Читать книгу Це я, званий Чемерисом… - Валентин Чемерис - Страница 6

Якщо вийти з мого села за міст через річку Хорол, то дорога спершу піщана, а далі – грудкувато-вибоїста, поміж хутором Чаплинці з одного боку і селом Бакумівкою з другого поведе прямцем у село Паніванівку і далі до села Веселий Поділ, а вже звідти поверне до боліт річки Крива Руда, і там, ще раз повернувши, вийде на Семенівку – 22 кілометри від Заїчинець до райцентру закінчиться в центрі районної столиці, там, де розташувалися побуткомбінат, лікарня, в якій закінчила свої многотрудні земні дні моя хрещена, крамниці, різні установи і серед них редакція газети «Комуністичним (тоді – комуністичним, а яким же ще?) шляхом», трактор «Універсал» на постаменті, що слугував і слугує за т. з. «пам’ятний знак трудової слави» та неподалік залізнична станція Веселий Поділ.

Для нас, заїчинських дітей, Семенівка тієї далекої пори була не просто краєм за сімома дорогами, за долами, за полями і селами, а й найбільшим світом, далі якого навіть наша пребагата уява не сягала. (Хіба що друг мого дитинства Микола Стеценко згадував Кременчук – зовсім уже загадкове місто для нас, у якому ні Микола, ні ми ніколи не були, але в тому місті жив далекий Миколин родич.) Семенівка – і цим для заїчинських дітей тих тяжких повоєнних літ все було сказане, адже там, у Семенівці, стільки крамниць, стільки загадкових начальників, яких наші сільські начальники дуже боялися і навіть сам страшний прокурор. А ще там ходить справжній поїзд на залізних рейках, що може повезти тебе у світ широкий.

У роки мого дитинства в райцентр діставалися – як пощастить – попуткою (машиною чи підводою), а здебільшого на власних двох. Вийдеш, бувало, вранці, коли тільки-но птаство прокидається на Хоролі, і десь в обід чи мо’, й раніше будеш у райцентрі, візьмеш там довідку, якщо треба (а довідки завжди були потрібні, бо та країна, в якій ми росли, була країною суцільних довідок), чи в лікарні побуваєш і, не маючи ані копійки (звідки вони візьмуться в колгоспника, який мав дурнодні, на які платили в кінці року якусь там мізерію), поникаєш по крамницях, накупуєшся витрішків, побудеш у зовсім вже загадковому й незнаному тобі універмазі і – назад. Дивись, під вечір удома – голодний, ні ріски в роті не мавши, але духовно ситий – стільки всього надивишся і дорогою, і в райцентрі! Навіть на загадковій, – а в Семенівці все для нас було загадковим! – залізничній станції Веселий Поділ поникаєш і побачиш там рейки, по яких залізні поїзди, знані тобі лише з кіно, ходять. Є що розповідати (для посилення ефекту в потрібних місцях додаючи від себе різні вигадки) тим, хто ще ні разу не був у Семенівці і не бачив «справжнього паровоза».

Ходив я малим у райцентр не один раз, тож вивчив кожен метр дороги. А як треба було з’явитися в Семенівці рановранці, то з села виходиш опівночі і йдеш, здригаючись від кожного шерхоту в кущах край дороги. Казали, що до війни і частково в роки війни там водилися вовки, а ще раніше – в громадянську – справжнісінькі розбійники. Не йдеш, а летиш з переляку в пітьмі, і душу солодко страх бентежить, а раптом – вовки? А раптом – розбійники? З-під паніванівської гребельки вилізуть, га? А коли на тебе в Паніванівці чи й у Веселому Подолі погавкає з-за тину якийсь сонний бровко чи сірко, то й гавкоту радий – все ж не самотній в пітьмі страшної ночі, жива істота поруч. І все одно цікаво йти вночі аж цілих двадцять два кілометри, через два чужі, німі в темряві ночі села…

Цією дорогою з райцентру в село їздила пошта і різне начальство. А найбільше – уповноважені. Світ тоді – по війні, – тримався на уповноважених, різноманітних і різнорангових представниках, посланцях, перевіряючих тощо. І було ж їх та було! Одного вирядять з села, а на обрії вже інший, ще грізніший, за ним ще… ще… ще… І кожного в колгоспі чекали з острахом, і кожного треба було добряче – від пуза! – нагодувати, напоїти (особливо напоїти!), обласкати (щоб гарно про колгосп доповів у районі) медом, салом, курми, фруктами, самогоном і п’яненького, але ситого й умиротвореного (а з’являвся в селі гроза-грозою-не підступишся!) за рахунок колгоспу відвезти в Семенівку.

У селі, пам’ятаю, довго згадували, як десь по війні в Заїчинці раптом – як грім серед ясного неба, як мороз влітку! – наскочив сам – САМ! – районний прокурор! До того Бог милував, а тут така птаха! Великого зросту, дебелий, в галіфе й рипучих чоботях, у гімнастерці й портупеї, кобура з наганом і через плече – планшетка. О, та планшетка, неймовірна заздрість заїчинських хлопчиків! Пласка шкіряна сумка з прозорим віконечком для карти, що її ми бачили в кіно – здебільшого таке багатство носили командири, а після війни – районне начальство. На прокуророві була військова шапка і білий кожух, підперезаний жовтим – неймовірне багатство для хлопчаків! – скрипучим ременем! Ой, нагнав прокурор страху на колгоспне та сільське начальство, дуже вже занудливо-прискіпливо до всього чіплявся, всім і вся погрожував показати якусь незнану нам, дітям, «кузькину мать», певно, дуже страшну, бо наше начальство перед ним ледь чи не на вухах ходило. Але все, слава богу, закінчилося благополучно – адже й грізний прокурор, як виявилося, любив добру чарку і таку ж добру закуску – на халяву. Не знаю, що вже перевіряв прокурор у селі, але назад його – ледь теплого від самогонки – відправили пізно ввечері саньми – діло було взимку. Повіз його візник Кузьма (в селі він возив голову колгоспу, йому й довірили прокурора). Під вечір добре приморозило, тож «дорогого» гостя з райцентру поверх його власного кожуха закутушкали ще й у місцевий, значно більших розмірів, кожушище. Сів він у сани спиною до візника, з усіх боків попідтикували йому поли кожушища, щось там ще поклали в ноги з мішок завбільшки – на доріженьку, ласкаво співало наше начальство і – з Богом! На колінах прокурор тримав ту злополучну планшетку – «з дуже важливими, – як він казав, – бомагами». Розморений самограєм та ситою їжею, зігрітий ще й двома кожухами, прокурор заклював носом, і коли опівночі в’їхали в Семенівку і він лупнув, а планшетки на його колінах – катма. Добро те, з мішок завбільшки, чи то пак, для прокурорші гостинець, на місці, а планшетку – як лизень злизав!

Візник Кузьма тільки крекнув і вилаявся, обізвавши прокурора крутим слівцем – тепер візнику було все одно. Ясно, що допиту в міліції чи й у самому енкаведе йому не минути. Прокурор заснув, стомлений тяжкою державною службою, а ти – хап! – планшетку з особливо важливими бомагами?! Кому передав – зізнавайся! Ясно, що візнику кутузки – тоді були жахливі часи, коли кожного і всіх у чомусь неодмінно підозрювали! – не минути.

Від райцентру до Заїчинець – 22 кілометри, через два села, стільки поворотів, стільки за ніч намело снігу, які кучугури виросли, а треба було до світла знайти планшетку, бо вранці, як ледь не слізно бурмотів прокурор, «буде пізно». «І тоді, – страхав він візника – сам наляканий! – нам буде кришка. Мені за халатність і втрату документів, а на тебе впаде підозра: чи ти бува не поцупив мою планшетку?» – «Та на х… вона мені потрібна!» – заволав від обурення візник. – Що я з нею – в нужник ходитиму?!» – «Як притиснуть хлопці-молодці, ти тоді по-іншому заспіваєш, – прокурор вже й носом шморгав. – Як не знайдеш планшетку до ранку – я пускаю собі кулю в лоба, а ти сядеш у тюрягу».

Візник Кузьма сідати в тюрягу, ясна річ, не хотів, а тому дістав у ОКУПОВАНІМ райцентрі лампу «летюча миша» і, ведучи в одній руці коней за віжки, у другій тримаючи ліхтар, десь о другій ночі вирушив назад із Семенівки в Заїчинці, освітлюючи кожен метр дороги, розгортаючи кожен горбик снігу… Транспорт тоді ходив рідко, за ніч жодна машина чи підвода не проїхала, люди теж не ходили, тож надія знайти загублене прокурорське добро ще була. А прокурор сидів вдома і трусився, позиркуючи на власний табельний пістолет (вже ввижався йому швидкий – о восьмій ранку – кінець).

Десь аж за двадцять кілометрів од райцентру візник таки знайшов загублену прокурором планшетку «з дуже важливими бомагами». Повертаючись назад, гнав коней, боячись, аби прокурор з поквапу не застрелився. Коли вручив горероззяві знахідку, прокурор на радощах (а він уже, як сам зізнавався, готовий був стрілятися, аби не потрапити в лапи енкаведистів) зняв з руки годинника – о, це тоді велика була рідкість, а для безгрошівного колгоспника і взагалі! – і дав візнику… Кілька днів про це тільки й говорило наше село. Особливо заздрили візнику ми, діти, – годинника на дурничку відхопив! Яке багатство, ледь чи не царське!

Цією ж дорогою у село привозили й кіно. Возили його – у ті повоєнні роки, – із Семенівки волами – від села й до села. Коли черга підходила до Заїчинець – у нас наставало свято. А черга підходила двічі на місяць. Село, в якому «відкрутили» кіно, перевозило – своїм возом із своїми волами, – кіно в сусіднє село. До нас доставляли його з Василівки двоє флегматичних волів, що тягли віз із двома кіномеханіками, ящиками з плівками, проекційним апаратом та бензиновим двигунчиком – електрики тоді в селах не було, проекційний апарат приводив у рух двигунчик – він крутив динамо-машину, а вона вже виробляла необхідний для проекції струм. Тож доки тривав кіносеанс, під клубом (якщо влітку) чи в будці (якщо взимку) – торохтів двигунчик і так лунко, що його навіть чути було в клубі.

Кіно в ті часи було чи не найбільшою радістю в селі, хоча крутили, в основному, або довоєнні фільми, або здебільшого трофейні, взяті радянською армією в німців в якості трофея – так завжди писалося в перших кадрах. Траплялися й застарілі, ще німі стрічки – текст писався в кадрі, а герої тільки розкривали рота. Та ще за кадром грала музика. Німі фільми крутили безплатно – влітку на білій стіні крамниці в центрі села, а глядачі сиділи на траві. Але такі дурнички – хоч і німе кіно, але ж за так! – траплялися рідко. Розваг у селі не було ніяких. Глушина, наче край світу. І коли з’являлося кіно – то було для нас подією з подій! Всі сходились до клубу, як на свято – першими бігли діти, потім ішли дядьки й тітки, старі й геть малі. Всі вбиралися в краще – хто що мав, жінки напиналися барвистими хустками, лузаючи насіння, натовпами з усіх вуличок сходились до клубу, тримаючи в жменях зіжмакані рублі – тодішня стандартна плата. «Кіно приїхало, кіно!..» тільки й чулося в селі. Клубом слугувала довга-довга хата, схожа на сарай, реквізована, буцімто, ще під час колективізації в місцевого дяка, якого, щоб не жалкував за своєю хатою, відправили на Колиму. Кіно прибувало десь по обіді, і ми, діти, крутилися біля хати-сараю, званого клубом, до самого вечора.

По-перше, всіляких блискучих штучок в кіномеханіків надивишся, навіть руками потримаєшся за «движок», а по-друге, стільки цікавого наслухаєшся від бувалих у бувальцях кіномеханіків! Ми любили у них бути напохваті – щось їм подати, води принести, по черзі крутили ручку движка, щоб його завести, перекручували після останнього сеансу в попередньому селі стрічки, і таким щасливчикам дозволялося без білета дивитися кіно. А ще розклеювали в селі афіші. Безкоштовно пускали на сеанс і тих, хто приносив у клуб рядна – вікна завішувати. Але рядна приносили ті, хто близько од клубу жив – це було їхнім привілеєм, який вони вперто оберігали. Але завішували вікна так хитро, щоб у кожному вікні неодмінно залишалася одна чи й дві крихітні щілинки – через них, товплячись біля вікон, дивилися кіно – хоча що там можна було побачити! – безбілетники.

Вертячись біля кіномеханіків та допомагаючи їм – чого тільки не наслухаєшся! Кіномеханіки – народ бувалий, від села вони вже давно відірвалися і були чисто «городськими», як тоді казали. (Як мені тепер здається, відірвавшись від села, до міста вони так і не прибилися, а бовталися десь посередині, неприкаяні і нещасливі.) Чули і знали вони багато чого і були для нас посланцями з іншого світу. Тож ми, діти, ловили кожне їхнє слово, як одкровення, і заздрили їм, звичайно, неймовірно – стільки фільмів дивляться задарма! І всі мріяли, як виростемо, стати, звичайно ж, кіномеханіками! Хоча вже тоді бачили: як усі запобігають перед кіномеханіками до початку сеансу, прямо годять їм, аби лишень показали свою казку, а відкрутять вони фільм, – і вже ніби нікому й не потрібні, і вранці на них вже ніхто й уваги не звертає – як вони виїздять із села. Богами вони для нас були лише тоді, як приїздили в село. Але ще раз кажу: чого тільки від них ми, малеча, не наслуховувалися! Кіномеханіки, як правило, були язикатими, часом крутими і матюкливими, до кишені за словом не лазили і знали всього, як ніхто в селі! Чули ми від них і про політику, тільки чомусь не про таку, яку підносили нам у школі. Якось, пригадую, хильнувши по чарчині, кіномеханіки заспівали пісню про якусь там Колиму та про зеків, які там сидять… (Не сиділи колись, за царату, як нам у школі казали, а нині сидять!) Пісня – я не запам’ятав її, – вразила мене. Виявляється, в наші дні на Колимі – страшній, холодній і проклятій, – сидять тисячі й тисячі радянських людей, безневинних, як казали кіномеханіки. Виходить, й сам автор тієї пісні теж сидів на Колимі!

Правду кажучи, я тоді не зовсім і повірив кіномеханікам: що вони пасталакають! Які невинні люди на Колимі в наш час? То за царату там сиділи революціонери – про це ми і в школі вчили. А за радянської влади у нас повна свобода, а якщо й садовлять кого – то злющих-презлющих ворогів, яким і дорога туди!

Щоправда, я й раніше чув від дорослих, що енкаведисти хапають людей, як вовки овець, але не міг збагнути – яких людей хапають? За віщо? В школі казали, що то вороги…

Якось я не втерпів і запитав вчительку: «А хіба правда, що зараз на Колимі сидять безневинні люди?»

Один кіномеханік – як тепер розумію, він дуже і дуже ризикував, і не знаю, чи його язик, бува, не повів туди ж, на Колиму його самого, – якось ніби між іншим похвастав (я випадково, крутячись між дорослими, почув): «О, в меня (він говорив, як тоді казали, по-руському) есть такие стихи поэтов, сидящих на Колыме, что пальчики оближешь!»

Вчителька не просто зблідла, вона ледь не впала після мого запитання. Такою зляканою я її ще ніколи не бачив. Схопила мене за руку (як добре, що я запитав її на перерві, і моїх дурних слів ніхто з учнів не чув!), відвела в куток і зловісно-страшним шепотом запитала, наче прошипіла: «Хто тобі таке сказав?.. Хто?!» Я хоч і недосвідченим ще був, але хутко зметикував, що не можна говорити, хто, бо тій людині буде лихо. (Нас тоді, пригадую, змушували хором на перервах співати гуртом пісню про Сталіна «Із-за гір та з-за високих», але боже борони було згадати її автора – Максима Рильського, який тоді був у страшній опалі. Ворог народу, і все! Але я не тямив, чому пісню можна співати (та тому, дурню, пояснювали мені, що вона про батька Сталіна!), а її автора не можна згадувати? Та тому, дурню, пояснювали мені, що автор – ворог народу і партії! Але якщо він справді ворог, то чому написав про батька Сталіна таку гарну пісню?.. Зачароване коло. Це пісня народна, переконували нас – і край! Ще, пригадую, як ми викреслювали з підручників ім’я Володимира Сосюри і замазували – вчителі нам так веліли, – чорнилом його портрет – за вірша «Любіть Україну». І мене тоді страшенно дивувало: чому за такого гарного вірша, який закликав любити Україну – Україну, а не якусь там Туреччину чи Німеччину, – треба було прямо тобі викорчовувати з підручника поета. Отож вчительці я відповів невиразно, що, мовляв, не пам’ятаю, хто мені таке казав… Вчителька, озирнувшись і впевнившись, що нас ніхто не підслуховує, зашепотіла, роблячи страшними свої такі гарні голубі очі: «Валіку, затям! Ти мені нічого не казав, а я від тебе нічого не чула! І взагалі – ти теж нічого не чув! Не чув! Втямив? Бо інакше ми швидко станемо сусідами тих поетів на Колимі!»

Після сеансу кіномеханіків поселяли в чиїйсь хаті на ніч, господарі якої, звичайно ж, перед тим «за так» дивилися кіно, колгосп виписував їм харчів на вечерю та снідання, діставав їм пляшку буряківки (ох і смердюча ж була! Я малим, зачувши її «пахощі», тікав, бувало, од неї, як від скаженого псяюри!) А вранці своїми волами – машин було обмаль, і вони використовувались на більш важливих роботах, – заїчинський колгосп відвозив кіномеханіків з їхнім кіном до сусіднього села Біляки, де тамтешні діти теж вибігали на околицю села і стрибаючи вигукували: «Кіно приїхало!..»

Додому – себто в район, – кіномеханіки поверталися через півмісяця, об’їхавши увесь район, всі його великі села, де були сільради. Сіл було п’ятнадцять, тож кіномеханіки п’ятнадцять разів на місяць ночували в чужих селах, випивали п’ятнадцять чи й більше пляшок казенки чи самогону, і п’ятнадцять разів на місяць їх перевозили волами з села в село. Розпочавши свою подорож на початку місяця, вони лише в середині того місяця з’являлися на день у райцентрі, щоб узяти нову картину і знову на півмісяця вирушити в мандри по району. Ясно, що сімей у них не було – вольні бурлаки, – дружини од них повтікали, кутка свого вони теж не мали – то по селах, то в гуртожитку в Семенівці, не мали ні кола ні двора, тільки пропивали останні копійки… Були вони, як я тепер розумію, нещасними і пропащими алкоголіками, нікому, власне, після сеансу не потрібними. Але, попри все, ми їм заздрили – скільки дивляться фільмів і все «за так»! Скільки по селах мандрують! Тож і зараз бачу внутрішнім зором, як, неквапливо ремигаючи, входять в село флегматичні сірі воли (а кіномеханікам за рік всього доводилося зазнавати на тих возах – терпіли спеку, холод, зливи, осінні мокви-мжички – ні, не позаздриш їм!), тягнучи воза з кіномеханіками, і себе бачу – біжу я разом з дітьми й кричу радісно-бурхливо: «Кіно приїхало!.. Кіно-о-о!!!»

І нарешті, десь аж із шістдесятих років (як зникли воли, їх, до речі, нині ніде не побачиш), кіно почали возити машинами і – щодня! Яка лафа теперішнім заїчинським дітям! А ще ж телевізори – о-о-о, про таке ми й мріяти не могли!

У наших краях почав курсувати пасажирський автобус Семенівка – Біляки і двічі на день зупинявся в центрі мого села біля труби, вкопаної в землю з трафареткою «с. Заїчинці» та розкладом руху. І тепер він возить моїх односельців у райцентр вже новою дорогою – через Чаплинці та Василівку (нова дорога оминає Паніванівку та Веселий Поділ) – прямцем у райцентр. Правда, автобусик – львівський «ЛАЗ» – завжди заповнюється, як кажуть, по зав’язку, а пасажири всі з клунками, кошиками, з качками, гусьми, курми, поросятами, бідонами, корзинами, але то дарма – все ж не пішки! Та й весело їхати в переповненому автобусику – стільки всього наслухаєшся!

Ось так меткий львівський автобусик, переповнений моїми земляками, біжить із Семенівки на Василівку, потім спускається з узгір’я на Чаплинці, а по той бік Хоролу в привільній долині розкинулось ген-ген моє рідне село – хати білі, садки квітують, марево…

На Хоролі птаство галасує… Ще трохи, і ось уже міст через Хорол, ще трохи й біжить дорога по дамбі, що простяглась толокою од мосту до села, і ось уже перші хати і голуба табличка: «с. Заїчинці».