві з пухнастою зеленою гостею. Передчуття різдвяних дивовиж, що неодмінно трапляються в такі особливі зимові вечори, заповнювало дитячі серця теплими хвилями рафінованого щастя ще з самого ранку, щойно розплющили очі після сну. Сестри метушились і заглядали в кожен закуток, шукаючи собі заняття. Уже допомогли мамі наліпити вушок до борщу, протерли для вечері порцелянові тарілочки, що їх бабуся Василина дбайливо дістала з верхньої полички креденсу; перебрали й склали в куферку всю постіль, дістаючи новий комплект для Антонихи – одинокої маминої коліжанки, яка нині після вечері залишиться в них ночувати. На гостину ще мав завітати давній друг родини – старий кава`лєр і впертий одинак пан Місько. Щороку на свята Демчуки – начебто ненароком – зводили докупи цих двох ще не прилаштованих у сімейне гніздечко людей, щиро сподіваючись, що ось саме цього разу в них щось складеться та зв’яжеться докупи. Антониха була не проти. Але Місько мав одну надто велику ваду. Був скупий у найгіршому прояві цієї кепської риси. Мабуть, саме вона не давала чоловікові сміливості взяти на себе відповідальність у такому поважному рішенні, як одруження. Скупість часто вводила його у незручні ситуації, але він нічого не міг із собою вдіяти. Коли йшов у гості, то завжди з порожніми руками. Уже в дверях кривив пику й дуже бідкався, як, мовляв, щойно був у магазині, а там усе квасне, гірке й недобре, усе скрізь прострочене й несвіже. Стефа зі Степаном лише непомітно переглядались і ховали посмішки. У душі вони любили цього дивака – давнього друга їхньої сім’ї. Був смішний і дотепний, добрий та люб’язний. Міг допомогти працею чи вчинком, якщо тільки це не стосувалось пуляреса. Антониху ж було дуже шкода як жінку. Ані чоловіка не мала ніколи, ані дітей. З кожним роком плин часу був їй не на користь, а шанси вийти заміж та народити малючків зменшувались на ніц. Цього року Демчуки вирішили ставити питання ребром і силоміць штовхати впертого Міська до шлюбу.

Літаючи з кімнати в кімнату в передріздвяній метушні, Зіра й Адзя безупинно дбайливо розправляли долоньками спіднички своїх білосніжних сукенок та затягали й без того міцні вузлики невагомих гафрованих кокард на грубих, охайно виплетених косах. Ах, що це було за вбрання! Той світлий травневий день, який чомусь пригадався тепер, ще й досі ніяк не міг вивітритись із піднесених спогадів, щодня нагадуючи про себе урочистою знимкою, що висіла на найчільнішому місці у вітальні. Та були в той день і хвилини панічного страху…

***

Спогад…

Щонеділі в маленькій вітальні пані Нагорнячки збирались діти, ровесники Андріянни та Зоряни. Без особливого розголосу на певну годину їх туди приводили батьки. Разом дітлахів було аж семеро. Усі збирались і чемно чекали на двох монахинь, які таємно приходили сюди одразу після недільного богослужіння, аби навчити хлопчиків та дівчаток усім необхідним премудростям до першого Причастя. Нагорняки мешкали на тихій львівській вуличці Декарта, що наче у паралельному вимірі відлюдькувато завмерла посеред галасливої міської суєти, в будинку, де, крім них, у двох сусідніх квартирах мешкали стареньке подружжя євреїв та літня одинока вдова, полька. Отож усі правила конспірації були дотримані. Тижні один за одним промайнули швидко. Аж ось і довгоочікуваний день. У неділю ранесенько до Нагорняків прийшов отець Михайло. Перевдягнувся у рясу й приступив до своїх обов’язків. Спочатку розпитував дітей, чи чемні вони, чи поважають батьків та людей загалом, чи добрі в них серця і чи вміють ділитися й допомагати тим, хто потребує додаткової турботи. А потім було найстрашніше запитання: скільки разів і в який спосіб хто кого обманював? І додав, що коли не розповісти про такі речі вчасно, то Бозя не прийме їх до Причастя і ті будуть мати страшний встид. Адзя добре пам’ятала, як тоді зі страху в неї горіли не лише щоки, а й уся спина. Зірі було легко й просто. Вона завжди правильна та чемна. Старша сестра. Мама мало не щодня ставила її у приклад і дуже нею ґонорувалась перед коліжанками та друзями. А Дзюлька росла, як хлопчур у спідниці. За її спиною постійно з’являлись «золоті верби». То коліна порозбиває, бігаючи подвір’ям наввипередки з хлопцями, то верещить не своїм голосом, коли мама тягне її з прогулянки додому й вона впирається ногами-руками об одвірок. А одного разу кітку вагітну викрала й принесла додому, аби сховати у себе під ліжечком, бо чула, що сусідка збирається потопити увесь приплід. Було й таке, що до дня народження мами прибрала її покій, а наостанок вирішила напахнити всю кімнату, аби мама тішилась ще дужче. Тому все скрізь протерла дорогим та дефіцитним на той час парфумом «Красная Москва». Щедро полила на бильця ліжок, шафу, підвіконня, не обійшла увагою навіть двері. Після такого прибирання рідини у флаконі залишилось на самому денці. Ото вже мама мала «радість», коли зайшла в кімнату! А цієї весни Андріянна потайки витягла з торбинки Антонихи червону шмінку, зачинилась у лазничці й перед люстром насмарувала собі вуста аж попід самий ніс, намагаючись дізнатись, якою ж вона буде гарною, коли стане дорослою. Незчулась, як промайнув час і мамина подруга вже давно пішла додому. Як було підкласти назад їй до торби ту кляту шмінку? Запорпала її на певний час у свою таємну схованку на стриху. Так та шмінка й досі там лежить як страшний мовчазний докір неумисної крадіжки. Час від часу Адзя лазить на стрих, дістає маленький тюбик і з шаленим серцебиттям розглядає свій скарб. Потім ховає його назад і спускається вниз до своєї квартири, що в невеличкому одноповерховому комунальному будинку на околиці Львова. З того часу Антониха до них не приходила й нагоди підкласти назад її чарівний тюбик так і не випало.

– Чую, що хтось має мені щось розповісти, – лагідний голос священика Михайла вивів малу збиточницю зі стану оціпенілого страху.

– Тільки мамі не кажіть, – ледь спромоглась вимовити.

– У цьому й полягає таємниця сповіді. Усе, що ти мені про себе розповідаєш, я не вольний нікому переказувати. А маю тільки дати тобі зрозуміти, що допустимо робити маленькій дівчинці, а на що – зась. Я є твій помічник у розмові з Бозьою. Людина часом може заблукати й піти не тією дорогою. І для того, аби цю людину направити на гарну світлу стежку, існують священики. Давай, Андріянно, кажи вже мені всю правду. Бо істинно бачу, щось дуже дошкуляє тобі і мучить. Ось побачиш, як стане легко, коли мені все переповіси, а я у відповідь пораджу тобі, що треба робити…

І справді, стало легко й добре на серці після сповіді. Шмінку Адзя у той же день повернула Антонисі й щиро вибачилась за свій учинок. Її ніхто не насварив. Мама з коліжанкою тільки чомусь змовницьки переглянулись і засміялись. Отець Михайло пообіцяв, що за правду вдома ніхто її не насварить. Так і було. З того дня Адзя твердо знала, що говорити правду дуже важливо, навіть коли страшно. Вона тішилась своїй сміливості, потім довго заглядала у небо й усміхалась до Бозі, дякувала, що пробачив. Адже це тільки вона Його не бачить, а Він бачить усе. Так сказав їй священик.

Після таємного Причастя татко Степан привів до квартири Нагорняків свого товариша-фотографа з редакції, аби той зробив усім діткам світлини на згадку. Його маленькі крихітки стали до знимки першими. Обидві в однаковому біленькому вбранні та у віночках, дбайливо сплетених бабусею Василиною із ромену, що його вранці нарвала на крихітному городчику, власноруч загородженому в дворі під вікном своєї кімнати. Сусіди, коли те побачили, й собі прибудували такі ж садочки-городчики. Хтось висадив городину, а хтось, як Василина, – квіти. З того часу кожна ґаздиня, заглядаючи одна до одної, намагалася зробити свій клаптик землі найгарнішим. Коли рано-ранесенько Василина плела роменові віночки для онук, ніжна роса ще красувалась у крихітних гніздечках сонячної серединки та на її молочних пелюстках. До знимки бабуся вручила дівчатам по однаковій іконці Матінки Божої з маленьким Ісусиком на руках, що подарував священик, і перехрестила. Стефа схвильовано метушилась і викладала донькам коси наперед, заважаючи панові фотографу сказати нарешті своє незмінне, як плин часу: «Увага, а зараз вилетить пташок!» Та це чомусь нікого не дратувало. Усі тільки всміхались у той день.

Одна знимка тепер стоїть на нічному столику коло Василининого ліжка; друга в тата – захована в шухлядці його робочого столу, а третя, оздоблена срібною рамкою, ґонорово прикрашає стіну вітальні…

***

Найказковіше свято року насувалось ледве-ледве, як сонна черепаха. Так завжди буває, коли чекаєш на щось із нетерпінням. Цього вечора малеча щохвилини виглядала у вікно свого татка, який уже добряче забарився на роботі. Стрілки годинника майже не рухались, адже Адзя й Зіра занадто часто на нього поглядали. Мали всього лиш по п’ять і шість рочків, тож цілком щиро й по-дитячому, тамуючи подих, вірили в чудеса. Сестри дістали зі старовинної бабусиної шафки велике картонне пуделко з новорічними іграшками й, перебираючи їх жадібними до всіх цих оздоблень рученятами, чекали на тата, який ось-ось мав принести її величність – Ялинку.

Вечорами подружжя Демчуків відвідувало самодіяльний драмгурток у Будинку культури на околиці міста, де проживали з тих пір, як після війни з розкішної квартири, що по вулиці Коперника [1], «визволителі» переселили їх у район Левандівки [2]. Щороку, наприкінці грудня та на початку січня, в клубі – будівлі колишнього Народного дому товариства «Просвіта» [3] – влаштовувались обов’язкові новорічні святкування для дітей радянських службовців. Так звані «утрєннікі». Малюки «водили хороводи» довкола ялинок, розкладених на сцені у вигляді імпровізованого лісу, а потім читали віршики та співали пісеньки. За це їм Дід Мороз та Снігурка дарували подарунки. Після того працівники клубу та актори самодіяльного драматичного гуртка могли забирати ялинки у свої оселі, аби прикрасити їх до Різдва. Більшість радянських людей купували ялинки в останній тиждень грудня, тобто до офіційного в Радянському Союзі святкування Нового року. Тому ті кілька ялинок, що залишались у клубі після дитячих «ранків», не мали значного попиту.

Зіра дістала з пуделка дві іграшкові ляльки-балерини, що їх для них власноруч виготовила минулого року Антониха, й дівчатка почали ними бавитися. Це були найгарніші ялинкові прикраси, тому на зеленій пухнастій гості їм відводилось найпомітніше для обсервації місце. У родинному колі балеринку із зеленою гофрованою спідничкою назвали Зоряною, а з червоною – Андріянною.

– Йой, ну коли він уже прийде? – укотре підбігаючи до вікна, стогнала Зіра.

– Якийсь татко забудькуватий. Нині ж Святвечір! – і собі обурювалась Адзя.

– Уже дістали пуделко з ялинковими іграшками? – у кімнату зазирнула Василина. – Хойці ту, бабця вам зара розповість історію, що трапилась із вашою прапрабабусею, – старенька вирішила своїми оповіданнями потягнути час, аби малі так не нудилися в чеканні й трохи забулися.

– Дуже-дуже давно, коли ще була молодою моя прабабця… – почала Василина, й дівчатка вмить затихли, затамували подих, перетворились на суцільний слух. – Тоді на Різдво завжди влаштовували вечорниці. Дівчата й хлопці збирались у великій просторій хаті незаміжніх сестер – панни Зоні та панни Нусі. То вже були жіночки літнього віку, які жили собі удвох, але дуже любили молодь, бо душі їхні так і не зістарились. Тому й пускали їх до себе на вечорниці. За часів моєї молодості люди також збирались на гарні вечорниці. Традиції були міцні й передавались із покоління в покоління. Не так, як тепер. Бігме тепер так не вміє молодь збиратись. Та й старші люди нині все по хатах сидять. Так от, – зітхнула Василина після невеличкого відступу, – раптом на подвір’ї забрехав пес. А потім заскавулів. І завив. Голосно-голосно. Рипнула хвіртка, і хтось постукав у двері. Не чекаючи запрошення, двері відразу ж одчинились і на порозі з’явилась неймовірної краси панна. Вбрана була у вишукану сукню й дороге розстебнуте хутрове пальто, при капелюшку ліґанському й муфті з чорного каракульча. У руках панна тримала складену та вщент засніжену літню корунковану парасольку від сонця. Усі в салі затихли й дивились на гостю. У таку пізню годину візит незнайомки, ще й при такім святі, видавався дивним.

Зіра й Адзя сиділи біля бабусі, й ні пари з уст. Коли старенька розповідала бувальщини – це був особливий ритуал у їхній родині. Василину могли слухати годинами. Та й того було замало. Завжди бракувало часу, аби переслухати всі її розповіді. Іноді Василина забувалась і переказувала вже стару й знайому історію. Та дівчатка ніколи не зізнавались, що вже її чули. А нині їм таки пощастило: бабця розповідала щось зовсім нове.

– Усі ми чекали, що ж вона нам нарешті скаже, – бабуня заговорила тихіше, наче це був страшний секрет. – І от тая панна замуркотіла до нас високим тонюсіньким сопрано: «Йой, ваш пес такий злосний, покусав мені мої ніженьки, ледве-м врятувалась від нього. От, тіко подивіться!» Після цих слів кралечка підняла догори поділ сукні, а там… – бабуся зойкнула і витримала паузу, так увійшла в роль оповідачки, – …а там – козячі ратички! В усіх присутніх зарухалося на голові волосся, а по тілу забігали мурахи.

– Як ратиці? Такі, як у цапа? – за цими словами Адзя затулила долонькою рота, а очі її перетворились на круглі п’ятаки.

– А далі? – Зірі кортіло вже скорше почути продовження.

– Панна наче не помітила людської реакції на свою з’яву, або ж навмисно грала ролю, що не помічає. Чи то кокетувала, чи капризувала, але була якоюсь дуже манірною. Важко було зрозуміти її поведінку. Раптом почала скиглити. Мовляв, най хтось один проведе її за місто аж попід самий ліс, бо в місті злі пси, які не дають їй проходу. Як бути? Порадились люди. І вирішили зробити жеребкування серед хлопців. Йти випало наймолодшому – Іванкові. Гірко стало всім на душі. Але що вдієш? Іван без вагань одягнув шапку, кожуха та й вийшов першим надвір. А панночка собі за ним, тільки шасть! І двері тихенько за собою зачинила.

– І вона його там у лісі з’їла?! – урвала бабусину розповідь Адзя.

– Та ні. Не їла вона Івана нашого. Але повернувся молодий хлопчина вже на ранок, увесь сивий. Ніхто не розходився. Сиділи всі вкупі й боялись ворухнутись. Усе обговорювали візит непростої панни й міркували, якими можуть бути наслідки.

– А що ж Іванко? – Зіра й собі вирішила скоріш прояснити ситуацію.

– А Іванко повів тоді всім присутнім, що тая панна, тільки-но вийшли вони за поріг, узяла його попід руку, й він через кожуха відчув, як її холодні гострі пазурі з манікюрами уп’ялися в шкіру аж до крови. Іван казав, що тієї миті остаточно попрощався з життям. Та під лісом панна раптом відпустила свого поводиря, ґречно подякувала й попросила передати всім, хто були присутні в салі, що за пару років прийде в наш край страшна хороба – холера [4]. І знищить півміста й мало не все передмістя. Проте всі ті, хто на це Різдво був присутній на вечорницях, а також цілі їхні родини, залишаться живими, й жодна волосина не впаде з їхніх голів. Після цих слів панна спритно тричі обернулась довкола себе й перетворилась на рогату козу з коров’ячим хвостом. У такім образі вона скоро побігла в ліс та й розчинилась у темряві. Але згодом усе, що вона сказала, збулось. Ніхто й у нашій родині не захворів на холєру в ті страшні часи.

– Овва! А ще розкажи якусь історію! – Адзя посунулась до бабусі, яка сиділа на старенькій козетці, застеленій гуцульським коциком, й обійняла її.

– Ще хоч однесеньку історію! – Зіра благально склала докупки долоні й нахилила голівку вбік…

***

Сніг замітав усі стежки, котрими ще кілька годин тому ступала людська нога. О цій порі на вулицях вже не було нікого. Скрізь у будинках світились вікна. За столи сідали тихо, по-сімейному, більшість родин міста. Хтось уже вечеряв, а хтось щойно брався. І тільки Степан Демчук спізнювався. Його тримала невідкладна робота в редакції: до друку готували свіжий номер ґазети. Чомусь саме в цей день нове керівництво робило все для того, аби працівники не могли вчасно повернутись додому. На Степанові лежала велика відповідальність головного редактора, тому з роботи він часто йшов одним із останніх.

– Ніхто нікуди не повинен поспішати! – скомандував керівник тим вечором, умисно затримуючи підлеглих і створюючи для того всі підстави. – Номер має вийти запнутий на всі ґудзики, а не розхлябаний, як старий куферок. Куди поспішають радянські працівники редакції, коли робота потребує їхньої нагальної уваги? – і, не чекаючи відповіді на своє риторичне питання, продовжив: – Отож! Нікуди! – наче насміхався потайки. – Вдумливо маємо все виправити й переробити. Отже, сидимо, аж поки не буде повний рихт!

Степан уже розумів, що цього року ялинки додому він не принесе. Клуб давно зачинено, і всі ялинки звідтіля, певно, розібрали. І навіть ту, що мали йому залишити, теж, мабуть, уже прибрали в чиюсь оселю, або ж зачинена стоїть собі десь у кутку. От тільки як дітям пояснити, що нині на Різдво в них не буде зеленої красуні? Для дітей її присутність в оселі – це особлива магія, яку вони пам’ятають потім упродовж року. Прикрашають її особливими прикрасами, що часто майструють власноруч. Їхні балеринки мали би же танцювати на гілочках! А ще цьогоріч самі виготовили мереживні кульки й ліхтарики. Степан мало не кричав від розпачу. Злий був сам на себе, що проґавив час і не забіг раніше, ще з обіду, у клуб. Так запрацювався нині, як віл. А нове керівництво всі мізки винесло, виконуючи негласні директиви «зверху» та умисне затримуючи своїх працівників мало не до ночі. Усі порядні львів’яни вже запалили свічечки й вечеряють у колах дружніх родин за зачиненими дверима та при затулених гардинах. Який же він був нині злий! Хоч і не пасує злоститись при такім великім святі…

***

Стефа доліплювала вареники з квашеною капустою та розмовляла з подругою Антонихою, яка прийшла раніш, аби допомагати поратись у приготуванні вечері.

– Щось Степан геть здурів. Як можна так затримуватись? Уже сідати до столу треба. А ялинка й досі не прибрана, та її ще й у хаті немає! – бурчала Антониха.

У двері постукали.

– Хто там? – голосно гукнула Стефа.

– То я, – почувся знайомий чоловічий голос.

– А йду, йду, – Стефа обтерла борошно з долонь об фартух і пішла відчиняти.

– Христос ся рождає! – з дверей привітався пан Місько.

– Тссс, – замахала руками Стефа. – Тут комуніст поруч живе. Забув, чи що?

– Йой, вибач, Стефцю, забув, – спантеличено виправдовувався Місько, переступаючи поріг.

– Славімо Його, – тихенько відповіла жінка, зачиняючи двері.

– Христос ся рождає, – вийшла до дверей Антониха й засліпила гостя своєю найпривітнішою усмішкою.

– Славімо Його, – відповів Місько й попрямував у вітальню, як до себе додому. – Зайшов у магазин. Хтів шось купити смачненького. А там ніц порядного. Усе гірке й недобре, – уже як мантру, зачитану до дір, на автоматі повторив Місько.

– Щось Степан нині забарився, – сказала Стефа. – Вечеря стигне, а його все нема. Дзвонила від сусідки в редакцію. То його навіть не покликали. Сказали, що аврал на роботі й буде пізно. А йти ще раз дзвонити вже не випадає при такім святі.

– Йой, мало не забув! – ляпнувши кулаком по чолі, заволав Місько. – Зайшов був по дорозі до Степана. Маю до вас прикру звістку. Будемо цього року без ялинки. Казав мені зайти замість нього до клубу. Як я прийшов, то вже все було зачинено. От такі недобрі новини.

– Вмієш ти, Міську, радувати людей до свят, – підколола Антониха, бо вже з перших хвилин встигла відчути, що хлоп не міняється і що й цього року її планам на шлюб не відбутись.

– Угі на твою голову, Міську, за таку новину. Я що нині дітям скажу? Вони подуріють, як почують, що ялинки не буде. Вже тут-во нам всім голови до дірок продзьобали питаннями про неї.

Дорослі голосно балакали й не помітили присутності дівчат у кімнаті.

– Як не буде ялинки?! – заверещала Адзя.

– Не буде ялинки? Я добре почула? – з розпачем у голосі перепитала Зіра.

Стефа приклала долоню до вуст і замовкла.

– Як ви не вмієте купувати ялинок, то ми самі купимо, – рішуче видала Адзя після довгої паузи, що зависла в кухні.

– Дайте нам гроші і ми підемо по ялинку, – підтримала сестру Зоряна.

– Здуріли геть зовсім? Яка вам ялинка у цей час? – Стефа вже добре розуміла, що без бою дітлахи не відступляться, і вирішила трохи на них гримнути. – Ану, марш у кімнату до бабусі! Не вештайтесь мені тут під ногами!

– Ми не підемо в кімнату до бабусі, – рішуче стояла на своєму завжди тихонька Зіра. – Як не дасте гроші, то підемо на вулицю, до міської ялинки, і там будемо святкувати Різдво і їсти кутю. Пакуйте нам кошик.

Усі присутні дорослі відчули, що розпач малечі наростає, як вихор. Сестри завжди були чемними та добрими доньками. Але не цього разу. Ялинка для них була осередком великого дитячого казкового світу, довкола якого збирались чарівні феї, ніжні ангелики із золотим пилком на крильцях, бабусині страшні бувальщини, смачна матусина кутя, таткові веселі жарти й колядки, що співали всі разом тихенько, аби не чули сусіди. І раптом їхнє – таке довгоочікуване! – дитяче свято руйнувалось просто на очах. Малеча вирішила боротись до останнього.

– Дай їм пару копійок, най відчепляться, – прошепотіла на вухо подрузі Антониха. – Поспацерують трохи довкола будинку, подихають повітрям, нагуляють апе´тит і вгамуються. То ж діти. Відверни їхню увагу на пошуки. А там уже й змучаться, повечеряють і позасинають. А завтра щось придумаємо. Може, якось хтось відчинить той клуб, і раптом там ще лежить ваша ялинка.

– Стефа відкрила туребку, дістала пулярес і вийняла звідтіля символічно пару копійок. Діти в грошах ще нічого не тямили.

– Нате, беріть, дві нендзи, – злегка посміхнулась, вручаючи копійки двом рішуче налаштованим манюням. – Але довго не баріться. Бо вже перша зіронька давно зійшла. Ось-ось прийде тато й сідаємо до столу.

– Цього вистарчить? – перепитала акуратна й педантична до всього Зіра.

– Ще й як вистачить! – утрутився Місько.

– Головне, аби ялинка ще десь на вас чекала, – лагідно додала Антониха й видихнула, радіючи, що так мудро їм вдалося відвернути бурю.

Зіра й Адзя поспіхом натягли теплі черевички, шубки й шапочки з зав’язками-кутасиками, що їм із любов’ю сплели мама з бабусею. А зверхи Стефа їх позапинала хустками, аби в шиї не задувало. Завжди мали все однакове, хоч і не близнючками були.

– Скоро будемо! – з коридору крикнула Зіра.

– Чекайте нас з ялинкою! – уже з вулиці вигукнула Адзя.

– Тільки в дітей може бути така шалена віра у неможливе, – промовив Місько, коли знадвору за ними рипнула хвіртка.

– І в жінок, – тихо додала Антониха й зітхнула.

Та Місько наче й не почув її натяку. Або ж зробив вигляд, що не почув. Було зрозуміло, що й цьогоріч нічого доброго з цього сватання не буде. Ну не хтів хлоп женитись, і крапка. Кажуть, що добре заробляв на ремонті годинників та меблів. А ще ходили чутки, наче мав десь захований шалений спадок і потайки мріяв тікати до Америки. Тільки вичікував слушну годину. Або ж і робив уже для того якісь кроки. Та хто ж про таке розповідатиме навіть у ближнім колі?..

***

Руки вже позамерзали від холоду разом із затиснутими в кулачку копійками. Дівчатка так скоро вибігли з хати, що зовсім забули про рукавички. Час від часу дмухаючи в кулачки, щоб розігріти пальці, сестри передавали копійки одна одній, аби кожна могла відчути себе у значимій ролі купчині ялинки.

Цілу годину Зіра й Адзя бігали вулицями, заглядаючи на всі боки. Базарчик був порожнім. Ну, де ще шукати ялинку? Та дівчата не вгамовувались. Залишилась остання спроба, але найпотужніша. Вони точно знали, що є на небі саме той, хто не дасть їм залишитись нині без ялинки, й почали промовляти вголос усі відомі їм молитви. Спочатку «Отче наш», потім «Богородицю». Промовляючи, складали докупки долоньки й тримали їх під самими вустами. В котрої на ту мить були копійки, та тулила долоньку до кулачка. Дійшла черга до «Псалму 90». А він довжеле-е-езний! Та ніщо не могло спинити двох поважно налаштованих купчинь. Адже нині вони були в такому страшному розпачі! Дев’яностий псалом вирішили читати тричі підряд, та ще й в унісон. Бабуся казала, що то дуже помічна молитва в найскрутніший у світі час. У найважчій ситуації, яка лише може спіткати, вона завжди стає у пригоді добрим людям. «А коли Різдво без ялинки? То що вже може бути гіршим і найжахливішим у світі?» – думали собі сестрички під час молитви.

– Ще до ангеликів Божих ми забули помолитись, – спохопилась Адзя з надією в голосі, дмухаючи в кулачки, в одному з яких затискала монетки – їхній цілий скарб! – Давай ти читай до свого, а я до свого, – й заплющила очі, бо коли молилась, то завжди міцно-міцно заплющувала оченята. – Ангелику Божий, охоронцю мій, ти все при мені стій. Рано, ввечір, вдень, вночі. Будь мені все до помочі. Стережи душу й тіло моє. До життя вічного. Амінь! Прошу тебе, зроби так, щоб ми сьогодні встигнули купити ялинку. І ще дуже прошу в тебе здоров’ячка й довгих років життя мамі, таткові, Зірі, мені і всім добрим людям. І дякую тобі, що ти є. Люблю тебе і вірю в тебе, – що би не просила для себе у Бозі, але словами про здоров’ячко для всіх рідних і подякою завжди завершувала всі молитви.

Так вони йшли порожніми засніженими околицями Львова і як мантру, по черговому колу, безупинно повторювали поспіль усі молитви. Це була їхня безпрограшна надія. Вони точно знали, що це обов’язково допоможе.

На сьомому колі Дев’яностого псалму, коли вже промерзли мало не до кісток і Львів довкола уже був не Львовом, а якимись незнайомими провулками, сестри раптом спинились, наче вкопані. Просто перед ними, у невеличкому дворику, де тулились поодинокі хатки, стояла стара обдерта вантажівка з піднятими бортами. А із заднього борта стирчала Вона, а точніше, її струнка зелена верхівка.

– Лянь! Ись! Ач?! – скоромовкою вигукнула Адзя, що мало означати: «Глянь! Дивись! Бачиш?!», і пальчиком вказала на з’яву, через що кілька копійок випали з ручки на сніг. Мала присіла й хутко їх підібрала.

– Овва! – додала Зіра. – Нарешті ми її знайшли. Але ж вона чиясь! – знітилася раптом.

– Будемо чекати господаря. Він однаково колись вийде, – рішуче відрізала Адзя.

– А може, підемо по хатах його шукати?

– А що, як ми підемо не в ті хати, а він вийде, сяде у вантажівку й поїде? І ми тоді точно його не наздоженемо.

– Тоді чекаємо, – погодилась Зіра.

– А як відмовиться нам продати? – запанікувала Адзя й скривилась.

– Впросимо! – упевненість Зіри була непохитною.

Чоловіка не було добрих півгодини. Сестри так позамерзали, що вже здавалось, наче їхні ноги й руки перетворились на льодяні патички. І якщо ще трішки так постоять на холоді, то ці патички хруснуть і розлетяться на крижані кубики.

Нарешті десь за рогом зарипів сніг і до них швидкою ходою став наближатись високий, дуже худий чоловік із сумним лицем. Побачити такого злого чоловіка та ще й при такім великім святі було дуже дивно для малих. І вони злякались. А від переляку втратили дар мови.

– Ви що тут робите о такій годині? Де ваші тато й мама? – гримнув на дітей незнайомець.

– Вони нас по ялинку післали, – жалібно вичавила з себе Адзя.

– По ялинку? – здивувався чоловік. – Та чи вони вам не рідні?

– Рідні. Тільки тато цього року ялинки не принесе. Його на роботі затримали. І в клубі всі ялинки вже порозбирали, – затараторила Зіра.

– А ми почали плакати. Ми сказали, що коли дорослі не принесли ялинки, то ми самі принесемо.

– А пані Антониха мамі сказала, щоб дала нам гроші і ми тоді відчепимось та й дамо їм доліпити вареники. Тоді мама нам дала гроші.

– Ось, подивіться, – Адзя ледве розтулила змерзлі пальчики й простягнула копійки на долоньці. – Продайте нам свою ялинку, – останні слова малечі були вже мало не з плачем і напевне могли розчулити навіть чортів із пекла.

– Северине! – раптом почулося здаля. До них бігла, шпортаючись в снігу й на ходу запинаючи хустку, якась старенька жінка. – Чуєш, Северине! Не їдь! Почекай хвильку! – голосно кричала.

– Тітко Ганю? – здивувався Северин, наче побачив примару.

– Стій, синку, не їдь! – захекано тараторила. – Йой, ледве-м добігла. Могла ж не встигнути.

– Я думав, вас уже нема на світі, – розгублено промовив чоловік і знітився від своїх слів.

– Довго буду жити тепер, раз так думав, – лагідно всміхнулась старенька. – Добре, що наздогнала, – додала захекано.

– Якби не ці дві купчині, то вже точно не наздогнали б, – з гіркотою у голосі додав.

– Ти ж нічого не знаєш. Ніхто із сусідів не знає правди. Твої живі, – одразу ж почала про те, з чим бігла. – Й здорові, мабуть, якщо Божа ласка. Їдь у Карпати. Туди вони подались, подалі від людей, у стару хатину священика покійного. Казали, що дорогу ти знаєш. Уже начебто й не чекали вони на тебе. Ходили чутки, що неживий ти. Така прийшла офіційна звістка. Оплакували. Тужили гірко. Та й не солодко їм тут було, скажу тобі чесно. Ой, як не солодко. З роботи Марійку вигнали. Як дружину ворога народу. Писали тут у ґазетах всілякий бруд. Дітей почали зачіпати у школі. Вимагали, аби відреклись від тата. Зацькували на ніц. Одне слово, зібралися з того всього якоїсь ночі, та й виїхали. На ранок сусіди їх уже не бачили. Почали ходити чутки, що вночі за нею також приїхали. Начебто Марійку вивезли в Сибір, а дітей в інтернат здали. Й досі так усі думають. А вікна в хаті забили дошками. І двері на додачу. Та одна я знала, що то не так. Тільки мені Марійка довірилась. Звечора перед самим від’їздом натякнула, де ти маєш їх шукати. Але точної адреси не сказала. Навіть мені. Та я все розумію.

– Я знаю, де то є, – голос чоловіка задрижав.

– Але все ж таки надіялась бідака, що ти повернешся. Вірила в душі, що можеш бути живим, – старенька сусідка Ганя тихо заплакала.

Від останніх слів Северину стало незвично затишно й тепло у грудях. Він навіть ледь усміхнувся кутиками вуст. За минувших кілька років зовсім розівчився сміятись.

– Ходив я щойно по сусідах. То вони від мене сахались, як від привиду. Балакати переважно не хотів ніхто. Деякі привітали з тим, що живий, навіть по рамену плеснули. Але сказали, що всіх вивезли. І хутко зачинили перед носом двері.

– Бояться люди, – із розумінням зітхнула Ганя й похитала головою. – Чого їх за це засуджувати? Ти ж і сам знаєш…

Северин обійняв стареньку й міцно притиснув до серця. А та все плакала й плакала. Так вони простояли кілька хвилин.

– Усе. Мушу їхати, – раптом, наче прокинувся від довгого сну, сказав Северин. – Мене ж мої зачекались, – остання фраза прозвучала як виправдовування перед жінкою, яка так скоро бігла до нього по снігу з доброю вісткою. – Ще побачимось, моя рідненька пані Ганю…

***

Стефа з Антонихою обльо`тали всі найближчі вулиці, гукаючи за дівчатами. Та малих ніде не було видно. Хто ж думав, що вони можуть далеко зайти о такій порі. Минула добра година, як дівчата пішли купувати свою уявну ялинку. Хурделиця розгулялася не на жарт. Снігом замело вже аж до середини гомілки.

– Зірцю! Адзю! – кричала в темінь Стефа.

– Дівчата! – Антониха складала долоні рупором.

Рипнула сусідня брама, і перед захеканими жінками з’явилась пиячка Зойка. До цієї жінки ніхто ніколи не звертався «пані», бо мала репутацію невиправної скандалістки й грубіянки. Скупе «Зойка» закріпилось за нею як ім’я, по батькові та прізвище вкупі.

– Ади! Шляк би то трафив таких сусідів. Чого-сти розкричали-сти? Порядні люди вечеряють, а не лазять вулицями й волають, як свині.

– Зою, чи не бачила ти моїх донечок? – лагідно запитала Стефа, умисне не звертаючи уваги на прокльони.

– Порядні діти в порядних родинах у такий час удома сидять.

– Просто скажи, чи бачила, і все, – перебила Зойчин потік свідомості Антониха.

– Не бачила й бачити не маю бажання! Дітей порозпускали, а тепер-ка бігають, як дві курки туво по вулицях. Шляк би трафив таких сусідів. Геть від моїх вікон!

– Поцілюй мене в дупу! – не стрималась Антониха. – У мене там якраз «Красною Москвою» пахне! – навіщось додала і завмерла, бо відчула, як похолола спина й з переляку забилось серце від власних слів.

Стефа одразу зрозуміла ситуацію, підхопила коліжанку під руку й потягла геть від будинку. Такі гучні та водночас безневинні слова могли наробити великої біди. Незважаючи на смерть рудого карлика Сталіна, люди ще не відчували тих крихітних потічків відлиги, що начебто потрошки розтікались країною. Усі продовжували жити в шаленому страху перед системою, що часто рубала долі навіть через незначний сусідський донос.

– Ти здуріла! Таке сказати! – бурчала під ніс Стефа.

– Йой, матінко Христова! Язик – мій ворог. Але ж я мала на увазі парфуми.

– Та ще й при самім святі лаялась, наче рівня Зойці.

– Мені за дітей твоїх стало так образливо, – виправдовувалась Антониха, а сама вже хапалась за серце й уявляла, як за нею приїхали жовнєри з ґвером, аби везти до арешту в Сибір за її дурні слова.

– Пішли додому від гріха подалі, – промовила Стефа. – Та пиячка вже, мабуть, забула про твої слова. Раптом діти вже самі прийшли? А ми тут лазимо при самому святі…

***

– Бігом лізьте в кабіну й кажіть, де вас маю завести! – скомандував чоловік двом засніженим мацьопким силуетам. – Де я маю завезти вас разом із вашою ялинкою? – додав, бо в цю мить згадав, через що саме перестрів дівчат.

– То ви нам її продаєте? – перепитали в один голос, наче не вірили власним вухам.

– Забирайте так. Я дарую.

– Ні, – заперечила Зіра. – У нас є гроші. І ми хочемо купити, – наполягала маленька педантка. – Мама буде сварити, якщо візьмемо без грошей.

– А кілько маєте? – сміючись, перепитав Северин, згадуючи копійочки в Адзіних долоньках.

– Якраз на ялинку мама нам дала, ось, – і мала простягнула чоловікові гроші під самий ніс.

Северин поглянув і засміявся ще дужче. Уперше за багато років він сміявся радісно й уголос.

– О! Та то грубі гроші! Ну, добре, раз так просите, то візьму, – і переклав собі до кишені увесь дріб’язок, аби не образити поважних купчинь.

– Ну, от. Гешефт зробили. А тепер нарешті кажіть, куди вас завезти, – повторив чоловік, – таким поважним кубітам не пасує серед ночі швендятись містом, та ще й із ялинкою. Бо вкрадуть.

– Ялинку? – нараз перепитали обидві.

– Вас!..

***

Через невеличкий дворик та попри бабусин городчик дві захекані малі ґаздині тягли по снігу велетенську пухнасту красуню. Завбачливий Северин перев’язав ялинку тугими шворґами, аби було легше її транспортувати. Замотані у шубки й хустки, лялечки аж шпортались, так поспішали додому. Шалене почуття радості заповнювало їхні душі по самісінькі вінця й час від часу вихлюпувалось назовні щасливими зойками.

У миті, коли відчуваємо, що лихо й невдачі міцно вчепились за комір, на нашому шляху несподівано можуть зустрітися люди з добрим серцем та чистими помислами. І тоді щось тепле пробуджується й у нас самих. Подумки таких людей ми називаємо янголами, іноді й не підозрюючи, що таким самим янголом можемо стати для когось і ми…

Северин від’їжджав від помешкання сестричок і жадібно ловив поглядом у дзеркальці авто дві маленькі засніжені постаті, що, мов мурашки, тягли омріяну здобич до свого тепленького мурашника. «А може, й справді той Бог таки є?» – подумав він, і широка усмішка сьогодні вдруге за багато років засяяла на його вустах. Чоловік піддав автівці газу й поїхав швидше. Туди, де його чекали і вірили…